№ 2-7438/09

Постанова

Іменем України

17 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 2-7438/09

провадження № 61-18815св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Харківська міська рада,

особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_2 ,

особа, яка подала касаційну скаргу, - Акціонерне товариство «ПроКредит Банк»,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Акціонерного товариства «ПроКредит Банк» на постанову Харківського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Бурлака І. В., Бровченка І. О., Колтунової А. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У червні 2009 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Харківської міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво, посилаючись на те, що на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 02 квітня 2008 року вона придбала житловий будинок літ. «А-1» загальною площею 65,9 кв. м з надвірними будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . Рішенням Харківської міської ради від 10 вересня 2008 року № 238/08 їй було передано у приватну власність земельну ділянку площею 669,56 кв. м для обслуговування вказаного домоволодіння. Однак, придбане нею житло фактично було непридатне для проживання через ветхий стан, а тому на його місці вона збудувала новий житловий будинок літ. «Д-2» загальною площею 575,7 кв. м., який згідно з технічним висновком Товариства з обмеженою відповідальністю «Моноліт-проект» знаходиться в задовільному стані та придатний для експлуатації. Будівництво здійснювалося без зміни цільового призначення належної їй земельної ділянки, однак за відсутності проекту забудови та дозволу на початок виконання будівельних робіт, а отже, є самовільним. При цьому на її адресу, а також на адреси державних органів влади, зокрема Харківської міської ради, не надходили заяви, скарги, приписи від громадян, юридичних осіб або компетентних органів ради з приводу недотримання нею встановлених норм і правил будівництва чи порушення будь-чиїх прав. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на житловий будинок літ. «Д-2» загальною площею 575,7 кв. м, житловою площею 226,9 кв. м, що розташований по АДРЕСА_1 .

Рішенням Московського районного суду міста Харкова від 26 червня 2009 року у складі судді Єлізарова І. Є. позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок літ. «Д-2» загальною площею 575,7 кв. м, житловою площею 226,9 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що самочинне будівництво ОСОБА_1 нового житлового будинку на належній їй земельній ділянці не порушує прав інших осіб, що є підставою для визнання за нею права власності на це майно.

02 липня 2019 року особа, яка не брала участі у справі, - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на рішення Московського районного суду міста Харкова від 26 червня 2009 року, посилаючись на те, що 13 червня 2008 року між ним та позивачем було укладено договір про спільне будівництво, за умовами якого після будівництва нового житлового будинку право власності на нього розподіляється наступним чином: за ОСОБА_1 - 1/4, за ним - 3/4 частки у майні. Однак позивач не повідомила місцевий суд про наявність у нього права на спірний будинок за вказаним правочином. Для виникнення права власності на новозбудований чи реконструйований об`єкт нерухомості необхідним було його прийняття в експлуатацію. Визнання судом права власності свідчить про застосування штучної правової конструкції в обхід встановленої законодавством процедури прийняття закінченого будівництвом об`єкта до експлуатації. Позивач не сповістила його про реєстрацію права власності на будинок тільки за нею, чим порушила його права як співвласника майна, яке він мав набути після введення будинку в експлуатацію та реєстрації права власності на визначених договором умовах.

Постановою Харківського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Московського районного суду міста Харкова від 26 червня 2009 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що це питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право. ОСОБА_1 не було надано належних та допустимих доказів отримання дозвільних документів на будівництво та введення об`єкта нерухомого майна (житлового будинку) в експлуатацію у встановленому законом порядку, тобто набуття цим майном статусу об`єкта цивільного права. Крім того, в матеріалах справи відсутні відомості щодо звернення позивача до компетентних державних органів щодо узаконення самочинно збудованого житлового будинку та про відмову цих органів у вирішенні спірного питання. Суд не може підміняти собою органи державної влади, які відповідно до законодавства України уповноважені здійснювати реєстрацію права власності на нерухоме майно та введення його в експлуатацію. За вказаних обставин відсутні правові підстави для задоволення позову.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У грудні 2019 року особа, яка не брала участі у справі, - Акціонерне товариство «ПроКредит Банк» (далі - АТ «ПроКредит Банк») подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року, а рішення Московського районного суду міста Харкова від 26 червня 2009 року залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що постановою апеляційного суду вирішено питання про права та інтереси АТ «ПроКредит Банк», оскільки за договором від 25 липня 2013 року позивач передала спірний житловий будинок в іпотеку банку. Судом першої інстанції не вирішувалося питання про права та обов`язки ОСОБА_2 , а тому він не мав права оскаржувати рішення цього суду. За вказаних обставин апеляційний суд зобов`язаний був закрити апеляційне провадження. Скасування через 10 років рішення, яке набрало законної сили, порушує принцип юридичної визначеності. Звернення до компетентних органів не є обов`язковою передумовою для визнання за особою права власності на самочинно побудовані об`єкти нерухомого майна. Будівництво ОСОБА_1 нового житлового будинку на належній їй земельній ділянці не порушувало прав інших осіб, було здійснене відповідно до будівельних норм і правил, у зв`язку з чим місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.

У січні 2020 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Позивач не повідомила місцевий суд про наявність укладеного між ними договору про спільне будівництво від 13 червня 2008 року, за умовами якого після будівництва від мав набути право власності на 3/4 частки у спірному житловому будинку. Визнання за ОСОБА_1 права власності на будинок в цілому порушує його права як співвласника. Право власності на новозбудований чи реконструйований об`єкт нерухомості може виникнути лише після прийняття його в експлуатацію. Договір іпотеки був укладений між позивачем та АТ «ПроКредит Банк» 25 липня 2013 року, а тому на час ухвалення рішення місцевим судом зазначені особи не перебували в будь-яких правовідносинах.

У січні 2020 року Харківська міська рада також подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що це питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право. Однак матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 зверталася до компетентних державних органів щодо узаконення самочинно збудованого житлового будинку та введення його в експлуатацію. Крім того, позивач не повідомила місцевий суд про існування укладеного між нею та ОСОБА_2 договору про спільне будівництво житлового будинку від 13 червня 2008 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Московського районного суду міста Харкова.

18 грудня 2019 року справа № 2-7438/09 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що 02 квітня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_1 прийняла у власність житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . До складу вказаного об`єкта нерухомості входили: житловий будинок літ. «А-1» загальною площею 65,9 кв. м., сарай літ. «В», льох літ. «Г», навіс літ. «П», сарай літ. «Б», огорожа № 1, 1 а, зливна яма № 4.

Рішенням Харківської міської ради від 10 вересня 2008 року № 238/08 «Про передачу у власність та надання в оренду громадянам земельних ділянок» ОСОБА_1 було передано у приватну власність земельну ділянку площею 669,56 кв. м для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована по АДРЕСА_1 .

Технічним паспортом на садибний (індивідуальний) житловий будинок по АДРЕСА_1 , виготовленим 28 квітня 2009 року Комунальним підприємством «Харківське міське бюро технічної інвентаризації», підтверджується, що на переданій позивачу земельній ділянці площею 669,56 кв. м розташований житловий будинок літ. «Д-2» загальною площею 670 кв. м, підвал літ. «Дп», мансарда літ. «Дм», ганки літ. «д, д-1», балкони літ. «д-3, д-4 д-5», вхід до підвалу літ. «д-2», огорожа № 5-8. При цьому зазначено, що вказані забудови є самочинними.

Згідно з технічним висновком про стан несучих та огороджувальних конструкцій та щодо можливості експлуатації житлового будинку по АДРЕСА_1 , складеним у 2009 році Товариством з обмеженою відповідальністю «Моноліт-проект», несучі зовнішні і внутрішні стіни будинку, перекриття, конструкції покрівлі та сходових кліток знаходяться в задовільному стані і придатні до експлуатації.

Апеляційним судом також встановлено, що 13 червня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір про спільне будівництво житлового будинку, а 01 липня 2008 року - угоду про внесення змін до цього договору, за умовами яких сторони зобов`язалися здійснити спільне будівництво нового житлового будинку на належній позивачу земельній ділянці, яка розташована по АДРЕСА_1 . Демонтаж старого будинку виконується зусиллями та за рахунок ОСОБА_2 .

Пунктом 7 вказаного договору передбачено, що після закінчення будівництва право власності на житловий будинок розподіляється між сторонами в таких частках: 1/4 - за ОСОБА_1 , 3/4 - за ОСОБА_2 . Самостійний перерозподіл сторонами частин в загальній власності на житловий будинок, а також будь-які інші порушення умов цього договору заборонені і тягнуть за собою відповідальність, встановлену законодавством України. Потерпіла сторона наділяється правом через суд вимагати визнання права власності на свою частку в будинку.

Під час апеляційного перегляду справи ОСОБА_1 пояснила, що дійсно в червні 2008 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір про спільне будівництво житлового будинку, умови якого вона не виконала. Вказала, що на підставі рішення місцевого суду вона зареєструвала за собою право власності на спірний об`єкт нерухомості, однак не повідомила про це ОСОБА_2 . Також позивач не заперечувала й той факт, що за договором від 25 липня 2013 року вона передала будинок в іпотеку АТ «ПроКредит Банк» з метою забезпечення виконання кредитних зобов`язань.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_1 зверталася до компетентних державних органів щодо узаконення самочинно збудованого житлового будинку та введення його в експлуатацію у встановленому законом порядку.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції (далі - ЦПК України 2004 року), кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частин першої, другої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Положення частини другої статті 331 ЦК України слід розуміти у системному зв`язку з положеннями статті 182 цього Кодексущодо державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, яка не передбачає жодних винятків. Як правило, всі об`єкти нерухомого майна в силу своєї специфіки після завершення будівництва підлягають прийняттю в експлуатацію та державній реєстрації.

Право на будівництво нерухомого майна (забудову) мають власники земельних ділянок (стаття 90 Земельного кодексу України), землекористувачі (стаття 95 Земельного кодексу України), особи, які набули права користування чужою земельною ділянкою (суперфіцій) за договором із власником земельної ділянки або з інших передбачених законом підстав. Власником або землекористувачем земельної ділянки право на її забудову (будівництво) реалізується за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та видом відповідно до містобудівних умов і обмежень, встановлених законодавством.

Крім того, відповідно до частини другої статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об`єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об`єкт проводиться після прийняття його до експлуатації в установленому законодавством порядку.

За змістом частин четвертої, п`ятої статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

Отже, до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов`язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, 3) об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї з трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Разом з цим власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (частина друга статті 375 ЦК України), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це право не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України).

Виходячи зі змісту статей 331 375 376 380 ЦК України, правовою підставою визнання судом права власності на самочинно збудоване нерухоме майно на підставі частини п`ятої статті 376 ЦК України може бути не лише відсутність порушення прав інших осіб таким визнанням, а й встановлення судом відповідності такого об`єкта архітектурним, будівельним, санітарним, екологічним та іншим нормам і правилам.

Тому, вирішуючи справу за позовом власника (землекористувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов`язані встановити всі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушені будівельні норми та правила істотними.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року, частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що в матеріалах справи відсутні дані щодо звернення позивачадо компетентних органів стосовно узаконення самочинно збудованого об`єкта нерухомості та про відмову цих органів у вирішенні спірного питання, а також те, що визнання за позивачем права власності на спірний житловий будинок фактично порушує права іншої особи - ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для скасування рішення місцевого суду та відмову в задоволенні позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінкузгідно зі статтями 76-78 81 89 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що місцевим судом не вирішувалося питання про права та обов`язки ОСОБА_2 , а тому суд апеляційної інстанції зобов`язаний був закрити апеляційне провадження, не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються вищевказаним договором про спільне будівництво від 13 червня 2008 року, за умовами якого після введення спірного житлового будинку в експлуатацію ОСОБА_2 мав набути право власності на 3/4 частки в цьому майні, тобто фактично стати співвласником об`єкта нерухомості.

Посилання заявника на те, що поновлюючи ОСОБА_2 більш ніж через десять років строк на апеляційне оскарження, скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, суд апеляційної інстанції порушив принцип правової визначеності, є неспроможними з огляду на таке.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України з 1997 року, кожному гарантується право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у контексті Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного та обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Рябих проти Росії»).

Відповідно до правових висновків ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» від 21 грудня 2010 року, заява №45783/05). Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (пункти 22-23 рішення у справі «Мельник проти України» від 28 березня 2006 року, заява №23436/03).

Можливість поновлення пропущеного процесуального строку пов`язується з наявністю саме поважних причин його пропуску. Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій.

Відповідно до частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Поновлюючи строк на апеляційне оскарження, суд апеляційної інстанції взяв до уваги те, що ОСОБА_2 не був залучений до участі в цій справі, хоча місцевий суд ухвалив рішення про його права та обов`язки, а також те, що він ознайомився з матеріалами справи та оскаржуваним рішенням 25 червня 2019 року, а апеляційну скаргу подав 02 липня 2019 року. Тобто таке поновлення було достатньо виправданим та обґрунтованим, відповідало вимогам норм процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що звернення до компетентних органів не є обов`язковою передумовою для визнання за особою права власності на самочинно побудовані об`єкти нерухомого майна, є безпідставними з огляду на таке.

Звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що це питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.

Позивач не зверталася до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю для набуття права власності та введення об`єкта в експлуатацію у встановленому законом порядку, а одразу звернулася до суду з позовом про визнання права власності.

Інформація про наявність у позивача дозвільних документів на право виконання будівельних робіт з будівництва об`єкта та введення його в експлуатацію відсутня.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «ПроКредит Банк» залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 10 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов