№ 333/3891/21

Постанова

Іменем України

09 листопада 2022 року

місто Київ

справа № 333/3891/21

провадження № 61-5524св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2021 року у складі судді Варнавської Л. О. та постанову Запорізького апеляційного суду від 17 травня 2022 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселення.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 , яку 20 серпня 2020 року придбала на електронних торгах з реалізації арештованого майна. 10 лютого 2021 року вона отримала свідоцтво про право власності на вказану квартиру та того ж дня зареєструвала право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Згодом їй стало відомо, що у квартирі, законним власником якої вона є, зареєстрований та проживає відповідач ОСОБА_2 , який є рідним братом попередньої власниці ОСОБА_3 .

Право членів сім`ї власника будинку користуватися зазначеним жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є, із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Однак, відповідач у добровільному порядку відмовляється звільнити квартиру та не дає їй фактичного доступу до квартири, тим самим порушуючи її права як власника вільно володіти, користуватися та розпоряджатися власністю.

Посилаючись на наведене, позивач просила виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Ухвалою Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 18 серпня 2021 року залучено ОСОБА_3 до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

РішеннямКомунарського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2021 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вирішуючи вимоги про виселення при зверненні стягнення на жиле приміщення застосуванню підлягають як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» так і стаття 109 ЖК України. Частиною другою статті 109 Житловий кодекс України (далі - ЖК України) встановлено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою жилого приміщення. Встановлення обставин, чи здійснюється виселення з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, або придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, має суттєве значення для правильного вирішення цієї справи та застосування судом відповідної норми статті 109 ЖК Української РСР. Однак, позивач вказані обставини не зазначила, посилалася на інші норми права, що не регулюють спірні правовідносини. Ураховуючи наведене, а також те, що суд не може перебирати на себе повноваження сторін щодо визначення доказів, які належить подавати на обґрунтування своїх доводів чи заперечень, суд дійшов висновку про недоведеність позивачем наявності підстав для виселення відповідача зі спірної квартири без надання іншого жилого приміщення.

Суд також взяв до уваги, що спірне житлове приміщення придбане позивачем на прилюдних торгах, при підготовці та проведенні яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, а тому покупцю мали бути відомі ризики, пов`язані з придбанням спірної нерухомості. Відповідач проживає у квартирі АДРЕСА_1 понад 13 років, позивач набула право власності на цю квартиру в той час, коли відповідач в ній проживав та був зареєстрований, а тому наявні підстави вважати, що виселення відповідача з належного йому житла є непропорційним заходом втручання в право особи на мирне володіння майном.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 17 травня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі адвоката Фельського С. Л. залишено без задоволення, рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2021 року залишено без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що на час розгляду справи у суді першої інстанції позивач не надав відомостей про те, за рахунок яких коштів придбано іпотечне майно, з якого здійснюється виселення відповідача. Докази на підтвердження того, що спірна квартира була придбана попереднім власником ОСОБА_3 за рахунок кредитних коштів, позивач надала лише до апеляційного суду. Натомість, зазначена обставина, на думку колегії суддів, не може слугувати безумовною підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки серед іншого, суд першої інстанції правомірно послався на застосування принципу пропорційності при вирішенні питання про виселення. Зокрема суд обґрунтовано врахував, що відповідач зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 15 листопада 2007 року та проживає у ній понад 13 років, позивач набула право власності на цю квартиру в той час, коли відповідач у ній проживав та був зареєстрований. Спірне житлове приміщення ОСОБА_1 придбане на прилюдних торгах, при підготовці та проведенні яких їй мали бути відомі обтяження щодо набутого нею нерухомого майна у вигляді наявності зареєстрованих у ній осіб.

Ураховуючи наведене, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що виселення ОСОБА_2 з житла є непропорційним заходом втручання у право особи на мирне володіння майном.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У червні 2022 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій вона просила рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2021 року і постанову Запорізького апеляційного суду від 17 травня 2022 року скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким її позов задовольнити,посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилалася на:

- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі

№ 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц;

- пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України - неналежне дослідження апеляційним судом доказів на підтвердження тієї обставини, що спірне житло було придбане попереднім власником за рахунок кредитних коштів, що відповідно до практики суду касаційної інстанції є підставою для задоволення позову про виселення.

Касаційна скарга ОСОБА_1 у межах доводів і вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, мотивована тим, що встановивши придбання спірної квартири попереднім власником ОСОБА_3 за рахунок кредитних коштів, та наступне звернення стягнення заборгованості за кредитом за рахунок предмета іпотеки, апеляційний суд неправильно застосував до спірних правовідносин положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, зокрема не врахував правові висновки щодо застосування цих норм, викладені у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 про те, що: «за змістом положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла». Також Велика Палата Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц висловила позицію щодо правового висновку Верховного Суду України про застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, та зазначила, що не вбачає підстав для відступу від нього. Суд апеляційної інстанції не надав належної оцінки доказам, долученим позивачем до апеляційної скарги, на підтвердження придбання спірної квартири попереднім власником за рахунок кредитних коштів, та всупереч сталої судової практики розгляду зазначеної категорії справ залишив без змін рішення суду першої інстанції про відмову у позові про виселення.

Ухвалою Верховного Суду від 23 червня 2022 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 та пункту першого частини третьої статті 411 ЦПК України та витребувано матеріали справи.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції у липні 2022 року.

Фактичні обставини, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право власності, зареєстрованим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Бєлоусовою В. О. у реєстрі за № 129, та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 10 лютого 2021 року.

Зазначена квартира набута позивачем у власність з прилюдних торгів, проведених на виконання рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 24 жовтня 2013 року у справі № 333/6374/13-ц про стягнення заборгованості за кредитним договором, боржником за яким, є ОСОБА_3 .

Відповідач ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 з 15 листопада 2007 року та фактично проживає у зазначеному житловому приміщенні.

Апеляційний суд також встановив, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області П`янтковською О. Г., реєстровий № 1014, та була набута нею за рахунок кредитних коштів, отриманих за кредитним договором від 12 жовтня 2007 року № ML-202/228/2007, укладеним між ОСОБА_3 та Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк», а також передана в іпотеку банку на виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором на підставі договору іпотеки від 12 жовтня 2007 року № PML-202/228/2007.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року (далі - Конвенція) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК України, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, зазначила, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

У справі, що переглядається, суди встановили, що спірне житлове приміщення позивачем (новим власником) придбане на публічних торгах, які відбулися 20 серпня 2020 року, при підготовці та проведенні яких позивач мала знати про наявні щодо цього нерухомого майна обтяження, зокрема щодо зареєстрованих та проживаючих у ньому осіб.

Тобто новий власник при добросовісній реалізації своїх прав та обов`язків, мала при придбанні нерухомого майна знати про наявність прав відповідача на користування квартирою, а отже, допускала наявність такого обтяження.

При цьому, за умов неналежного виконня продавцем своїх зобов`язань про повне інформування покупця квартири про її обтяження, новий власник не позбавлений права на звернення до продавця з вимогами про відшкодування шкоди.

Отже, для вирішення питання щодо виселення відповідача зі спірного житлового приміщення необхідно встановити, чи проживає та користується відповідач спірним житлом, чи має він інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачем.

Перевіряючи законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновком про те, що виселення ОСОБА_2 зі спірного житлового приміщення становитиме непропорційне втручання у його право на мирне володіння майном. Такого висновку суди дійшли урахувавши, що відповідач зареєстрований у спірному помешканні з 15 листопада 2007 року та вже понад 13 років проживає у ньому, був зареєстрований та проживав у квартирі АДРЕСА_1 на момент набуття його у власність ОСОБА_1 .

Зважаючи на наведене, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження про неправильне застосування судами до спірних правовідносин положень статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України, а саме їх застосування без урахувавання правових висновків викладених у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1484цс15, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16; у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц не знайшли свого підтвердження.

Посилання заявника на те, що суд апеляційної інстанції не дослідив долучені до апеляційної скарги докази на підтвердження придбання іпотекодавцем спірного житла за рахунок кредитних коштів є безпідставними, оскільки зазначеним доказам апеляційний суд надав належну оцінку в оскаржуваному судовому рішенні. Натомість, зазначена обставина, на думку суду, не може слугувати безумовною підставою для скасування рішення суду першої інстанції, оскільки позивач не спростувала правильність висновку суду першої інстанції про те, що виселення відповідача зі спірного житлового приміщення становитиме непропорційне втручання у його право на мирне володіння майном.

У контексті наведеного, Верховний Суд вважає необхідним зауважити, що касаційна скарга не містить доводів про помилковість висновків судів попередніх інстанцій щодо неповного з`ясування обставин, які мають значення для правильного застосування принципу пропорційності втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції, а тому враховуючи межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України, Верховний Суд не перевіряє законність та обгрунтованість оскаржуваних рішень у цій частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скаргиОСОБА_1Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1залишити без задоволення.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2021 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 17 травня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

А. С. Олійник

В. В. Яремко