Постанова
Іменем України
19 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 308/4209/16-ц
провадження № 61-44987св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Закарпатське обласне комунальне підприємство «Міжнародний аеропорт Ужгород», Закарпатська обласна державна адміністрація, Закарпатська обласна рада,
третя особа - управління Служби безпеки України в Закарпатській області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_2 , на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 18 квітня 2018 року в складі судді Придачука О. А. та постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 21 серпня 2018 року в складі колегії суддів: Собослоя Г. Г., Фазикош Г. В., Бисаги Т. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Закарпатського обласного комунального підприємства «Міжнародний аеропорт Ужгород» (далі - ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород»), Закарпатської обласної державної адміністрації (далі - Закарпатської ОДА), Закарпатської обласної ради, третя особа - управління Служби безпеки України в Закарпатській області (далі - управління СБУ в Закарпатській області), про визнання незаконним звільнення, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позов мотивовано тим, що розпорядження Закарпатської ОДА від 30 серпня
2010 року № 185-р його було призначено на посаду директора
ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» та прийнято рішення щодо укладення з ним контракту. Того ж дня між сторонами було укладено контракт, строком дії до 30 серпня 2015 року.
Після закінчення строку дії вказаного контракту він продовжував виконувати свої обов`язки директора ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород», виходив на роботу, виконував організаційно-розпорядчі функції керівника аеропорту тощо.
Закарпатською ОДА (вищим органом управління за контрактом) не вживалось жодних передбачених законодавством заходів щодо попередження його у порядку статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення та відмову вищого органу управління у переукладенні з ним контракту на новий термін. Разом з тим не вживалось жодних заходів щодо своєчасного вирішення питання про переукладення контракту; не було вирішено питання про звільнення його з роботи з підстав та у порядку, визначеному законодавством.
Посилався на те, що оскільки умови праці (оплата праці, функціональні обов`язки та повноваження директора) передбачені виключно умовами контракту нагальною була потреба у визначенні умов праці директора аеропорту, або згідно умов контракту або на загальних підставах, відповідно до умов, визначених вищим органом управління у зв`язку з чим звертався зі службовими записками до начальника відділу управління комунальним майном виконавчого апарату Закарпатської обласної ради та заступника директора департаменту ЖКГ будівництва та інфраструктури - начальника управління інфраструктури, транспорту та туризму Закарпатської ОДА.
Територіальна державна інспекція з питань праці у Закарпатській області надавала йому роз`яснення щодо правового статусу керівника комунального підприємства у разі не розірвання з ним у встановлені терміни трудового договору. Зокрема, інспекція праці звертала увагу, що норма контракту на взірець «контракт припиняє свою дію після закінчення терміну дії» не мають наслідком безпосереднього припинення трудових відносин з працівником, якщо тільки роботодавець не реалізує своє право (передбачене контрактом) у вигляді відповідного наказу чи розпорядження. Крім того, інспекція праці зазначала, що відповідно до умов контракту позивач підлягав звільненню
30 серпня 2015 року. Проте, у зазначений термін роботодавець не видавав (не оформляв) відповідний наказ або розпорядження про припинення з ним строкових трудових відносин, не ознайомлював його зі змістом цього документу, не здійснював відповідного розрахунку з ним та не вносив необхідного запису в трудову книжку.
Ураховуючи вимоги частини першої статті 39 КЗпП України він вважав, що його звільнення на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України є незаконним.
Також посилався на те, що його звільнено за двома статтями, що є неприпустимим.
Вважав, що пункт 2 частини першої статті 40 КЗпП України не поширюється на його випадок, оскільки скасування допуску до державної таємниці, на його думку, є незаконним і виконання його обов`язків не вимагало доступу до державної таємниці. Надумані порушення у цій частині не могли братися до уваги, оскільки справа, в якій предметом була підстава для скасування допуску до державної таємниці, була предметом розгляду Апеляційного суду Закарпатської області, про що ним було проінформовано голову Закарпатської ОДА.
Позивач зазначав, що за своїми функціональними обов`язками не потребував доступу до документів з інформацією з обмеженим доступом з грифом «таємно».
У своїй роботі він, як директор, таємних документів не створював, і документів, що містять таємну інформацію не використовував.
Також посилався на те, що його було звільнено під час перебування ним у відпустці, що, на його думку, суперечило нормам частини першої статті 43 Конституції України, частини третьої статті 43 КЗпП України.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним його звільнення та поновити його на попередній роботі та займаній ним посаді директора ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» з 29 березня
2016 року; скасувати наказ ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород»
від 25 березня 2016 року № 26/0 про його звільнення; скасувати рішення Закарпатської обласної ради від 17 березня 2016 року № 217 «Про управління ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» щодо звільнення ОСОБА_1 з посади директора ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» на підставі пункту 2 статті 40 КЗпП України; скасувати розпорядження Закарпатської ОДА та Закарпатської обласної ради від 17 березня 2016 року № 12 «Про звільнення директора ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород»; стягнути із ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 29 березня 2016 року по день поновлення на роботі.
Короткий змістрішення суду першої інстанції
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області
від 18 квітня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Розпорядження голови Закарпатської ОДА, голови Закарпатської обласної ради від 17 березня 2016 року № 12 скасовано.
У наказі тимчасово виконуючого обов`язки директора ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» Гангур В. М. від 25 березня 2016 року № 26/0 змінено формулювання підстави звільнення з роботи ОСОБА_1 із пункту 2 статті 36 на пункт 2 статті 40 КЗпП України, виключено з формулювання підстав звільнення пункт 2 статті 36 КЗпП України та зазначено підставою для внесення наказу - рішення ІІ сесії VII скликання Закарпатської обласної ради від 17 березня 2016 року № 217 «Про управління ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород».
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, щопідставою для звільнення ОСОБА_1 стало порушення ним законодавства щодо збереження державної таємниці, що мало наслідком скасування допуску останнього до державної таємниці, а не ініціативою роботодавця.
Відповідач при звільненні позивача з роботи дотримався вимог чинного трудового законодавства та правомірно звільнив ОСОБА_1 із займаної посади на підставі пункту 2 статті 40 КЗпП України.
При цьому у наказі про звільнення позивача з роботи підставою його звільнення зазначено пункт 2 статті 36 КЗпП України та пункт 2 статті 40 КЗпП України, а також розпорядження голови Закарпатської обласної адміністрації та голови Закарпатської обласної ради від 17 березня 2016 року № 12 «Про звільнення директора ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород», що є неправильним, тому на підставі частини третьої статті 235 КЗпП України така підстава підлягає зміні із виключенням з формулювання підстав звільнення позивача пункту 2 статті 36 КЗпП України, скасуванням зазначеного вище розпорядження та зазначення підставою для винесення наказу про звільнення - рішення ІІ сесії VІІ скликання Закарпатської обласної ради
від 17 березня 2016 року № 217 «Про управління ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород».
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 21 серпня
2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_2 , залишено без задоволення.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області
від 18 квітня 2018 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню.
Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції правильно виходив із того, що відповідач правомірно звільнив ОСОБА_1 із займаної посади на підставі пункту 2 статті 40 КЗпП України, оскільки підставою для звільнення останнього стало порушення ним законодавства щодо збереження державної таємниці, що мало наслідком скасування допуску останнього до державної таємниці, а не ініціативою роботодавця.
Крім того при звільненні позивача з роботи відповідач дотримався вимог чинного трудового законодавства.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2018 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні його вимог про визнання незаконним його звільнення та поновлення його на роботі; скасування наказу про його звільнення, рішення Закарпатської обласної ради від 17 березня 2016 року № 217; стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 29 березня 2016 року по день поновлення на роботі та задовольнити ці вимоги.
Рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про скасування розпорядження Закарпатської ОДА, голови Закарпатської області від 17 березня 2016 року № 12 та зміни формулювання підстави його звільнення ОСОБА_1 не оскаржуються, а тому касаційним судом не переглядається (стаття 400 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині є незаконними, необґрунтованим й такими, що ухвалені з неправильнимзастосуванням норм чинного законодавства.
ОСОБА_1 посилався на те, що під час його звільнення відповідачем було порушено норми діючого трудового законодавства, а саме: його було звільнено під час перебування ним у відпустці; не здійснено переведення на іншу посаду за його згодою, а також без попередньої згоди профспілкової організації.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08 жовтня
2018 року було відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано з Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області вищезазначену цивільну справу.
У листопаді 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
УхвалоюКасаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого
2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород», Закарпатської ОДА, Закарпатської обласної ради, третя особа - управління СБУ в Закарпатській області, про визнання незаконним звільнення, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу призначено до розгляду.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У листопаді 2018 року та грудні 2018 року до Верховного Суду надійшли відзиви на касаційну скаргу від ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород», Закарпатська ОДА, Закарпатська обласна рада, у яких заявники посилалися на те, що мотиви та підстави, зазначені у касаційній скарзі щодо скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду є безпідставними та необґрунтованими.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Рішенням Закарпатської обласної ради від 07 листопада 2011 року № 340 «Про створення обласного комунального підприємства «Міжнародний аеропорт Ужгород»» зі змінами відповідно до рішення Закарпатської обласної ради від 16 листопада 2012 року № 585, було затверджено статут ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород».
Відповідно до пункту 1.1 статуту ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» засновано на спільній власності територіальних громад сіл, селищ, міст області (комунальній власності Закарпатської області) і підпорядковане Закарпатській обласній раді та органу, уповноваженому здійснювати управління майном спільної власності територіальних громад, сіл, селищ, міст області.
Згідно із пунктом 8.9 статуту аеропорт очолює директор, який призначається на посаду або звільняється з неї на підставі рішення сесії Закарпатської обласної ради за поданням голови ради.
30 серпня 2010 року між Закарпатською ОДА та ОСОБА_1 укладено контракт, відповідно до умов якого останній був призначений директором
ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород», строк дії контракту визначено
до 30 серпня 2015 року.
Згідно розпорядження голови Закарпатської ОДА від 26 вересня 2011 року № 41 ОСОБА_1 надано допуск до державної таємниці за формою 3, та останній взяв на себе письмові зобов`язання у зв`язку із допуском до державної таємниці (а. с. 176-177 т. 1).
04 листопада 2015 року начальником відділу ОДТ управління СБУ в Закарпатській області відносно ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення передбачене частиною другою
Постановою Апеляційного суду Закарпатської області від 27 квітня
2016 року, визнано ОСОБА_1 у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною другою статті 212-2 КУпАП, провадження у справі закрито у зв`язку із закінченням на момент її розгляду строку, передбаченого статтею 38 КУпАП (а. с. 106-109 т. 1).
Відповідно до висновку управління СБУ України в Закарпатській області
від 13 січня 2016 року № 5-д «Про скасування допуску до державної таємниці» підставою для якого був висновок «Про скасування
ОСОБА_1 допуску до державної таємниці» ОСОБА_1 директору ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» скасовано допуск до державної таємниці за формою 3, у зв`язку із виявленням обставин, передбачених пунктом 3 частини другої статті 23, частиною другою
статті 26 Закону України «Про державну таємницю», а саме невиконання громадянином обов`язків щодо збереження державної таємниці, яка йому довірена (а. с. 40-41 т. 1).
Згідно пункту 1 рішення ІІ сесії VII скликання Закарпатської обласної ради
від 17 березня 2016 року № 217 «Про управління ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» вирішено звільнити ОСОБА_1 з посади директора ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» на підставі пункту 2 статті 40 КЗпП України (а. с. 18 т. 1).
17 березня 2016 року видано спільне розпорядження Закарпатської ОДА та Закарпатської обласної ради за № 12 «Про звільнення директора
ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород»», у якому зазначено, що відповідно до статей 6, 13, 19 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»,
статті 55 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»
пункту 2 статті 36, пункту 2 статті 40 КЗпП України, пункту 4.5 контракту з директором комунального підприємства від 30 серпня 2010 року звільнено ОСОБА_1 з посади директора ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» (а. с. 19 т. 1).
Наказом ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород »від 25 березня 2016 року
№ 26/0 ОСОБА_1 , як директора ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» звільнено з 28 березня 2016 року з роботи на підставі
пункту 2 статті 36, пункту 2 статті 40 КЗпП України (а. с. 20 т. 1).
Підставою прийняття цього наказу було розпорядження Закарпатської ОДА та Закарпатської обласної ради за № 12 «Про звільнення директора
ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» від 17 березня 2016 року.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня
2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 , подана представником
ОСОБА_2 , задоволенню не підлягає.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Частиною першою статті 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Діяльність судів щодо розгляду справ цієї категорії повинна спрямовуватися на всемірну охорону конституційного права кожного на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, а також на охорону прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, на зміцнення трудової та виробничої дисципліни, на виховання працівників у дусі свідомого й сумлінного ставлення до праці.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у
статті 43 Конституції України правовий захист від незаконного звільнення.
Пунктом 2 частини першої статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов`язків вимагає доступу до державної таємниці.
Можливість розірвання трудового договору з працівником за ініціативою власника або уповноваженого ним органу у випадках виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації, які перешкоджають продовженню указаної роботи, повинна бути проведена із дотриманням вимог, викладених у частинах першій-третій статті 40 КЗпП України.
Відповідно до роз`яснень, викладених в абзацах 1, 3 пункту 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді справ про звільнення за пунктом 2 статті 40 КЗпП суд може визнати правильним припинення трудового договору в тому разі, якщо встановить, що воно проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я (стійкого зниження працездатності) працівник не може належно виконувати покладених на нього трудових обов`язків чи їх виконання протипоказано за станом здоров`я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує, і неможливо перевести, за його згодою, на іншу роботу.
Статтею 26 Закону України «Про державну таємницю» встановлено, що скасування раніше наданого допуску до державної таємниці здійснюється органами Служби безпеки України у разі виникнення або виявлення обставин, передбачених статтею 23 цього Кодексу, або після припинення громадянином діяльності, у зв`язку з якою йому було надано допуск, втрати ним громадянства, або визнання його недієздатним на підставі інформації, здобутої органами Служби безпеки України або отриманої від державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій. Повідомлення про скасування громадянину допуску до державної таємниці з посиланням на відповідні положення статті 23 цього Закону орган Служби безпеки України надсилає до державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, де такий громадянин провадить діяльність, пов`язану з державною таємницею. Громадянин має право оскаржити скасування йому допуску до державної таємниці.
Крім того, частиною дугою статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених, зокрема, у пункті 2 статті 40 КЗпП України допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-491цс15.
Відповідно до статті 43-1 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках звільнення керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службових осіб центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об`єднаннями громадян.
Пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада
1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається лише за попередньою згодою профспілкового органу, крім випадків, передбачених статтями 43 і 43-1 КЗпП України.
Таким чином, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно застосував до спірних правовідносин наведені вище норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про те, що при звільненні позивача із займаної посади за пунктом 2 частини першої статті 40 КЗпП України дотримано вимоги чинного трудового законодавства, а тому відсутні підстави для визнання незаконним звільнення позивача, скасування наказу про його звільнення, поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій є правильними, відповідають обставинам справи та ґрунтуються на вимогах закону.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 звільнено з роботи під час перебування ним у відпустці є безпідставними, оскільки останній перебував у щорічній основній відпустці у період з 10 березня 2016 року
по 25 березня 2016 року, а звільнено його наказом від 25 березня 2016 року № 26/о, у якому зазначено, що датою звільнення ОСОБА_1 є
28 березня 2016 року. Отже, звільнення ОСОБА_1 відбулось не у період його відпустки.
Також є безпідставними доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що його звільнено з роботи беззгоди виборного органу первинної профспілкової організації, оскільки останній займав посаду директора
ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород», звільнення з якої у відповідності до вимог статті 43-1 КЗпП України допускається без згоди виборного органу первинної профспілкової організації.
Разом з тим є безпідставними доводи касаційної скарги про те, що під час звільнення ОСОБА_1 адміністрацією ЗОКП «Міжнародний аеропорт Ужгород» не запропоновано йому іншу роботу, оскільки станом на час його звільнення вакантних посад управлінського характеру які не потребували допуску до державної таємниці, рішення про призначення на які перебувало у відданні Закарпатської обласної ради не було.
Доводи касаційної скарги щодо незаконності та необґрунтованості оскаржуваних рішень судів першої та апеляційної інстанцій, неповне з`ясування судами обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, порушення норм матеріального та процесуального права при його ухваленні не знайшли свого підтвердження і спростовуються належними та допустимими доказами у справі.
Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишає без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області
від 18 квітня 2018 року та постанову Апеляційного суду Закарпатської області від 21 серпня 2018 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
О. М. Осіян
Судді:
Н. Ю. Сакара
С. Ф. Хопта
В. В. Шипович