Постанова
Іменем України
16 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 320/4682/18
провадження № 61-8213св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., ФаловськоїІ.М.,
учасники справи:
позивач ОСОБА_1 ,
відповідач Мелітопольська державна нотаріальна контора,
третя особа ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13вересня 2019 року у складі судді Урупи І. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 березня 2020 року у складі колегії суддів: ПодліяновоїГ.С., Гончар М. С., Кочеткова І. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Мелітопольської державної нотаріальної контори про визнання права власності недійсним.
Позовну заяву мотивувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько, ОСОБА_3 . Після його смерті відкрилась спадщина на земельну ділянку площею 600,14 кв. м. Вона є спадкоємицею після його смерті та прийняла спадщину до складу якої відноситься зазначена земельна ділянка, що належала батьку на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку.
Позивач зазначала, що нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право на спадщину на вказану земельну ділянку у зв`язку з тим, що рішенням Мелітопольського міськрайонного суду від 20 листопада 2012 року за ОСОБА_2 визнано право власності на цю земельну ділянку з моменту укладання договору купівлі-продажу житлового будинку, тобто з 10 листопада 2006 року.
Однак, 10 листопада 2006 року її батько та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу лише житлового будинку, а нотаріус в порушення вимог статті 55 Закону України «Про нотаріат» та 60-64 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не витребувала всі необхідні документи для посвідчення договору, не пересвідчилась хто є власником земельної ділянки, розташованої під житловим будинком та на яких підставах. Угоду щодо купівлі-продажу або оренди земельної ділянки ОСОБА_2 з її батьком не укладала. При ухваленні рішення про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки застосовано закон, який не підлягав застосуванню, оскільки стаття 120 ЗК України не була приведена у відповідність до статті 377 ЦК України.
Позивач вважала, що її батько ОСОБА_3 незаконно був позбавлений права власності на земельну ділянку, а ОСОБА_2 набула це право безпідставно, у зв`язку з цим її права як спадкоємиці порушено.
Враховуючи, що земельна ділянка увійшла до складу спадщини, а ОСОБА_2 не є спадкоємицею після смерті ОСОБА_3 , постанова нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії є незаконною та підлягає скасуванню, а за нею слід визнати право власності на земельну ділянку на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, а тому, для забезпечення повернення майна спадкодавцю має бути визнано недійсним право власності на земельну ділянку за ОСОБА_2 .
Уточнивши позовні вимоги позивач просила суд: визнати недійсним право власності ОСОБА_2 на земельну діяльну з моменту укладення договору купівлі-продажу житлового будинку, тобто з 10 листопада 2006 року, як безпідставно отриману за рішенням суду від 20 листопада 2012 року; визнати недійсною та скасувати постанову нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальних дій від 05 червня 2011 року; визнати за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 600,14 кв. м на підставі державного акта про право власності від 22 червня 2000 року, що залишилося після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням від 13 вересня 2019 року Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області у позові відмовив.
Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що відповідно до договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , остання купила у ОСОБА_3 житловий будинок який розташований на земельній ділянці, яка належала ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, а тому відповідно до положень частини першої статті 377 ЦК України до ОСОБА_2 на підставі вищезазначеного договору купівлі-продажу перейшло право власності на земельну ділянку, на якій розташований житловий будинок, що також підтверджено рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 28 березня 2013 року.
Оскільки земельна ділянка не входить до складу спадщини, після смерті ОСОБА_3 , при зверненні до державного нотаріуса ОСОБА_1 не надала правовстановлюючих документів про право власності спадкодавця ОСОБА_3 на земельну ділянку, на час смерті спадкодавця власником земельної ділянки була інша особа, нотаріус правомірно відмовив позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину, тому й підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку не має.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою від 25 березня 2020 року Запорізький апеляційний суд апеляційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_4 залишив без задоволення, рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що за наявності судового рішення, яким право власності на спірну земельну ділянку визнано за іншою особою та виходячи зі змісту судового рішення, яке існувало на час відкриття спадщини, спірна земельна ділянка не входить до складу спадщини, після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому у нотаріуса не було підстав для видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку, та підстав для визнання за позивачкою ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку немає.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у травні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою від 25 листопада 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.
У грудні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року № 910/18560/16.
Крім того,ОСОБА_1 оскаржує судові рішення з підстав, передбачених пунктами 5, 8 частини першої та пунктами 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди під час розгляду справи № 2-421/2012 не врахували вказівки, які містилися в ухвалі суду касаційної інстанції, що було обов`язковою підставою для їх скасування, державний акт на право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 не скасований, а тому право власності відповідача на земельну ділянку є недійсним; справу розглянуто без залучення приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу БєдновоїН. В., яка посвідчувала договір купівлі-продажу від 10 листопада 2006року, та ОСОБА_4 , дружини померлого ОСОБА_3 .
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Заяви та клопотання
До касаційної скарги додано клопотання ОСОБА_1 про розгляд касаційної скарги Великою Палатою Верховного Суду, оскільки в скарзі викладені обставини, які може вирішити тільки Велика Палата Верховного Суду.
Питання про передання справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).
Статтею 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду чи якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц (провадження № 14-475цс18), виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права.
Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки заявник не навела аргументів у розумінні статті 403 ЦПК України, які є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а тому в задоволенні клопотання про розгляд касаційної скарги Великою Палатою Верховного Суду необхідно відмовити.
У травні 2020 року до Верховного Суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи в режимі відео-конференції з суду першої інстанції.
Оскільки згідно з частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи, відсутні підстави для розгляду справи у судовому засіданні за участю учасників справи в режимі відео-конференції з суду першої інстанції.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,1062 га належала ОСОБА_3 на підставі державного акта на право власності на землю від 22 червня 2000 року № 0564.
У зв`язку з відчуженням частини цієї земельної ділянки площею 461,92 кв. м, залишилась земельна ділянка площею 600,14 кв. м, у зв`язку з чим до державного акта від 22 червня 2000 року були внесені зміни в частині площі та опису земельної ділянки (а. с. 2, 24 т. 1).
10 листопада 2006 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу житлового будинку на АДРЕСА_1 (а.с.25-26 т. 1). Будь-яких правочинів щодо земельної ділянки, на якій знаходиться цей будинок сторони не укладали.
У жовтні 2007 року ОСОБА_3 за договором дарування земельної ділянки, посвідченим приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Зубовою А. О. за № 4427, передав безоплатно у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 600,14 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Спадкоємцем за законом після його смерті є ОСОБА_1 , яка прийняла спадщину у встановленому законом порядку, звернувшись з відповідною заявою до нотаріальної контори.
З матеріалів спадкової справи після смерті ОСОБА_3 вбачається, що дружина померлого, ОСОБА_4 відмовилася від спадщини на користь дочки, ОСОБА_1 .
До складу спадщини, після смерті ОСОБА_3 увійшли лише вклади в ощадбанках м. Мелітополя (а. с. 15-80 т. 1).
Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20листопада 2012 року у справі № 2/421/2012 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третіх осіб: Центру Державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельним ресурсам, приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Бєднової Наталії Віталіївни, Комунального підприємства «Водоканал» (далі КП «Водоканал»), Відкритого акціонерного товариства «Мелітопольгаз» (далі ВАТ «Мелітопольгаз»), приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Зубової Антоніни Олексіївни, про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки, про визнання недійсним правочину щодо купівлі-продажу земельної ділянки, про визнання права власності на земельну ділянку, про встановлення постійного земельного сервітуту, стягнення судових витрат та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третіх осіб: ВАТ «Мелітопольгаз», КП «Водоканал», приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Бєднової Н. В., про стягнення грошових сум, зокрема визнано за ОСОБА_2 право власності на земельну ділянку площею 600 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , на якій розташований житловий будинок загальною площею 25,2 кв. м з моменту укладення договору купівлі-продажу від 10 листопада 2006 року.
Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 600,14 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 25 жовтня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Мелітопольського міського нотаріального округу Запорізької області ЗубовоюА.О., зареєстрований за № 4427.
Рішення набрало законної сили 28 березня 2013 року (а. с. 140-149).
Житловий будинок АДРЕСА_1 , який належав ОСОБА_3 на праві власності проданий ним за життя ОСОБА_2 , відповідно до договору купівлі-продажу від 10 листопада 2006 року, а право власності на земельну ділянку площею 600,14 кв. м, на якій розміщений жилий будинок визнано за ОСОБА_2 на підставі рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року.
Земельна ділянка включена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності як така, що зареєстрована за ОСОБА_2 на підставі рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 20 листопада 2012 року (номер витягу 7869289, а.с.135т.1).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Межі розгляду справи судом
Підставою для відкриття касаційного провадження є:
пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року № 910/18560/16.
пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: підстава, передбачена пунктами 5, 8 частини першої та пунктами 1, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Щодо неврахування судом апеляційної інстанції висновку про застосування статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України
Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що за наявності судового рішення, яким право власності на спірну земельну ділянку визнано за іншою особою та виходячи зі змісту судового рішення, яке існувало на час відкриття спадщини, спірна земельна ділянка не входить до складу спадщини, після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому у нотаріуса не було підстав для видачі свідоцтва про право на спадщину на земельну ділянку, та підстав для визнання за позивачкою ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку немає.
Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Категорія «подібні правовідносини»може означати як такі правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і такі, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. При визначенні справ із подібними правовідносинами враховується предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені судами фактичні обставини справи, однакове правове регулювання спірних правовідносин.
Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2018 року №910/18560/16 (провадження № 12-143гс18), на яку посилався заявник, у справі за позовом заступника Генерального прокурора України Головного військового прокурора в інтересах держави (далі прокуратура) в особі Міністерства оборони України та Київського квартирно-експлуатаційного управління до Київської міської ради та Товариства з обмеженою відповідальністю «Будтехнології» (далі ТОВ «Будтехнології»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів Військова частина НОМЕР_1 , про визнання незаконним та скасування рішення; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки; визнання відсутнім права користування земельною ділянкою, дійшла висновку про те, що земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об`єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно до цивільно-правових норм, які є загальними.
Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 01 січня 2002 року до 20червня 2007 року) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України.
Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди. Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України № 1702-VI від 05 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.
Отже, чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.
Враховуючи, що перехід права на будівлю і споруду є однією із законних підстав виникнення прав на землю в набувача об`єкта нерухомості, то можливість реалізації ним таких прав не може залежати від того, чи додержав попередній землекористувач процедур й порядку припинення землекористування, подавши заяву про відмову від права постійного користування, позаяк юридичними підставами для такого переходу виступають закон, договір, рішення суду, інші обставини, що мають юридичне значення.
Перехід права на земельну ділянку, що має правовий режим земель оборони, до приватного власника придбаного об`єкта нерухомості, розташованого на ній, об`єктивно зумовлює зміну її цільового призначення, зокрема, на землі забудови (житлової або громадської) або землі промисловості, адже змінюється суб`єкт її використання, земельна ділянка в такому випадку використовується для експлуатації придбаного у власність об`єкта нерухомості, розташованого на цій земельній ділянці, а не є наданою для розміщення і діяльності військової частини.
Земельно-правові та цивільно-правові норми встановлюють, що перехід майнових прав до іншої особи тягне за собою перехід до неї і земельних прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Розмір цієї частини земельної ділянки має визначатися на основі державних будівельних норм та санітарних норм і правил. Таким чином, особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості розташованого на ній.
Набуття юридичними особами приватного права чи фізичними особами у визначеному законодавством порядку права приватної власності на будівлі, які належали до військового майна, створює правові підстави для переходу права на земельну ділянку до власника об`єкта нерухомості, розташованого на ній, у розмірі відповідно до положень статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України саме в силу правочину з придбання військового майна та автоматичного переходу права користування земельною ділянкою відповідно до принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Цим зумовлюється право власника такого об`єкта нерухомості вимагати оформлення у встановленому порядку свого права користування відповідною земельною ділянкою незалежно від отримання відмови уповноваженої особи від вказаних земель.
У цій справі, на відміну від справи, що переглядається, спір виник щодо земельної ділянки, яка відноситься до земель оборони та є державною власністю, щодо зміни її цільового призначення у випадку переходу права на земельну ділянку до приватного власника придбаного об`єкта нерухомості, розташованого на ній.
Проте, у справі, що переглядається, виникли правовідносини щодо земельної ділянки, яка перебувала у власності фізичної особи, право власності на спірну земельну ділянку визнано за фізичною особою на підставі рішення суду у зв`язку з придбанням розташованого на ній житлового будинку. Суди виходили з відсутності підстав для визнання за позивачкою права власності на земельну ділянку в порядку спадкування.
Таким чином, наведене свідчить про відмінність встановлених обставин справи та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм.
Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися, оскільки у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив обставини відмінні, від тих, які встановлено судами попередніх інстанцій у справі № 910/18560/16, про яку зазначав заявник як приклад неоднакового застосування.
Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень Земельного та Цивільного кодексів України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Таким чином, доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права, а саме статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи.
Щодо пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України
У касаційній скарзі однією з підстав для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначає пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України (справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою) та пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України (суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі).
Однак підстав для залучення приватного нотаріуса Мелітопольського міського нотаріального округу Бєднової Н. В., яка посвідчувала договір купівлі-продажу та ОСОБА_4 , дружини померлого ОСОБА_3 не було, оскільки сторонами не оспорюється та обставина, що згідно з договором купівлі-продажу будинку від 10 листопада 2006 року, ОСОБА_3 продав його ОСОБА_2 за 25250,00 грн, будинок був розташований на земельній ділянці площею 600 кв. м.
ОСОБА_4 не заперечувала зазначений договір купівлі-продажу та не зазначала про спільність права власності на нього.
Судами не встановлено, що спірна земельна ділянка або її частини становило об`єкт спільної власності подружжя ОСОБА_5 та не могла бути відчужена ОСОБА_3 без згоди співвласника. З матеріалів спадкової справи після смерті ОСОБА_3 вбачається, що дружина померлого, ОСОБА_4 відмовилася від спадщини на користь дочки, ОСОБА_1 .
Доводи заявника про розгляд справи за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання спростовуються матеріалами справи. Рекомендованими поштовими повідомленнями підтверджено вручення судових повісток учасникам справи, суд апеляційної інстанції неодноразово відкладав розгляд справи у зв`язку з неявкою учасників справи, повідомлених належним чином.
Колегія суддів звертає увагу на те, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, лише за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 13вересня 2019 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 25березня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська