№ 352/283/18

Постанова

Іменем України

24 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 352/283/18

провадження № 61-1435св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2018 року у складі судді Гургули В. Б. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Матківського Р. Й., Василишина Л. В., Максюти І. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання права власності на частку домоволодіння, посилаючись на те, що з народження вона проживає в будинку по АДРЕСА_1 . Разом з нею в будинку проживають її чоловік ОСОБА_3 , дочка ОСОБА_4 , син ОСОБА_5 , матір ОСОБА_6 , батько ОСОБА_2 , якому будинок належить на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 . Про наявність документів, які підтверджують право власності ОСОБА_2 на спірний будинок їй стало відомо під час розгляду справи за позовом ОСОБА_2 про виселення. Документи на будинок завжди знаходилися в батька і доступу до них не було, а на момент їх видачі вона була неповнолітньою, тому початок перебігу позовної давності необхідно обчислювати з моменту ухвалення рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 21 липня 2016 року про відмову в задоволенні позову ОСОБА_2 про виселення. Крім того, під час судового розгляду вказаної справи їй стало відомо про рішення Тисменицької районної ради народних депутатів Івано-Франківської області від 21 вересня 1990 року № 179 «Про оформлення права власності на житлові будинки, що належать членам колгоспних дворів та окремим громадянам в селах: Пшеничники, Погоня, Хом`яківка, Рошнів, Милування, Клубівці, Чорнолізці, Слобідка, Стриганці та Довге», згідно з яким будинок, в якому вона проживає, відноситься до колгоспного двору, а власником будинку була її баба ОСОБА_7 . Свідоцтво про право власності на спірний будинок, видане виконкомом Слобідської сільської ради 06 листопада 2000 року, є неправомірним, оскільки видавалося на підставі рішення Тисменицької районної ради народних депутатів Івано-Франківської області від 21 вересня 1990 року № 179. Двір, який мав перейти у власність ОСОБА_7 , є колгоспним, про що вказано в додатку № 2 до зазначеного рішення. Згідно із записами в погосподарській книзі за 1980-1991 роки у домоволодінні були зареєстровані: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (помер ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (вибув з колгоспного двору 20 травня 1978 року), ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_7 (вибула з колгоспного двору 04 жовтня 1980 року), ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_11 . Тому свідоцтво про право власності на домоволодіння повинно було видаватися з урахуванням часток таких членів колгоспного двору: ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 . Враховуючи, що ОСОБА_7 померла, частки кожного члена двору становлять по 1/6. Оскільки вона постійно проживала, а з досягненням повноліття своєю працею і коштами брала участь у веденні спільного господарства колгоспного двору, вона не втратила частки у спірному майні. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним свідоцтво про право власності на домоволодіння, видане виконкомом Слобідської сільської ради від 06 листопада 2000 року на підставі рішення Тисменицького райвиконкому №178 від 21 вересня 1990 року, зареєстрованого 06 листопада 2000 року в Івано-Франківському обласному бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі № 1 за реєстровим номером № 47; визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 29 грудня 2014 року; встановити, що частки у праві власності на спірне домоволодіння, розташоване по АДРЕСА_1 , становлять для ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 по 1/6; визнати за нею право власності на 1/6 частки у праві власності на спірне домоволодіння.

Рішенням Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 16 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 17 грудня 2018 року, позов задоволено. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на домоволодіння, видане виконкомом Слобідської сільської ради 06 листопада 2000 року на підставі рішення Тисменицького райвиконкому від 21 вересня 1990 року № 178, зареєстрованого 06 листопада 2000 року в Івано-Франківському обласному бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі № 1 за реєстровим номером № 47. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 29 грудня 2014 року серії НОМЕР_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/6 частки у праві власності на домоволодіння, розташоване по АДРЕСА_1 .

Судові рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що з квітня 1981 по 1988 рік (рік смерті) ОСОБА_8 працював у Відкритому акціонерному товаристві «Агробуд» міста Тисмениця та продовжував бути членом колгоспу, у зв`язку з чим перехід із суспільної групи «колгоспний двір» у «робітничий двір» відбувся лише після його смерті. Всі, хто на час прийняття Закону України «Про власність» були членами колгоспного двору, мають право власності на частку в майні, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування. ОСОБА_1 на день смерті ОСОБА_8 була малолітньою, а тому не могла втратити зв`язок з колгоспним двором, що визначає її право на частку в майні колгоспного двору. При видачі свідоцтва про право власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 мало бути враховано частки всіх членів колгоспного двору, а саме: ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 . Враховуючи, що ОСОБА_7 померла, то частки кожного члена двору, в тому числі й позивача, становлять по 1/6 частини домоволодіння.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

10 січня 2019 року ОСОБА_2 подав засобами поштового зв`язку касаційну скаргу на рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 грудня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_2 обґрунтована тим, що ОСОБА_8 та ОСОБА_7 не були членами колгоспу та належали до суспільної групи робітників. Суди не дали належної оцінки доказам щодо місця роботи ОСОБА_8 та ОСОБА_7 , тому дійшли помилкового висновку про віднесення спірного будинку до суспільної групи господарств - колгоспний двір. 22 грудня 2000 року ОСОБА_7 подарувала йому житловий будинок, літню кухню, вбиральню, сарай, криницю, огорожу, розташовані по АДРЕСА_1 . Вказаний договір укладений з дотриманням вимог цивільного законодавства та не був визнаний недійсним. Крім того, в порушення вимог процесуального законодавства суд першої інстанції не залучив до участі у справі як співвідповідача виконком Слобідської сільської ради, яким було видане оспорюване свідоцтво. В матеріалах справи відсутнє оспорюване свідоцтво про право власності, тобто суди визнали недійсним документ, якого не існує.

У лютому 2019 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому, посилаючись на безпідставність викладених в ній доводів та законність оскаржуваних судових рішень, просила залишити скаргу без задоволення. Посилання ОСОБА_2 на відсутність в матеріалах справи оскаржуваного свідоцтва про право власності не заслуговує на увагу, оскільки в підготовчому судовому засіданні місцевого суду вирішувалося питання про доцільність витребування з Івано-Франківського обласного бюро технічної інвентаризації належним чином засвідченої копії свідоцтва про право власності на домоволодіння, видане виконкомом Слобідської сільської ради, від 06 листопада 2000 року на підставі рішення Тисменицького райвиконкому №178 від 21 вересня 1990 року. Відповідач та його представник не заперечували наявності вказаного свідоцтва, а також факту належності спірного домоволодіння ОСОБА_7 . Оскільки вказані обставини не заперечувалися сторонами, то вони не потребують доказування, тому її представник відмовився від заявленого клопотання про витребування цих доказів.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 24 січня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Тисменицького районного суду Івано-Франківської області.

19 лютого 2019 року справа № 352/283/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 проживає в будинку АДРЕСА_1 . Разом з нею у вказаному будинку проживають її чоловік ОСОБА_3 , дочка ОСОБА_15 , син ОСОБА_5 , матір ОСОБА_6 , батько ОСОБА_2

Житловий будинок по АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору дарування житлового будинку від 22 грудня 2000 року, укладеного між ним і його матір`ю ОСОБА_7 . Земельна ділянка за вказаною адресою належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності на земельну ділянку від 29 грудня 2014 року № НОМЕР_1.

Згідно з пунктом 3 договору дарування житловий будинок належав ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на домоволодіння, виданого виконкомом Слобідської сільської ради 06 листопада 2000 року на підставі рішення Тисменицького райвиконкому від 21 вересня 1990 року № 178, зареєстрованого 06 листопада 2000 року в Івано-Франківському обласному бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі № 1 за реєстровим номером 46.

ОСОБА_2 не оформив свідоцтва про право власності на житловий будинок.

Відповідно до статті 120 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 року № 1540-VI (далі - ЦК УРСР 1936 року) майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності (стаття 112 цього Кодексу).

Виходячи зі змісту цієї статті, кожен член колгоспного двору є учасником спільної сумісної власності на все майно двору незалежно від того, чи брав він участь в його придбанні. Нетривале перебування працездатного члена колгоспного двору у складі двору або незначна участь працею та коштами у веденні господарства можуть бути підставою для зменшення його частини. Вказане узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року у справі № 688/21/17-ц, від 08 квітня 2020 року у справі № 454/1187/17-ц.

Згідно з частиною другою статті 123 ЦК УРСР 1936 року розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

15 квітня 1991 року набув чинності Закон України від 07 лютого 1991 року № 697-XII «Про власність», яким було передбачено право спільної власності громадян, гарантії захисту права власності, правомірності володіння майном.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 6 постанови від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», положення статей 17, 18 Закону «Про власність» щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року). До правовідносин, що виникли раніше, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітні та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору.Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 22 січня 2019 року у справі № 713/1310/17-ц.

Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом - аналогічними Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року за № 5-24/26, та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69). Згідно зі змістом Вказівок № 112/5 і № 69 суспільна група господарства визначалася залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади. Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників. Члени колгоспу, які працюють у міжгосподарських організаціях, відносяться до суспільної групи колгоспників. Отже, застосування судами норм статей 120 123 ЦК УРСР 1936 року без належного з`ясування питання про правильність віднесення будинку до суспільної групи господарств - колгоспний двір є помилковим. Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15.

Згідно з виписками з погосподарських книг батько відповідача - ОСОБА_8 працював у колгоспі імені Кірова, а станом на червень 1986 року працював робітником у Тисменицькому міжколгоспбуді та був членом колгоспу.

Архівними даними підтверджено, що з травня 1981 року по грудень 1988 року ОСОБА_8 працював: у відкритому акціонерному товаристві «Агробуд», районній міжколгоспній будівельній організації, ПМК-269 Прикарпатагробуд, об`єднанні «Прикарпатагробуд» Тисменицьке кооперативно-державне будівельно-монтажне об`єднання «Райагробуд» міста Тисмениця Тисменицького району Івано-Франківської області та отримував заробітну плату.

Належність двору, до якого входили сторони в цій справі, до суспільної групи «колгоспники» підтверджується також рішенням Тисменицької районної ради народних депутатів від 21 вересня 1990 року № 179 «Про оформлення права власності на житлові будинки, що належать членам колгоспних дворів та окремим громадянам в селах: Пшеничники, Погоня, Хом`яківка, Рошнів, Милування, Клубівці, Чорнолізці, Слобідка, Стриганці та Довге» з додатком № 2 , в якому вказано вид двору - «колгоспний», а головою двору зазначено дружину ОСОБА_8 , яка після його смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 стала головою двору та працювала у Слобідській вищій школі техпрацівником.

Дослідивши дані погосподарських книг, суди встановили, що: суспільна група господарства по АДРЕСА_1 на 01 січня 1977 року - колгоспники; на 01 червня 1977 року - колгоспники; на 01 січня 1978 року - колгоспники; на 01 червня 1978 року - колгоспники; на 01 січня 1979 року - колгоспники; на 01 червня 1979 року - колгоспники. Місце роботи - колгосп імені Кірова, колгоспник. Голова сім`ї ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; суспільна група господарства на 01 січня 1980 року - колгоспники; на 01 червня 1980 року - колгоспники; на 01 січня 1981 року - колгоспники; у графі № 17 міститься запис «м. Івано-Франківськ, Автолісмаш, колгоспник 1979 року»; у графі 20 міститься запис на 01 червня 1981 року «міжколгоспбуд, робітник». Голова сім`ї - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; суспільна група господарства на 01 січня 1983 року - колгоспники; на 01 червня 1983 року - колгоспники; на 01 січня 1981 року - колгоспники; у графі № 14 міститься запис місця роботи «колгосп імені Кірова, колгоспник»; у графі 19 міститься запис «без змін», тобто посада або виконувана робота - колгоспник. Голова сім`ї - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; суспільна група господарства на 01 січня 1986 року - колгоспники; на 01 червня 1986 року - колгоспники; в одній із граф міститься запис місця роботи «Тисмениця міжколгоспбуд, посада або виконувана робота - робітник; на 01 червня 1986 року - без змін; на 01 червня 1990 року - без змін. ОСОБА_8 помер ІНФОРМАЦІЯ_12 ; суспільна група господарства на 01 січня 1991 року - колгоспники, голова двору - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце роботи - Слобідська вища школа, техпрацівник.

На 01 січня 1991 року за даними погосподарських книг у домоволодінні за адресою: АДРЕСА_1 були зареєстровані: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - голова двору, ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який з 1979 року працював прорабом у Тисменицькому міжколгоспбуді, з 1991 року місце роботи зазначено «Райагробуд», ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_8 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_10 , ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_11 .

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, другою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що після прийняття Закону України «Про власність» ОСОБА_1 не втратила права власності на частку в майні, що належало колгоспному двору, оскільки на час смерті ОСОБА_8 у 1988 році була малолітньою, мала право на частку в майні двору, а з досягненням повнолітня брала участь працею та коштами у веденні спільного господарства і проживає в цьому господарстві постійно, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи заявника про те, що договір дарування від 22 грудня 2000 року, за яким ОСОБА_7 подарувала йому житловий будинок, літню кухню, вбиральню, сарай, криницю, огорожу, розташовані по АДРЕСА_1 , відповідає вимогам закону і недійсним не визнавався, не заслуговують на увагу, оскільки, як встановлено судами, будинок належав ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на домоволодіння, виданого виконкомом Слобідської сільської ради 06 листопада 2000 року на підставі рішення Тисменицького райвиконкому від 21 вересня 1990 року № 178. Суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що вказане свідоцтво підлягає визнанню недійсним, оскільки при його видачі було порушено права ОСОБА_1 , яка набула право на частину майна у встановленому законом порядку.

Відповідно до статті 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Враховуючи, що належна ОСОБА_1 1/6 частина спірного будинку розташована на земельній ділянці, право власності на яку згідно зі свідоцтвом про право власності на земельну ділянку від 29 грудня 2014 року серії НОМЕР_1 належить ОСОБА_2 , суди дійшли правильного висновку про визнання вказаного свідоцтва недійним. Визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового врегулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Аргументи касаційної скарги про те, що в порушення вимог процесуального законодавства суд першої інстанції не залучив до участі у справі як співвідповідача виконком Слобідської сільської ради, яким було видане оспорюване свідоцтво, також є неспроможними, оскільки судами було встановлено, що права, свободи чи інтереси Слобідської сільської ради не були порушені.

Доводи заявника про те, що в матеріалах справи відсутнє оспорюване свідоцтво про право власності, тобто суди визнали недійсним документ, якого не існує, також не заслуговують на увагу, тому що згідно з технічним записом судового засідання Тисменицького районного суду Івано-Франківської області в підготовчому судовому засіданні цього суду 03 травня 2018 року вирішувалося питання про доцільність витребування вказаного доказу з Івано-Франківського обласного бюро технічної інвентаризації. Представник відповідача зазначила про недоцільність задоволення вказаного клопотання, посилаючись на те, що зазначений доказ не має суттєвого значення для справи. Крім того, представник відповідача вказала, що ніхто не заперечує факту існування такого свідоцтва.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цими судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають принципу верховенства права, засадам справедливості, добросовісності, розумності та вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Тисменицького районного суду Івано-Франківської області від 17 жовтня 2018 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 17 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов