Постанова
Іменем України
26 січня 2022 року
м. Київ
справа № 337/1349/16-ц
провадження № 61-774св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Самчук Тетяна Валеріївна, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Якіб`юк Юлія Арсенівна, приватне акціонерне товариство «Київський страховий дім», ОСОБА_4 ,
особа, яка подала апеляційну та касаційну скарги - ОСОБА_5 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_6 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_6 , на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя, у складі судді Кучерук І. Г., від 14 вересня 2017 року та постанову Запорізького апеляційного суду, у складі колегії суддів:
Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Крилової О. В., 09 грудня 2020 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що із 2000 року вона була власником квартири АДРЕСА_1 .
Наприкінці січня 2016 року їй стало відомо, що належна їй квартира без її дозволу, відома та участі, 21 грудня 2015 року була відчужена за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу на користь
ОСОБА_2 , а згодом 13 січня 2016 року на користь ОСОБА_3 .
Посилаючись на те, що договір купівлі-продажу від 21 грудня 2015 року вона не підписувала, не уповноважувала третіх осіб на його укладання та такий правочин було укладено на підставі підроблених документів, ОСОБА_1 просила суд:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений 21 грудня 2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Самчук Т. І. та зареєстрований в реєстрі за № 516;
- витребувати від ОСОБА_3 на її користь квартиру
АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня
2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою:
АДРЕСА_2 , укладений 21 грудня
2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Самчук Т. В. та зареєстрований в реєстрі за № 516.
Витребувано від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 вказану квартиру.
Суд першої інстанції виходив з того, що договір купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2015 року був укладений без волевиявлення ОСОБА_1 , при його підписанні не дотримано вимог статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Оскільки спірна квартира вибула з власності ОСОБА_1 поза її волею, за правочином вчиненим на підставі підроблених документів позивач, має право витребувати це майно від добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України.
Короткий зміст оскарженої постанови апеляційного суду
У жовтні 2020 року ОСОБА_5 , діючи в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_6 , подав апеляційну скаргу на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2017 року.
Постановою Запорізького апеляційного суду 09 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишено без задоволення. Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2017 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що висновки районного суду є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні фактичних обставин справи судом не було порушено норм процесуального права і правильно застосовано норми матеріального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
В поданій у січні 2021 року касаційній скарзі на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2017 року та постанову Запорізького апеляційного суду 09 грудня 2020 року ОСОБА_5 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення в частині вирішення вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння скасувати, ухваливши в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
13 січня 2021 року ОСОБА_5 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_6 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу у цивільній справі № 337/1349/16-ц на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2017 року та постанову Запорізького апеляційного суду 09 грудня 2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з місцевого суду.
У березні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржені судові рішення, застосували норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 13 листопада
2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі
№ 521/8368/15-ц, від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц.
Суди попередніх інстанцій не надали оцінку недотриманню державою в особі нотаріусів відповідної процедури посвідчення правочину; поведінці позивача ОСОБА_1 , що передувала укладенню оспорюваного договору купівлі-продажу та сприяла його укладенню; дотриманню принципів правомірного втручання у право мирного володіння
ОСОБА_3 спірною квартирою та покладення на неї індивідуального та надмірного тягаря, що суперечить положенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Також заявник наголошує на тому, що оскарженими судовими рішеннями порушено права неповнолітнього сина подружжя ОСОБА_3 - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який зареєстрований та фактично проживає в квартирі, яку було витребувано. Орган опіки та піклування до участі у розгляді справи залучено не було.
Касаційна скарга не містить доводів щодо оскарження рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2017 року та постанови Запорізького апеляційного суду 09 грудня 2020 року в частині вирішення вимог про визнання договору купівлі-продажу недійсним, а тому в силу положень статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі- ЦПК України) справа в цій частині касаційним судом не переглядається.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У квітні 2021 року ОСОБА_1 подано до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_5 , в якому позивач просить відмовити в задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржені судові рішення без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
16 червня 2000 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Малишевою Л. Є. та зареєстрований в реєстрі за № 1865, відповідно до умов якого ОСОБА_1 придбала квартиру АДРЕСА_1 .
21 грудня 2015 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Самчук Т. В. посвідчено договір купівлі-продажу квартири між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та зареєстрований в реєстрі за № 516, відповідно до умов якого право власності на спірну квартиру перейшло до ОСОБА_2
13 січня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Запорізької області Якіб`юк Ю. А. та зареєстрований в реєстрі за № 44, відповідно до умов якого
право власності на спірну квартиру перейшло до ОСОБА_3
30 січня 2016 року за заявою ОСОБА_1 до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 12015080070002072 внесено відомості за фактом заволодіння шахрайським шляхом невстановленими особами, квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно висновку експерта № 314п, складеного 18 серпня 2016 року за результатами судової почеркознавчої експертизи, призначеної у кримінальному провадженні № 12015080070002072, - підпис в графі «Продавець» договору купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2015 року, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.
Відповідно до висновку експерта №311п, складеного 22 вересня 2016 року, призначеної у кримінальному провадженні № 12015080070002072, за результатами проведення судово-технічної експертизи документів наданих при укладанні договору купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2015 року, - основне зображення, машинописний текст, підпис від імені ОСОБА_9 , відбиток круглої печатки «Орендне підприємство № 3» в реєстраційному посвідчення ОП «ЗМБТІ» від 17 червня 2000 року про реєстрацію права власності на квартиру - виконані струменеві - крапельним способом із застосуванням кольорово-копіювальної розмножувальної техніки; відбиток круглої гербової печатки, підпис від імені приватного нотаріуса, короткий цифровий запис «1865», серійний номер АВІ № 089564 та відбиток круглої печатки «Орендне підприємство № 3» в договорі купівлі - продажу квартири від 16 червня 2000 року, виконані струменеві-крапельним способом із застосуванням кольорово-копіювальної розмножувальної техніки.
ОСОБА_3 залучено до участі у кримінальному провадженні
№ 12015080070002072 в якості потерпілої.
Паспорт громадянина України серії НОМЕР_1 виданий Заводським РВ УДМС України в Запорізькій області (який зазначений, як документ, що посвідчує особу ОСОБА_1 при укладенні договору купівлі-продажу квартири від 21 грудня 2015 року), відповідно до довідки Заводського РВ УДМС України в Запорізькій області належить не ОСОБА_1 , а ОСОБА_10 .
Дублікат картки про присвоєння ОСОБА_1 ідентифікаційного номеру від 13 листопада 2012 року, відповідно до довідки наданої Відділеним у Хортицькому районі м. Запоріжжя Запорізької ОДПІ Головного управління ДФС у Запорізькі області, не видавався.
Крім того апеляційним судом встановлено, що після ухвалення рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2017 року, вироком Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 28 лютого 2019 року в справі № 335/13969/17 ОСОБА_4 та ОСОБА_2 засуджені за вчинення злочину пов`язаного із незаконним заволодінням квартирою ОСОБА_1 .
Позиція Верховного Суду
За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом (-ами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
За змістом статті 15 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.
Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.
Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду
від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17).
Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.
Відповідно до статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц викладено правовий висновок, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правомочності власника. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 зазначено, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
Верховний Суд звертає увагу, що власник майна з дотриманням вимог
статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14).
Встановивши, що спірна квартира АДРЕСА_1 і вибула з володіння ОСОБА_1 за правочином вчиненим на підставі підроблених документів, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що ця квартира вибула із власності ОСОБА_1 поза її волею, у зв`язку з чим ОСОБА_11 не мала правових підстав для подальшого її відчуження, що вказує на наявність передбачених
статтею 388 ЦК України підстав для витребування спірної квартири від ОСОБА_3 на користь позивача, що відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав позивача як власника цього майна.
Аргументи касаційної скарги в цій частині переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди із обставинами встановленими судами.
Натомість встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному його власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.
Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці Європейського суду з прав людини (серед багатьох інших, наприклад, рішення Європейського суду з прав людини у справах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня
1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня
2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» Європейського суду з прав людини, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула його у власність. Для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуто у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Враховуючи обставини зазначеної справи та наведені вище принципи, які є складовими верховенства права, відсутні підстави для висновку про невідповідність заходу втручання у право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у практиці Європейського суду з прав людини.
Витребування майна, яке належить ОСОБА_1 , що вибуло з її володіння поза її волею внаслідок вчинення злочину, не свідчить про порушення справедливої рівноваги (балансу) між її інтересами та інтересами відповідачів.
При цьому ОСОБА_3 , не позбавлена права на відшкодування завданих їй збитків, зокрема, в порядку передбаченому статтею 661 ЦК України.
Висновки судів за встановлених обставин не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, від 27 травня 2020 року у справі 641/9904/16-ц.
З урахуванням предмета спору та заявлених позовних вимог, відсутні передбачені статтею 19 Сімейного кодексу України підстави для обов`язкової участі у розглядуваній справі органу опіки та піклування.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України оскаржені судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Враховуючи наведене, Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених рішення районного суду та постанови апеляційного суду - без змін.
Керуючись статтями 400 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_5 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_6 , залишити без задоволення.
Рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 14 вересня 2017 року та постанову Запорізького апеляційного суду 09 грудня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян С. Ф. Хопта В. В. Шипович