№ 308/5527/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 308/5527/22

провадження № 61-7347св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В., Джуги С. Д., Собослоя Г. Г.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Позовна заява мотивована тим, що 10 листопада 2008 року між ним та ОСОБА_2 було досягнуто домовленості щодо продажу частини земельної ділянки, приблизною площею 2 га, та розміщених на ній споруд у вигляді фундаментів під житлові будинки та споруди типу колиби, які належали останньому за його твердженням. Вказана земельна ділянка та розміщені на ній споруди розташовані в мажах с. Тур`я Ремета Ужгородського району Закарпатської області. Унаслідок цієї домовленості ОСОБА_2 отримав від нього грошові кошти у сумі 47 тис. Євро, що на день подання позову становить 1 455 120 грн. На підтвердження факту отримання вказаних коштів ОСОБА_2 власноручно склав розписку від 10 листопада 2008 року.

Оскільки строк виконання відповідачем зобов`язання щодо продажу частини земельної ділянки та споруд на ній не було встановлено і такий продаж не відбувся, він 01 квітня 2022 року направив відповідачу письмову вимогу про виконання зобов`язання від 26 березня 2022 року з посиланням на частину другу статті 530 ЦК України, яку останній отримав 11 квітня 2022 року. Зазначена письмова вимога залишилася без реагування.

Позивач вважав, що оскільки ні попереднього договору, ні договору купівлі-продажу нерухомого майна між ними так і не було укладено, тому передані ним кошти в рахунок майбутнього продажу частини земельної ділянки підлягають поверненню відповідачем, як набуті ним без достатніх правових підстав (стаття 1212 ЦК України).

Відповідач відмовляється добровільно повернути вказані кошти.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь суму боргу у розмірі 1 455 120 грн, а також відповідно до частини другої статті 625 ЦК України інфляційні втрати у розмірі 4 829 113,67 грн та три процента річних у розмірі 587 931,22 грн, які розраховані з листопада 2008 року по березень 2022 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Перечинського районного суду Закарпатської області від 15 березня 2023 року у складі судді Гевці В. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами не виникло будь-яких договірних відносин, що визнано ними самими. Договорів, чи попередніх договорів сторонами не надано. Разом з тим, безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату. Вказана особа поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів. Розписка від 10 листопада 2008 року не містить обов`язку відповідача повернути отримані кошти. Окрім того, матеріали справи не містять будь-якого доказу про те, що позивачем передано відповідачу кошти внаслідок помилки. Навпаки, ним визнано ту обставину, що кошти передано вільно та без помилки. Позивач, передаючи кошти відповідачу, знав, що між ними відсутнє зобов`язання, а тому поведінка позивача є суперечливою, тобто потерпіла особа вільно і без помилки погодилася на настання невигідних для себе наслідків.

Оскільки у задоволені позову відмовлено у зв`язку з його необґрунтованістю, то підстави для відмови у задоволені позову через сплив позовної давності, про застосування якої заявив відповідач, відсутні.

Суд першої інстанції послався на відповідні правові висновки Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 04 квітня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 15 березня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено з інших правових підстав.

Скасовуючи рішення районного суду та відмовляючи у задоволенні позову з інших правових підстав, апеляційний суд виходив із того, що зі смислового значення змісту розписки від 10 листопада 2008 року вбачається, що ОСОБА_2 у цій розписці підтвердив наявність попередніх домовленостей з позивачем про укладення в подальшому договору купівлі-продажу частини земельної ділянки та споруд, які на ній розташовані. Зазначене також підтверджується поясненнями ОСОБА_2 про те, що для погашення боргів його партнером у Польській Республіці він попросив у ОСОБА_1 грошові кошти, запропонувавши останньому вкластися у зелений туризм замість партнера з Польщі, а вказану розписку він написав добровільно для того, щоб ОСОБА_1 мав підтвердження передачі йому грошових коштів. Тобто, між сторонами були наявні відносини, які охоплювалися здійсненням зеленого туризму.

Хоча між сторонами не було укладено в письмовій формі договору або попереднього договору, який би врегулював наявні між сторонами взаємовідносини, проте розписка підтверджує ті усні домовленості, які між ними існували, що вказує на те, що грошові кошти були надані не безпідставно, а у зв`язку із тим, що між сторонами існували відносини, пов`язані з розвитком зеленого туризму.

Отже, висновок суду першої інстанції, що ОСОБА_1 безпідставно передав ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 47 тис. Євро без будь-яких для того підстав є суперечливим, оскільки не відповідає дійсним обставинам справи.

Виходячи із наведеного, апеляційний суд вважав, що, отримавши грошові кошти у сумі 47 тис. Євро на підставі факту набуття ОСОБА_2 грошових коштів без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цих грошових коштів згодом, які не були повернуті останнім, то у відповідача виникло прострочення виконання грошового зобов`язання. Отже, передбачений частиною другою статті 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача.

Проте, ОСОБА_2 у поданому 28 вересня 2022 року відзиві на позовну заяву заявив вимогу про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин.

Як було зазначено, зміст розписки від 10 листопада 2008 року не містить зазначення строку повернення суми 47 тис. Євро, які було передано ОСОБА_2 . У зв`язку із цим, ОСОБА_1 , надсилаючи вимогу відповідачу про виконання свого обов`язку, зазначив, що має право вимагати виконання змісту розписки у будь-який час згідно з частиною другою статті 530 ЦК України.

Положення вказаної статті регулює відносини, коли у боржника існує обов`язок, але строк його виконання не встановлений, тоді такий обов`язок боржник має виконати у семиденний строк від дня пред`явлення кредитором йому вимоги. Ця норма зазвичай застосовується у договірних відносинах, коли сторони в договорі встановлюють певний обов`язок, але не визначають строк його виконання. У такому випадку кредитор, направляючи вимогу боржнику, повідомляє про готовність прийняти виконання від боржника.

Проте, у статті 1212 ЦК України, на яку також послався позивач, врегульовані недоговірні відносини, коли особа набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно). З моменту безпідставного набуття такого майна або з моменту, коли підстава його набуття відпала, утримання особою такого майна є неправомірним. Тому зобов`язання з повернення потерпілому такого майна особа повинна виконати відразу після його безпідставного набуття або відпадіння підстави набуття цього майна.

Норма частини другої статті 530 ЦК України до недоговірних зобов`язань з повернення безпідставно набутого майна згідно зі статтею 1212 ЦК України не застосовується.

Отже, ОСОБА_2 безпідставно набув грошові кошти 10 листопада 2008 року, а з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише 04 травня 2022 року, тобто через 13 років і 6 місяців. На протязі цього часу, ОСОБА_2 не вчинив жодних дій, які б свідчили про сплату хоч якої не будь частини грошових коштів на користь ОСОБА_1 .

Оскільки спірні правовідносини стосуються недоговірних відносин, коли особа набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), то перебіг позовної давності починається від дня, коли в такої особи виникає право пред`явити вимогу про повернення безпідставно набутих грошових коштів.

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов, тобто можливості захистити своє право чи інтерес через суд.

Тому у ОСОБА_1 виникло право на пред`явлення до ОСОБА_2 вимог про виконання зобов`язання з повернення грошових коштів відразу після їх безпідставного набуття, а саме - 11 листопада 2008 року. Таким чином, права ОСОБА_1 є порушеними з боку ОСОБА_2 , проте, такі не можуть бути захищеними у судовому порядку внаслідок пропущення строку позовної давності у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права.

Апеляційний суд послався на відповідні правові висновки Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення апеляційного суду скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали з Перечинського районного суду Закарпатської області.Підставами касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У липні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 23 липня 2024 року справу передано судді-доповідачеві - ОСОБА_4, судді, які входять до складу колегії: Ігнатенко В. М., Фаловська І. М.

У зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_4 на підставі службової записки Секретаря Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Фаловської І. М., розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 08 жовтня 2024 року № 1198/0/226-24 справу передано на повторний автоматизований розподіл судових справ.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08 жовтня 2024 року справу передано судді-доповідачеві Гульку Б. І., судді, які входять до складу колегії: Коломієць Г. В., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2024 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 квітня 2024 року призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що правові висновки, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2024 року у справі № 910/3831/22, провадження № 12-45гс23, на які послався апеляційний суд, є не релевантними до обставин цієї справи. Відповідно до написаної власноруч відповідачем розписки вбачається, що ОСОБА_2 отримав кошти у розмірі 47 тис. Євро в рахунок оплати частини належної йому земельної ділянки та споруд, які на ній розташовані. Тобто, на момент передання коштів позивач був впевнений, що передає кошти відповідачу в рахунок оплати частини належної йому земельної ділянки та розташованих на ній споруд. Отже, позивач розумно покладаючись на попередню заяву та поведінку відповідача, розраховував, що відповідачем буде виконано взяті на себе зобов`язання та земельна ділянка буде передана йому у власність. При цьому, відповідач не заперечував і не заперечує того факту, що, отримавши ці кошти, він зобов`язався передати позивачу певне нерухоме майно, оскільки про це зазначено у розписці.

Оскільки відповідач тривалий час не виконував своїх зобов`язань щодо передачі у власність позивачу майна, останній звернувся до нього з письмовою вимогою від 26 березня 2022 року про виконання обов`язку, в якій просив відповідача виконати взяті на себе зобов`язання щодо передачі частини земельної ділянки та споруд на ній на підставі договору купівлі-продажу. Таким чином, позивач намагався захистити свої права та інтереси, визначивши на підставі частини другої статті 530 ЦК України строк виконання зобов`язання, оскільки такий не було визначено у розписці. Отримана відповідачем 11 квітня 2022 року вказана вимога не була виконана. Отже, після пред`явлення вимоги з посиланням на частину другу статті 530 ЦК України зобов`язання відповідача перед позивачем змінило форму з майнової вимоги передачі нерухомого майна у майнову вимогу повернення грошових коштів.

Апеляційний суд не врахував правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року у справі № 925/805/18 та у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 756/5677/17, провадження № 61-3351св20, які є релевантними до обставин цієї справи, згідно з яких строк позовної давності до основного зобов`язання (а не до вимог відповідно до частини другої статті 625 ЦК України), строк виконання якого не визначений, починається через сім днів після отримання боржником вимоги, відповідно до положень частини другої статті 530 ЦК України.

Вважає, що єдиною правовою підставою для захисту прав та інтересів позивача у цих правовідносинах є застосування положень статті 1212 ЦК України.

Зазначено, що матеріали справи містять докази про те, що рішенням Перечинської районної ради Закарпатської області від 28 березня 2000 року ОСОБА_2 була передана земельна ділянка, площею 3 га, у тимчасове довгострокове користування строком на 25 років, що розташована в межах с. Тур`я Ремета Ужгородського району Закарпатської області. На підставі цього рішення між Перечинською районною радою Закарпатської області та ОСОБА_2 було укладено договір на право тимчасового довгострокового користування землею від 30 березня 2000 року, який був зареєстрований у Перечинському районному відділі земельних ресурсів Закарпатської області за № 1. Отже, у відповідача було відсутнє право на розпорядження орендованою земельною ділянкою, але в той час у нього було право в майбутньому оформити у встановленому законодавством України порядку право власності на цю земельну ділянку та виконати взяті на себе зобов`язання розпискою про її продаж позивачу. Це підтверджує, що відповідач ввів позивача в оману, стверджуючи, що земельна ділянка перебуває у його власності, а не в оренді. Тому саме дії відповідача є недобросовісними, а не поведінка позивача є суперечливою.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що між сторонами існували якісь бізнес-стосунки, які пов`язані з розвитком зеленого туризму. Зазначене не відповідає дійсності, є надуманими твердженнями відповідача, які не були предметом дослідження судом першої інстанції.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , в якому зазначено, що постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, а доводи касаційної скарги - безпідставними. Апеляційний суд правильно виснував про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, оскільки достатня правова підстава для передання позивачем грошових коштів була відсутня з моменту передання цих коштів (10 листопада 2008 року). Ні попереднього, ні основного договору купівлі-продажу частини земельної ділянки та споруд на ній між сторонами не було укладено. Тобто правова підстава для отримання відповідачем коштів була відсутня, проте не через нікчемність укладеного правочину, а у зв`язку із тим, що такий правочин взагалі не було укладено. Спірні правовідносини не є договірними і повинні кваліфікуватися за статтею 1212 ЦК України. Тоді як положення частини другої статті 530 ЦК України до недоговірних зобов`язань з повернення безпідставно набутого майна згідно зі статтею 1212 ЦК України не застосовується.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

У розписці від 10 листопада 2008 року, яка підписана ОСОБА_2 , зазначено таке: «Я, ОСОБА_2 , отримав 10.11.2008 від ОСОБА_1 47 000 Є (сорок сім тисяч євро) в рахунок оплати частини належної мені земельної ділянки та споруд на ній. 10.11.2008 /підпис/ ОСОБА_2 » (а. с. 131).

Обставини власноручного написання і підписання такої розписки з отриманням вказаної суми коштів ОСОБА_2 визнано у судовому засіданні (а. с. 131).

Рішенням дев`ятої сесії ІІІ скликання Перечинської районної ради Закарпатської області від 28 березня 2000 року ОСОБА_2 надано земельну ділянку, площею 3 га, що розташована у АДРЕСА_1 , у тимчасове довгострокове користування строком на 25 років для несільськогосподарського використання (а. с. 59).

30 березня 2000 року між Перечинською районною радою Закарпатської області та ОСОБА_2 укладено договір на право тимчасового довгострокового користування землею, згідно з умовами якого ОСОБА_2 прийняв у строкове, платне користування земельну ділянку, площею 3,0 га, яка знаходиться на території Тур`я-Реметівської сільської ради Ужгородського району Закарпатської області у кварталі 10, виділі 4, на землях, що знаходяться у постійному користуванні Перечинського Держлісгоспу Перечинського району Закарпатської області; договір укладається на 25 років, починаючи з дати його реєстрації. Договір підписано та зареєстровано у Перечинському районному відділі земельних ресурсів Закарпатської області 30 березня 2000 року під № 1.

У вимозі ОСОБА_1 про виконання обов`язку від 26 березня 2022 року, зазначено, що 10 листопада 2008 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 47 тис. Євро в рахунок оплати частини земельної ділянки та споруд на ній без встановлення строку виконання обов`язку передати земельну ділянку та споруди на ній на підставі договору купівлі-продажу, що підтверджується письмовою розпискою ОСОБА_2 . Посилаючись на частину другу статті 530 ЦК України про те, що, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, ОСОБА_1 просив виконати зобов`язання ОСОБА_2 щодо передання земельної ділянки та споруд на ній на підставі договору купівлі-продажу.

Вказана вимога надіслана на адресу ОСОБА_2 01 квітня 2022 року та отримана особисто (а. с. 7, 9-11).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судового рішення лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні положення юридичних норм (див.: пункт 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18).

У зв`язку із цим, суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх і застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (див.: пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, провадження № 12-15гс19).

Суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (див.: пункт 7.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, провадження № 12-15гс19).

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (див.: пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, провадження № 12-161гс19).

Згідно з частинами першою, другою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення вказаної норми стосуються позадоговірних зобов`язань з повернення безпідставно набутого, збереженого майна (кондикційні зобов`язання), що виникають за наявності одночасно таких умов: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо вони відпали.

Апеляційний суд вірно вказав, що у разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин виключає можливість застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

Такі висновки щодо застосування положень статті 1212 ЦК України є сталими у судовій практиці та викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 26 червня 2018 року у справі № 910/9072/17, провадження № 12-125гс18; від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, провадження № 12-182гс18; від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17, провадження № 14-32цс19; та у постановах Верховного Суду від 28 грудня 2021 року у справі № 911/1101/21, від 06 червня 2022 року у справі № 903/142/21 та ін.

Проте апеляційний суд не звернув уваги на таке.

Зі змісту письмової розписки від 10 листопада 2008 року, написання і зміст якої сторонами не заперечується, а також позовної заяви, відзиву на позовну заяву вбачається, що між сторонами була домовленість про укладення попереднього договору купівлі-продажу, а в подальшому договору купівлі-продажу земельної ділянки та розміщених на ній споруд. Проте такі договори не були укладені, а кошти (згідно з розпискою, що відповідачем не спростовано) отримані, тому вказані кошти є авансом, які підлягає поверненню.

Згідно із частинами першою, третьою статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно зі статтею 570 ЦК України завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних з нього за договором платежів, на підтвердження зобов`язання і на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (див.: постанову Верховного Суду від 21 лютого 2018 року у справі № 910/12382/17; постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19, провадження № 12-42гс20).

Як зазначалося вище, до договірних правовідносин не підлягає застосуванню положення статті 1212 ЦК України, а повернення авансу має відбуватися відповідно до вимог закону та договору.

Вказане узгоджується із правовими висновками Верховного Суду України (див.: постанови від 25 вересня 2013 року у справі № 6-82цс13 та від 13 лютого 2016 року у справі № 6-176цс12), Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду (див.: постанови від 23 липня 2018 року у справі № 461/5297/16, провадження № 61-22017св18, та від 11 жовтня 2019 року у справі № 569/12745/13, провадження № 61-15918св19), Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду (див.: постанову від 16 вересня 2022 року у справі № 913/703/20).

Отже, у справі, яка Верховним Судом переглядається, між сторонами виникли договірні правовідносини, а тому до них застосовується положення частини другої статті 530 ЦК України.

Зазначене апеляційний суд не врахував.

Оскільки строк виконання відповідачем зобов`язання щодо продажу частини земельної ділянки та споруд на ній не було встановлено і такий продаж не відбувся, позивач 01 квітня 2022 року направив відповідачу письмову вимогу про виконання зобов`язання з посиланням на частину другу статті 530 ЦК України, яку останній отримав 11 квітня 2022 року. Проте зазначена письмова вимога залишилася без реагування.

Відповідно до частини другої статті 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно із частинами третьою та четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

З огляду на викладене, строк позовної давності, про застосування якого заявлено відповідачем у спірних правовідносинах, не пропущено, а розпочався саме після спливу семиденного строку за вимогою позивача про повернення коштів від 26 березня 2022 року, яку відповідач отримав 11 квітня 2022 року.

Отже, вимоги позивача про стягнення з відповідача грошових коштів за розпискою від 10 листопада 2008 року у розмірі 47 тис. Євро, що становить 1 455 120 грн, підлягають задоволенню, про що й просить позивач (стаття 13 ЦПК України).

Щодо вимог позивача про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних за частиною другою статті 625 ЦК України за період з листопада 2008 року по березень 2022 року, то такі задоволенню не підлягають, оскільки у спірних правовідносинах прострочення грошового зобов`язання відбулося з дня пред`явлення позивачем вимоги боржнику про повернення боргу, яку останній отримав 11 квітня 2022 року (стаття 530 ЦК України).

Частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Оскільки позивач не просив стягнути з відповідача суми, передбачені статтею 625 ЦК України, за період з 11 квітня 2022 року, а просив виключно з листопада 2008 року по березень 2022 року, то підстав для задоволення позову в цій частині немає. Верховний Суд не може вийти за межі позовних вимог (частина перша статті 400 ЦПК України).

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Частинами першою-другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки суд касаційної інстанції дійшов висновку про скасування постанови суду апеляційної інстанцій і часткове задоволення позову, слід змінити розподіл судових витрат, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пропорційно розміру задоволених позовних вимог (21,17 %) витрат зі сплати судового збору, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 11 817,62 грн.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 квітня 2024 року скасувати.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за розпискою від 10 листопада 2008 року у розмірі 1 455 120 грн (один мільйон чотириста п`ятдесят п`ять тисяч сто двадцять гривень). У задоволені решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 11 817,62 грн (одинадцять тисяч вісімсот сімнадцять гривень шістдесят дві копійки).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець