№ 357/11099/16-а

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 червня 2022 року

м. Київ

справа № 357/11099/16-а

адміністративні провадження № К/9901/31251/18, К/9901/31248/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Пасічник С.С.,

суддів: Гончарової І.А., Васильєвої І.А.,

розглянувши у письмовому провадженні касаційні скарги Узинської міської ради та Білоцерківської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління у Київській області на постанову Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17 лютого 2017 року (суддя Жарікова О.В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2017 року (головуючий суддя Чаку Є.В., судді: Файдюк В.В., Мєзєнцев Є.І.) у справі за позовом Товариства з додатковою відповідальністю «Узинський цукровий комбінат» до Узинської міської ради Білоцерківського району Київської області, третя особа - Білоцерківська об`єднана державна податкова інспекція Головного управління у Київській області про визнання незаконним та скасування рішення (в частині),

УСТАНОВИВ:

В жовтні 2016 року Товариство з додатковою відповідальністю «Узинський цукровий комбінат» (далі - Товариство, позивач) звернулось до суду з позовом до Узинської міської ради Білоцерківського району Київської області (далі - Рада, відповідач), третя особа - Білоцерківська об`єднана державна податкова інспекція Головного управління у Київській області, в якому просило визнати незаконним та скасувати рішення тридцять п`ятої сесії шостого скликання Ради від 21 липня 2015 року в частині внесення змін до рішення Ради від 31 грудня 2014 року №31-340 «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Узин», зокрема, до пункту 4.2, яким встановлено ставку земельного податку за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні суб`єктів господарювання, у розмірі 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки.

В позовній заяві Товариство зазначало, що спірним рішенням Ради в частині встановлення ставки земельного податку за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні суб`єктів господарювання, порушено його права як суб`єкта, у постійному користуванні якого перебувають такі ділянки, адже його ухвалено з порушенням процедури прийняття та оприлюднення, визначеної пунктом 271.2 статті 271 Податкового кодексу України (далі - ПК України); крім того, про прийняття цього рішення Товариство дізналось лише в жовтні 2016 року, отримавши від податкового органу лист щодо неправильного обрахування у податковій звітності земельного податку на 2016 рік; до того ж, оспорюване рішення відповідача в подальшому стало підставою для нарахування позивачеві податковим органом грошового зобов`язання з відповідного податку.

Постановою Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2017 року, позов задоволено.

Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції, посилаючись, зокрема, на положення підпункту 4.1.9 пункту 4.1 статті 4, підпунктів 12.3.4 та 12.3.5 пункту 12.3, пункту 12.5 статті 12, пункту 271.2 статті 271 ПК України, статтю 3 Бюджетного кодексу України, вказував, що місцеві податки і збори та їх ставки повинні встановлюватися/змінюватись місцевими радами не пізніше, ніж за шість місяців до початку бюджетного року, тобто до 30 червня, а відповідне рішення ради має бути офіційно оприлюднено до 15 липня року, що передує бюджетному періоду; отже, для застосування спірного рішення про встановлення ставки земельного податку у 2016 році останнє повинно було бути прийнято Радою до 15 липня 2015 року, втім відповідачем не доведено, що воно було належним чином та у встановлені законом строки офіційно оприлюднене та доведене до відома платників податку.

Водночас, апеляційний суд, погодившись із мотивами суду першої інстанції, застосував до спірних правовідносин також й положення Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11 вересня 2003 року №1160-1V, оскільки прийшов до висновку, що оспорюване рішення є регуляторним актом, а також з огляду на його неналежне оприлюднення визнав необґрунтованими твердження Ради про порушення позивачем строку звернення до суду.

Не погодившись з прийнятими судами рішеннями, відповідач та третя особа подали до Вищого адміністративного суду України касаційні скарги, в яких, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просили їх скасувати та, відповідно, закрити провадження у справі й прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Зокрема, відповідач в касаційній скарзі (з врахуванням додаткових письмових пояснень) посилався на те, що текст проекту спірного рішення Ради було опубліковано на її офіційному сайті в травні 2015 року, а саме рішення - 22 липня 2015 року, відтак нею не порушено вимог законодавства щодо його оприлюднення; крім того, стверджував про недотримання судами положень статей 99 100 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) й порушення Товариством строку звернення до суду.

Третя особа в касаційній скарзі, цитуючи положення статей 12, 14 - 16, 284 ПК України, а також статті 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», наголошувала на тому, що рішення судів попередніх інстанцій суперечать фактичним обставинам справи й ґрунтуються на однобічному і вибірковому дослідженні обставин справи.

Позивач своїм правом на подання письмових заперечень (відзивів) на касаційні скарги не скористався.

В подальшому, касаційні скарги передано до Верховного Суду в порядку, передбаченому Розділом VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України; в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

Відповідно до пункту 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року №460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги підлягають розгляду у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом, тобто до 08 лютого 2020 року.

Розглянувши та обговоривши доводи касаційних скарг, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зазначає наступне.

Суди встановили, що позивач у своїй господарській діяльності користується земельними ділянками на праві постійного користування, що підтверджується Державним актом на право постійного користування землею ІІ-КВ №000494 від 14 лютого 1997 року, який був виданий Узинською міською радою народних депутатів Білоцерківського району Київської області.

Рішенням Ради №31-340 від 31 грудня 2014 року «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Узин» орендна плата за використання землі була встановлена на рівні 1% від нормативно-грошової оцінки землі.

Річна сума земельного податку за 2016 рік позивачем визначена згідно із вказаним рішенням та внесена до відповідної декларації, яка подана до Білоцерківської ОДПІ.

04 жовтня 2016 року Товариством від податкового органу отримано лист №9680/10-02-12-02 від 30 вересня 2016 року, в якому вказано про неправильний розрахунок річної суми земельного податку за 2016 рік (не 3 %, а 1 % від нормативно-грошової оцінки землі).

Так, 21 липня 2015 року на тридцять п`ятій сесії шостого скликання Ради прийнято рішення «Про внесення змін до рішення Узинської міської ради від 31 грудня 2014 року №31-340 «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Узин» та пункт 4.2 згаданого рішення викладено в наступній редакції: «Ставка земельного податку за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні суб`єктів господарювання (крім державної та комунальної форми власності), встановлюються у розмірі 3 (трьох) відсотків від їх нормативної грошової оцінки».

В рішенні вказано, що воно набуває чинності з 01 січня 2016 року.

Водночас, суди з`ясували, що Білоцерківською об`єднаною державною податковою інспекцією головного управління ДФС у Київській області на підставі рішення відповідача від 21 липня 2015 року прийнято податкове повідомлення рішення №0017831202 від 11 листопада 2016 року, яким позивачу збільшено суму грошового зобов`язання за платежем «земельний податок з юридичних осіб» у розмірі 2 481 037,80 грн., з яких: 1 984 830,24 грн. - за основним платежем та 496 207,56 грн. - за штрафними санкціями.

Постановою Київського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року у справі №810/4099/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2017 року, задоволено позов Товариства та визнано протиправним і скасовано зазначене податкове повідомлення-рішення.

Не погоджуючись із рішенням відповідача від 21 липня 2015 року, Товариство звернулось до суду з позовом у даній справі.

За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, в силу статті 1 ПК України цей Кодекс регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Відповідно до статті 8 ПК України (в редакції, чинній з 01 січня 2015 року) в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори.

До загальнодержавних належать податки та збори, що встановлені цим Кодексом і є обов`язковими до сплати на усій території України, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов`язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.

При цьому, особливість місцевих податків полягає в тому, що вони за законом не можуть бути встановлені безпосередньо рішенням Верховної Ради України.

Верховна Рада України встановлює тільки перелік дозволених до впровадження місцевими радами місцевих податків і дозволених граничних параметрів таких податків, а власне встановлення місцевих податків, із дотриманням встановлених Верховною Радою критеріїв, - є компетенцією відповідних місцевих рад.

Тобто безпосереднє встановлення місцевих податків, у тому числі і податку на майно, віднесено ПК України до компетенції відповідних сільських, селищних, міських рад у межах їх повноважень.

Встановлення місцевих податків виключно відповідними рішеннями місцевих рад закріплено також пунктом 24 частини 1 статті 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» та статті 143 Конституції України.

В свою чергу, в підпункті 10.1.1 пункту 10.1 статті 10 ПК України визначено, що податок на майно належить до місцевих податків.

Відповідно до статті 10.3 ПК України місцеві ради в межах повноважень, визначених цим Кодексом, вирішують питання відповідно до вимог цього Кодексу щодо встановлення податку на майно (в частині податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки) та встановлення збору за місця для паркування транспортних засобів, туристичного збору.

Разом з тим, виходячи зі змісту пункту 12.3, підпунктів 12.3.1 - 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 ПК України, сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів.

Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом.

При прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов`язково визначаються об`єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов`язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених розділом XII цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору.

Копія прийнятого рішення про встановлення місцевих податків чи зборів надсилається у десятиденний строк з дня оприлюднення до контролюючого органу, в якому перебувають на обліку платники відповідних місцевих податків та зборів.

Рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

У разі якщо сільська, селищна або міська рада не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів та акцизного податку в частині реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, що є обов`язковими згідно з нормами цього Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього Кодексу із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.

Офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті (пункт 12.5 ПК України).

Статтею 3 Бюджетного кодексу України встановлено, що бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року.

Отже якщо рішення місцевої ради про встановлення/зміну місцевих податків буде прийнято пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки, та/або не буде опубліковано до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому підлягає застосуванню відповідний податок, таке рішення застосовується з початку наступного бюджетного періоду за тим, у якому планувалося запровадити відповідний податок.

За змістом статті 265 ПК України податок на майно складається з: податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; транспортного податку; плати за землю.

Пунктом 269.1 статті 269 ПК України визначено, що платниками земельного податку є: власники земельних ділянок, земельних часток (паїв); землекористувачі.

Об`єктами оподаткування є: земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні; земельні частки (паї), які перебувають у власності (підпункти 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270 ПК України).

Згідно з пунктами 271.1 (підпункти 271.1.1, 271.1.2) та 271.2 статті 271 ПК України базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Рішення рад щодо нормативної грошової оцінки земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів, офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування нормативної грошової оцінки земель або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом.

При цьому, в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 10 грудня 2021 року у справі №0940/2301/18 зазначено, що як у ПК України, так і в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», або будь-якому іншому акті законодавства немає норм, якими б був визначений спосіб оприлюднення рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів, не встановлено обов`язку опубліковувати ці рішення у офіційних друкованих виданнях та/або у друкованих засобах масової інформації відповідних рад, у місцевих друкованих засобах масової інформації.

Здійснюючи розгляд справи, суди встановили, що оскаржуване позивачем рішення прийнято 21 липня 2015 року, проте, при цьому не з`ясували дати оприлюднення цього рішення (у тому числі на офіційному сайті Ради).

В той же час, ані під час відкриття провадження у справі, ані під час її розгляду судом першої інстанції питання дотримання/пропуску Товариством строку звернення до суду з позовом у даній справі не досліджувалось та не вирішувалось.

Суд же апеляційної інстанції, надаючи оцінку доводам апеляційних скарг щодо пропуску позивачем такого строку, виходив лише з того спірне рішення Ради не було належним чином та своєчасно оприлюднено, не встановивши, як вже вказувалось, точної дати і способу його доведення до відома суб`єктів господарювання.

В контексті наведеного, поза увагою судів залишились й положення статті 99 КАС України (в редакції, що діяла до 15 грудня 2017 року) стосовно того, що при обчисленні строку звернення до суду слід враховувати не лише день, коли особа дізналася, але й коли повинна була та могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Разом з тим, апеляційний суд прийшов до помилкового висновку про віднесення оспорюваного рішення Ради до регуляторних актів та, як наслідок, розповсюдження на спірні правовідносини положень Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Так, оскаржуване рішення Ради виконує, насамперед, функцію наповнення місцевого бюджету й не змінює порядок адміністрування місцевих податків та зборів, компетенцію контролюючих органів тощо, не формулює власні регулятивні механізми, а тому й не має регуляторного впливу, оскільки лише на підставі, за правилами та на виконання відповідних приписів ПК України, закріплених у його статті 12, визначає елементи податку, зокрема, об`єкт оподаткування, платника податку, розмір ставки, податковий період та інші обов`язкові елементи, визначені статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених розділом XII цього Кодексу для відповідного місцевого податку чи збору (підпункт 12.3.2 пункту 12.3 статті 12 ПК України).

Рішення органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів напряму ідентифіковані законодавцем саме як нормативно-правові акти з питань оподаткування місцевими податками та зборами (пункт 12.5 статті 12 ПК України) і жодної правової регламентації стосовно віднесення таких актів до регуляторних не містять ані ПК України, ані Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Податкові правовідносини унормовуються, насамперед, ПК України, положення якого можуть бути змінені виключно шляхом внесення змін до нього відповідними законами України, а усі нормативно-правові акти, які входять до складу податкового законодавства України, повинні прийматися на підставі, за правилами та на виконання цього Кодексу.

Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» ПК України не віднесено до актів податкового законодавства України, які наведені у статті 3 цього Кодексу за вичерпним і остаточним переліком, який розширеному тлумаченню не підлягає.

Таким чином, податкові відносини є окремим і самостійним різновидом відносин, урегульованих, окрім Конституції України, спеціальними актами законодавства за вичерпним і остаточним переліком, не належать ані до господарських відносин, ані до адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання, про які іде мова у Законі України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Такі висновки знайшли відображення у постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 10 грудня 2021 року у справі №0940/2301/18.

Частинами 4 та 5 статті 11 КАС України (в редакції, чинній на час розгляду справи в судах попередніх інстанцій) передбачалось, що суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

У відповідності до змісту наведених положень суд повинен визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів.

Загальне правило оцінки доказів сформульоване у частині 1 статті 86 КАС України, згідно з яким суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Частиною 1 статті 138 КАС України встановлено, що предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Тобто предметом доказування у кожній справі є факти, які становлять основу заявлених вимог і заперечень проти них або мають інше значення для правильного розгляду справи і підлягають встановленню для прийняття судового рішення. З`ясуванню і перевірці доказами підлягають також причини і умови, які сприяли правопорушенню або виникненню публічно-правового спору.

В статті 163 КАС України викладено вимоги до постанови суду першої інстанції та в її пункті 3 частини 1 передбачено, що в мотивувальній частині постанови зазначаються встановлені судом обставини із посиланням на докази, а також мотиви неврахування окремих доказів й мотиви, з яких суд виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався.

Такі ж вимоги до ухвал апеляційного суду було викладено і в статті 206 КАС України.

Як передбачалось статтею 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги адміністративного судочинства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до цих правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми.

Аналогічні за змістом положення закріплені і в КАС України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів".

Отже, як вже зазначалось, неповнота при з`ясуванні обставин цієї справи призвела до передчасних висновків судів попередніх інстанцій й зазначені недоліки унеможливлюють формулювання правового висновку, а їх усунення можливе лише у разі відновлення судового розгляду справи судом першої інстанції.

Враховуючи, що допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, який процесуальним законом позбавлений можливості досліджувати докази і встановлювати нові обставини, судові рішення на підставі статей 349 353 КАС України підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з`ясувати всі фактичні обставини справи з перевіркою їх належними і допустимими доказами та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Разом із цим слід зазначити, що 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року №2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів". З цієї дати діє нова редакція КАС України.

Згідно з підпунктом 4 пункту 1 Перехідних положень КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Розмежування предметної юрисдикції адміністративних справ передбачено у статті 20 КАС України, у редакції чинній після 15 грудня 2017 року.

Відповідно до норм зазначеної статті місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні:

1) адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності;

2) адміністративні справи, пов`язані з виборчим процесом чи процесом референдуму, щодо:

- оскарження рішень, дій чи бездіяльності дільничних виборчих комісій, дільничних комісій з референдуму, членів цих комісій;

- уточнення списку виборців;

- оскарження дій чи бездіяльності засобів масової інформації, інформаційних агентств, підприємств, установ, організацій, їх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації та інформаційних агентств, що порушують законодавство про вибори та референдум;

- оскарження дій чи бездіяльності кандидата у депутати сільської, селищної ради, кандидатів на посаду сільського, селищного голови, їх довірених осіб;

3) адміністративні справи, пов`язані з перебуванням іноземців та осіб без громадянства на території України, щодо:

- примусового повернення в країну походження або третю країну іноземців та осіб без громадянства;

- примусового видворення іноземців та осіб без громадянства за межі України;

- затримання іноземців або осіб без громадянства з метою їх ідентифікації та (або) забезпечення примусового видворення за межі території України;

- продовження строку затримання іноземців або осіб без громадянства з метою їх ідентифікації та (або) забезпечення примусового видворення за межі території України;

- затримання іноземців або осіб без громадянства до вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту в Україні;

- затримання іноземців або осіб без громадянства з метою забезпечення їх передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію;

4) адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, визначених пунктами 1-3 частини першої цієї статті;

5) адміністративні справи щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років".

Окружним адміністративним судам підсудні всі адміністративні справи, крім визначених частинами першою та третьою цієї статті.

Отже, виходячи зі змісту цієї статті, після 15 грудня 2017 року розгляд справи, зокрема, щодо визнання незаконним та скасування рішення тридцять п`ятої сесії шостого скликання Ради від 21 липня 2015 року в частині внесення змін до рішення Ради від 31 грудня 2014 року №31-340 «Про затвердження Положень та ставок місцевих податків і зборів на території міста Узин» за підсудністю віднесено до окружного адміністративного суду.

Таким чином, дану справу слід направити на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

Керуючись статтями 341 345 349 353 355 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційні скарги Узинської міської ради та Білоцерківської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління у Київській області задовольнити частково.

Постанову Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 17 лютого 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 19 липня 2017 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіС.С. Пасічник І.А. Гончарова І.А. Васильєва