№ 356/417/17

Постанова

Іменем України

04 березня 2020 року

м. Київ

справа № 356/417/17

провадження № 61-16764св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: служба у справах дітей Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, служба у справах дітей та сім`ї виконавчого комітету Березанської міської ради Київської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Київської області у складі колегії суддів: Верланова С. М., Іванової І. В., Савченка С. І., від 29 березня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , треті особи: служба у справах дітей Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, служба у справах дітей та сім`ї виконавчого комітету Березанської міської ради Київської області, про визначення місця проживання неповнолітньої дитини.

Позовна заява мотивована тим, що 13 жовтня 2010 року між її сином ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був розірваний шлюб, від якого вони мають неповнолітню доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 Зазначає, що рішенням апеляційного суду Київської області від 22 травня 2013 року визначено місце проживання ОСОБА_4 з батьком ОСОБА_2 у м. Березань Київської області. Рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від 07 червня 2016 року матір дитини ОСОБА_3 позбавлено батьківських прав.

Посилаючись на те, що з 24 лютого 2017 року її неповнолітня онука

ОСОБА_4 за згодою відповідача проживає у неї у місті Києві, відповідач не виконує своїх батьківських обов`язків, участі у вихованні дитини не бере, не надає їй матеріальної допомоги, позивач для найкращого забезпечення інтересів дитини, просила визначити її місце проживання разом з нею без зазначення адреси місця проживання.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Березанського міського суду Київської області у складі судді Капшученко І. О. від 16 серпня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визначено місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з бабусею ОСОБА_1 за місцем проживання останньої. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що позивач створила всі умови для проживання, виховання та розвитку неповнолітньої ОСОБА_4 , а виняткових обставин у розумінні положень частини другої статті 160, статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини, статті 3 Конвенції про права дитини, які б свідчили про неможливість проживання дитини разом з бабусею, не встановлено.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою апеляційного суду Київської області від 29 березня 2018 року заочне рішення Березанського міського суду Київської області від 16 серпня 2017 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову

ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що правом на звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини наділені лише батьки дитини, між якими може виникнути спір щодо місця проживання останньої. Баба та дід у передбачених законом випадках мають право лише заявити вимоги про відібрання дитини від батьків або одного з них та передачу їм дитини, тому позовні вимоги баби до батька дитини про визначення місця проживання онуки з бабою є безпідставними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Доводи касаційної скарги зводяться до неправильного застосування судом апеляційної інстанції положень статті 161 СК України, так як існує спір щодо визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 між бабою та батьком дитини. Вказує, що дитина стала жертвою жорстокого поводження в сім`ї, страждає через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки з боку свого батька, тому в інтересах дитини визначити їй місце проживання з бабою у м. Києві.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою суду від 20 листопада 2019 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Батьками неповнолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які 13 жовтня 2010 року шлюб між собою розірвали.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 22 травня 2013 року при вирішенні спору між батьками дитини щодо визначення її місця проживання, визначено місце проживання малолітньої ОСОБА_4 з її батьком ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 199 т. 1).

Рішенням Овруцького районного суду Житомирської області від 07 червня 2016 року мати дитини - ОСОБА_3 позбавлено батьківських прав щодо її неповнолітньої дитини ОСОБА_4 .

Матеріали справи містять висновок органу опіки та піклування Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 21 липня 2017 року № 102/04/31-6498 щодо визначення місця проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 з її бабусею ОСОБА_1 . У цьому висновку зазначено, що дитина проживає з бабою у м. Києві з лютого 2017 року.

Суд першої інстанції з`ясовував думку дитини ОСОБА_4 з приводу її місця проживання, остання виявила бажання проживати разом із бабою.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Згідно з частиною третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Згідно з частиною першою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Разом з тим, частиною третьою статті 161 СК України передбачено, що якщо орган опіки та піклування або суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них.

Відповідно до частини першої статті 170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 цього Кодексу, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров`я і морального виховання. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що баба не наділена правом на звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, оскільки воно наявне лише у батьків, між якими може виникати такий спір.

Разом з тим, з таким висновком колегія суддів не може погодитися, виходячи з такого.

Право на звернення до суду за судовим захистом прав, свобод та інтересів - одне із найважливіших конституційних прав громадян. Так, відповідно до частини першої та другої статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно з положеннями статті 4 ЦПК України, яка має назву «Право на звернення до суду за захистом», кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному цим Кодексом порядку.

З наведеного вбачається, що право на звернення до суду за судовим захистом є специфічним за змістом та колом суб`єктів процесуальним правом, що визнається як абсолютне та необмежене. Абсолютним воно є тому, що закон не встановлює матеріально-правових підстав для звернення до суду, а необмеженим - оскільки не може бути предметом жодної угоди, а також односторонньої відмови.

Наявність у особи права на звернення до суду з`ясовується судом при вирішенні питання про відкриття провадження у справі залежно від передумов, закріплених у цивільному процесуальному законодавстві, і не пов`язане з наявністю у такої особи права на задоволення позову. При цьому відсутність у особи права на звернення до суду має наслідком постановлення ухвали про відмову у відкриті провадження у справі (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України), закриття провадження у справі (частина перша статті 255 ЦПК України) або залишення заяви без розгляду (пункти 4, 11 частини першої статті 257 ЦПК України). В свою чергу право на задоволення позову залежить від наявності матеріально-правових підстав.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що правом на звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини наділені лише батьки дитини, між якими виник спір щодо місця проживання останньої.

Разом з тим, враховуючи положення частин першої, другої

статті 55 Конституції України, частини першої статті 4 ЦПК України слід зазначити, що баба також має право на звернення до суду з позовом про визначення місця проживання своєї онуки. Підстави для закриття провадження у справі чи залишення заяви без розгляду в даній справі відсутні.

В той же час, розглядаючи справу за таким позовом, суди мають з`ясувати наявність у баби права на задоволення такого позову.

Останнє визначається з врахуванням наявності чи відсутності спірних правовідносин й їхнього суб`єктного складу, передбаченого в нормах матеріального права, наявності підстав для пред`явлення позову, а також доведеності фактів матеріально-правового характеру, які свідчать про виникнення у особи відповідного суб`єктивного права. При цьому, вирішуючи спір про визначення місця проживання малолітньої дитини, суду слід виходити з підстав та порядку для такого визначення, встановлених чинним законодавством, й враховувати принцип найкращих інтересів дитини, закріплений у статті 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 року.

У статті 12 Конвенції про права дитини зазначено, що держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Відповідно до статті 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати її думки і приділяє їм належну увагу.

З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. Закріплення цього права підкреслює, що дитина є особистістю, з думкою якої потрібно рахуватись, особливо при вирішенні питань, які безпосередньо її стосуються.

Ухвалюючи рішення в справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13), Європейський суд з прав людини наголосив, що в таких справах основне значення має вирішення питання про те, що найкраще відповідає інтересам дитини. На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що у всіх рішеннях, що стосуються дітей. Їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним (параграф 76).

ЄСПЛ зауважив, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими.

Інтерес дитини складається з двох аспектів. З одного боку цей інтерес вимагає, що зв`язки дитини з її сім`єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім`я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає, що сімейні зв`язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, «відновити» сім`ю. З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров`ю та розвитку дитини (Мамчур проти України, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Аналіз наведених норм права, зокрема й практики Європейського суду з прав людини, дає підстави для висновку, що у справах стосовно дітей у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, виходячи із об`єктивних обставин спору, а потім осіб, які висувають відповідні вимоги.

Суд апеляційної інстанції, роблячи акцент на відсутності у баби права на звернення до суду із цим позовом, при вирішенні цієї справи інтереси дитини не врахував. Зокрема, не проаналізував, у якому саме місці проживання можуть бути забезпечені інтереси дитини щодо її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, наявності у сторін відповідних матеріально-побутових умов для духовного та фізичного виховання і розвитку дитини.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання місця проживання дитини з бабою з підстав відсутності у баби права на такий позов, суд не перевірив та не навів відповідних мотивів щодо належного піклування дитиною з боку батька ОСОБА_2 , хоча позивач стверджувала про жорстоке поводження батька з дитиною. Зокрема, суд не з`ясував думку органу опіки та піклування Березанської міської ради Київської області за місцем постійного проживання дитина з батьком до лютого 2017 року. Оскільки у спорі між батьками дитини судом визначено її місце проживання саме з батьком, суду мав би перевірити доводи позивача про неналежне виховання дитини її батьком і, відповідно, наявність підстав для реалізації права баби на самозахист онуки шляхом відібрання дитини.

Відповідно до статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Постановлюючи рішення всупереч думці дитини, суд апеляційної інстанції не мотивував, з яких міркувань він не врахував думку дитини з цього питання, що стосується її життя, з огляду на її вік (більше 10 років).

Відповідно до положень частин четвертої - шостої статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо місця проживання дитини обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визначення місця проживання з бабою, суд не надав належної правової оцінки висновку органу опіки та піклування Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 21 липня 2017 року щодо визначення місця проживання дитини з бабою.

Отже, суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір щодо визначення місця проживання дитини, не визначився із наявністю або відсутністю підстав для застосування положень частини третьої статті 161, частини першої

статті 170 СК України, у зв`язку із чим формально підійшов до розгляду справи, не проаналізував інтереси дитини та фактично залишив спір між бабою і батьком дитини не вирішеним.

Без надання оцінки у взаємозв`язку всіх вищевказаних фактів і обставин прийняття справедливого та обґрунтованого рішення у такій чутливій сфері правовідносин є неможливим, а відсутність у суду касаційної інстанції повноважень щодо оцінки доказів перешкоджає Верховному Суду ухвалити рішення по суті спору.

Також при новому розгляді справи суду апеляційної інстанції необхідно звернути увагу на зміст положення статті 9 Конвенції про права дитини, відповідно до якого держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч її бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини.

При цьому суду необхідно врахувати, що позбавлення батьківського піклування з боку матері дитини внаслідок позбавлення її батьківських прав, за умови належного виконання батьком дитини своїх обов`язків по відношенню до дитини та за відсутності підстав для відібрання або її передачі, саме по собі не є достатньою підставою для визначення місця проживання дитини з бабою (дідом).

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, коли суд не дослідив зібрані у справі докази.

Щодо клопотання про розгляд справи з викликом сторін

У серпні 2018 року від ОСОБА_1 надійшло клопотання про розгляд справи з викликом сторін.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) вказав, що процедура допуску скарг до розгляду та провадження виключно з питань права, на відміну від того, що стосується питань фактів, може відповідати вимогам

статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, навіть якщо скаржнику не була надана можливість бути особисто заслуханим апеляційним чи касаційним судом, за умови, якщо відкрите судове засідання проводилось у суді першої інстанції і якщо суди вищої інстанції не мали встановлювати факти справи, а тільки тлумачили відповідні юридичні норми (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Zhuk v. Ukraine» від 21 жовтня 2010 року).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга).

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Абзац другий частини першої даної статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішується Верховним Судом з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Європейський суд з прав людини неодноразово висловлювався з приводу відсутності публічних слухань у судах касаційної інстанції. Вочевидь, «публічний характер провадження у судових органах, згаданих у

пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, захищає учасників справи від здійснення правосуддя таємно, поза контролем громадськості та є також одним із засобів збереження довіри до судів вищих і нижчих ланок. Публічність через прозорість, яку вона надає правосуддю, сприяє досягненню мети пункту 1 статті 6, а саме справедливому судовому розгляду, гарантія якого є одним із основних принципів будь-якого демократичного суспільства у сенсі Конвенції» (рішення від 8 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява № 8273/78), § 25).

Проте публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку, зокрема і в суді касаційної інстанції. Так, у вказаній справі зазначена гарантія була забезпечена у судах першої й апеляційної інстанцій. Зокрема тому ЄСПЛ не визнав порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції відсутність публічного розгляду у Федеральному суді Німеччини, який, як і Верховний Суд в Україні, вирішував винятково питання права (рішення у справі «Axen v. Germany», § 28).

У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник не представив переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання.

Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги

пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Верховний Суд створив учасникам процесу у справі № 356/417/17 належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів, в яких такий рух описаний. Крім того, кожен з учасників справи мав право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

З огляду на вказане касаційна скарга розглядається без повідомлення та виклику учасників справи.

Отже, оскільки ЦПК України передбачає можливість розгляду справи у письмовому провадженні без виклику учасників справи, аргументи про розгляд справи за участю сторін у справі є непереконливими, тому відсутня необхідність у виклику осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, у зв`язку із чим у задоволенні клопотання ОСОБА_1 слід відмовити.

Керуючись статтями 400 409 411 415-419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Київської області від 29 березня 2018 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович