Постанова
Іменем України
26 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 341/682/17
провадження № 61-38063св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Кузнєцова В. О.,
суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
за позовом ОСОБА_1 :
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Вікторівська сільська рада Галицького району Івано-Франківської області, ОСОБА_2 ,
третя особа - ОСОБА_3 ,
за позовом ОСОБА_3 :
позивач - ОСОБА_3 ,
відповідачі: Вікторівська сільська рада Галицького району Івано-Франківської області, ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 15 січня 2018 року у складі судді Максимчина Ю. Д.та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 травня 2018 року у складі колегії суддів: Девляшевського В. А., Матківського Р. Й., Мелінишин Г. П.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до Вікторівської сільської ради Галицького району Івано-Франківської області (далі - Вікторівська сільська рада), ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання права власності на спадкове майно та поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_4 . Після її смерті залишилося спадкове майно - домоволодіння по АДРЕСА_1 . 18 жовтня 1995 року ОСОБА_4 склала заповіт, посвідчений Виконавчим комітетом Вікторівської сільської ради, згідно з яким заповіла все своє майно йому. В шестимісячний строк після відкриття спадщини він подав у Галицьку районну державну нотаріальну контору заяву про прийняття спадщини. Однак отримати свідоцтво про право на спадщину він не може через відсутність належним чином оформлених правовстановлюючих документів на спадкове майно. З 14 червня 1990 року він перебував з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2017 року. В період перебування у шлюбі сторонами було придбано рухоме майно, зокрема побутову техніку, яке підлягає поділу між ними. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив:
- в порядку спадкування за заповітом після смерті його матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати за ним право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 ;
- визнати спільною сумісною власністю подружжя та виділити ОСОБА_3 в порядку поділу спільного майна подружжя у приватну власність: стінку вартістю 3 000 грн, порохотяг вартістю 1 000 грн, диван вартістю 2 500 грн, ковдри 2 штуки вартістю по 200 грн, подушки 6 штук вартістю по 200 грн, телевізор «Тошиба» вартістю 800 грн, холодильник «Норд» вартістю 300 грн, конвектор вартістю 1 000 грн, всього на загальну суму 10 600 грн;
- визнати спільною сумісною власністю подружжя та виділити йому в порядку поділу спільного майна подружжя у приватну власність: конвектор вартістю 1 000 грн, тридверну шафу вартістю 2 000 грн, холодильник «ВЕКО» вартістю 600 грн, м`яку частину вартістю 3 600 грн, диван вартістю 2 000 грн, стіл-тумбу вартістю 1 000 грн, крісла 4 штуки вартістю по 100 грн, всього на загальну суму 10 600 грн.
У травні 2017 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , Вікторівської сільської ради про поділ спільного майна подружжя, посилаючись на те, що в період з 14 червня 1990 року по 08 лютого 2017 року вона перебувала з ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі. Після одруження вона стала проживати разом із своїм чоловіком та його матір`ю ОСОБА_4 в житловому будинку по АДРЕСА_1 . Оскільки матір відповідача працювала в колгоспі, то вказане домоволодіння належало до суспільної групи господарств - колгоспного двору, членами якого були ОСОБА_4 (голова колгоспного двору), ОСОБА_1 та вона. Таким чином, факт проживання у спірному житлі, участь у веденні спільного господарства свідчить про набуття нею права на 1/3 частку в майні колишнього колгоспного двору. Крім того, вона має право на 1/6 частку в житловому будинку в порядку спадкування за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , а отже, з урахуванням всіх часток (1/3 + 1/6), наявні підстави для визнання за нею права власності на половину спірного житла. За власні кошти вона збудувала стайню та у 1995 році - літню кухню, до якої в подальшому підвела водопостачання і облаштувала ванну кімнату, а в житловому будинку - замінила вікна та четверо дверей. В період перебування у шлюбі сторонами було придбано рухоме майно, зокрема побутову техніку. Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просила:
- визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку, а також на всі господарські споруди: стайню площею 25,8 кв. м вартістю 16 363,34 грн та літню кухню площею 22,4 кв. м вартістю 21 310,39 грн, розташовані по АДРЕСА_1 ;
- виділити їй в порядку поділу спільного майна подружжя у приватну власність: телевізор «Тошиба» вартістю 2 000 грн, холодильник «Норд» вартістю 1 500 грн, холодильник «ВЕКО» вартістю 2 900 грн;
- стягнути з ОСОБА_1 на її користь вартість двох вікон з підвіконниками в сумі 3 500 грн, одних дверей - 2 700 грн, одного конвектора - 1 000 грн, а всього - 7 200 грн.
Ухвалою Галицького районного суду Івано-Франківської області від 03 серпня 2017 року позови ОСОБА_1 та ОСОБА_3 об`єднані в одне провадження.
Рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 15 січня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті його матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 2/3 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 частини господарських споруд: стайню площею 25,8 кв. м, літню кухню площею 22,4 кв. м, які входять до складу домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано спільною сумісною власністю подружжя та виділено ОСОБА_1 в порядку поділу спільного майна подружжя у приватну власність: конвектор вартістю 1 000 грн; тридверну шафу вартістю 2 000 грн; холодильник «ВЕКО» вартістю 600 грн; м`яку частину вартістю 3 600 грн; диван вартістю 2 000 грн; стіл-тумбу вартістю 1 000 грн; крісла 4 штуки вартістю по 100 грн, всього на загальну суму 10 600 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Позов ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_3 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/3 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_3 в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на 1/2 частини господарських споруд: стайню площею 25,8 кв. м, літню кухню площею 22,4 кв. м, які входять до складу домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано спільною сумісною власністю подружжя та виділено ОСОБА_3 в порядку поділу спільного майна подружжя у приватну власність: стінку вартістю 3 000 грн; порохотяг вартістю 1 000грн; диван вартістю 2 500 грн; ковдри 2 штуки вартістю по 200 грн; подушки 6 штук вартістю по 200 грн; телевізор «Тошиба» вартістю 800 грн; холодильник «Норд» вартістю 300 грн; конвектор вартістю 1 000 грн, всього на загальну суму 10 600 грн. Житловий будинок загальною площею 72,4 кв. м з господарськими спорудами та будівлями (літньою кухнею, стайнею, воротами, огорожею), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , залишено у спільній частковій власності. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що наявні в матеріалах справи докази, зокрема витяг з погосподарської книги та довідка Вікторівської сільської ради не підтверджують факт належності спірного житлового будинку до суспільної групи господарств - колгоспного двору, а тому ОСОБА_3 не має права на частку у праві сумісної власності на підставі статей 120 123 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК Української РСР). Проте за час перебування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у шлюбі вказане майно істотно збільшилося у своїй вартості та якісних характеристиках внаслідок їх спільних трудових і грошових затрат, у зв`язку з чим відповідно до положень частини першої статті 62 Сімейного кодексу України (далі - СК України) спірне житло є спільною сумісною власністю сторін, а отже, підлягає поділу. Вирішуючи питання про варіанти поділу, суд виходив з того, що у спільне майно увійшло первісне майно - житловий будинок, яке істотно поліпшилося за час шлюбу, а тому слід відійти від принципу рівності часток подружжя, виділивши ОСОБА_1 у приватну власність 2/3 ідеальних часток, а ОСОБА_3 - 1/3 ідеальну частку, та залишити будинок у спільній частковій власності сторін. За час спільного проживання колишнім подружжям було придбано рухоме майно, зокрема побутову техніку, та здійснено будівництво господарських будівель, а саме: у 1992 році збудовано стайню, а у 1996 році - літню кухню, до якої в подальшому проведено водопостачання та облаштовано ванну кімнату. Вказане майно є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу з урахуванням рівності часток кожного з них.
Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 травня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 15 січня 2018 року в частині поділу рухомих речей скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позови ОСОБА_1 та ОСОБА_3 задоволено частково. В порядку поділу спільного майна подружжя виділено ОСОБА_1 у приватну власність: конвектор вартістю 1 000 грн; тридверну шафу вартістю 2 000 грн; меблеву стінку вартістю 3 000 грн; стіл-тумбу вартістю 1 000 грн; порохотяг вартістю 1 000 грн; холодильник «Норд» вартістю 500 грн; диван коричневого кольору вартістю 2 000 грн; одну подушку вартістю 100 грн; чотири крісла по 200 грн вартістю 800 грн; ковдру вартістю 400 грн, всього майна на загальну суму 11 800 грн. Виділено ОСОБА_3 із спільного майна подружжя у приватну власність: м`яку частину меблів (диван та два крісла) вартістю 3 600 грн; диван зеленого кольору вартістю 2 500 грн; ковдри 2 штуки вартістю по 400 грн; подушки 5 штук вартістю по 100 грн; телевізор «Тошиба» вартістю 2 000 грн; холодильник «Веко» вартістю 2 900 грн, всього на загальну суму 11 800 грн. В решті рішення місцевого суду залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду в частині вирішення спору щодо поділу нерухомого майна (житлового будинку та господарських споруд) є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Поряд з цим судом першої інстанції проведено поділ рухомого майна без узгодження із сторонами його вартості, а тому обраний судом варіант такого поділу не відповідає вимогам закону та порушує права колишнього подружжя. Вимоги ОСОБА_3 про стягнення компенсації вартості встановлення нових вікон та дверей є безпідставними, оскільки подружжя здійснило ці покращення в житловому будинку в період перебування у шлюбі за спільні кошти і це враховано при визначенні частки, на яку в неї виникло право власності.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У червні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 15 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 травня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити, а пред`явлені ним позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з`ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об`єкта. Спільна сумісна власність виникає лише в порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок обставин, передбачених законом. Однак ОСОБА_3 не надала доказів на підтвердження збільшення вартості спірного домоволодіння шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення. Крім того, житловий будинок відноситься до спадкового майна, яке він як спадкоємець за заповітом успадкував після смерті своєї матері ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Відповідно до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування. Тому при вирішенні спірних правовідносин судам необхідно було застосовувати норми спадкового права.
У серпні 2018 року ОСОБА_3 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судами попередніх інстанцій, які перевірили їх та спростували відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Галицького районного суду Івано-Франківської області.
12 вересня 2018 року справа № 341/682/17 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення питання про поділ спільного рухомого майна подружжя не оскаржуються, а тому Верховним Судом не переглядаються.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.
Згідно зі статтями 1216 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Статтями 1217 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.
Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати ОСОБА_1 - ОСОБА_4 . Після її смерті відкрилася спадщина, до складу якої увійшов житловий будинок по АДРЕСА_1 .
За життя, а саме 18 жовтня 1995 року ОСОБА_4 заповіла все своє майно, де б воно не було та з чого воно б не складалося, і взагалі все те, що належатиме їй на день смерті і на що за законом вона буде мати право, ОСОБА_1 . Заповіт посвідчений секретарем Виконавчого комітету Вікторівської сільської ради.
Відповідно до частини першої статті 1269 (в редакції, чинній на час смерті спадкодавця), частини першої статті 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
В шестимісячний строк після відкриття спадщини ОСОБА_1 подав до Галицької районної державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини, однак 28 квітня 2017 року йому було відмовлено нотаріусом у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спірний житловий будинок.
Судами також встановлено, що з 14 червня 1990 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Галицького районного суду Івано-Франківської області від 08 лютого 2017 року.
Після укладення шлюбу ОСОБА_3 стала проживати з чоловіком та його матір`ю ОСОБА_4 в житловому будинку по АДРЕСА_1 .
Згідно з довідками Вікторівської сільської ради від 19 травня 2017 року № 396/02.2-18 та від 12 грудня 2017 року № 1241/02.2-18 за відомостями погосподарської книги № 7 домоволодіння по АДРЕСА_1 є господарством колгоспників.ОСОБА_4 працювала в колгоспі.
У постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15 зазначено, що «спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося. Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом - аналогічними Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року за № 5-24/26, та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69). Згідно зі змістом Вказівок № 112/5 і № 69 суспільна група господарства визначалася залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади. Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників. Отже, застосування судами норм статей 120 123 ЦК Української РСР без належного з`ясування питання про правильність віднесення будинку до суспільної групи господарств - колгоспний двір є помилковим».
Довідкою Вікторівської сільської ради від 13 жовтня 2017 року № 1072/02.02.2-18 підтверджується, що житловий будинок по АДРЕСА_1 ОСОБА_4 збудувала в 1970 році за власні кошти.
В матеріалах справи відсутнє рішення зборів членів колгоспу про прийняття ОСОБА_4 у члени колгоспу.
Взявши до уваги вказані обставини та досліджені докази, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що спірний житловий будинок, збудований спадкодавцем за власні кошти, не відноситься до суспільної групи господарств - колгоспний двір, у зв`язку з чим ОСОБА_3 не має права на частку у праві сумісної власності на підставі статей 120 123 ЦК Української РСР.
Згідно зі статтею 60, частиною першою статті 61 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
За змістом статей 69 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Як роз`яснено в пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбуватися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Відповідно до частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 в частині визнання житлового будинку по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя і визнання за нею права власності на 1/3 частину цього майна, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що вартість спірного будинку істотно збільшилася в результаті здійснених за час шлюбу поліпшень, проведення ремонтних робіт, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 62 СК України як спеціальна норма.
Наведений висновок судів є помилковим з огляду на таке.
Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
За правилами статті 81 ЦПК України обов`язок доведення обставин, на які посилаються сторони, покладається на кожну із сторін.
Відповідно до частин першої-п`ятої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності. У разі необхідності суд може призначити декілька експертиз, додаткову чи повторну експертизу. При призначенні експертизи судом експерт або експертна установа обирається сторонами за взаємною згодою, а якщо такої згоди не досягнуто у встановлений судом строк, експерта чи експертну установу визначає суд. Суд з урахуванням обставин справи має право визначити експерта чи експертну установу самостійно. У разі необхідності може бути призначено декілька експертів для підготовки одного висновку (комісійна або комплексна експертиза). Питання, з яких має бути проведена експертиза, що призначається судом, визначаються судом. Учасники справи мають право запропонувати суду питання, роз`яснення яких, на їхню думку, потребує висновку експерта. У разі відхилення або зміни питань, запропонованих учасниками справи, суд зобов`язаний мотивувати таке відхилення або зміну.
За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту набуття спільної сумісної власності, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.
Відповідно до частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об`єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об`єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об`єктами спільної сумісної власності подружжя.
Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватися внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, його якісних характеристик.
Збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з`ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об`єкта.
Встановлюючи правовий режим спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.
Такий правовий висновок наведений Верховним Судом України у постанові від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17.
При вирішенні спору в частині визнання спірного житлового будинку спільним сумісним майном подружжя судами не враховано, що майно, яке після смерті спадкодавця стало належати одному з подружжя відповідно до статті 57 СК України, не перетворюється у спільну сумісну власність. Спільна сумісна власність виникає лише в порядку, визначеному статтею 62 СК України, тобто право спільної сумісної власності виникає на частку майна, яка істотно збільшилася внаслідок обставин, передбачених законом.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Однак судами попередніх інстанцій не встановлено, якою була вартість домоволодіння на час його успадкування ОСОБА_1 , тобто судами не визначено ту частину майна, яка істотно збільшилася внаслідок його поліпшення.
Як зазначено вище, збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з`ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об`єкта до та після поліпшення.
Питання про істотне збільшення вартості майна в період шлюбу є визначальним при ухваленні судом рішення. Якщо суд встановить наявність понесених витрат з боку одного з подружжя - не власника, і разом з тим, не визнає такі витрати істотними - дана особа не позбавлена права вимагати грошової компенсації.
Також всупереч вимогам процесуального законодавства суди не дали ніякої правової оцінки доводам ОСОБА_1 про те, що господарські споруди (літня кухня та стайня) були збудовані в той час, коли житловий будинок належав його матері ОСОБА_4 , тобто до моменту прийняття ним спадщини.
Будівництво спірних господарських споруд на час перебування житлового будинку у власності спадкодавця, а не одного з подружжя, без укладення відповідних договорів про створення спільної сумісної власності не є підставою для визнання права власності за подружжям, а може бути підставою для відшкодування затрат.
Крім того, враховуючи норми статей 186 380 381 ЦК України, господарські будівлі, споруди і приміщення, що розташовані з житловим будинком на одній земельній ділянці і призначені для побутового обслуговування власників (співвласників) будинку, забезпечення їх необхідними засобами благоустрою, вважаються приналежністю головної речі (житлового будинку) і не є самостійними нерухомими речами. У зв`язку з цим право власності на такі господарські будівлі, споруди і приміщення як на окремі об`єкти нерухомого майна не визнається. Приналежність слідує за головною річчю.
Визнаючи за колишнім подружжям право власності на житловий будинок та господарські споруди в різних частках, суди не дали правової оцінки тому, чи є літня кухня та стайня окремими від житлового будинку оборотоздатними речами.
Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про наявність підстав для визнання спірного домоволодіння об`єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання за ОСОБА_1 права власності на 2/3 частини, а за ОСОБА_3 - на 1/3 частину житлового будинку та за кожним з них - по 1/2 частині господарських споруд.
В порушення вимог статей 367 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 , в рішенні не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують ці доводи та дійшов передчасного висновку про залишення рішення суду першої інстанції у вищевказаній частині без змін.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Оцінюючи правомірність постановлених у справі судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суди зобов`язані власні процесуальні дії належним чином мотивувати, враховуючи при цьому, що доказування не може ґрунтуватися виключно на припущеннях. Процес доведення полягає в обґрунтуванні того, що певні дії або події неодмінно мають своїми наслідками настання інших дій або подій, а обставини вважатимуться встановленими за умови, що настання таких наслідків не є вірогідним, а є обов`язковим за таких обставин та за таких умов.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання названого принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Частиною першою статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні процесуальні можливості з`ясувати дійсні обставини справи та оцінити докази, які не були досліджені судами попередніх інстанцій, що перешкоджає Верховному Суду ухвалити нове судове рішення.
Враховуючи, що судами попередніх інстанцій не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на спадкове майно та позовних вимог ОСОБА_3 про поділ домоволодіння по АДРЕСА_1 як спільного майна подружжя не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.
Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки порушення норм процесуального права при розгляді цієї справи допущені судами обох попередніх інстанцій, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотриманняпринципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до місцевого суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Галицького районного суду Івано-Франківської області від 15 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду Івано-Франківської області від 11 травня 2018 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на спадкове майно та позовних вимог ОСОБА_3 про поділ домоволодіння по АДРЕСА_1 як спільного майна подружжя скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов