№ 308/7037/17

Постанова

Іменем України

22 лютого 2022 року

місто Київ

справа № 308/7037/17

провадження № 61-3546св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року, постановлене суддею Деметрадзе Т. Р., та постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: Бисаги Т. Ю., Фазикоша Г. В., Куштана Б. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у липні 2017 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за грошовими коштами, наданими у позику за розпискою; з урахуванням уточнених позовних вимог просив стягнути з відповідача на його користь: суму боргу - 20 000, 00 дол. США, 3 % річних від простроченої суми - 2 825, 75 дол. США та відсотки - 17 743, 56 дол. США.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 23 липня 2014 року він надав ОСОБА_2 у позику грошові кошти у сумі 20 000, 00 дол. США, які позичальник зобов`язався повернути до 23 жовтня 2014 року, про що у присутності двох свідків складена розписка.

ОСОБА_1 надав розрахунок від 01 жовтня 2019 року, згідно з яким 15 листопада 2018 року сума основного боргу змінилася та становить 19 535, 94 дол. США, сума 3 % річних складає 2 804, 55 дол. США, проценти - 17 689, 81 дол. США, що разом складає 40 030, 30 дол. США.

Оскільки ОСОБА_2 не виконав взятих на себе зобов`язань за договором позики, позивач звернувся до суду з позовом.

Стислий виклад заперечень відповідача

ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом про визнання розписки від 23 квітня 2014 року удаваним правочином.

Відповідач зазначив, що грошові кошти у сумі 20 000, 00 дол. США 23 липня 2014 року у присутності свідків не отримував, оскільки ОСОБА_1 передавав, а ОСОБА_2 отримав грошові кошти у валюті євро.

Стверджував, що грошові кошти отримані від ОСОБА_1 не у позику, а надані для ведення спільної діяльності. Розписка про отримання грошових коштів стала гарантією повернення інвестиції позивачу. Спільна діяльність, форма інвестування та форма отримання прибутку, його розподіл були сторонами погоджені та по суті виконувалися.

Протягом 2014-2016 років ОСОБА_1 повернуто 9 500, 00 євро та обумовлений сторонами прибуток. Також мали місце випадки, коли кошти передавав не безпосередньо ОСОБА_2 , а його дружина.

Відповідач визнав, що залишок гарантованих коштів перед ОСОБА_1 за спільною діяльністю становить 6 500, 00 євро. Цю суму грошових коштів ОСОБА_2 мав намір передати у травні 2018 року у присутності приватного виконавця виконавчого округу Закарпатської області Крегул І. І.

На підставі викладеного ОСОБА_2 просив суд за зустрічним позовом визнати розписку від 23 липня 2014 року, складену ОСОБА_2 , договором про спільну діяльність ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Також відповідач просив застосувати правила про позовну давність до позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення 3 % річних.

Стислий виклад заперечень відповідача за зустрічним позовом

ОСОБА_1 заперечував проти задоволення зустрічного позову, вважаючи його необґрунтованим та недоведеним, просив застосувати позовну давність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 21 жовтня 2019 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області частково задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 40 030, 30 дол. США. В іншій частині вимог позову ОСОБА_1 відмовив. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що враховуючи, що відповідач не надав до суду належних доказів повернення позивачу грошових коштів, а наявність оригіналу боргової розписки у позивача свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане, суд дійшов переконання про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів у сумі 19 535, 94 дол. США.

В частині вирішення вимог позивача про стягнення з відповідача відсотків за користування грошовими коштами суди зробили висновки, що у договорі позики не передбачено сплату процентів за користування грошовими коштами, а тому позикодавець, звертаючись до суду з позовом про стягнення суми боргу, правомірно просив також стягнути проценти за користування грошовими коштами у розмірі облікової ставки Національного банку України. З метою захисту майнових прав та правомірного інтересу позивача, який полягає в отриманні компенсації від боржника у виді 3 % річних від простроченої суми боргу, за висновками судів, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню за договором позики від 23 липня 2014 року сума у розмірі 2 804, 55 дол. США.

Вирішуючи зустрічний позов, суди зробили висновки, що ОСОБА_2 належно не довів мету приховання удаваного правочину, а тому воля сторін із самого початку була спрямована на укладення між сторонами договору позики. Встановлено, що у обох зі сторін був сформований мотив, а отже, й внутрішня воля, які спрямовані на реалізацію певної мети укладення договору. Суди дійшли висновків, що у сторін була потреба в укладенні певного правочину, за домовленістю сторін обраний спосіб задоволення своїх потреб саме шляхом укладення між сторонами договору позики. Станом на час виникнення потреби в укладенні договору та в момент її реалізації особи усвідомлювали відповідальність за вчинені дії та настання певних правових наслідків. ОСОБА_2 не підтвердив свій довід про те, що сторони домовилися про укладення договору про спільну діяльність.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 01 березня 2021 року звернувся із застосуванням засобів поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісного позову відмовити, зустрічний позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:

- рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають правовим висновкам, викладеним:

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), відповідно до якого після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором відсотки за кредитом припиняється, права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка визначає наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання;

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), згідно з яким право кредитора нараховувати передбачені договором відсотки за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України;

у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (провадження № 12-14гс18) та від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), щодо періоду нарахування процентів від суми позики;

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), щодо дослідження правової природи розписки, а саме отримання коштів із зобов`язанням повернення чи отримання їх для здійснення спільної діяльності у визначеній сумі;

у постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі

№ 6-1026цс16, щодо застосування правил статті 235 ЦК України про встановлення обставин удаваного правочину;

- суди першої та апеляційної інстанцій не вирішили питання позовної давності, про застосування якої до вимог про стягнення заборгованості та 3 % річних просив заявник;

- суди не допитали як свідків осіб, які зазначені в оспорюваній розписці.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 у квітні 2021 року із застосуванням засобів електронного та поштового зв`язку направив до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року - без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 , а ухвалою від 14 лютого 2022 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 23 липня 2014 року ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 у позику грошові кошти у розмірі 20 000, 00 дол. США, які позичальник зобов`язався повернути до 23 жовтня 2014 року, про що у присутності двох свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 склав розписку.

Договір позики на суму 19 535, 94 дол. США, який викладено у вигляді боргової розписки, не містить умов про сплату процентів за користування грошовими коштами.

ОСОБА_2 не заперечував, що зміст розписки відповідає дійсності, боргову розписку він писав власноруч, доказів повернення коштів він не має.

Відповідно до розрахунку від 01 жовтня 2019 року 15 листопада 2018 року за розпискою стягнуто 12 919, 26 грн, а тому основна сума боргу змінилася та становить 19 535, 94 дол. США.

Оригінал розписки знаходиться у позивача, який надав її до суду для ознайомлення.

Суди встановили, що ОСОБА_2 не надав доказів, які б підтвердили інші обставини укладення договору або інші його умови.

Оцінка аргументів касаційної скарги

Щодо правової природи відносин, які виникли між сторонами

У справі, яка переглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про часткове задоволенні позову ОСОБА_5 , виходили із того, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики; ОСОБА_2 , взявши на себе зобов`язання з повернення боргу, не виконав його, що стало підставою для звернення до суду з позовом.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

За договором позики на позичальникові лежить обов`язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, згідно з якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановах від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16.

Верховний Суд врахував, що за встановленими обставинами справи сторони погодили умови щодо строку повернення суми боргу, сплати процентів за договором позики сторони не погоджували та боргова розписка таких умов не містить.

Заперечуючи проти позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 стверджував, що між сторонами спору насправді укладено договір про спільну діяльність, а договір позики є удаваним.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Верховний Суд України у постанові від 07 вересня 2016 року у справі

№ 6-1026цс16 зазначив, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки у сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме певний правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей (інший) правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Позивач, пред`являючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладення правочину, що, на його переконання, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, яка спрямована на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення правочину, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. При укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі.

Під час розгляду справи суди встановили, що ОСОБА_2 не довів, що, укладаючи договір позики, обидві сторони мали намір приховати інший правочин - договір про спільну діяльність, також відповідач не обґрунтував та не довів будь-якої особистої зацікавленості саме у приховуванні договору про спільну діяльність, а також не довів мети сторін приховати укладення договору про спільну діяльність, а тому суди зробили обґрунтовані висновки про відповідність цього договору вимогам ЦК України та відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_2 .

Доводи касаційної скарги щодо неправильної оцінки судами першої та апеляційної інстанцій доказів удаваності правочину фактично зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Щодо суперечливої поведінки заявника

Верховний Суд врахував, що процесуальна поведінка позичальника в суді стосовно оцінки та тлумачення характеру спірних відносин є непослідовною та суперечливою.

Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2019 року у справі № 904/3315/18 наголошував на тому, що: «… Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

142. Так, принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.

143. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків.

144. Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

145. Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

146. Згаданий принцип римського права «venire contra factum proprium» є вираженням «equitable estoppel» - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на «principles of fraud» та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище.

147. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Подібні висновки викладено і у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

У справі, яка переглядається, поведінка заявника є непослідовною, не відповідає попереднім його діям. Так, відповідно до заяви про перегляд заочного рішення у цій справі ОСОБА_2 погодився, що між сторонами виникли правовідносини з договору позики, зазначав, що він сплатив частину боргу позикодавцеві у розмірі 6 500, 00 дол. США (том 1, а. с. 70-73); пізніше, відповідно до зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 стверджував, що між сторонами виникли правовідносини з договору про спільну діяльність, а договір позики є удаваним (том 2, а. с. 16-19).

За наведених обставин, враховуючи викладені правові висновки Верховного Суду, описана поведінка позивача не відповідає обраній ним у спорі правовій позиції та тлумаченню обставин справи. Суд дійшов переконання, що зазначене спрямоване на створення в оточуючих та учасників процесу помилкового уявлення про підставність зустрічного позову та має на меті поставити під сумнів добросовісність позивача у тлумаченні укладеного договору і визначенні змісту договірних зобов`язань.

Щодо правових підстав нарахування та стягнення відсотків за договором позики

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що за договором позики на суму 20 000, 00 дол. США, який викладено у виді боргової розписки, сторони не передбачили сплату процентів за користування грошовими коштами, а тому позикодавець, звертаючись до суду з позовом про стягнення суми боргу, просив також стягнути проценти за користування грошовими коштами у розмірі облікової ставки Національного банку України. Тож предметом договору позики є іноземна валюта - долари США - та розмір процентів його умовами не передбачено.

Правова позиція про наявність права на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо договір позики не є безоплатним (безпроцентним) у розумінні частини другої статті 1048 ЦК України, навіть у тому випадку, якщо договором не передбачено нарахування та одержання зазначених коштів, висловлена у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-36цс14. Саме цей правовий висновок і застосували суди першої та апеляційної інстанцій до спірних правовідносин під час вирішення спору.

Однак частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Задовольняючи ці позовні вимоги та визначаючи розмір процентів за користування від суми позики, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з визначеного розміру облікової ставки Національного банку України.

З такими висновками Верховний Суд не погоджується, оскільки вони не відповідають правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:

«Облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні.

Крім того, висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти, міститься у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16.

Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому зазначена норма права та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання, як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню - буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, варто мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалася.

Такі висновки щодо періоду стягнення процентів Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 та у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс18».

Наведеного суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, помилково застосували до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 02 липня 2014 року у справі № 6-36цс14, коли Велика Палата Верховного Суду сформувала іншу правову позицію щодо можливості нарахування та стягнення відсотків у розмірі облікової ставки Національного банку України у разі невизначення у договорі позики розміру відсотків, які підлягають сплаті позичальником за користування сумою позики у межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг.

Підсумовуючи, Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги в тій частині, що нарахування відсотків за договором позики в іноземній валюті у розмірі облікової ставки Національного банку України є неправомірним та безпідставним, а тому оскаржувані судові рішення в цій частині підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині вимог.

Щодо нарахування та стягнення 3 % річних

Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Верховний Суд врахував, що ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом, у подальшому уточненим, просив суд стягнути з відповідача 3 % річних, нарахованих відповідно до правил частини другої статті 625 ЦК України. Такі вимоги є підставними та відповідають правовим висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18). Згідно з цими висновками права та інтереси позикодавця в охоронних правовідносинах (тобто за період прострочення виконання грошового зобов`язання) забезпечує правило частини другої статті 625 ЦК України, що регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Доводи касаційної скарги щодо неправильного розрахунку заборгованості за 3 % річних відхилені Верховним Судом, оскільки заявник не був позбавлений можливості спростувати розрахований ОСОБА_1 розмір заборгованості за 3 % річних, проте не вчинив таких дій на спростування визначеного позивачем розміру позовних вимог.

Також не підлягають врахуванню доводи касаційної скарги щодо застосування позовної давності до позовних вимог про стягнення 3 % річних, оскільки заявник, усупереч правилам частини другої статті 389 ЦПК України, в цій частині не навів будь-якої з передбачених процесуальним підстав касаційного оскарження судових рішень, а лише виклав посилання у касаційній скарзі про те, що суди не врахували заяву відповідача про застосування позовної давності та стягнули 3 % річних понад строки позовної давності, що не є достатньою та самостійною підставою для касаційного оскарження судових рішень в цій частині заперечень проти постановлених рішень.

Водночас Верховний Суд врахував, що незастосування судами такої заяви ОСОБА_2 не свідчить про неправильність висновків по суті спору, оскільки такі висновки судів відповідають правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду.

Верховний Суд України у постанові від 26 квітня 2017 року

у справі № 3-1522гс16 зробив висновок, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення трьох процентів річних та інфляційних витрат. Стягнення трьох процентів річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26 жовтня 2018 року у справі № 922/4099/17.

Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, право на нарахування 3 % річних виникло у позикодавця з 24 жовтня 2014 року (строк повернення позики сплив 23 жовтня 2014 року), а з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся засобами поштового зв`язку 22 липня 2017 року, тобто це відбулося у межах трирічного строку, що свідчить про те, що немає підстав для врахування заяви відповідача про застосування позовної давності до вимог про стягнення 3 % річних.

Щодо інших доводів касаційної скарги

ОСОБА_2 , заперечуючи проти отримання позики у розмірі 20 000, 00 дол. США, зазначив, що грошові кошти 23 липня 2014 року у присутності свідків не передавалися.

В оцінці таких доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов`язання за договором позики (правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18), від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження № 61-11630св19)).

Отже, якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

За таких обставин Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що грошові кошти за договором позики не передавалися.

Позиція Верховного Суду під час постановлення нового судового рішення

Постановляючи нове судове рішення у справі, Верховний Суд врахував, що за встановлених фактичних обставин справи позичальник не виконав взятих на себе зобов`язань з повернення суми позики, у зв`язку з чим утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. Невиконання зобов`язання з повернення суми позики у визначений сторонами строк є підставою для стягнення 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, які позивач просив стягнути.

Водночас, оскількипозика отримана в іноземній валюті без обумовлення сторонами у договорі такої складової умови грошового зобов`язання, як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані у зв`язку з тим, що ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором не передбачений механізм (формула) їх застосування та нарахування.

У зв`язку з наведеним не підлягають задоволенню вимоги ОСОБА_1 про стягнення процентів за договором позики як такі, що є безпідставними.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

За таких обставин, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд зробив висновок про підтвердження після відкриття касаційного провадження наведеної у скарзі ОСОБА_2 підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), щодо застосування правил статті 1048 ЦК України до договору позики, предметом якої є грошові кошти в іноземній валюті.

У зв`язку з наведеним обґрунтованим є висновок про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів за договором позики із ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову у цій частині вимог.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша-третя статті 412 ЦПК України).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_2 , скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 (55, 8 % від ціни позову), а також залишення без змін рішень судів у частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 , тому судові витрати, понесені заявником у зв`язку із розглядом справи у судах апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню йому позивачем пропорційно до розміру задоволених вимог відповідача.

Судові витрати, понесені ОСОБА_1 у зв`язку з розглядом справи судом першої інстанції, підлягають пропорційному відшкодуванню позивачеві відповідачем. Натомість судові витрати, понесені ОСОБА_2 у зв`язку з розглядом судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій в частині вирішення зустрічного позову покладаються на нього, а судові витрати, понесені заявником у зв`язку з апеляційним та касаційним розглядом справи у межах вирішення позову ОСОБА_1 підлягають пропорційному відшкодуванню позивачем відповідачеві.

Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 має відшкодувати ОСОБА_2 судові витрати, понесені ним у зв`язку зі сплатою судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг, у розмірі 7 912, 00 грн, що становить різницю між судовим збором, який підлягав компенсації позивачеві відповідачем (8000, 00 грн (судовий збір, сплачений за подання позову) х 55, 8 % - 12 000, 00 грн (судовий збір, сплачений заявником за подання апеляційної скарги) х 44, 2 % - 16000, 00 грн (судовий збір, сплачений заявником за подання касаційної скарги) х 44, 2 % = 7 912, 00 грн).

Вирішення питання про поновлення виконання оскаржуваних судових рішень

За правилами статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за заявою учасника справи або за своєю ініціативою може зупинити виконання оскарженого рішення суду або зупинити його дію (якщо рішення не передбачає примусового виконання) до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Про зупинення виконання або зупинення дії судового рішення постановляється ухвала. Суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2021 року зупинено виконання виконання рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року та постанови Закарпатського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року.

Відповідно до частини другої статті 419 ЦПК України з моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасовані або визнані нечинними рішення, постанови та ухвали суду першої або апеляційної інстанції втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Зробивши висновок про залишення без змін рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про стягнення суми позики та 3 % річних, Верховний Суд поновлює їх виконання. Водночас подальшому виконанню не підлягають рішення судів у частині вирішення позовних вимог про стягнення відсотків як такі, що скасовані Верховним Судом.

Керуючись статтями 141 389 396 400 409 412 416 419 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року у частині вирішення позовних вимог про стягнення процентів за договором позики скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення процентів за договором позики відмовити.

В іншій частині рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені заявником у зв`язку зі сплатою судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг, у розмірі 7 912, 00 грн.

Поновити виконання рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 жовтня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року у частині вирішення позовних вимог про стягнення суми позики та 3 % річних.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

С. О. Погрібний

В. В. Яремко