№ 344/2924/18

Постанова

Іменем України

30 червня 2022 року

м. Київ

справа № 344/2924/18

провадження № 61-21328св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю.,

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Семенюк Соломія Ярославівна, на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 серпня 2021 року у складі судді Пастернак І. А. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року в складі колегії суддів: Бойчука І. В., Девляшевського В. А., Фединяка В. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

В обґрунтування вимог позову ОСОБА_1 послався на те, що ОСОБА_2 надано в позику грошові кошти в розмірі 151 650 доларів США, які отримано відповідачем особисто 13 квітня 2014 року. Зазначені обставини підтверджуються доданою до заяви розпискою від 13 квітня 2014 року, згідно якої відповідач позичив у нього 151 650 доларів США та зобов`язувався повернути позику у термін до 12 квітня 2015 року. Однак ОСОБА_2 до цього часу не виконав взяті на себе зобов`язання по поверненню позики. Заборгованість по позиці станом на 05 березня 2018 року становить 151 650 доларів США, що на дату звернення до суду становить 4 024 169,84 грн згідно офіційного курсу гривні до іноземних валют, встановленого НБУ станом на 05 березня 2018 року. Відповідачу нараховано: 3 % річних у розмірі 362 506 грн за період з 05 березня 2015 року до 05 березня 2018 року (в межах строку загальної позовної давності, передбаченого статтею 257 ЦК України); пеню у розмірі 1 086 966,86 грн за період з 05 березня 2017 року до 05 березня 2018 року (в межах строку спеціальної позовної давності, передбаченої частиною другою статті 258 ЦК України). За період з 01 березня 2015 року до 28 лютого 2018 року відповідачу нараховано проценти за користування позиченими коштами у розмірі 85 141,33 доларів США, що на дату звернення до суду становить 2 259 302,16 грн згідно офіційного курсу гривні до іноземних валют, встановленого НБУ станом на 05 березня 2018 року. Всі звернення до відповідача про повернення суми коштів виявились безрезультатними. Відповідач не повернув позику, не сплатив процентів за користування коштами, чим спричинив йому шкоду.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача грошові кошти у розмірі 236 791,33 доларів США та 1 449 472,86 грн, а саме: суму боргу в розмірі 151 650 доларів США; суму процентів в розмірі 85 141,33 доларів США; пеню у розмірі 1 086 966,86 грн; 3 % річних у розмірі 362 506,00 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 серпня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики (розпискою) від 13 квітня 2014 року у розмірі 165 323,43 доларів США, яка складається з: 151 650 доларів США сума боргу; 13 673,43 доларів США - 3 % річних.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Суд першої інстанції, враховуючи правову позицію викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, умови договору, оцінюючи подані докази в сукупності вважав, що позивачем надано докази, що підтверджують укладення договору позики та неналежне виконання відповідачем умов договору позики. Отже, позовні вимоги про стягнення суми боргу в розмірі 151 650 доларів США, підлягають задоволенню.

Разом з тим, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування. Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України гривню буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника. Тому правові підстави для стягнення відсотків на підставі статті 1048 ЦК України за розпискою від 13 квітня 2014 року відсутні.

Окрім цього, оскільки кошти не були повернуті в зазначеній у розписці строк, тому обґрунтовані є доводи позову щодо стягнення 3 % річних за період з 14 квітня 2014 року до 14 квітня 2017 року (в межах строку позовної давності) у розмірі 13 673,43 доларів США.

Також, сторонами не досягнуто в договорі (розписці від 13 квітня 2014 року), домовленості з приводу розміру пені, при цьому позовна заява не містить посилань на нормативний акт, який визначає її розмір. У розрахунках позивач посилається як на підставу нарахування пені на Закон України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань», проте вказаний Закон не поширюється на спірні правовідносини. Таким чином, вимоги позивача про стягнення з відповідача пені за прострочення зобов`язання за договором позики задоволенню не підлягають.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 серпня 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд зауважив, що суд першої інстанції з урахуванням вимог частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України, дійшов вірної думки, що належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, та правової позиції Великої Палати Верховного суду, викладеній в постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, дійшов правильного висновку про надання позивачем доказів, що підтверджують укладення договору позики і неналежне виконання відповідачем умов договору позики, та про стягнення з відповідача суми боргу в розмірі 151 650 доларів США.

Щодо нарахування 3 % річних, суд першої інстанції правильно вказав, що оскільки кошти не були повернуті в зазначений у розписці строк, тому обґрунтовані є доводи позову щодо стягнення 3 % річних, та правильно виходив з такого розрахунку: кількість днів користування коштами з 14 квітня 2014 року до 14 квітня 2017 року (в межах строку позовної давності) становить 1 097 днів. Загальна сума 3 % річних за вказаний період становить 13 673,43 доларів США.

Суд першої інстанції сприяв ОСОБА_2 в реалізації ним прав, передбачених ЦПК України, роз`яснив його процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. ОСОБА_2 надавалася можливість доведення факту підписання розписки не ним шляхом призначення судової почеркознавчої експертизи за його клопотанням. Однак, знаючи про призначення такої експертизи та її оплатний характер, жодних дій щодо її належного проведення зі сторони відповідача не здійснено.

Апеляційний суд вважав, що відповідач вправі був сприяти проведенню призначеної судом за його клопотанням експертизи та доведення факту не отримання ним коштів у вказаному позивачем розмірі.

При цьому апелянт вважав, що відібрані у червні 2019 року в судовому засіданні зразки підпису, є достатніми для проведення у справі судової почеркознавчої експертизи, однак таке спростовується вимогами Методики почеркознавчої експертизи 1.1.54 та наявним в матеріалах справи клопотанням експертів про надання додаткових матеріалів для проведення судово-почеркознавчої експертизи.

Колегія суддів також врахувала, що в судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 вказав, що не звертався до правоохоронних органів із відповідною заявою про вчинення ОСОБА_1 протиправних дій, спрямованих на заволодіння належними йому коштами, зокрема, з приводу підробки позивачем договору позики.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Семенюк С. Я., просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вказує, що апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 581/39/20, від 20 травня 2020 року у справі № 715/316/18-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 657/1502/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 1512/2-234/11. Крім того, суд апеляційної інстанції не дослідив приналежність підпису на розписці відповідачу, а також необґрунтовано відхилив клопотання про призначення почеркознавчої експертизи.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції не досліджено дотримання вимог щодо укладення договору у письмовій формі, а саме - приналежності підпису відповідачу у справі. Підпис на розписці, яка долучена до матеріалів справи на підтвердження факту укладення договору позики, виконано іншою особою, а не відповідачем, а тому ОСОБА_2 жодних правочинів з ОСОБА_1 не укладав.

Незважаючи на надання відповідачем усіх наявних у нього оригіналів документів та оплату рахунку на проведення експертизи, суд першої інстанції ухвалив рішення за відсутністю сторін та на підставі письмових матеріалів справи без призначення експертизи.

Крім того, суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про призначення експертизи ухвалою суду від 14 грудня 2021 року.

Таким чином, суди позбавили відповідача можливості довести належним і допустимим доказом, а саме висновком судової почеркознавчої експертизи, факт підписання/укладення розписки не ОСОБА_2 , а іншою особою.

Також, суди не забезпечили (не організували) дійсно змагальний процес, тобто не створили сторонам всі умови для реалізації ними своїх процесуальних прав і виконання покладених на них процесуальних обов`язків.

Суд першої інстанції не постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті та не призначив справу в судовому засіданні для розгляду по суті.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Прокопів Л. П., подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Вказував, що відповідачем не надано додаткових документів, які перелічені у клопотанні експертів та відповідно ухвала суду про призначення судової почеркознавчої експертизи не могла бути виконана.

Крім того, ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року разом з постановою апеляційного суду від 14 грудня 2021 року, відповідач не оскаржує.

Судами попередніх інстанцій правильно застосовані норми матеріального права, з урахуванням висновків викладених у постановах Верховного Суду, які зазначені в оскаржуваних судових рішеннях.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга до Верховного Суду подана ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Семенюк С. Я., 27 грудня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 13 квітня 2014 року укладено договір позики (розписку), відповідно до якого відповідач отримав в борг гроші в розмірі 151 650 доларів США та зобов`язався повернути в строк до 12 квітня 2015 року (т. 1 а. с. 10).

Спір між сторонами виник з приводу порушення права на належне виконання умов договору позики (розписки), внаслідок чого ОСОБА_1 звернувся з позовом про його відновлення шляхом стягнення з боржника ОСОБА_2 заборгованості за вказаним договором позики (розпискою).

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що відповідно вимог частини першої статті 1046, частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, та враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного суду, викладеній в постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, дійшов висновку про надання позивачем доказів, що підтверджують укладення договору позики і неналежне виконання відповідачем умов договору позики, та про стягнення з відповідача суми боргу в розмірі 151 650 доларів США.

Оскільки кошти не були повернуті в зазначеній у розписці строк, тому обґрунтовані є доводи позову щодо стягнення 3 % річних за період з 14 квітня 2014 року до 14 квітня 2017 року (в межах строку позовної давності). Загальна сума 3 % річних за вказаний період становить 13 673,43 доларів США.

Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції сприяв ОСОБА_2 в реалізації ним прав, передбачених ЦПК України, роз`яснив його процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. ОСОБА_2 надавалася можливість доведення факту підписання розписки не ним шляхом призначення судової почеркознавчої експертизи за його клопотанням. Однак, знаючи про призначення такої експертизи та її оплатний характер, а також будучи ознайомленим з клопотанням про надання додаткових матеріалів для проведення експертизи, жодних дій щодо її належного проведення зі сторони відповідача не здійснено.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів, враховуючи наступне.

Щодо стягнення боргу за розпискою

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з частиною першою статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Як передбачено частиною другою вказаної статті, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Відповідно до частини другої статті 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Вказані висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Враховуючи викладене, договір позики від 13 квітня 2014 року підтверджує факт отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 151 650 доларів США з зобов`язанням повернути їх в обумовлені договорами строки, а саме до 12 квітня 2015 року.

Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, надавши належну оцінку змісту боргової розписки від 13 квітня 2014 року, врахувавши, що оригінал цієї розписки знаходиться у позивача, що з урахуванням положень статті 545 ЦК України свідчить про те, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики у розмірі 151 650 доларів США. При цьому, доказів належного виконання зобов`язань за договором позики відповідачем судам не надано.

Щодо стягнення відсотків за користування чужими коштами на підставі частини першої статті 1048 ЦК України.

У постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що: «Облікова ставка НБУ є основною процентною ставкою, одним із монетарних інструментів за допомогою якого НБУ встановлює для суб`єктів грошово-кредитного ринку України орієнтир за вартістю коштів на відповідний період, не є сталою величиною, змінюється рішенням правління НБУ та встановлюється виключно для національної валюти України - гривні.

Крім того, висновок, що чинне законодавство не передбачає встановлення НБУ облікової ставки для іноземної валюти, міститься у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-2667цс16.

Враховуючи, що частиною першою статті 1048 ЦК України визначено єдиний розмір процентів, якщо такі договором позики не передбачені, - на рівні облікової ставки НБУ, яка встановлюється виключно для національної валюти України, тому зазначена норма права та, як наслідок, право позикодавця вимагати сплати процентів від суми позики, може бути надане та реалізоване лише у разі, якщо позика отримана у гривні, оскільки НБУ не визначає мінімальної вартості іноземних валют, що є прерогативою відповідних органів іноземних держав.

Отже, у випадку отримання позики в іноземній валюті без обумовленої сторонами у ньому умови такої складової грошового зобов`язання, як розмір і порядок сплати процентів від суми позики, положення частини першої статті 1048 ЦК України не можуть бути застосовані, з огляду на відсутність передбаченого ЦК України, іншими законодавчими актами або конкретним договором механізму (формули) їх застосування та нарахування.

Конвертація суми позики в іноземній валюті для визначення розміру процентів на рівні облікової ставки НБУ в національну валюту України - гривню - буде суперечити частинам першій, третій статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника.

Під час вирішення питання про можливість нарахування та стягнення процентів від суми позики у розмірі, визначеному на рівні облікової ставки НБУ, згідно із частиною першою статті 1048 ЦК України, варто мати на увазі, що такі проценти нараховуються у разі: 1) якщо у договорі позики не зазначені проценти або не вказано, що він безпроцентний; 2) предметом договору позики є грошові кошти у національній валюті України - гривні; 3) період нарахування процентів від суми позики - є період дії договору позики в межах строку, протягом якого позичальник може правомірно не сплачувати кредитору борг (що відбувається у разі повернення боргу періодичними платежами), оскільки на період після закінчення цього строку позика не надавалася.

Такі висновки щодо періоду стягнення процентів Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 та у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс18».

Враховуючи вищезазначену правову позицію Великої Палати Верховного Суду, суд попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для стягнення відсотків на підставі статті 1048 ЦК України за розпискою від 13 квітня 2014 року.

Щодо стягнення 3 % річних

Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.

Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

Судами встановлено, що позивач здійснив розрахунок заборгованості за договором позики від 13 квітня 2014 року, згідно якого сума 3 % річних за користування грошовими коштами за період з 05 березня 2015 року до 05 березня 2018 року складає 362 506 грн (а. с. 11).

Однак, при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

3 % річних розраховуються з урахуванням простроченої суми, визначеної у відповідній валюті, помноженої на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання до дня ухвалення рішення, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).

Такі висновки містяться, у постановах Великої Палати Верховного суду від 16 січня 2019 року № 373/2054/16 та від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

З огляду на викладене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що оскільки кошти не були повернуті в зазначеній у розписці строк, позовні вимоги про стягнення 3 % річних є обґрунтованими, та виходив з такого розрахунку: кількість днів користування коштами з 14 квітня 2014 року до 14 квітня 2017 року (в межах строку позовної давності) становить 1 097 днів, а отже загальна сума 3 % річних за вказаний період становить 13 673,43 доларів США.

Щодо вимог про стягнення пені

Частиною 1 статті 546 ЦК України встановлено, що виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою; правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі (частина перша статті 547 ЦК України); різновидом неустойки є пеня, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частини перша, друга статті 549 ЦК України).

Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Таким чином, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).

Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Статтею 3 вищезазначеного Закону встановлено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Разом з тим, цей Закон регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань. Суб`єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності.

Тобто дія вказаного Закону на спірні відносини не поширюється.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, встановивши, що сторонами не досягнуто в договорі (розписці від 13 квітня 2014 року) домовленості з приводу розміру пені, а також вказаний Закон не поширюється на спірні правовідносини, дійшов обґрунтованого висновку, що вимоги позивача про стягнення з відповідача пені за прострочення зобов`язання за договором позики задоволенню не підлягають.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що: суди позбавили відповідача можливості довести належним і допустимим доказом, а саме висновком судової почеркознавчої експертизи, факт підписання/укладення розписки не ОСОБА_2 , а іншою особою; відповідач оплатив рахунок на проведення експертизи та надав всі наявні у відповідача оригінали документів, що містять вільні зразки почерку та підпису ОСОБА_2 ; суди не забезпечили (не організували) дійсно змагальний процес, тобто не створили сторонам всі умови для реалізації ними своїх процесуальних прав і виконання покладених на них процесуальних обов`язків, є безпідставними з огляду на таке.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом (частини перша, друга статті 13 ЦПК України).

Частиною п`ятою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Якщо для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо, судом може бути призначена експертиза або відповідні висновки експертів можуть надаватися суду сторонами (стороною) у разі підготовлення їх на замовлення такого учасника справи (статті 102 103 ЦПК України).

Відповідно до статті 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Водночас за приписами статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу.

Судами встановлено, що ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13 листопада 2019 року за клопотанням представника відповідача призначено судову почеркознавчу експертизу, на вирішення якої поставлене наступне питання: чи виконано підпис від імені ОСОБА_2 на розписці від 13 квітня 2014 року виданою ОСОБА_2 на підтвердження укладення договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 13 квітня 2014 року в останньому рядку з ліва тексту « ОСОБА_2 », навпроти дати 13 квітня 2014 року тією особою, від імені якої він зазначений, чи іншою особою?

Листом Київського науково-дослідного інституту судових експертиз 24 грудня 2019 року повернуто матеріали справи у зв`язку з призупиненням проведення експертизи, необхідністю оплати ОСОБА_2 експертного дослідження у сумі 9 420 грн та клопотанням судового експерта про надання додаткових матеріалів для проведення судово-почеркознавчої експертизи.

Відповідно до клопотання про надання додаткових матеріалів для проведення судово-почеркознавчої експертизи експерти просили надати:

- максимальну можливу кількість оригіналів документів, які містять вільні зразки почерку та підпису ОСОБА_2 , за будь-який період часу, у тому числі максимально наближений до досліджуваних документів (2011- 2014 роки), які можуть міститися у заяві про видачу паспорта (Форма № 1), у документах з місця роботи, автобіографіях, заявах, у квитанціях на сплату комунальних платежів, довіреностях, договорах, записниках, листівках тощо;

- експериментальні зразки почерку ОСОБА_2 у вигляді рукописного тексту, подібного до досліджуваного та цифрових записів у сполученні цифр «1981», «151650», «13.04.2014», «12.05.2015» на 5-10 нелінованих аркушах, які мають бути належним чином засвідчені. Також експерти вказали, що відповідно до вимог Методики почеркознавчої експертизи 1.1.54, вільні зразки повинні надаватися по можливості не менше ніж у 15 документах.

З вказаним листом представник ОСОБА_2 ознайомився 27 грудня 2019 року та отримав оригінал рахунку на оплату вартості проведення експертизи (т.1 а. с. 140-141).

В зв`язку з вищенаведеним та з тим, що відповідач не надав інформації про оплату експертного дослідження ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 березня 2020 року поновлено провадження у справі та призначено справу до розгляду.

Представник відповідача 10 серпня 2020 року подав суду першої інстанції заяву і клопотання, у яких зазначив, що підтримує клопотання від 18 березня 2019 року про призначення у справі почеркознавчої експертизи та долучає оригінали документів, що містять вільні зразки почерку та підпису ОСОБА_2 на 4 арк., а саме: додатки до податкової декларації на 2 арк., додаток до розрахунку суми страхових платежів на 1 арк., додаток декларації на 1 арк., а також експериментальні зразки почерку на 6 арк. Однак інших документів із зразками його підписів та рукописних текстів ним не надано суду з метою проведення такої експертизи.

Відповідно до вимог Методики почеркознавчої експертизи 1.1.54, вільні зразки повинні надаватися по можливості не менше ніж у 15 документах.

Представнику ОСОБА_2 з 27 грудня 2019 року відомо про необхідність надання максимально можливої кількості оригіналів документів, які містять вільні зразки його почерку та підпису, в обсязі не менше ніж у 15 документах, а також належним чином засвідчені експериментальні зразки його почерку у вигляді рукописного тексту, подібного до досліджуваного та певних цифрових записів, однак таких ним не надано суду першої інстанції. У засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 вказав, що у нього відсутні інші документи, які містять вчинені ним рукописні тексти за період 2011-2014 роки та підписи на документах чи у текстах за цей час.

Водночас, відповідач вправі був сприяти проведенню призначеної судом за його клопотанням експертизи та доведення факту не отримання ним коштів у вказаному позивачем розмірі. При цьому, відповідач не міг не усвідомлювати значення висновку експерта у цій справі та неможливість проведення експертизи без достатньої кількості зразків його почерку, підпису та оплати вартості експертизи.

Разом з тим, апеляційний суд правильно зазначив, що суд першої інстанції сприяв ОСОБА_2 в реалізації ним прав, передбачених ЦПК України, роз`яснив його процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. ОСОБА_2 надавалася можливість доведення факту підписання розписки не ним шляхом призначення судової почеркознавчої експертизи за його клопотанням. Однак, знаючи про призначення такої експертизи та її оплатний характер, жодних дій щодо її належного проведення зі сторони відповідача не здійснено. При цьому, враховуючи відсутність об`єктивних та обґрунтованих підстав для проведення почеркознавчої експертизи, суд апеляційної інстанції ухвалою від 14 грудня 2021 року відмовив у задоволенні клопотання представника відповідача про призначення у справі почеркознавчої експертизи.

Крім того, як встановлено судом апеляційної інстанції, ОСОБА_2 вказав, що не звертався до правоохоронних органів із відповідною заявою про вчинення ОСОБА_1 протиправних дій, спрямованих на заволодіння належними йому коштами, зокрема, з приводу підробки позивачем договору позики.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд першої інстанції не постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті та не призначив справу в судовому засіданні для розгляду по суті, не заслуговують на увагу, оскільки ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19 листопада 2018 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 581/39/20, від 20 травня 2020 року у справі № 715/316/18-ц, від 18 вересня 2019 року у справі № 657/1502/17, від 20 лютого 2019 року у справі № 1512/2-234/11, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

У справі № 581/39/20 Верховний Суд зазначив, що «Апеляційний суд правильно виходив із того, що ідентифікація виконавця підпису орендодавця на додаткових угодах до договорів оренди потребує застосування спеціальних знань, і належність підпису позивача на таких угодах можливо встановити шляхом призначення судом і проведення почеркознавчої експертизи, однак суд не врахував, що така експертиза може бути проведена за наявності оригіналу додаткових угод, яких на вимогу міськрайонного суду відповідачем надано не було.

Враховуючи те, що на вимогу позивача та на виконання ухвал міськрайонного суду про витребування доказів відповідачем не було надано оригінал оскаржуваних додаткових угод, що унеможливлювало проведення судової почеркознавчої експертизи, висновок апеляційного суду про те, що позивач не порушував клопотання про проведення судової почеркознавчої експертизи, предметом дослідження якої має бути підпис на оригіналі таких угод, не може вважатись об`єктивним».

У справі № 657/1502/17 судами встановлено, що розгляд справи судом першої інстанції відбувся в заочному порядку, питання щодо призначення судової почеркознавчої експертизи місцевим судом не обговорювалось, позивачу не роз`яснювалось право на заявлення такого клопотання.

Верховний Суд у справі № 657/1502/17 дійшов висновку, що «Оскільки місцевим судом рішення у справі ухвалювалось за відсутності позивача, останнім в суді апеляційної інстанції заявлялось клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, апеляційний суд повинен був обговорити питання щодо поважності причин неподання позивачем такого доказу як висновок експерта.

Разом із тим, поза увагою апеляційного суду залишилось те, що для з`ясування дійсності підпису позивача в оспореному ним договорі оренди у справі слід було провести судову почеркознавчу експертизу».

У справі № 715/316/18-ц Верховний Суд зазначив, що «Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції позивач висловлювалася про необхідність призначення у справі судово-почеркознавчої експертизи, що підтверджується записом аудіо-фіксації судового засідання від 25 квітня 2019 року. Однак апеляційний суд всупереч покладеному на нього частиною п`ятою статті 12 ЦПК України обов`язку не роз`яснив позивачу її права клопотати про призначення експертизи, не сприяв реалізації цього права, а також не повідомив позивача про наслідки нереалізації зазначеного права. Натомість суд апеляційної інстанції у судовому засіданні констатував лише, що в апеляційній скарзі позивач не заявляла клопотання про призначення експертизи та не подавала такого клопотання у вигляді окремої заяви».

У справі № 1512/2-234/11 Верховний Суд дійшов висновку, що «З огляду на викладене, висновок апеляційного суду про те, що відповідач не довів, що він договір поруки не підписував, є таким, що ґрунтується на припущеннях, оскільки лише експерт може надати відповідь на питання, чи належить підпис поручителя, який вчинений у договорі поруки саме відповідачу у справі, а без встановлення цих обставин, рішення не може вважатися законним та обґрунтованим.

Крім того, відповідач звертався до суду з клопотанням про витребування оригіналів кредитного договору та договору поруки для призначення судової почеркознавчої експертизи, однак апеляційним судом було відмовлено в задоволенні заявленого клопотання, що підтверджується протоколом судового засідання від 05 квітня 2018 року».

Проте, в справі, яка переглядається: позивач надав оригінал розписки від 13 квітня 2014 року; місцевим судом вирішувалось питання щодо призначення судової почеркознавчої експертизи та ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 13 листопада 2019 року за клопотанням представника відповідача призначено судову почеркознавчу експертизу; суд апеляційної інстанції вирішував питання щодо призначення судової почеркознавчої експертизи та вмотивованою ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року відмовив у задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.

Оскаржувані судові рішення містять вичерпні висновки судів, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішеннях наведено дані про встановлені обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також надано оцінку всім доказам.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів

є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.

При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності

від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням

норм процесуального права, що відповідно до частини третьої

статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Семенюк Соломія Ярославівна, залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 12 серпня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк