Постанова
Іменем України
13 грудня 2022 року
м. Київ
справа № 352/1046/17
провадження № 61-5394св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,
відповідачі (за первісним і зустрічним позовом): ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
третя особа (за первісним позовом) - Івано-Франківська міська рада Івано-Франківської області,
розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Марущаком Володимиром Івановичем, на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 21 грудня 2021 року в складі судді Хоминець М. М. та на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2022 року в складі колегії суддів Девляшевського В. А., Бойчука І. В., Пнівчук О. В.,
ВСТАНОВИВ :
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання права власності у порядку спадкування за законом, визнання недійсним і скасування заповіту.
В обґрунтування позову зазначав, що домоволодіння АДРЕСА_1 належало до колгоспного двору. На час набрання чинності Закону України «Про власність» у колгоспному дворі проживали і були зареєстровані: голова двору ОСОБА_6 та її сини ОСОБА_7 і ОСОБА_8 (батько позивача). Ці члени двору стали співвласниками домоволодіння у рівних частках, по 1/3 частці в праві спільної сумісної власності кожен.
У зв`язку з одруженням дядько позивача ОСОБА_7 весною 1998 року вибув з домоволодіння. Оскільки у встановленому законом порядку він не витребував належну йому як члену колишнього колгоспного двору частку у спільному майні; вважав, що ОСОБА_7 втратив право на свою частку в домоволодінні, і частки ОСОБА_6 та ОСОБА_8 у домоволодінні склали по Ѕ кожному.
18 липня 2013 року ОСОБА_6 склала заповіт, яким все належне їй на день смерті майно заповіла рідному брату ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла, після її смерті відкрилася спадщина на Ѕ частину домоволодіння, яку на підставі частини третьої статті 1268 ЦК України прийняв ОСОБА_8 , оскільки постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_8 , після його смерті відкрилася спадщина на домоволодіння, яку прийняв позивач як єдиний спадкоємець за законом першої черги відповідно до частини четвертої статті 1268 ЦК України, оскільки був неповнолітнім на час відкриття спадщини. Зазначив, що йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв`язку з відсутністю правовстановлюючого документу.
Позивач вважає наявними підстави для визнання недійсним та скасування заповіту, посвідченого 18 липня 2013 року секретарем Узинської сільської ради Тисменицького району від імені ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 , оскільки в заповіті не вказано про особисте ознайомлення заповідача з текстом заповіту, у посвідчувальному написі не вказано, на підставі якого документу встановлено особу заповідача, а також заповіт та рукописна його частина не підписані заповідачем ОСОБА_6 .
За вказаних обставин ОСОБА_1 просив:
визнати недійсним та скасувати заповіт, посвідчений 18 липня 2013 року секретарем Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Леськів С. Ю. від імені ОСОБА_6 на користь ОСОБА_2 ;
визнати за ним право власності у порядку спадкування за законом на домоволодіння АДРЕСА_1 .
У вересні 2018 року ОСОБА_2 подав зустрічний позов до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання права власності на Ѕ частину домоволодіння у порядку спадкування за заповітом.
Позов мотивував тим, що 18 липня 2013 року його рідна сестра ОСОБА_6 склала заповіт, згідно якого все належне їй на день смерті майно заповіла ОСОБА_2 .
Після смерті ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_1 відкрилась спадщина на належне їй майно, яку ОСОБА_2 прийняв на підставі частини третьої статті 1272 ЦК України; постановою апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 травня 2018 року в справі № 352/1919/17 визначено ОСОБА_2 додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини.
19 липня 2018 року ОСОБА_2 подав заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 приватному нотаріусу Тисменицького районного нотаріального округу Угорчак Н. М., яка відмовила йому у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно. За таких обставин ОСОБА_2 просить визнати за ним право власності на Ѕ частку в праві спільної власності на домоволодіння у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 .
Ухвалою Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 19 вересня 2018 року зустрічний позов об`єднано в одне провадження з первісним позовом.
Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Тисменицького районного суду Тисменицького районного суду від 21 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2022 року:
- позов ОСОБА_1 задоволено частково; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частку в праві спільної сумісної власності на домоволодіння АДРЕСА_1 загальною вартістю 57 337 грн у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_8 ; в іншій частині позовних вимог відмовлено;
- зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково; визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частку в праві спільної сумісної власності на домоволодіння АДРЕСА_1 загальною вартістю 57 337 грн у порядку спадкування за заповітом, посвідченим 18 липня 2013 року секретарем Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області, після смерті ОСОБА_6 ; в іншій частині вимог зустрічного позову відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що домоволодіння АДРЕСА_1 станом на день набрання чинності Закону України «Про власність» 15 квітня 1991 року відносилось до колгоспного двору, в якому проживали та були зареєстровані ОСОБА_6 та її сини ОСОБА_7 і ОСОБА_8 кожен, з яких мав право на 1/3 частку в зазначеному майні; ОСОБА_7 , який після одруження у 1998 році перейшов проживати до дружини, не втратив право на свою 1/3 частку в праві спільної власності на домоволодіння відповідно до Закону України «Про власність». За таких обставин суди вважали наявними підстави для часткового задоволення первісного та зустрічного позову, а саме: за ОСОБА_1 визнали право власності на 1/3 частку в праві спільної власності на домоволодіння у порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_8 ; за ОСОБА_2 - право власності на 1/3 частку в праві спільної власності на домоволодіння у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_6 .
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту, суди виходили з того, що:
позивач не довів у встановленому законом порядку, що заповіт ОСОБА_6 склала всупереч своїй волі. Вказані обставини також не підтвердила судова почеркознавча експертиза від 15 квітня 2020 року № СЕ-19/109/8/7-76ПЧ/20.
при посвідченні заповіту дотримано вимоги щодо його форми та змісту - заповіт складений у письмовій формі із зазначенням місця і часу його складання та посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування.
Аргументи учасників справи
У червні 2022 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу, яка підписана адвокатом Марущаком В. В., на рішення Тисменицького районного суду від 21 грудня 2021 року та на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2022 року, у якій просив: оскаржені судові рішення скасувати; справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції; вирішити питання про розподіл судових витрат.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суди попередніх інстанцій не взяли до уваги обставину, що ОСОБА_7 у 1998 році вибув із домоволодіння та протягом трьох років не витребував належну йому 1/3 частку в праві спільної власності. Відповідно до статті 71 ЦК УРСР та статей 256 257 ЦК України встановлено строки, протягом яких ОСОБА_7 та його спадкоємці мали право на витребування належної йому частки майна, проте таких вимог не заявили. У зв`язку з чим, на думку позивача, ОСОБА_7 втратив право на 1/3 частку в праві спільної власності на домоволодіння, і його частка перейшла в рівних частинах до інших членів колгоспного двору, а саме до матері та брата, які стали власниками по Ѕ частці в праві спільної сумісної власності;
висновок судової почеркознавчої експертизи від 15 квітня 2020 року № СЕ-19/109/8/7-76ПЧ/20 не містить у собі інформації про те, що рукописний текст в оскарженому заповіті вчинено ОСОБА_6 ;
проігноровано судами доводи позивача про порушення під час посвідчення оскарженого заповіту Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5, а саме секретар Узинської сільської ради не пересвідчився хто написав текст заповіту та підписав його, оскільки на думку ОСОБА_1 оспорений заповіт та рукописний текст у ньому вчинено саме ОСОБА_2 ;
апеляційний суд безпідставно відхилив клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи для вирішення питання: чи підписував заповіт ОСОБА_2 замість ОСОБА_6 ;
суди не досліджували питання правомірності посвідчення заповіту посадовою особою органу місцевого самоврядування Узинської сільської ради та не встановили, на підставі яких розпорядчих документів правом для вчинення оспорюваної нотаріальної дії була наділена секретар Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області ОСОБА_9 ;
суд першої інстанції в порушення норм процесуального права залучив Узинську сільську раду Тисменицького району Івано-Франківської області, правонаступником якої є Івано-Франківська міська рада, в якості третьої особи, а не відповідача, як клопотав ОСОБА_1 ;
постанова апеляційним судом була прийнята неналежним складом суду, оскільки судді Бойчук І. В. та Девляшевський В. А. приймали участь під час розгляду справи № 352/1919/17 про визначення ОСОБА_2 додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини та під час перегляду у цій справі ухвали про призначення експертизи, що є обов`язковою підставою для скасування судового рішення.
У серпні 2022 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень. Вказує, що аргументи касаційної скарги є безпідставними та необґрунтованими, зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 11 липня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 в частині посилання на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу касаційного оскарження повернуто особі, яка її подала; відкрито касаційне провадження у цій справі в частині посилання на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України як на підставу касаційного оскарження та витребувано справу з суду першої інстанції; у задоволенні клопотання про зупинення дії рішення Тисменицького районного суду івано-Франківської області від 21 грудня 2021 року та постанови Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2022 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку відмовлено.
10 серпня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду та передана судді-доповідачу.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 11 липня 2022 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України - незастосування судами при вирішенні справи висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 квітня 2021 року в справі № 185/10173/16-ц, від 06 червня 2021 року в справі № 939/2207/19, від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц, від 27 березня 2019 року в справі № 520/17304/15-ц; суд не дослідив зібрані в справі докази та необґрунтовано відхилив клопотання щодо призначення експертизи.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду оскаржуються в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності в порядку спадкування за законом, визнання недійсним і скасування заповіту, в іншій частині не оскаржуються, а тому Верховним Судом не переглядаються.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що домоволодіння АДРЕСА_1 1968 року побудови мало статус колгоспного двору.
Станом на 15 квітня 1991 року за вказаною адресою зареєстровані та проживали голова колгоспного двору ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , її сини ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яким належить домоволодіння в рівних частках по 1/3 кожному.
Голова колгоспного двору ОСОБА_6 не отримувала свідоцтво про право власності на вказане домоволодіння.
ОСОБА_7 після одруження у вересні 1998 року вибув з колгоспного двору та перейшов проживати до дружини.
18 липня 2013 року ОСОБА_6 склала заповіт, посвідчений секретарем Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Леськів С. Ю. і зареєстрований у реєстрі за № 7, яким все належне їй на день смерті майно заповіла ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла. Після її смерті відкрилась спадщина на належну їй частку домоволодіння.
Постановою апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 травня 2018 року в справі № 352/1919/17 ОСОБА_2 визначено додатковий строк для прийняття спадщини як спадкоємцю за заповітом.
19 липня 2018 року ОСОБА_2 подав заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_6 , проте у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом відмовлено через відсутність правовстановлюючого документа на спадкове майно.
ІНФОРМАЦІЯ_5 помер ОСОБА_7 . Спадкоємцями за законом першої черги після його смерті є дружина ОСОБА_3 та неповнолітні діти ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_8 . Єдиним спадкоємцем після його смерті є його син ОСОБА_1 .
Постановою приватного нотаріуса Тисменицького районного нотаріального округу від 13 квітня 2017 року Козакевичу М. Г. відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_8 у зв`язку з відсутністю правовстановлюючого документа на спадкове майно.
У справі проведена судова почеркознавча експертиза, відповідно до висновку якої від 15 квітня 2020 року підпис у графі «Підпис заповідача» та рукописний текст «Цей заповіт прочитала вголос і власноручно підписала ОСОБА_6 » у двох примірниках заповіту виконані не особами, які виконали підписи (всього дев`ять) у графі «Член домогосподарства» на сторінці 92 погосподарської книги Узинської сільської ради № 2 за 2006-2010 роки та не особами, які проставили підписи у графі «Підпис особи, що відповідає за об`єкт» (всього три) на сторінці 8 погосподарської книги Узинської сільської ради № 3 за 2011-2015 роки. При цьому підпис у графі «Підпис заповідача» та рукописний текст «Цей заповіт прочитала вголос і власноручно підписала ОСОБА_6 » у двох примірниках заповіту виконані особою, яка виконала підпис на сторінці 25 журналу для реєстрації нотаріальних дій під № 7 нотаріальної дії від 18 липня 2013 року.
Позиція Верховного Суду
Щодо позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно
Відповідно до статті 120 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року № 1540-VI (далі - ЦК УРСР) майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності (стаття 112 цього Кодексу).
Виходячи зі змісту цієї статті, кожен член колгоспного двору є учасником спільної сумісної власності на все майно двору незалежно від того, чи брав він участь в його придбанні. Нетривале перебування працездатного члена колгоспного двору у складі двору або незначна участь працею та коштами у веденні господарства можуть бути підставою для зменшення його частини.
Згідно з частиною другою статті 123 ЦК УРСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.
15 квітня 1991 року набув чинності Закон України від 07 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність», яким було передбачено право спільної власності громадян, гарантії захисту права власності, правомірності володіння майном.
Положення статей 17, 18 Закону «Про власність» щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:
а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і зберіглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба);
б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.
Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, були співвласниками у рівних частках у праві спільної власності на майно колгоспного двору.
Встановивши, що домоволодіння належало колгоспному двору, станом на день набрання чинності Закону України «Про власність» 15 квітня 1991 року в ньому були зареєстровані та проживали троє осіб: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , суди зробили обґрунтований висновок, що домоволодіння належить вказаним особам в рівних частках по 1/3 кожному.
Суди обґрунтовано відхилили доводи ОСОБА_1 про втрату ОСОБА_7 права на частку в майні колишнього колгоспного двору через вибуття з домоволодіння у 1998 році, оскільки ОСОБА_7 станом на 15 квітня 1991 року проживав та був зареєстрованим у домоволодінні.
У постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15 зазначено, що «у пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» роз`яснено, що положення статей 17, 18 Закону України «Про власність» щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, ще регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.
За таких обставин вибуття з домоволодіння ОСОБА_7 у 1998 році, не свідчить про втрату ним своєї частки у спільному майні.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що:
після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 відкрилась спадщина на належну їй 1/3 частину домоволодіння, яку прийняв ОСОБА_2 як спадкоємець за заповітом від 18 липня 2013 року;
після смерті ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_7 відкрилась спадщина на належну йому 1/3 частину у праві спільної власності на домоволодіння, яку прийняли спадкоємці за законом першої черги - його дружина ОСОБА_3 у порядку частини третьої статті 1268 ЦК України та неповнолітні діти ОСОБА_4 , ОСОБА_5 у порядку частин третьої, четвертої статті 1268 ЦК України. Вказані спадкоємці не звертались до нотаріальної контори із заявами про оформлення спадкових прав;
після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 належну йому 1/3 частину домоволодіння успадкував єдиний спадкоємець за законом першої черги - неповнолітній син ОСОБА_1 у порядку частини четвертої статті 1268 ЦК України.
Оскільки ОСОБА_1 , який прийняв у встановленому законом порядку спадщину, відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину через відсутність правовстановлюючих документів на домоволодіння, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив правильний висновок про наявність підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/3 частку в праві спільної власності на домоволодіння в порядку спадкування за законом.
Щодо позовних вимог про визнання недійсним заповіту
Відповідно до статей 1233 1234 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.
При цьому право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).
На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.
Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248 1249 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.
Предметом спору в справі, що переглядається, є заповіт від 18 липня 2013 року, складений ОСОБА_6 , посвідчений секретарем Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Леськів С. Ю., зареєстрований у реєстрі за № 7.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання заповіту недійсним, суди, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, виходили із того, що заповіт відповідає вимогам чинного законодавства на момент його складення, а підстави для задоволення позову ОСОБА_1 в цій частині відсутні.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 14 травня 2018 року в справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18) міститься висновок щодо застосування частини другої статті 1257 ЦК України та вказано, що «для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України».
У постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) вказано, що «підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами».
За положеннями частини третьої статті 12 та статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
У справі, яка переглядається:
суди встановили, що спадкодавець/заповідач ОСОБА_6 не була визнана судом недієздатною чи обмежено дієздатною, мала право на складання заповіту; заповіт складений у письмовій формі та посвідчений секретарем сільської ради, його зміст був прочитаний уголос та власноручно підписаний заповідачем у присутності секретаря сільської ради. Такі дії секретаря сільської ради відповідають вимогам статті 1248 ЦК України та пункту 1.3 Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування (затвердженому наказом МУЮ від 11 листопада 2011 року);
у справі проведена судова почеркознавча експертиза, на вирішення якої поставлено питання, чи виконаний підпис у графі «Підпис заповідача» та рукописний текст «Цей заповіт прочитала вголос і власноручно підписала ОСОБА_6 » у заповіті від 18 липня 2013 року ОСОБА_6 чи іншою особою. Для проведення вказаної експертиза експерту надавалися погосподарські книги, у яких, на думку позивача, наявні вільні зразки підпису ОСОБА_6 . Висновком судової почеркознавчої експертизи встановлено, що підпис у графі «Підпис заповідача» та рукописний текст «Цей заповіт прочитала вголос і власноручно підписала ОСОБА_6 » у двох примірниках заповіту виконані не особами, які виконали підписи (всього дев`ять) у графі «Член домогосподарства» на сторінці 92 погосподарської книги Узинської сільської ради № 2 за 2006-2010 роки, (а.с. 2, 168 т.2), та не особами, які проставили підписи у графі «Підпис особи, що відповідає за об`єкт» (всього три) на сторінці 8 погосподарської книги Узинської сільської ради № 3 за 2011-2015 роки. При цьому підпис у графі «Підпис заповідача» та рукописний текст «Цей заповіт прочитала вголос і власноручно підписала ОСОБА_6 » у двох примірниках заповіту виконані особою, яка виконала підпис на сторінці 25 журналу для реєстрації нотаріальних дій під № 7 нотаріальної дії від 18 липня 2013 року;
проаналізувавши погосподарські книги, у яких, на думку позивача, наявні вільні зразки підпису ОСОБА_6 , що надавалися для проведення судової почеркознавчої експертизи, суди вважали, що підписи у графі «Член домогосподарства» на сторінці 92 погосподарської книги Узинської сільської ради № 2 за 2006-2010 роки та підписи у графі «Підпис особи, що відповідає за об`єкт» на сторінці 8 погосподарської книги Узинської сільської ради № 3 за 2011-2015 роки могли належати іншим членам господарства, які були співвласниками домоволодіння, а тому вважали недоведеними обставини, що підписи у погосподарських книгах, які досліджувались експертом, належали саме ОСОБА_6 ;
за таких обставин суди вважали, що висновок експерта від 15 квітня 2020 року № СЕ-19/109/8/7-76ПЧ/20 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи не підтверджує, що рукописні текст прізвища та ініціалів заповідача « ОСОБА_1 » та підписи в графі «Підпис» заповідача виконані іншою особою.
Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій по суті вирішення спору. Судами правильно застосовано норми матеріального права, дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).
При цьому колегія суддів відхиляє аргументи касаційної скарги про:
- неврахування судами посилань позивача на ту обставину, що заповіт замість ОСОБА_6 підписав ОСОБА_2 ;
- необґрунтованість відмови апеляційного суду в задоволенні клопотання про проведення почеркознавчої експертизи для встановлення обставини, чи підписував оспорений заповіт ОСОБА_2 , - з таких мотивів.
При вирішенні питання про наявність підстав для визнання недійсним заповіту вирішальним є встановлення обставин волевиявлення заповідача та встановлення обставин підписання заповіту спадкодавцем. З урахуванням положень статті 103 ЦПК України суд першої інстанції призначив у справі судову почеркознавчу експертизу, на вирішення якої поставив питання для встановлення обставин чи виконаний підпис у графі «Підпис заповідача» та рукописний текст «Цей заповіт прочитала вголос і власноручно підписала ОСОБА_6 » у заповіті від 18 липня 2013 року ОСОБА_6 чи іншою особою.
У частинах четвертій, п`ятій статті 103 ЦПК України вказано, що питання, з яких має бути проведена експертиза, яка призначається судом, визначаються судом. Учасники справи мають право запропонувати суду питання, роз`яснення яких, на їхню думку, потребує висновку експерта. У разі відхилення або зміни питань, запропонованих учасниками справи, суд зобов`язаний мотивувати таке відхилення або зміну.
Суд першої інстанції, врахувавши, що позивач просив визнати заповіт недійсним з підстав непідписання його особисто ОСОБА_6 , відповідно до положень статті 103 ЦПК України, правильно визначив коло питань, з якими ОСОБА_1 погодився, оскільки в апеляційному порядку не оскаржив ухвалу суду першої інстанції про призначення почеркознавчої експертизи.
Доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права в частині відхилення клопотання позивача про проведення почеркознавчої експертизи не заслуговують на увагу, адже, відмовляючи у задоволенні вказаного клопотання в ухвалі від 17 травня 2022 року, суд апеляційної інстанції зазначив, що судова експертиза у цій справі проведена, висновок експертизи відповідає вимогам чинного законодавства, не містить недоліків, які б давали підстави для сумнівів у правильності та обґрунтованості зроблених висновків, узгоджуються з іншими доказами, які надані у цій справі.
Відповідно до статті 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам).
Позивачем не доведено порушення порядку проведення експертизи, а також не наведено обґрунтованих доводів, які ставили би під сумнів достовірність результатів експертного дослідження. Крім того, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 ЦПК України, що імперативно встановлено положеннями статті 110 ЦПК України.
Колегія суддів відхиляє посилання у касаційній скарзі на те, що суд не залучив до участі в справі Узинську сільську раду Тисменицького району Івано-Франківської області, правонаступником якої є Івано-Франківська міська рада, у якості відповідача, оскільки належними відповідачами у спадкових спорах є спадкоємці, які прийняли спадщину або вважаються такими, які прийняли спадщину. Тільки за відсутності таких спадкоємців відповідачем виступає територіальна громада в особі органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням. Враховуючи наявність спадкоємців у спірних правовідносинах, відсутні підстави для залучення органу місцевого самоврядування до участі у справі в якості відповідача.
Схожий за змістом висновок міститься у постановах Верховного Суду від 06 червня 2021 року в справі № 939/2207/19, від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц, від 27 березня 2019 року в справі № 520/17304/15-ц, на які заявник посилається у касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження.
Аргументи касаційної скарги про те, що суди не встановили, на підставі яких розпорядчих документів правом для вчинення оспорюваної нотаріальної дії була наділена секретар Узинської сільської ради Тисменицького району Івано-Франківської області Леськів С. Ю., не заслуговують на увагу, оскільки на такі обставини ОСОБА_1 не посилався в обґрунтування позовних вимог.
Посилання у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 16 квітня 2021 року в справі № 185/10173/16-ц є необґрунтованими, оскільки висновки у цій справі стосуються інших фактичних обставин, ніж встановлено судами у цій справі.
Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції допущено порушення норм процесуального права, а саме постанова апеляційного суду прийнята неповноважним складом суду, оскільки суддям Девляшевському В. А. і Бойчуку І. В. під час апеляційного провадження було заявлено відвід, не заслуговують на увагу з таких мотивів.
03 травня 2022 року, за день до судового засідання, призначеного на 04 травня 2022 року, ОСОБА_3 подала до суду апеляційної інстанції заяву про відвід суддів Девляшевського В. А. і Бойчука І. В. з тих підстав, що вказані судді брали участь в інших апеляційних провадженнях між тими самими сторонами та досліджували одні і ті ж докази, які стосуються правовідносин в справі, яка переглядається, що свідчить про їх необ`єктивність та упередженість.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 40 ЦПК України якщо заява про відвід судді надійшла до суду пізніше ніж за три робочі дні до наступного засідання, така заява не підлягає передачі на розгляд іншому судді, а питання про відвід судді вирішується судом, що розглядає справу.
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 04 травня 2022 року в складі колегії суддів Девляшевського В. А., Бойчука І. В., Пнівчук О. В. розглянуто заяву ОСОБА_3 про відвід суддів Девляшевського В. А. і Бойчука І. В. та відмовлено у задоволенні цієї заяви за її необґрунтованості.
Суд апеляційної інстанції виходив із того, що наведені в заяві підстави відводу не вказують на наявність обставин, які можуть викликати сумніви щодо об`єктивності та неупередженості суддів Девляшевського В. А. і ОСОБА_11 при розгляді цієї справи.
Сама по собі участь суддів Девляшевського В. А. і ОСОБА_11 у розгляді апеляційної скарги в справі № 352/1919/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини та під час апеляційного перегляду у цій справі ухвали районного суду про призначення почеркознавчої експертизи від 02 грудня 2019 року не є підставою для недопустимості їх участі у розгляді справи № 352/1046/17.
За таких обставин відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції розглянув справу неповноважним складом суду, адже апеляційний суд обґрунтовано із дотриманням установленого законом порядку відмовив у задоволенні заяви про відвід суддів Девляшевського В. А. і Бойчука І. В.
Доводи касаційної скарги про те, що висновок судів першої та апеляційної інстанцій зроблено без належного з`ясування дійсних обставин справи зводяться до переоцінки доказів у справі, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалені без врахування висновку, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 червня 2021 року в справі № 939/2207/19, від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц, від 27 березня 2019 року в справі № 520/17304/15-ц та без додержання норм матеріального права і з порушенням норм процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в оскарженій частині - без змін.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки у цій справі оскаржені судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана адвокатом Марущаком Володимиром Івановичем, залишити без задоволення.
Рішення Тисменицький районний суд Івано-Франківської області від 21 грудня 2021 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 травня 2022 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання права власності у порядку спадкування за законом, визнання недійсним і скасування заповіту залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
М. М. Русинчук