ПОСТАНОВА
Іменем України
27 лютого 2020 року
Київ
справа №335/13351/16-а(2-а/335/490/2016)
адміністративне провадження №К/9901/44572/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №335/13351/16-а (2-а/335/490/2016)
за позовом ОСОБА_1
до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради, Відділу державної реєстрації фізичних осіб по Вознесенському району управління державної реєстрації фізичних осіб Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради
про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити дії
за касаційною скаргою ОСОБА_1
на постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року (прийняту у складі: головуючого судді Шлай А.В., суддів Прокопчук Т.С., Чабаненко С.В.).
УСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 у грудні 2016 року звернулася з адміністративним позовом до Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради (далі «Департамент реєстраційних послуг»), Відділу державної реєстрації фізичних осіб по Вознесенському району управління державної реєстрації фізичних осіб Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради (далі «Відділ державної реєстрації фізичних осіб»), в якому, з урахуванням уточнень, просила:
- визнати протиправним і скасувати рішення Департаменту реєстраційних послуг, оформлене листом від 8 серпня 2016 року №Д-259 щодо відмови у державній реєстрації місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 ;
- зобов`язати Департамент реєстраційних послуг в особі Відділу державної реєстрації фізичних осіб здійснити державну реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 за вказаною адресою.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 вказує на те, що Департамент реєстраційних послуг листом від 8 серпня 2016 року №Д-259 протиправно відмовив позивачці у реєстрації її місця проживання в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . На її думку, відмова зумовлена тим, що ОСОБА_1 не надала документу, що підтверджує її право на проживання в цій квартирі, а саме: судового рішення, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення та/або визнання за особою права користування житловим приміщенням або право власності на нього, та/або права на реєстрацію місця проживання. Однак позивачка зазначає, що рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 21 липня 2016 року, яким встановлено, що ОСОБА_2 вселив свою онуку ОСОБА_1 до свого житлового приміщення у липні 2005 року і з того часу до своєї смерті проживав з нею однією сім`єю, надає позивачці право на продовження користування вказаною квартирою та, відповідно, право зареєструвати в ньому своє місце проживання.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Орджонікідзевський районний суд міста Запоріжжя постановою від 29 березня 2017 року позов задовольнив. Це судове рішення мотивоване тим, що Департамент реєстраційних послуг протиправно розглянув заяву позивачки в порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян», а рішення суду, яке вона подала разом із заявою про реєстрацію місця проживання є документом, що підтверджує право проживання позивачки у відповідній квартирі й на підставі нього уповноважений орган повинен був зареєструвати місце проживання ОСОБА_1 за відповідною заявою.
Постановою від 30 травня 2017 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд скасував постанову суду першої інстанції та ухвалив нову, якою у задоволенні позову відмовив.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що лист Департаменту реєстраційних послуг від 8 серпня 2016 року №Д-259 ані за своєю формою, ані за своїм змістом не може вважатись рішенням органу реєстрації про відмову у реєстрації місця проживання, оскільки містить роз`яснення порядку подачі документів, їх перелік, а також пояснення необхідності звернення до належного органу, яким є Відділ державної реєстрації фізичних осіб. Зважаючи на те, що ОСОБА_1 заяви за встановленою формою разом з усіма необхідними документами не подавала, то і рішення про відмову в реєстрації місця проживання орган реєстрації не приймав.
Крім того, апеляційний суд вказав, що Правилами реєстрації місця проживання, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2016 року №207 (далі «Правила №207»), визначений перелік судових рішень, на підставі яких здійснюється реєстрація місця проживання, і надана позивачкою копія рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 21 липня 2016 року у справі №334/694/16-ц (провадження № 2-о/334/41/16), яким встановлено факт проживання ОСОБА_1 із ОСОБА_2 однією сім`єю з липня 2005 року до 12 серпня 2015 року, до переліку таких рішень не належить. Також суд зазначив, що позивачка могла зареєструвати своє місце проживання за життя ОСОБА_2 , а реєстрація місця проживання у квартирі після смерті квартиронаймача можлива за рішенням власника, яким є територіальна громада міста Запоріжжя, або його уповноваженого органу, відповідно до договору найму житлового приміщення. Проте суд першої інстанції зазначені обставини залишив поза увагою, не залучивши до участі в розгляді справи власника квартири.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)
У касаційній скарзі позивачка, вказуючи на порушення норм матеріального і процесуального права, просить змінити постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року, виключивши з її мотивувальної частини такі абзаци:
«Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вказав на те, що рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 липня 2016 року, яким встановлений факт проживання ОСОБА_1 із ОСОБА_2 однією сім`єю з липня 2005 року по 12.08.2015 року, та ухвала цього ж суду від 28 жовтня 2016 року, якою роз`яснено судове рішення про те, що ОСОБА_1 проживала із ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 є документами, на підставі яких має бути здійснена реєстрація місця проживання позивача.
Апелянт, у свою чергу, стверджує, що рішення про встановлення факт проживання правом на реєстрацію місця проживання після смерті квартиронаймача не наділяє.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Як визначено пунктом 18 Правил №207 для реєстрації місця проживання особа документи, що підтверджують: право на проживання в житлі, - ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди), рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші документи. У разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім`ї (зазначені документи або згода не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/представників).
Тобто, Правилами визначений перелік судових рішень, на підставі яких здійснюється реєстрація місця проживання - про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання.
Надана позивачем копія рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 21 липня 2016 року у справі № 334/694/16-ц (провадження №2-о/334/41/16), яким встановлений факт проживання ОСОБА_1 із ОСОБА_2 однією сім`єю з липня 2005 року по 12 серпня 2015 року до переліку таких рішень не належить.
Колегія суддів погоджується з доводами апелянта про те, що, проживаючи однією сім`єю з квартиронаймачем ОСОБА_2 з липня 2005 року, позивач жодного разу до 4 серпня 2016 року (тобто протягом більше 10 років) до органу реєстрації не зверталась. При цьому, до серпня 2015 року вона була зареєстрована за іншою адресою: АДРЕСА_2 , і ця обставина позивачем у встановлений процесуальним законом спосіб не спростована.
За Законом № 1382-ІУ місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає. Особі гарантується вільний вибір місця проживання, як право на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вона хоче проживати. Реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання.
Отже, Законом №1382-ІУ визначено як право особи обрати місце свого проживання, так і обов`язок здійснити реєстрацію свого місця проживання.
Позивач стверджує, що вона проживала однією сім`єю з ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_3 з липня 2005 року. Проте, правом на реєстрацію свого місця проживання вона не скористалась, незважаючи на можливість такої реєстрації лише за наявності згоди квартиронаймача ОСОБА_3 . Реєстрація місця проживання у квартирі після смерті квартиронаймача можлива за рішенням власника, яким є територіальна громада міста Запоріжжя, або його уповноваженого органу, відповідно до договору найму житлового приміщення, який укладається на підставі ордера (стаття 61 Житлового кодексу України). Суд першої інстанції зазначені обставини залишив поза увагою, не залучивши до участі в розгляді справи власника квартири, оскільки квартиронаймач на час звернення позивача за реєстрацію місця проживання помер».
Так, скаржниця погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що звернення до суду з цим позовом було передчасним, оскільки вона не отримувала передбаченої законом відмови уповноваженого органу у реєстрації свого місця проживання. Однак ОСОБА_1 не погоджується з висновками апеляційного суду в частині правової оцінки рішення, яке вона додавала до заяви на підтвердження свого права зареєструвати місце проживання у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Вказує, що подане нею рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 21 липня 2016 року у справі №334/694/16-ц є належним документом, на підставі якого позивачка має право зареєструвати своє місце проживання у вказаній квартирі. Натомість протилежний висновок суду апеляційної інстанції, на думку позивачки, суперечить положенням статей 64 65 Житлового кодексу України і статті 29 Цивільного кодексу України. Також скаржниця вказує, що оцінка судом того факту, що вона не скористалася можливістю зареєструвати своє місце проживання при житті ОСОБА_2 та була зареєстрована за іншою адресою, суперечить положеннями частини шостої статті 28 Цивільного кодексу України.
У відзиві на касаційну скаргу Департамент реєстраційних послуг наголошує на тому, що позивачка не зверталася до уповноваженого органу із належно оформленою заявою про реєстрацію місця проживання, а тому відмови у реєстрації місця проживання не отримувала. Щодо рішення, яке ОСОБА_1 додала до заяви, то Департамент реєстраційних послуг зазначив, що його не можна вважати документом, який підтверджує її право на проживання у відповідній квартирі, оскільки воно підтверджує лише факт проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім`єю.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 4 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Департаменту реєстраційних послуг із заявою про реєстрацію її місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 9).
До заяви позивачка додала копію рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 21 липня 2016 року у справі №334/694/16-ц, яким встановлений факт проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 однією сім`єю з липня 2005 року до 12 серпня 2015 року (а.с. 6).
Листом від 8 серпня 2016 року №Д-259 Департамент реєстраційних послуг надав позивачці роз`яснення Правил №207 (в тому числі щодо переліку необхідних документів) і повідомив, що у разі подачі нею до Відділу державної реєстрації фізичних осіб (вулиця Маяковського, 20) документів, підтверджуючих право проживання в житлі, питання щодо реєстрації місця проживання буде вирішено позитивно (а.с. 8).
Вважаючи зазначену письмову відповідь рішенням про відмову у реєстрації місця проживання, ОСОБА_1 оскаржила її до суду.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» і Правилами №207.
Статтею 6 України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» встановлено, що для реєстрації особа або її представник подає органу реєстрації (у тому числі через центр надання адміністративних послуг):
письмову заяву;
документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження;
квитанцію про сплату адміністративного збору;
документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації;
військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).
Відповідно пункту 18 Правил №207 для реєстрації місця проживання особа або її представник подає:
1) заяву за формами, наведеними відповідно у додатках 6, 7 або 8;
2) документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16 років, подається свідоцтво про народження. Реєстрація місця проживання дітей, які є іноземцями чи особами без громадянства, здійснюється за умови внесення даних про дітей до посвідки на постійне або тимчасове проживання їх батьків та копії свідоцтва про народження. Документи, видані компетентними органами іноземних держав, підлягають легалізації в установленому порядку, якщо інше не передбачено міжнародними договорами;
3) квитанцію про сплату адміністративного збору (у разі реєстрації місця проживання одночасно із зняттям з попереднього місця проживання адміністративний збір стягується лише за одну послугу);
4) документи, що підтверджують: право на проживання в житлі, - ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди), рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші документи. У разі відсутності зазначених документів реєстрація місця проживання особи здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім`ї (зазначені документи або згода не вимагаються при реєстрації місця проживання неповнолітніх дітей за адресою реєстрації місця проживання батьків/одного з батьків або законного представника/представників); право на перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту особи, - довідка про прийняття на обслуговування в спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту особи за формою згідно з додатком 9, копія посвідчення про взяття на облік бездомної особи, форма якого затверджується Мінсоцполітики (для осіб, які перебувають на обліку у цих установах або закладах);
проходження служби у військовій частині, адреса якої зазначається під час реєстрації, - довідка про проходження служби у військовій частині, видана командиром військової частини за формою згідно з додатком 10 (для військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби);
5) військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку);
6) заяву про зняття з реєстрації місця проживання особи за формою згідно з додатком 11 (у разі здійснення реєстрації місця проживання одночасно із зняттям з реєстрації попереднього місця проживання).
Пунктом 11 Правил №207 визначено, що орган реєстрації відмовляє в реєстрації/знятті з реєстрації місця проживання, у тому числі, якщо особа не подала необхідних документів або інформації. Рішення про відмову в реєстрації/знятті з реєстрації місця проживання приймається в день звернення особи або її представника шляхом зазначення у заяві про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання підстав відмови. Зазначена заява повертається особі або її представнику.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року №460-IX, що набрав чинності 8 лютого 2020 року, внесено ряд змін до КАС України, зокрема до Глави 2 «Касаційне провадження» Розділу ІІІ «Перегляд судових рішень».
Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 у цій справі подана до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX, то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями КАС України, які діяли до набрання чинності вказаним Законом, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 подала до Департаменту реєстраційних послуг заяву довільної форми, в якій відсутні відомості, необхідні для здійснення реєстрації місця проживання, перелік яких наведений у Додатку №6 («Заява про реєстрацію місця проживання») Правил №207. Так, заява про реєстрацію місця проживання, визначеної у вказаному Додатку форми, містить відомості про дату і місце народження, громадянство, документ, до якого вносяться відомості про реєстрацію місця проживання особи. У заяві ОСОБА_1 від 4 квітня 2016 року зазначена інформація відсутня. Крім того, вона не подала квитанції про сплату адміністративного збору, як це передбачено пунктом 18 Правил №207.
Слід погодитися з висновком апеляційного суду про те, що подання заяви про місце реєстрації має здійснюватися за встановленою Правилами №207 формою, оскільки згідно пункту 11 Правил, рішення про відмову в реєстрації викладається саме у цій заяві.
Відтак у Департаменту реєстраційних послуг не було підстав розглядати заяву ОСОБА_1 у порядку, визначеному Правилами №207, оскільки такої заяви позивачка не подавала. За таких умов Департамент реєстраційних послуг обґрунтовано розглянув заяву у порядку Закону України «Про звернення громадян», в якій роз`яснив визначений законом порядок звернення із заявою про реєстрацію місця проживання та перелік необхідних для цього документів, вказавши на необхідність подання документу, підтверджуючого право проживати у відповідному житлі.
Викладене свідчить про те, що між позивачкою та відповідачами не виникли правовідносини, врегульовані спеціальним законодавством (Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» і Правилами №207) щодо реєстрації уповноваженими органами місця проживання ОСОБА_1 , а отже й оцінку можливих підстав для відмови у реєстрації відповідачі не надавали.
За таких обставин, Верховний Суд вважає, що надання судом апеляційної інстанції правової оцінки рішенню Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 21 липня 2016 року у справі №334/694/16-ц як документу, який може або не може підтверджувати право позивачки на проживання у відповідній квартирі в розумінні підпункту 4 пункту 18 Правил №207 є передчасним та не стосується тих правовідносин, які дійсно існували між сторонами у цій справі.
Відтак суд касаційної інстанції приймає доводи скаржниці в частині необхідності виключення з мотивувальної частини постанови Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року правової оцінки рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 21 липня 2016 року у справі №334/694/16-ц, наданої в абзацах 23-28 мотивувальної частини оскаржуваної постанови.
З аналогічних мотивів Верховний Суд також вважає передчасними висновки апеляційного суду щодо можливості позивачки реалізувати своє право на реєстрацію місця проживання за життя її діда ОСОБА_2 , якою вона не скористалась. Тому її доводи про необхідність виключення з мотивувальної частини оскаржуваної постанови такої правової оцінки (абзаци 29-33) також обґрунтовані.
Згідно з частинами першою, третьою і четвертою статті 351 КАС України, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Відтак, Верховний Суд дійшов до висновку про необхідність зміни оскаружуваного судового рішення, шляхом виключення з його мотивувальної частини абзаців 23-33, в яких надано правову оцінку рішенню Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 21 липня 2016 року у справі №334/694/16-ц та праву позивачки на подання заяви про реєстрацію свого місця проживання за життя ОСОБА_2 .
З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції не розподіляються.
Керуючись статтями 341 345 349 351 355 356 359 КАС України у редакції, чинній до 8 лютого 2020 року, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року змінити, виключивши з її мотивувальної частини абзаци 23-33, починаючи зі слів: «Задовольняючи позовні вимоги <…>» і закінчуючи словами: « <…> на час звернення за реєстрацію місця проживання помер» включно.
В решті постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 30 травня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.
……………………………
…………………………….
…………………………….
Н.М.Мартинюк
А.В.Жук
Ж.М.Мельник-Томенко,
СуддіВерховного Суду