16.02.2023

№ 2-2908/2011

Постанова

Іменем України

11 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 2-2908/2011

провадження № 61-17073св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2011 року у складі судді Бартащук Л. П. та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Невідомої Т. О., Левенця Б. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу за договорами позики.

Позов мотивував тим, що 07 листопада 2010 року він та ОСОБА_2 уклали договір позики, за умовами якого він безоплатно передав ОСОБА_2 на умовах позики 1 500 000 грн, а ОСОБА_2 зобов`язався повернути гроші до 31 грудня 2010 року в повному обсязі.

На підтвердження факту отримання грошей ОСОБА_2 видав позивачу власноруч написану розписку.

Зазначив, що у забезпечення виконання договору ОСОБА_2 гарантував все належне йому майно, також повідомив свою дружину ОСОБА_4 про позику в розмірі 1 500 000 грн, забезпечення позики усім своїм майном та отримав від останньої згоду. У встановлений строк ОСОБА_2 свої зобов`язання не виконав, грошові кошти не повернув.

Послався на те, що 19 грудня 2010 року він та ОСОБА_3 уклали окремий договір позики, за умовами якого він безоплатно передав ОСОБА_3 на умовах позики ще 1 300 000 грн, а позичальник ОСОБА_3 зобов`язався повернути їх до 19 березня 2011 року.

На підтвердження отримання цієї позики ОСОБА_3 видав власноруч написану боргову розписку. Проте, у встановлений строк позичальник зобов`язання не виконав, гроші не повернув.

На підставі викладеного позивач просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь 1 500 000 грн, а з ОСОБА_3 1 300 000 грн, а також понесені витрати, пов`язані з отриманням витягів з Державного реєстру правочинів № 0110152 та № 10110100 від приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу від 09 липня 2011 року щодо наявності майна у власності відповідачів в сумі 350,00 грн згідно з довідкою від 09 липня 2011 року № 87 та витрати по сплаті державного мита в розмірі 1 700,00 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 120,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Дніпровський районний суд м. Києва заочнимрішенням від 02 грудня 2011 року позов задовольнив.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу 1 500 000 грн та 1 085,00 грн судових витрат, а всього стягнув 1 501 085 грн.

Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 суму боргу 1 300 000 грн та 1 085,00 грн судових витрат, а всього стягнув 1 301 085,00 грн.

Задовольняючи позов, місцевий суд виходив з того, що наявність між ОСОБА_1 та з кожним із відповідачів окремо позикових відносин підтверджується розпискою від 07 листопада 2010 року, написаною та підписаною ОСОБА_2 , та розпискою від 19 грудня 2010 року, написаною та підписаною відповідачем ОСОБА_3 , оригінали яких долучені позивачем до справи та досліджені судом.

Дійшов висновку, що ці розписки підтверджують як факт отримання кожним із відповідачів коштів за договорами позики, так і зобов`язання повернути ці кошти позивачу. Оскільки відповідачі не виконали своїх зобов`язань за окремими договорами позики, то у позивача були підстави для звернення з цим позовом про стягнення боргу в судовому порядку.

У лютому 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до суду першої інстанції заяву про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2011 року.

Дніпровський районний суд м. Києва ухвалою від 02 березня 2021 року заяву ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу позики залишив без задоволення.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На заочне рішення суду першої інстанції ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали апеляційну скаргу.

Київський апеляційний суд постановою від 16 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , інтереси якого представляє ОСОБА_2 , задовольнив частково.

Заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2011 року в частині вирішених вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики скасував та ухвалив у цій частині нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики задовольнив.

Стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 500 000 грн заборгованості за договором позики та 1 085,00 грн у рахунок оплати судових витрат, а всього 1 501 085,00 грн.

У частині вирішених вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2011 року залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 був обізнаний про розгляд справи в суді першої інстанції за пред`явленим позовом ОСОБА_1 до нього, та у спосіб, передбачений цивільним процесуальним законом, реалізував свої права і обов`язки в суді першої інстанції.

Водночас, відомості щодо повідомлення іншого відповідача у справі, ОСОБА_2 , про розгляд справи районним судом у матеріалах справи відсутні, що є порушенням конституційного права ОСОБА_2 на участь у судовому розгляді, суд не забезпечив його можливістю надати суду докази та навести доводи, що не відповідає гарантіям реалізації права на доступ до правосуддя, щодо права особи на справедливий судовий розгляд, передбаченим статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування апеляційним судом судового рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 та ухвалення в цій частині нового судового рішення.

Зазначив, що під час судового розгляду справи в місцевому суді ОСОБА_3 визнав обставини укладення у письмовій формі договору позики (розписка від 19 грудня 2010 року), отримання у борг грошових коштів у ОСОБА_1 та порушення ним виконання зобов`язання з повернення позики позикодавцю в сумі 1 300 000 грн, а тому, відповідно до вимог частини першої статті 61 ЦПК України 2004 року, статті 174 ЦПК України 2004 року, вказана обставина, яка визнана відповідачем, не підлягає доказуванню.

Вважав, що у справі, яка переглядається, підтвердився факт невиконання позичальником ОСОБА_3 своїх зобов`язань за договором позики (розписка від 19 грудня 2010 року), отже суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення коштів за договором позики від 19 грудня 2010 року в сумі 1 300 000 грн.

Послався на те, що на підтвердження умов договору позики, факту отримання грошових коштів та зобов`язання їх повернути, ОСОБА_2 склав розписку від 07 листопада 2010 року, оригінал якої знаходився у позивача і долучений останнім до справи, та безпосередньо досліджений судом першої інстанції під час розгляду справи.

На думку апеляційного суду, наведене підтверджує факт укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики від 07 листопада 2010 року та реальність цього договору, оскільки в силу статті 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину.

ОСОБА_2 таку презумпцію не спростував, належних та допустимих доказів безгрошовості позики, інших доказів (письмові докази, засоби аудіо -, відеозапису тощо), які відповідно до положень статей 218 1051 ЦК України можуть підтвердити ці обставини, ОСОБА_2 під час судового розгляду справи не надав.

Зазначив, що 18 лютого 2021 року, під час призначення до розгляду заяви відповідачів про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2011 року, суддя Дніпровського районного суду м. Києва Гаврилова О. В. встановила відсутність у справі аркушів № 41, 45, 46.

За описом документів справи під аркушем справи № 41 зазначено - «заява», під аркушем справи № 45, 46 зазначено - «розписка». Крім того, в описі найменування документу під № 30 «розписка» дописано «коп.», для перевірки вказаних обставин суддя подала доповідну записку на ім`я керівника апарату суду.

У свою чергу, керівник апарату суду видав наказ від 18 лютого 2021 року № 20/а про проведення службової перевірки дисциплінарною комісією.

Дійшов висновку, що наведене правильності висновків суду першої інстанції не спростовує, оскільки на час ухвалення рішення суду 02 грудня 2011 року оригінали боргових розписок та заява ОСОБА_3 були наявні у справі та досліджені судом.

Послався на те, що, як вбачається із письмових пояснень оперуповноваженому ВДСБЕЗ Голосіївського РУ ГУМВС України в м. Києві особисто ОСОБА_2 підтвердив факт отримання у ОСОБА_1 грошових коштів відповідно до виданих розписок на загальну суму 2 348 000 грн, у тому числі, за борговою розпискою на суму1 500 000 грн, які зобов`язався повернути у серпні 2010 року.

Виходив з того, що надання таких пояснень у січні 2015 року оперуповноваженому ВДСБЕЗ Голосіївського РУ ГУМВС України в м. Києві не заперечував ОСОБА_2 під час судового розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 27 жовтня 2021 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_2 , ОСОБА_3 зазначили відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 202 207 545 626 1046 1047 ЦК України стосовно можливості виникнення між сторонами правовідносин за договором позики, підтвердження факту укладання договору позики та передачі грошових коштів у визначених сумах та невиконаного боргового зобов`язання, за умови наявності лише копій розписок, та відсутності оригіналів таких розписок на момент ухвалення судового рішення (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивували тим, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою факт відсутності оригіналів розписок на момент ухвалення судового рішення, отже позивач не надав суду належні та допустимі докази, не довів обставини, на які посилався, не довів факту укладення договору позики та надання грошових коштів відповідачам.

Зазначили, що на стадії апеляційного розгляду справи, позивач не надав оригінали розписок та зазначив, що в нього вони відсутні.

Послалися на відсутність у справі доказів повідомлення відповідачів про розгляд справи в суді першої інстанції.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до розписки від 07 листопада 2010 року ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_1 1 500 000 грн та зобов`язувався повернути зазначену суму до 31 грудня 2010 року.

За розпискою від 19 грудня 2010 року ОСОБА_3 отримав у борг від ОСОБА_1 1 300 000 грн та зобов`язувався повернути зазначену суму до 19 березня 2011року.

Зважаючи на те, що строк виконання зобов`язання за договорами позики настав, позивач 16 липня 2011 року звернувся до суду з вимогою до двох позичальників, які є самостійними суб`єктами у відносинах з кредитором (позивачем у справі), про стягнення боргу, яку обґрунтовував відмовою зі сторони відповідачів в добровільному порядку виконати свої зобов`язання.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України(відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 202 207 545 626 1046 1047 ЦК України стосовно можливості прийти до висновку про виникнення між сторонами правовідносин за договором позики, підтвердження факту укладання договору позики та передачі грошових коштів у визначених сумах та невиконаного боргового зобов`язання, за умови наявності лише копій розписок, та відсутності оригіналів таких розписок на момент ухвалення судового рішення).

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , суди попередніх інстанцій виходили з того, що ОСОБА_3 визнав укладення у письмовій формі договору позики (розписка від 19 грудня 2010 року), отримання у борг грошових коштів у ОСОБА_1 та порушення виконання зобов`язання з повернення позикодавцю 1 300 000 грн, а тому, вважав, що відповідно до вимог частини першої статті 61 ЦПК України 2004 року, статті 174 ЦПК України 2004 року, ця обставина, яка визнана відповідачем, не підлягає доказуванню.

У справі, яка переглядається, підтвердився факт невиконання ОСОБА_3 своїх зобов`язань за договором позики (розписка від 19 грудня 2010 року), отже суди дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову і стягнення за договором позики від 19 грудня 2010 року 1 300 000 грн.

Водночас, скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що відомості про повідомлення іншого відповідача у справі - ОСОБА_2 про розгляд справи районним судом у справі відсутні, що є порушенням конституційного права ОСОБА_2 на участь у судовому розгляді, суд не забезпечив його можливістю надати суду докази та навести доводи, що не відповідає гарантіям реалізації права на доступ до правосуддя, щодо права особи на справедливий судовий розгляд, передбаченим статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування апеляційним судом судового рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог до ОСОБА_2 та ухвалення в цій частині нового судового рішення.

Зазначив, що на підтвердження умов договору позики, факту отримання грошових коштів та зобов`язання їх повернути, ОСОБА_2 склав розписку від 07 листопада 2010 року, оригінал якої знаходився у позивача, був долучений останнім до справи, та безпосередньо досліджений місцевим судом під час розгляду справи.

Дійшов висновку про доведеність укладення між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договору позики від 07 листопада 2010 року та реальність цього договору, оскільки в силу статті 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину.

Вважав, що ОСОБА_2 таку презумпцію не спростував, належних та допустимих доказів безгрошовості позики, інших доказів (письмові докази, засоби аудіо -, відеозапису тощо), які відповідно до положень статей 218 1051 ЦК України можуть підтвердити ці обставини, ОСОБА_2 під час судового розгляду справи не надав.

Урахував, що 18 лютого 2021 року під час призначення до розгляду заяви відповідачів про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2011 року, суддя Дніпровського районного суду м. Києва Гаврилова О. В. встановила відсутність у справі аркушів № 41, 45, 46.

За описом документів під аркушем справи № 41 зазначено - «заява»; під аркушем справи № 45, 46 зазначено - «розписка». Крім того, в описі до найменування документу під № 30 - «розписка» дописано - «коп.».

Для перевірки цих обставин суддя написала доповідну записку на ім`я керівника апарату суду.

Дійшов висновку, що ці факти висновків місцевого суду не спростовують, оскільки на час ухвалення рішення суду 02 грудня 2011 року оригінали боргових розписок та заява ОСОБА_3 були наявні у матеріалах справи і досліджені судом.

Урахував, що із письмових пояснень оперуповноваженому ВДСБЕЗ Голосіївського РУ ГУМВС України в м. Києві особисто ОСОБА_2 підтвердив факт отримання у ОСОБА_1 грошових коштів відповідно до виданих розписок на загальну суму 2 348 000 грн, у тому числі, за борговою розпискою на суму1 500 000 грн, які зобов`язався повернути у серпні 2010 року.

Виходив з того, що обставини надання таких пояснень у січні 2015 року оперуповноваженому ВДСБЕЗ Голосіївського РУ ГУМВС України в м. Києві не заперечував ОСОБА_2 під час судового розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Колегія суддів погодилася із висновками судів першої та апеляційної інстанцій.

Стаття 1046 ЦК України визначає, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно із частиною першою статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Як передбачено частиною другою вказаної статті, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

На підставі частини другої статті 551 ЦК України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).

З огляду на частину першу статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Ці висновки висловлені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Як убачається із статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд апеляційної інстанції встановив, та матеріалами справи підтверджується, що місцевий суд дослідив оригінали розписок ОСОБА_2 від 07 листопада 2010 року відповідно до якої він отримав у борг від ОСОБА_1 1 500 000 грн та ОСОБА_3 від 19 грудня 2010 року, відповідно до якої він отримав у борг від ОСОБА_1 1 300 000 грн.

18 лютого 2021 року під час призначення до розгляду заяви відповідачів про перегляд заочного рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2011 року, суддя Дніпровського районного суду м. Києва Гаврилова О. В. встановила відсутність у справі аркушів № 41, 45, 46.

За описом документів під аркушем справи № 41 зазначено - «заява»; під аркушами справи № 45, 46 зазначено - «розписка». Крім того, в описі найменування документу під № 30 «розписка» дописано - «коп.». Для перевірки вказаних обставин суддя подала доповідну записку на ім`я керівника апарату суду.

У свою чергу керівник апарату суду видав наказ від 18 лютого 2021 року № 20/а про проведення службової перевірки дисциплінарною комісією та надав повідомлення від 22 березня 2021 року (а. с. 107, 114, 130-132).

У письмових поясненнях оперуповноваженому ВДСБЕЗ Голосіївського РУ ГУМВС України в м. Києві особисто ОСОБА_2 (відповідач у справі) підтвердив факт отримання у ОСОБА_1 грошових коштів відповідно до виданих розписок на загальну суму 2 348 000 грн, у тому числі, за борговою розпискою на суму 1 500 000 грн, які зобов`язався повернути у серпні 2010 року. Визнав, що через фінансові обставини та факт знаходження під вартою в слідчому ізоляторі борг своєчасно не повернув та йому відомо про судове рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2011 року у справі № 2-2908/11 про задоволення вимог ОСОБА_1 до нього про стягнення боргу на суму 1 500 000 грн. Зазначив, що 26 березня 2012 року він та ОСОБА_1 уклали мирову угоду про часткове погашення загального розміру боргу на суму 848 000 грн (а. с. 194-198).

Обставини надання таких пояснень у січні 2015 року оперуповноваженому ВДСБЕЗ Голосіївського РУ ГУМВС України в м. Києві не заперечував ОСОБА_2 під час судового розгляду справи в суді апеляційної інстанції.

Отже, між сторонами у справі виникли зобов`язання з договорів позики. Факт знаходження оригіналів вказаних розписок у позивача та надання їх до суду, з урахуванням положень статті 545 ЦК України свідчить про те, що зобов`язання з повернення позики позичальниками (відповідачами у справі) не виконані.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, надавши належну оцінку змісту борговим розпискам від 07 листопада 2010 року та від 19 грудня 2010 року, врахувавши, що оригінали цих розписок знаходились у позивача (що з урахуванням положень статті 545 ЦК України свідчить про те, що зобов`язання з повернення позики позичальниками не виконано), дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з відповідачів на користь позивача зазначену заборгованість. Зокрема доказів належного виконання зобов`язань за договорами позики відповідачі судам не надали.

Також, під час судового розгляду справи в місцевому суді встановлено, що відповідач ОСОБА_3 визнав і обставини укладення у письмовій формі договору позики (розписка від 19 грудня 2010 року), отримання у борг грошових коштів у ОСОБА_1 та порушення ним виконання зобов`язання з повернення позики ОСОБА_1 в сумі 1 300 000 грн, отже, відповідно до вимог частини першої статті 61 ЦПК України 2004 року, статті 174 ЦПК України 2004 року, ця обставина, яка визнана відповідачем, не підлягає доказуванню.

Підставою для відкриття касаційного провадження заявники зазначили відсутність висновку щодо застосування статей 202 207 545 626 1046 1047 ЦК України стосовно можливості дійти висновку про виникнення між сторонами правовідносин за договором позики, підтвердження факту укладання договору позики та передачі грошових коштів у визначених сумах та невиконаного боргового зобов`язання, за умови наявності лише копій розписок, та відсутності оригіналів таких розписок на момент ухвалення судового рішення.

Зі змісту підстави оскарження судових рішень у справі, передбаченої пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі цієї норми права, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20 (провадження № 61-16181св20).

У справі, яка переглядається, на час ухвалення рішення судом першої інстанції, 02 грудня 2011 року, зазначені оригінали боргових розписок та заява ОСОБА_3 були наявні у матеріалах справи та досліджені судом першої інстанції.

За таких обставин немає необхідності у висловленні висновку щодо застосування статей 202 207 545 626 1046 1047 ЦК України стосовно можливості дійти висновку про виникнення між сторонами правовідносин за договором позики, підтвердження факту укладання договору позики та передачі грошових коштів у визначених сумах та невиконаного боргового зобов`язання, за умови наявності лише копій розписок, та відсутності оригіналів таких розписок на момент ухвалення судового рішення.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що доказів повідомлення відповідачів про розгляд справи в суді першої інстанції в матеріалах справи відсутні, необхідно зазначити наступне.

Суд апеляційної інстанції встановив, що про розгляд справи суд першої інстанції сповіщав відповідачів шляхом направлення судової повістки про виклик, телеграмою на адресу зареєстрованого у встановленому законом порядку місця проживання відповідачів (а. с. 14, 15-а, 17, 32, 33, 35-37, 40).

Доказів вручення відповідачам судової повістки про виклик на вказані дати справа не містить. Телеграми про явку в судове засідання повернулись до суду без вручення, з відміткою поштового відділення «не доставлена, квартира зачинена, адресат по повідомленню за телеграмою не з`являється» (а. с. 35-37).

До дня судового розгляду справи по суті від відповідача ОСОБА_3 на адресу суду надійшов рекомендований лист з вкладенням - письмова заява, в якій останній визнав заявлені позовні вимоги ОСОБА_1 та просив здійснювати розгляд справи у його відсутності.

Письмова заява ОСОБА_3 , адресована суду, безпосередньо перевірена судом першої інстанції та, з урахуванням положень частини другої статті 158 ЦПК України 2004 року, врахована судом під час судового розгляду справи.

Разом з тим, відомості щодо повідомлення ОСОБА_2 про розгляд справи районним судом у матеріалах справи відсутні.

Виходячи з наведеного, ОСОБА_3 був обізнаний про розгляд справи в суді першої інстанції за пред`явленим позовом ОСОБА_1 до нього, та у спосіб, передбачений цивільним процесуальним законом, реалізував свої права і обов`язки в суді першої інстанції, тому доводи касаційної скарги стосовно не повідомлення про розгляд справи ОСОБА_3 в суді першої інстанції є безпідставними.

У частині вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , суд першої інстанції розглянув справу за відсутності ОСОБА_2 щодо якого відсутні докази належного повідомлення про час та місце розгляду справи, причини його неявки в судове засідання не з`ясував, тому суд апеляційної інстанції, відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України, правильно скасував рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог до ОСОБА_2 та ухвалив в цій частині нове судове рішення.

Отже, доводи касаційної скарги щодо не повідомлення про розгляд справи ОСОБА_2 в суді першої інстанції знайшли своє підтвердження, проте апеляційний суд, у свою чергу, вже скасував рішення суду першої інстанції з цієї підстави та ухвалив нове судове рішення в цій частині позовних вимог, тому враховуючи зазначені обставини, підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновку судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в нескасованій частині та постанову апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Заочне рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 02 грудня 2011 року в нескасованій частині та постанову Київського апеляційного суду від 16 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська