№ 347/884/18

Постанова

Іменем України

19 липня 2021 року

м. Київ

справа № 347/884/18

провадження № 61-415св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Косівська міська рада, ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року в складі колегії суддів: Пнівчук О. В., Максюти І. О., Томин О.О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Косівської міської ради, ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог - ОСОБА_3 , про визнання недійсним державного акту на право приватної власності на земельну ділянку та усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою.

Позовну заяву мотивувала тим, що їй на праві власності належить земельна ділянка площею 0,0434 га для ведення особистого селянського господарства, розташована по АДРЕСА_1 , яка межує з земельними ділянками ОСОБА_2 , розташованими по АДРЕСА_2 .

ОСОБА_2 , на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,0669 га, кадастровий номер 2623610100:01:005:0662, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на яку 30 вересня 2011 року їй видано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 418343.

ОСОБА_2 її батько ОСОБА_4 подарував дві земельні площею 0,0863 га та площею 0,0653 га, що розташовані в м. Косів. Земельна ділянка площею 0,0653 га належала дарувальнику ОСОБА_4 на підставі державного акту на право приватної власності на землю серії 111-1Ф № 004947, який виданий Косівською міською радою 17 жовтня 2002 року на підставі рішень цієї ж ради від 24 грудня 1993 року та 27 вересня 2000 року.

Не зважаючи на те, що у державному акті на право приватної власності на земельну ділянку площею 0,0653 га для обслуговування житлового будинку і господарських споруд, виданому на ім`я попереднього власника ОСОБА_4 , була зазначена громадська стежка і цей факт встановлений рішеннями судів, які набрали законної сили, відповідач ОСОБА_2 виготовила новий державний акт на право приватної власності на землю на своє ім`я на підставі договору дарування земельної ділянки від 02 жовтня 2007 року на земельну ділянку площею 0,0669 га, однак у акті не зазначено громадську стежку загального користування. При цьому, площа її земельної ділянки збільшилася на 0,0016 га, тобто на площу громадської стежки, що позбавило позивача вільного, безперешкодного доступу до її земельної ділянки.

За таких обставин позивач вважала вказаний державний акт незаконним та просила його скасувати, а також зобов'язати ОСОБА_2 не чинити їй перешкоди у користуванні громадською стежкою по АДРЕСА_2 та демонтувати металеву огорожу (сітку), встановлену на стежці.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 02 вересня 2020 року в складі судді Гордія В. І. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що починаючи з 2011 року ОСОБА_1 знала про своє порушене право щодо вільного користування громадською стежкою, а тому, звернувшись до суду у травні 2018 року, позивач пропустила трирічний строк позовної давності, про застосування наслідків пропуску якого заявила відповідач, що є передбаченою статтею 267 ЦПК України правовою підставою для відмови у позові.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року скасовано рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 02 вересня 2020 року та ухвалено нове, яким позов задоволено. Визнано незаконним та скасовано державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серія ЯЛ № 418343, виданий 30 вересня 2011 року на ім`я ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0669 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована по АДРЕСА_2 , кадастровий номер земельної ділянки 263610100:01:005:0662.

Зобов`язано ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкоди у користуванні громадською стежкою по АДРЕСА_2 , шляхом демонтажу металевої огорожі (сітки) встановленої на стежці.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_1 у червні 2017 року дізналася про порушення свого права видачою державного акта на право приватної власності на землю на ім'я ОСОБА_2 , та звернувшись із позовом до суду у травні 2018 року не пропустила трирічний строк звернення до суду з позовом.

Оскільки видачою ОСОБА_2 спірного державного акта на право власності на земельну ділянку порушено право ОСОБА_1 на користування громадською стежкою, тому цей акт слід визнати незаконним та скасувати.

Крім того, при вході на громадську стежку ОСОБА_2 встановила металеву огорожу (сітку), чим створює перешкоди ОСОБА_1 у доступі та користуванні її земельною ділянкою. У зв`язку з цим, позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання відповідача усунути перешкоди у користуванні громадською стежкою та демонтувати металеву огорожу (сітку) є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У січні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм статті 391 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц, постановах Верховного Суду України: від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17.

Касаційна скарга мотивована тим, що у порушення статей 263 265 ЦПК України суд апеляційної інстанції безпідставно узяв до уваги наведені стороною відповідача докази та неправильно вирішив питання щодо застосування позовної давності до спірних правовідносин. При цьому ОСОБА_1 пропустила цей строк без поважних на те причин. Позивач мала можливість ознайомитись із відомостями про належну відповідачу земельну ділянку у публічній кадастровій карті України. Разом із тим при виготовленні спірного державного акта дійсно змінилась площа та конфігурація належної відповідачу земельної ділянки з урахуванням укладеної у липні 2007 року між батьком відповідача та суміжними землекористувачами, в тому числі і матір`ю позивача, мирової угоди. Позивач має вільний доступ до своєї земельної ділянки зі сторони інших належних відповідачу земельних ділянок. Оскільки вказана стежка не належить позивачу, вона помилково звернулась до суду з цим позовом на підставі статті 391 ЦК України.

У березні 2021 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваного судового рішення.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 12 січня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Спір між сторонами існує з приводу користування позивачем ОСОБА_1 громадською стежкою, яка проходить через земельну ділянку відповідача ОСОБА_2 .

Згідно із свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 27 травня 2015 року ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 0,0434 га для ведення особистого селянського господарства, що розташована по АДРЕСА_3 .

Відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 418343 від 05 жовтня 2011 року ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,0669 га, що розташована в АДРЕСА_2 , цільове призначення якої для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Державний акт на право власності на земельну ділянку видано на підставі договору дарування земельної ділянки від 02 жовтня 2007 року, згідно із яким ОСОБА_4 передав безоплатно у власність дочці ОСОБА_2 серед інших, земельну ділянку площею 653 кв. м, належну йому на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії ІІІ-ІФ № 0104947, виданого Косівською міською радою 17 жовтня 2002 року.

Із плану зовнішніх меж земельної ділянки ОСОБА_4 убачається, що через земельну ділянку проходить громадська стежка.

Разом з тим, у державному акті, виданому на ім'я ОСОБА_2 , громадська стежка не відображена, а площа земельної ділянки збільшена з 0,0653 га до 0,0669 га.

Згідно із актом комісії з питань земельних відносин та охорони земель від 21 лютого 2018 року за заявою ОСОБА_1 проведено обстеження стежки до її земельної ділянки по АДРЕСА_1 , в ході якого встановлено, що вона не має доступу до вказаної земельної ділянки у зв'язку з тим, що сусідній межівник ОСОБА_2 встановила металеву огорожу (сітку), яка перекрила прохід.

Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 06 липня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні стежкою та визнання недійсним державного акту на право приватної власності на землю частково задоволено зустрічний позов та зобов`язано ОСОБА_4 не чинити перешкод ОСОБА_3 у користуванні громадською стежкою по АДРЕСА_2 та демонтувати встановлену на стежці хвіртку.

Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 14 липня 2011 року частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа Косівська міська рада про усунення перешкод в користуванні пішохідною стежкою та стягнення моральної шкоди та зобов`язано ОСОБА_4 не чинити перешкод ОСОБА_5 в користуванні пішохідною стежкою по АДРЕСА_2 та демонтувати встановлену на стежці хвіртку.

ОСОБА_2 , отримавши згідно із договором дарування від 02 жовтня 2007 року в дар земельну ділянку площею 0,0653 га для обслуговування житлового будинку, господарських споруд в АДРЕСА_2 , державний акт на право власності на цю земельну ділянку виготовила пізніше і такий їй видано 30 вересня 2011 року.

Із позовом про визнання незаконним та скасування державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, виданого на ім'я ОСОБА_2 та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою ОСОБА_1 звернулася 10 травня 2018 року.

Відповідач ОСОБА_2 31 серпня 2020 року подала заяву про застосування позовної давності.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з положеннями статей 386 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

Відповідно до положень статей 391 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Частина перша статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке суд захищає у спосіб, встановлений частиною другою статті 16 ЦК України або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з частиною другою статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до положень частини першої статті 116 ЗК України громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування у межах їх повноважень.

Частиною п`ятою статті 116 ЗК України визначено, що надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16 квітня 2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» роз`яснено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів захисту (стаття 16 ЦК України).

Відповідно до положень статей 12 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з приписами статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції на підставі належних та допустимих доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшов правильного висновку про те, що оскаржуваний державний акт порушує права та інтереси позивача, а тому є незаконним та підлягають скасуванню. Так, при виготовленні спірного державного акта площа земельної ділянки відповідача збільшилася на 0,0016 га, тобто на площу громадської стежки, що позбавило позивача вільного, безперешкодного доступу до її земельної ділянки.

Разом із тим позивач належними та допустимими доказами довела, що відповідач чинить їй перешкоди у користуванні своєю земельною ділянкою шляхом самовільного встановлення огорожі. При цьому суд апеляційної інстанції обґрунтовано узяв до уваги належні та допустимі докази наявності таких перешкод для позивача, зокрема акт комісії з питань земельних відносин та охорони земель від 21 лютого 2018 року, яким встановлено, що ОСОБА_1 не має доступу до належної їй земельної ділянки по АДРЕСА_1 у зв`язку з тим, що сусідній межівник ОСОБА_2 встановила металеву огорожу (сітку), яка перекрила прохід.

Заперечуючи факт наявності у позивача перешкод щодо проходу до належної їй земельної ділянки, відповідач не надала належних та допустимих доказів на спростування вказаного, не зверталась до суду із клопотанням про проведення судової земельної експертизи.

При цьому при вирішенні спору суд апеляційної інстанції обґрунтовано узяв до уваги встановлені рішеннями Апеляційного суду Івано-Франківської області від 06 липня 2010 року та від 14 липня 2011 року, які набрали законної сили, преюдиційні обставини доведеності факту порушення батьком ОСОБА_2 - ОСОБА_4 прав ОСОБА_1 та її матері ОСОБА_3 у користуванні громадською стежкою по АДРЕСА_2 з огляду на положення частини четвертої статті 82 ЦПК України, відповідно до якої обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Надаючи оцінку доводам відповідача щодо пропуску позивачем позовної давності, суд апеляційної інстанції підставно виходив із того, що ОСОБА_1 у червні 2017 року дізналася про порушення свого права видачою державного акта на право приватної власності на землю на ім`я ОСОБА_2 , та звернувшись із позовом до суду у травні 2018 року не пропустила трирічний строк звернення до суду з позовом.

При цьому безпідставними є посилання заявника на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм статті 391 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/19766/16-ц, постановах Верховного Суду України: від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду. Так, зокрема у цих постановах суд касаційної інстанції вказав на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права у зв'язку із тим, що суди не надали належної правової оцінки заявам про застосування наслідків пропуску позовної давності. Натомість, у справі що переглядається, суд апеляційної інстанції таку оцінку доводам відповідача надав.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара