Постанова
Іменем України
02 серпня 2021 року
м. Київ
справа № 357/256/19
провадження № 61-8599св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи: приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Корнійчук Антоніна Валеріївна, ОСОБА_4 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 вересня
2019 року в складі судді Кошель Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року в складі колегії суддів: Мазурик О. Ф.,
Кравець В. А., Махлай Л. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області
Корнійчук А. В., ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору дарування частки квартири, визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 26 серпня 2018 року дізналася про те, що 04 квітня 2017 року вона підписала договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , згідно з яким подарувала частину квартири дочці - ОСОБА_2 . Вказувала, що сторони спірного правочину насправді домовилися про укладення договору довічного утримання.
Зазначила, що договір дарування укладено під впливом тяжких для неї обставин та на вкрай невигідних умовах, оскільки дочка скористалася її безпорадністю, тяжкою хворобою, похилим віком, інвалідністю, одинокістю
і безпомічністю як особи, що потребує допомоги.
Вказувала, що на час укладення договору дарування вона потребувала операції, від якої у подальшому відмовилася, а також вживала медичні препарати, тому не могла усвідомлювати наслідки неправомірних дій ОСОБА_2 , яка скористалася безпорадним станом позивача та переконала останню в тому, що укладений договір є договором довічного утримання.
Разом з тим, спірна частина квартира була реалізована на прилюдних торгах ОСОБА_3 за борги ОСОБА_2 .
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила: визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 ; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15 березня 2018 року та від 16 жовтня 2018 року; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3
1/2 частину спірної квартири та зобов`язати звільнити її.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області
від 24 вересня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 не довела суду мотивів укладення нею договору дарування частки квартири на користь дочки ОСОБА_2 у розумінні статті 233 ЦК України, зокрема щодо вкрай невигідних умов такого правочину та вимушеності його вчинення для усунення або зменшення цих тяжких обставин, що є обов`язковою умовою для визнання правочину недійсним відповідно до вищевказаної норми матеріального права.
Суд звертав увагу позивача та її представника, що обставини вчинення правочину дарування частки квартири, зазначені у позовній заяві,
мають ознаки правочину, який вчинено під впливом помилки, що
є самостійною підставою для визнання правочину недійсним в порядку статті 229 ЦК України. Проте ОСОБА_1 та її адвокат Речицька Я. О.
в суді наполягали саме на застосуванні статті 233 ЦК України для визнання договору дарування недійсним.
Постановою Київського апеляційного суду від 03 грудня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що визнання правочину недійсним з підстав, зазначених у позовній заяві, можливо лише за наявності умов, що особа добровільно, але за тяжких обставин уклала такий правочин, проте позивач не визнає добровільність укладення договору дарування та стверджує, що уклала договір довічного утримання. Оскільки позивач стверджувала, що вона не усвідомлювала, який договір підписує, то відсутні підстави для визнання правочину недійсним
з підстав, передбачених статтею 233 ЦК України.
Апеляційний суд врахував подану ОСОБА_2 заяву про визнання апеляційної скарги, в якій вона вказувала, що між сторонами спірного правочину мав бути укладений договір довічного утримання. При цьому апеляційний суд зазначив, що визнання позову не повинне порушувати права, свободи чи інтереси інших осіб. ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної 1/2 частини квартири, оскільки придбав це майно на електронних торгах в порядку процедури виконання судового рішення.
Оскільки позовні вимоги про визнання права власності є похідними від вимог про визнання договору недійсним та витребування майна, в задоволенні яких судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено, то місцевий суд також дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовної вимоги про визнання права власності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просила скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення по суті позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень позивач посилається на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, а саме - постанови Верховного Суду України від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга також мотивована тим, що 04 квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , на думку позивача, укладено договір довічного утримання, проте нотаріус посвідчила договір дарування.
ОСОБА_2 під час розгляду іншої справи № 357/12426/18 не заперечувала проти визнання договору дарування недійсним. Разом з тим, ОСОБА_1 у подальшому дізналася про наявність у ОСОБА_2 боргових зобов`язань та судових процесів про стягнення з неї коштів. ОСОБА_2 позбавила єдиного житла позивача, яка перебувала
у безпорадному стані внаслідок тяжкої хвороби, вживання ліків, похилого віку, інвалідності тощо. Позивач не усвідомлювала протиправні дії
ОСОБА_2 та наслідки таких дій. ОСОБА_1 не бажала дарувати ОСОБА_2 спірне майно.
Інші учасники справи відзиву на касаційні скарги не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 02 червня
2020 року.
Ухвалою Верховного Суду від 01 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 14 жовтня 2005 року належала 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до цього свідоцтва власником іншої 1/2 частини цього майна
є ОСОБА_3 (син позивача).
За договором дарування від 04 квітня 2017 року ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 1/2 частину квартири
АДРЕСА_1 .
На примусовому виконанні у Білоцерківському міському відділі державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області перебував виконавчий лист, виданий Білоцерківським міськрайонним судом Київської області 10 січня 2018 року, про стягнення із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 боргу в розмірі 802 050,03 грн.
Під час примусового виконання судового рішення на електронні торги передано майно боржника ( ОСОБА_2 ) - 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до протоколу проведення електронних торгів переможцем цих торгів 27 серпня 2018 року визнано ОСОБА_3 .
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 19 березня 2019 року кватира АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_3 , а саме: 1/2 частина
на підставі свідоцтва про право власності від 14 жовтня 2005 року та
1/2 частина на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна
з прилюдних торгів (електронних торгів) від 16 жовтня 2018 року.
Суди також встановили, що з 04 грудня 2016 року до 06 січня 2017 року ОСОБА_1 перебувала на стаціонарному лікуванні.
До Єдиного реєстру досудових розслідувань 04 грудня 2016 року внесено відомості про кримінальне провадження № 12016110030006025 за частиною першою статті 125 Кримінального кодексу України, відповідно до яких
03 грудня 2016 року ОСОБА_3 спричинив тілесні ушкодження ОСОБА_1 .
Згідно з висновком експерта від 26 січня 2017 року ОСОБА_1 отримала ушкодження, які відносяться до категорії тілесних ушкоджень середньої тяжкості, що спричинили тривалий розлад здоров`я строком понад три тижні.
Суд першої інстанції встановив, що на час розгляду цивільної справи кримінальне провадження № 12016110030006025 не завершено, підозру про вчинення злочину не оголошено.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що відсутні підстави для визнання спірного правочину недійсним відповідно до
статті 233 ЦК України, оскільки визнання правочину недійсним з підстав, зазначених у позовній заяві, можливо лише за наявності умов, що особа добровільно, але за тяжких обставин уклала такий правочин, проте позивач не визнає укладення договору дарування та стверджує, що уклала договір довічного утримання. Оскільки позивач стверджувала, що вона не усвідомлювала, який договір підписує, то відсутні підстави для визнання правочину недійсним з підстав, передбачених статтею 233 ЦК України. Суд звертав увагу позивача та її представника, що обставини вчинення правочину дарування частки квартири, зазначені у позовній заяві, мають ознаки правочину, який вчинено під впливом помилки, що є самостійною підставою для визнання правочину недійсним в порядку статті 229 ЦК України. Проте ОСОБА_1 та її адвокат Речицька Я. О. в суді наполягали саме на застосуванні статті 233 ЦК України для визнання договору дарування недійсним.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів, враховуючи наступне.
Згідно з частинами першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем
і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 червня
2021 року у справі № 755/18296/17 (провадження № 61-18669св19).
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).
За змістом статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту,
є усталеним у судовій практиці.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі
і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».
У частині першій статті 233 ЦК України встановлено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини
і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оспорює правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Позивач вказувала, що між нею та її дочкою фактично було укладено
договір довічного утримання, який оформлено нотаріусом як договір дарування, та просила визнати недійсним це правочин саме відповідно до статті 233 ЦК України.
ОСОБА_1 та її адвокат Речицька Я. О. в суді наполягали саме на застосуванні статті 233 ЦК України для визнання договору дарування недійсним.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина третя статті 13 ЦПК України).
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.
На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову та визнання недійсним спірного договору дарування на підставі статті 233 ЦК України, оскільки позивач стверджувала про укладення саме договору довічного утримання замість договору дарування, вказувала, що не усвідомлювала обставин підписання договору дарування, проте наполягали саме на застосуванні статті 233 ЦК України для визнання договору дарування недійсним.
Безпідставними є доводи касаційної скарги про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2014 року
у справі № 6-69цс14, оскільки касаційна скарга не мітить належного обґрунтування із зазначенням підстав для відступлення від таких висновків а судом касаційної інстанції таких підстав не встановлено. Разом з тим, касаційний суд неодноразово погоджувався з висновками, викладеними
у постанові Верховного Суду України від 18 червня 2014 року у справі
№ 6-69цс14, що підтверджується, зокрема постановами Верховного Суду
від 05 листопада 2020 року у справі № 285/1940/18-ц (провадження
№ 61-4153св19), від 18 грудня 2020 року у справі № 541/2898/18 (провадження № 61-12478св20), від 08 лютого 2021 року у справі
№ 513/685/17 (провадження № 61-19141св19), від 07 квітня 2021 року у справі № 356/412/18 (провадження № 61-18618св19), від 19 травня 2021 року
у справі № 718/955/20 (провадження № 61-383св21).
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо тяжких обставин, за яких було вчинено спірних правочин, з посиланням на постанову Верховного Суду України від 19 березня 2014 року у справі № 6-2цс14, оскільки позивач у позовній заяві вказувала про фактичне неукладення договору дарування, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, тому зазначені обставини не були предметом дослідження
судів першої та апеляційної інстанції, а відповідно до частини першої
статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява
№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, суд першої інстанції ухвалив рішення та апеляційний суд прийняв постанову з додержанням норм матеріального
і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення,
а судових рішень без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області
від 24 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду
від 03 грудня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною
і оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук