Постанова
Іменем України
09 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 334/7341/19
провадження № 61-9078св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Запорізька міська рада,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2020 року в складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Дашковської А. В., Кримської О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Запорізької міської ради та просила встановити факт спільного проживання з сином ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 та визнати за нею право користування цією квартирою.
Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що з січня 2019 року почала проживати у квартирі АДРЕСА_1 разом з сином ОСОБА_2 , який тяжко хворів і потребував сторонньої допомоги, у серпні 2019 зверталася до Комунального підприємства «Наше місто» із заявою про реєстрацію місця проживання в квартирі, проте їй було відмовлено у зв`язку з відсутністю оригіналу ордеру на квартиру та наявністю заборгованості зі сплати за комунальні послуги.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 лютого 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Встановлено факт спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_2 у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , у період з 02 січня 2019 року по 29 серпня 2019 року.
Визнано за ОСОБА_1 право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .
Суд першої інстанції виходив з того, що позивач вселилася до спірної квартири з дозволу та за наявності письмової згоди свого сина ОСОБА_2 , при вселенні між ними не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням, це приміщення було постійним місцем її проживання, вона з наймачем вела спільне господарство та тривалий час, з січня 2019 року по день смерті сина, ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживала з ним разом.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2020 року рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 лютого 2020 року скасовано та прийнято нову постанову про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 вселилася до спірного житла з метою здійснення догляду за сином, вказане житло не є її єдиним постійним місцем проживання, оскільки з 1996 року вона зберігає за собою право користування іншим житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_3 , в якій вона зареєстрована.
Вказані обставини не дають підстав для висновку про набуття ОСОБА_1 права користування спірним житлом.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просила скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2020 року і залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 11 лютого 2020 року.
В обґрунтування касаційної скарги заявник посилався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначав, що суди застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 липня 2012 року в справі № 6-60цс12.
Зазначала, що при вирішенні спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї, а також інші обставини що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
Вона була матір`ю наймача, вселилася в спірне житло за згодою сина, утримувала його, оскільки він не мав доходів, виконувала всі обов`язки члена сім`ї наймача, зокрема, сплачувала за комунальні послуги.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Ленінського районного суду м. Запоріжжя.
21 серпня 2020 року справа № 334/7341/19 надійшла до Верховного Суду.
Запорізька міська рада направила відзив на касаційну скаргу, в якій просила залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що 13 квітня 1961 Запорізькою міською радою на підставі рішення виконкому № 157 батькові позивачки ОСОБА_3 було видано ордер № 1693-А на вселення в спірну квартиру разом із родиною у складі дружини ОСОБА_4 та двох дітей - ОСОБА_5 та ОСОБА_6
30 грудня 1962 року позивач зареєструвала шлюб з ОСОБА_7 та змінила прізвище з « ОСОБА_8 » на « ОСОБА_9 », що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 . 30 жовтня 2001 року позивач розірвала шлюб з ОСОБА_7 , що підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер наймач квартири ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 померла мати позивачки ОСОБА_4 , а 16 червня 2009 року - сестра ОСОБА_10 .
Встановлено, що в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження того, що син позивача ОСОБА_2 постійно проживав, був зареєстрований в спірній квартирі і що з ним був укладений договір найму житла після смерті наймача ОСОБА_3 .
Позивач ОСОБА_1 у спірній квартирі не зареєстрована, її зареєстрованим постійним місцем проживання з липня 1996 року є квартира АДРЕСА_3 , співвласником якої вона є.
Відповідно до показань свідка ОСОБА_11 , яка є сусідкою ОСОБА_1 , вона проживала у спірній квартирі з січня 2019 року, купувала продукти, лікувала сина та доглядала за ним, навела лад у квартирі, вони проживали разом як одна сім`я.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Згідно зі статтею 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб.
У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
За змістом статті 65 ЖК УРСР за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому житловому приміщенні.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постановах від 12 квітня 2021 року в справі № 127/26104/18 (провадження № 61-23331св19), від 03 лютого 2021 року в справі № 643/3624/16 (провадження № 61-5000св19), від 01 вересня 2021 року в справі № 641/7103/19 (провадження № 61-6885св20).
Вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмові згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному житловому приміщенні, було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 12 червня 2020 року в справі № 755/16392/17 (провадження № 61-310св19), від 15 квітня 2020 року в справі № 466/5057/17 (провадження № 61-42617св18).
Верховний Суд у постановах від 28 липня 2020 року у справі № 759/17953/15-ц (провадження № 61-18718св19) та від 04 листопада 2020 року у справі № 641/2970/17 (провадження № 61-3921св19) дійшов висновку, що особи, які вселились в квартиру з метою здійснення догляду за хворими родичами, є тимчасовими мешканцями і самостійного права користування житлом не набувають.
Таким чином, посилання позивача на те, що вона вселилася у спірну квартиру як член сім`ї наймача, оскільки доглядала за хворим сином, внаслідок чого набула право користування вказаною квартирою, є безпідставними.
Встановивши, що позивач має на праві користування інше житло, в якому зареєстрована, а у зв`язку з тимчасовим користуванням квартирою, у якій проживав її син, з метою догляду за ним, в останньої не виникло самостійного права користування спірним житлом, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.
Вказаний висновок не суперечить висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року в справі № 6-60цс12.
Доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження , не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2020 рокузалишити без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, відсутні підстави для нового розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400 401 409 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Запорізького апеляційного суду від 26 травня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: М. Ю. Тітов
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко