№ 2-5872/11

Постанова

Іменем України

02 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 2-5872/11

провадження № 61-12642св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),

суддів: Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 січня 2020 року у складі судді Пучкової І. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 30 червня 2021 року у складі колегії суддів: Комлевої О. С., Гірняк Л. А., Цюри Т. В.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу.

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення боргу.

Позов мотивовано тим, що 28 лютого 2007 року укладений договір позики, згідно з яким позикодавець ОСОБА_1 передала грошові кошти у розмірі 90 000,00 доларів США позичальникові ОСОБА_2 для покупки квартири для сім`ї. Позичальник зобов`язався повернути грошові кошти до 01 квітня 2007 року, проте у зазначений термін грошові кошти не повернув.

ОСОБА_2 брав грошові кошти для покупки квартири для сім`ї та в день укладення договору позики на підставі договору купівлі-продажу була придбана квартира, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а тому позивач вважала, що ОСОБА_3 як дружина позичальника є солідарним боржником та повинна відповідати за зобов`язанням за договором позики.

Позивач просила суд стягнути у солідарному порядку з відповідачів на її користь борг у розмірі 994 037,20 грн, який складається із: суми боргу - 717 390,00 грн, проценти за користування грошовими коштами - 276 647,20 грн, а також судові витрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Київського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2011 року стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 994 037,20 грн, який складається із: суми боргу - 717 390,00 грн, проценти за користування грошовими коштами - 276 647,20 грн. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2019 року заяву ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення задоволено. Скасовано заочне рішення Київського районного суду м. Одеси від 31 жовтня 2011 року у справі № 2-5872/2011. Призначено цивільну справу до розгляду в загальному порядку.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 22 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 30 червня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 994 037,00 грн, який складається із: суми боргу - 717 390,00 грн, процентів за користуванням грошовими коштами - 276 647,20 грн.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про солідарне стягнення боргу відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовано тим, що ОСОБА_2 не виконав умов укладеного із ОСОБА_1 договору позики, оформленого розпискою, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, тому боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу в розмірі 717 390,00 грн та нарахованих процентів у розмірі 276 647,20 грн.

Суди не взяли до уваги доводи позивача про те, що отримані у борг грошові кошти були витрачені в інтересах сім`ї, а тому ОСОБА_3 теж повинна відповідати за виконання зобов`язання за договором позики від 28 лютого 2007 року, оскільки в розписці не вказано на які цілі була отримана позика та не зазначено, що дружина надавала згоду на її отримання.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, Жуков Ю. А. , який діє в інтересах ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

28 липня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.

Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , поданою представником Жуковим Ю. А. , витребувано її з Київського районного суду м. Одеси.

16 вересня 2022 року проведено повторний автоматизований розподіл та розподілено справу колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

На підставі ухвали Верховного Суду від 25 жовтня 2022 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 27 жовтня 2022 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Мартєв С. Ю., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Пророк В. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі Жуков Ю. А. , який діє в інтересах ОСОБА_2 , посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17, постановах Верховного Суду від 15 лютого 2019 року у справі № 336/2166/17 та від 18 березня 2020 року у справі № 704/435/19. Крім того, у судах першої та апеляційної інстанцій справу розглянуто за відсутності ОСОБА_2 , який не був належним чином повідомлений про дату, час і місце судових засідань.

У касаційній скарзі Жуков Ю. А. , який діє в інтересах ОСОБА_2 , зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази належного повідомлення позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 про дату, час та місце судових засідань шляхом вручення їм повісток. Суд першої інстанції розглянув справу без участі позивача, яка не заявляла про розгляд справи за її відсутності, а тому мав ухвалити рішення про залишення позовної заяви без розгляду.

Суди помилково не застосували до спірних правовідносин позовної давності.

Доводи інших учасників справи

Від інших учасників справи не надходило відзиву на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 28 лютого 2007 року ОСОБА_2 взяв в борг у ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 90 000,00 доларів США для покупки квартири за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов`язався повернути їх до 01 квітня 2007 року, що підтверджується розпискою від 28 лютого 2007 року (а. с. 6 т. 1).

09 жовтня 2009 року ОСОБА_1 звернулася до Суворовського районного відділу Одеського міського управління Управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області із заявою про порушення кримінальної справи щодо відповідачів, а також з метою відшкодування майнових збитків, завданих злочином (а. с. 19, 20 т. 1).

10 лютого 2010 року о/у Суворовського районного відділу Одеського міського управління Управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області винесена постанова про відмову в порушенні кримінальної справи з підстав того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли цивільно-правові відносини, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства (а. с. 14 т. 1).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Щодо стягнення з позичальника суми основного боргу

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. З метою забезпечення правильного застосування статей 1046 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046 1047 ЦК України викладені в постанові Верховного Суду України від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що письмова форма договору позики внаслідок її реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошової суми позичальнику. Оскільки у визначені договором позики строки грошові кошти позивачу повернуті не були, у позивача були підстави для звернення до суду з позовом. Розписка про отримання грошових коштів містить зобов`язання про їх повернення у певний строк. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій встановили справжню правову природу укладеного між сторонами договору та дійшли правильних висновків про укладення договору позики, а також встановили всі його істотні умови.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши, що ОСОБА_2 не виконав умов укладеного із ОСОБА_1 договору позики, оформленого розпискою, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, зробив правильний висновок, що боржник зобов`язаний сплатити позивачу суму основного боргу в національній валюті України в розмірі 717 390,00 грн, як це визначив позивач у позовній заяві.

Стосовно доводів касаційної скарги про те, що відповідач не складав та не підписував розписки від 28 лютого 2007 року, Верховний Суд враховує, що будь-яких належних та допустимих доказів з приводу зазначеної обставини відповідач в суді першої чи апеляційної інстанцій не надав.

Щодо стягнення із позичальника процентів

Верховний Суд не може погодитися з висновками судів щодо задоволення позовних вимог про стягнення з боржника процентів за користування отриманими в борг коштами в розмірі 276 647,20 грн, нарахованими відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України, з огляду на таке.

Суди встановили, що предметом спірного договору позики є іноземна валюта - долари США, а сплата процентів його умовами не передбачена.

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ).

Задовольняючи ці позовні вимоги та визначаючи розмір процентів за користування позикою, суди попередніх інстанцій виходили із рівня облікової ставки НБУ.

З такими висновками погодитися не можна з огляду на наступне.

За змістом статті 1 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі - Закон № 679-XIV) облікова ставка НБУ - один із монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ встановлює для банків та інших суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів.

НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України (стаття 2 Закону № 679-XIV).

Пунктом 1 частини першої статті 15 цього Закону передбачено, що правління НБУ приймає рішення, зокрема про встановлення та зміну облікової та інших процентних ставок Національного банку.

Відповідно до статті 27 Закону № 679-XIV НБУ встановлює порядок визначення облікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.

Згідно із частиною другою статті 46 вказаного Закону НБУ здійснює дисконтну валютну політику, змінюючи облікову ставку НБУ для регулювання руху капіталу та балансування платіжних зобов`язань, а також коригування курсу грошової одиниці України до іноземних валют.

Пунктом 1.1 Положення про процентну політику НБУ, затвердженого постановою Правління НБУ від 18 серпня 2004 року № 389 (чинне на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що облікова ставка НБУ - один з монетарних інструментів, за допомогою якого НБУ установлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку орієнтир щодо вартості залучених та розміщених грошових коштів на відповідний період, і є основною процентною ставкою, яка залежить від процесів, що відбуваються в макроекономічній, бюджетній сферах та на грошово-кредитному ринку.

Пунктами 3.1, 3.2 цього Положення визначено, що НБУ визначає розмір облікової ставки, дотримуючись таких основних принципів: облікова ставка використовується НБУ одночасно як засіб реалізації грошово-кредитної політики та орієнтир ціни на гроші; облікова ставка є одним із чинників, що характеризують основні напрями змін грошово-кредитного регулювання; облікова ставка має підтримуватися на позитивному рівні щодо прогнозного рівня інфляції, який визначається схваленими Кабінетом Міністрів України основними прогнозними макроекономічними показниками на відповідний рік та враховується під час складання державного бюджету з наступними змінами; облікова ставка є найнижчою серед процентних ставок, за якими НБУ може підтримати ліквідність банків. Визначення рівня та характеру змін облікової ставки НБУ залежить від тенденцій загального економічного розвитку, макроекономічних та бюджетних процесів, стану грошово-кредитного ринку. Національний банк під час визначення облікової ставки враховує й інші фактори, які можуть вплинути на вартість коштів у національній валюті, - інфляційні або девальваційні очікування, процентні ставки рефінансування, які використовуються центральними банками країн, що мають тісні торговельно-економічні зв`язки з Україною тощо.

Можна зробити висновок, що облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні.

Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому вказана норма та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Зазначений правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Крім того, у постанові від 25 травня 2021 року у справі № 149/1499/18 (провадження № 14-48цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами договору строку надання позики (тобто за період правомірного користування нею). Після спливу такого строку чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється. Права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує частина друга статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12(пункти 53-54, 90-91)).

Судом встановлено, що сторони погодили дату повернення суми позики - 01 квітня 2007 року.

З огляду на вказане позивач на підставі частини першої статті 1048 ЦК України не мав права додатково нарахувати проценти за користування позикою за період після настання терміну повернення позики (01 квітня 2007 року), тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання відповідачем.

У таких правовідносинах права позивача захищені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання, проте таких вимог позивач не заявляв, тоді як суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (стаття 13 ЦПК України).

Таким чином, під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, необхідно мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг, оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалась.

Задовольняючи позовні вимоги, заявлені до ОСОБА_2 , у повному обсязі, суди попередніх інстанцій належним чином не визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, зокрема, що стосується правової природи процентів за користування сумою позики, у зв`язку із чим дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 процентів за користуванням грошовими коштами у розмірі 276 647,20 грн.

Щодо строку позовної давності

У касаційній скарзі наведено доводи про те, що суди помилково не застосували позовну давність до спірних правовідносин.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач; тоді як «сторонами у спорі» є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.

З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. І в такому випадку для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог [пункт 139 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18)].

У цій справі суди попередніх інстанцій з дотриманням частини четвертої статті 65 Сімейного кодексу України у поєднанні зі статтями 542 і 543 ЦК України щодо встановлення характеру розподілу відповідальності між відповідачами перед позивачем встановили, що у ОСОБА_3 як дружини ОСОБА_2 не існує солідарного обов`язку перед позивачем, тобто відповідачі у справі не є солідарними боржниками перед позивачем у існуючому спорі. Із наведених причин суди відмовили у задоволенні позовних вимог, заявлених до ОСОБА_3 .

З урахуванням того, що ОСОБА_3 не є солідарним боржником у спірних правовідносинах, заява її представника щодо застосування строку позовної давності відносно заявлених позовних вимог до ОСОБА_2 не може бути прийнята судом.

Верховний Суд відхиляє посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування судами висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 15 лютого 2019 року у справі № 336/2166/17, оскільки фактичні обставини, які формують зміст спірних правовідносин, у зазначеній справі та у справі, яка є предметом касаційного перегляду, є різними. Зокрема, у справі № 336/2166/17 встановлено, що відповідач скористався своїм правом, передбаченим статтею 267 ЦК України, подавши до суду заяву про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, тоді як у справі, яка є предметом касаційного перегляду, відповідач ОСОБА_2 таких дій не вчиняв.

Щодо повідомлення відповідача про дату, час і місце розгляду справи

У касаційній скарзі містяться доводи про те, що ОСОБА_2 не був належним чином повідомлений про дату, час та місце судових засідань у судах першої та апеляційної інстанцій, що згідно з пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судових рішень.

Оцінюючи наведені доводи касаційної скарги, Верховний Судвиходить із такого.

Статтею 128 ЦПК Українипередбачено, що суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом із копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Сторони у розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження, та зобов`язані сумлінно користуватися наданими їм процесуальними правами (рішення Європейського суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України»).

У рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Європейський суд з прав людини встановлював, що коли національне законодавство передбачає можливість вибору засобів повідомлення, на національні суди все ще покладається обов`язок з`ясувати чи були судові повістки або інші документи завчасно отримані сторонами та, за необхідності, внести відповідні відомості до тексту рішення (рішення у справі «Ганкін та інші проти Росії» (Gankin and Others v. Russia), заява № 2430/06 та інші, пункт 36, від 31 травня 2016 року).

Судом встановлено, що відповідачі у справі - ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є подружжям та їх місце проживання зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 47, 48 т. 1).

Про призначене судове засідання на 07 листопада 2019 року у справі про перегляд заочного рішення ОСОБА_2 був повідомлений належним чином, що підтверджується його підписом у розписці про одержання судової повістки про виклик до суду (а. с. 164 т. 1).

В судах першої та апеляційної інстанцій професійну правничу допомогу ОСОБА_3 надавав адвокат Жуков Ю. А., що підтверджується ордером від 21 лютого 2020 року серії ОД № 503875 (а. с. 217 т. 1). Адвокат Жуков Ю. А. є представником ОСОБА_2 у Верховному Суді, що підтверджується ордером від 05 серпня 2021 року серії ВН № 1019653 (міститься у матеріалах касаційного провадження).

З матеріалів справи встановлено, що представник ОСОБА_3 - Жуков Ю. А. отримував у суді першої інстанції повістки про виклик ОСОБА_2 (а. с. 167 т. 1).

Представнику Жукову Ю. А. було відомо про розгляд справи судом першої інстанції 22 січня 2020 року, що підтверджується поданою ним 27 грудня 2019 року заявою, у якій він просив розгляд справи проводити без участі сторони відповідача за наявними у справі матеріалами (а. с. 196 т. 1).

За встановлених у цій справі обставин, враховуючи те, що відповідачі у справі - ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є подружжям, їх місце проживання зареєстровано за однією адресою, протягом розгляду справи у судах відповідачі користуються правничими послугами адвоката Жукова Ю. А., який був повідомлений про дату, час та місце судового засідання у суді першої інстанції, Верховний Суд вважає, що ОСОБА_2 було відомо про розгляд справи у суді першої інстанції.

Колегія суддів Касаційного цивільного суду враховує наявність у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 правової позиції про те, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» не є доказом належного інформування сторони про час і місце розгляду справи. Проте, така правова позиція не може бути застосована при розгляді цієї справи, оскільки у вказаній справі мали місце інші фактичні обставини, відмінні від обставин у цій справі. У справі № 752/11896/17 були відсутні докази отримання відповідачем копії ухвали про відкриття провадження у справі, позовної заяви з додатками та судових повісток, тобто відповідач не був повідомлений про існування судового провадження щодо нього, про час та місце розгляду справи. На відміну від обставин справи № 752/11896/17, у цій справі відповідач ОСОБА_2 був обізнаний про існування судового провадження, що підтверджується його підписом у розписці про одержання судової повістки про виклик до суду (а. с. 164 т. 1).

Під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 був належним чином повідомлений про дату, час та місце судового засідання (30 червня 2021 року), що підтверджується зворотнім повідомленням про вручення поштового відправлення (а. с. 5 т. 2).

Крім того, апеляційний суд відповідно до пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України повноважний скасувати рішення суду першої інстанції у зв`язку з тим, що справу розглянуто за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду, лише якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою. Рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку оскаржувала відповідач ОСОБА_3 , яка хоча і наводила доводи щодо неналежного повідомлення ОСОБА_2 , проте сам відповідач ОСОБА_2 апеляційну скаргу із відповідним обґрунтуванням не подавав.

За таких обставин апеляційний суд не вправі був скасувати рішення суду першої інстанції з цих підстав.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, четверта статті 412 ЦПК України).

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції необхідно змінити шляхом зменшення стягнутої із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми боргу із 994 037,00 грн до 717 390,00 грн.

Керуючись статтями 389 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 січня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 30 червня 2021 року змінити шляхом зменшення стягнутої із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми боргу із 994 037,00 грн до 717 390,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

С. Ю. Мартєв Є. В. Петров В. В. Пророк