ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 січня 2024 року
м. Київ
справа № 357/5403/22
провадження № 61-13886 св 23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Держава Україна в особі Державної казначейської служби України,
третя особа - Білоцерківський відділ державної виконавчої служби
у Білоцерківському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ),
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 вересня 2022 року у складі судді Ярмоли О. Я. та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року
у складі колегії суддів: Голуб С. А., Писаної Т. О., Таргоній Д. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна
в особі Державної казначейської служби України (далі - ДКС України), третя
особа - Білоцерківський відділ державної виконавчої служби у Білоцерківському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі - Білоцерківський ВДВС), про відшкодування шкоди, завданої злочином.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що вироком Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 14 березня 2012 року, який набрав законної сили, ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною першою статті 121 КК України, згідно з яким ОСОБА_2 на ґрунті раптово виниклих особистих неприязних стосунків, із метою заподіяння йому тілесних ушкоджень, наніс кілька ударів рукою по його тулубу, спричинивши тілесні ушкодження у вигляді двохмоментного розриву селезінки, внутрішньочеревної кровотечі.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 березня 2013 року (справа № 1003/16004/12) його позов частково задоволено, стягнуто
з ОСОБА_2 на його користь на відшкодування моральної шкоди
400 000,00 грн. Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16 липня
2013 року рішення суду першої інстанції змінено та зменшено розмір відшкодування моральної шкоди до 250 000,00 грн.
На виконання вказаного рішення суду 08 серпня 2013 року Білоцерківським міськрайонним судом Київської області було видано виконавчий лист, який був пред`явлений для примусового виконання до Білоцерківського районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).
За період 2013-2021 років органом державної виконавчої служби вжито всіх заходів, направлених на виконання рішення суду, однак встановлено, що боржник ОСОБА_2 є неплатоспроможним, у нього відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення. Постановою від 30 липня 2021 року державним виконавцем повернуто вказаний вище виконавчий лист на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження». З відмітки державного виконавця у виконавчому листі вбачається, що залишок боргу станом на 30 липня 2021 року складав 240 752,68 грн.
Оскільки у боржника ( ОСОБА_2 ) відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, позивач уважав, що шкоду відповідно до частини другої статті 1177
ЦК України йому повинна компенсувати Держава Україна. Також Держава Україна повинна сплатити йому суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення (стаття 625 ЦК України) за період із 01 серпня 2013 року по 31 травня 2022 року у розмірі 831 391,23 грн (240 752,68*345,33 %).
Крім того, позивач зазначав, що попередній (орієнтований) розрахунок витрат,
які він поніс і які очікує понести складає 15 000,00 грн.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд стягнути з Держави Україна
в особі ДКС України на його користь 809 386,43 грн на відшкодування шкоди, завданої злочином.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 вересня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано безпідставністю позовних вимог, оскільки Держава Україна не гарантує потерпілому безумовного права
на відшкодування шкоди, завданої злочином, а умови і порядок відшкодування такої шкоди державою не визначені. Отже, ОСОБА_1 не мав законних сподівань на отримання цього відшкодування від відповідача.
Та обставина, що державний виконавець не забезпечив виконання судового рішення через відсутність у боржника майна не може бути безумовною підставою для покладення на державу відповідальності за шкоду, завдану конкретною особою, яка засуджена, на підставі статті 1177 ЦК України. ОСОБА_1
не скористався правом повторного звернення до державного виконавця
для повторної перевірки майнового стану боржника (частина п`ята статті 37
Закону України «Про виконавче провадження»), не оскаржив дії/бездіяльність державного виконавця, у зв`язку з тривалим невиконанням рішення суду. Позивач упереджено вважав, що рішення суду не може бути виконано в майбутньому, тому й не подавав повторно виконавчий лист на виконання.
Невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість стягнення грошових коштів з боржника, відомості про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з неможливістю його виконання відсутні. Невиплачені позивачу кошти на виконання судового рішення, ухваленого на його користь,
не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі статті 1177
ЦК України. Наслідком такого відшкодування буде подвійне стягнення коштів.
У цій частині суд урахував відповідну судову практику Верховного Суду.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 вересня 2022 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, застосував норми матеріального права, які підлягали застосуванню при вирішенні спору, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 . При цьому суд послався на постанову Великої Палати Верховного Суду
від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18).
Те, що державний виконавець, на думку позивача, не забезпечив виконання судового рішення у зв`язку з відсутністю у боржника майна, не може бути безумовною підставою для покладення на державу відповідальності за шкоду, завдану конкретними засудженими особами, на підставі статті 1177 ЦК України.
Позивач не надав доказів, що ним було використано всі можливі та ефективні засоби для виконання відповідного рішення суду, повторно до виконання виконавчий лист у справі № 1003/16004/12 не пред`являв.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до суду касаційної інстанції
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року,
й ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову.
В обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389
ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 01 листопада 2023 року, після усунення недоліків, визначених в ухвалі від 28 вересня 2023 року, задоволено клопотання
ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження. Поновлено заявнику строк на касаційне оскарження рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 вересня 2022 року та постанови Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року. Відкрито касаційне провадження у вказаній справі. Витребувано дану цивільну справу із суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У листопаді 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами не застосовано норми статті 1177 ЦК України, у зв`язку з чим помилково відмовлено у задоволенні його позову, оскільки відсутність нормативно-правового акта, який би визначав порядок відшкодування шкоди на підставі статті 1177 ЦК України, не може слугувати підставою для відмови у такому відшкодуванні. При цьому такі висновки судів суперечать прецедентній практиці Європейського суду з прав людини
та порушують положення статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У листопаді 2023 року від ДКС України надійшов відзив на касаційну скаргу,
в якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними
та обґрунтованими, тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення,
а оскаржувані судові рішення - без змін. Посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів
та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні
чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених
у суді першої інстанції.
Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої
та апеляційної інстанцій відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд
і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір
не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного
або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Згідно з частинами першою та другою статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся до суду
з позовом про відшкодування державою Україна шкоди, завданої йому кримінальним правопорушенням на підставі частини другої статті 1177 ЦК України. Позов мотивував тим, що оскільки під час примусового виконання рішення Апеляційного суду Київської області від 16 липня 2013 року (справа
№ 1003/16004/12) про стягнення з ОСОБА_2 на його користь 250 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди державний виконавець встановив,
що боржник ОСОБА_2 є неплатоспроможним, у нього відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, тому постановою від 30 липня 2021 року повернув указаний вище виконавчий лист на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», отже шкоду йому повинна компенсувати Держава Україна.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із безпідставності позовних вимог, так як позивач не мав законних сподівань на отримання від відповідача відшкодування шкоди, завданої злочином, оскільки умови і порядок відшкодування такої шкоди державою не визначені.
Крім цього, суди вказали, що невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість стягнення грошових коштів з боржника, відомості
про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з неможливістю його виконання відсутні. Невиплачені позивачу кошти на виконання судового рішення, ухваленого на його користь, не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню на підставі статті 1177 ЦК України.
Верховний Суд погоджується з такими висновками судів.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені приписами статті 1166 ЦК України, за якою завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою,
яка її завдала, за наявності вини. Цьому загальному правилу (генеральному делікту) кореспондують правила частини першої статті 1177 ЦК України
про відшкодування шкоди фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення та встановлений у КПК України механізм відшкодування шкоди, здійснюваний передусім за рахунок особи, яка вчинила кримінальне правопорушення: добровільно (частина перша статті 127 КПК України); примусово за рішенням суду (частина друга статті 127 КПК України).
Отже, структура та зміст статті 1177 ЦК України (у редакції, чинній з 09 червня
2013 року) визначають, що за загальним правилом шкоду, завдану потерпілому
в результаті вчинення кримінального правопорушення (злочином), має відшкодовувати винна особа, діями якої її завдано, що відповідає частині першій цієї статті.
Системний аналіз наведених приписів дає підстави для висновку,
що законодавець встановив певну логічну послідовність у визначенні особи, яка має відшкодувати/компенсувати потерпілій особі шкоду, завдану кримінальним правопорушенням.
Така правова конструкція означає, що за загальним правилом державу не можна визнавати зобов`язаною й винною за дії приватних осіб з покладенням на неї обов`язку з повного відшкодування завданої злочинами таких осіб шкоди. Тож,
за загальним правилом, держава не бере на себе обов`язок відшкодовувати шкоду, заподіяну будь-яким кримінальним правопорушенням. Втім, із загального правила можуть бути певні винятки, про що законодавець зробив застереження у частині другій статті 1177 ЦК України (частині третій статті 127 КПК України), коли держава може компенсувати потерпілому шкоду, завдану йому кримінальним правопорушенням, згідно із законом, який має схвалити Верховна Рада України.
Частина друга статті 1177 ЦК України, з урахуванням загальних принципів, підлягає застосуванню за таких умов: наявність шкоди; вчинення кримінального правопорушення; причинний зв`язок між кримінальним правопорушенням
і завданою шкодою; вина особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Системний аналіз статті 1177 ЦК України визначає, що умовою застосування
її частини другої є так само неможливість отримання потерпілою особою відшкодування від безпосереднього заподіювача такої шкоди за загальними правилами деліктної відповідальності.
Лише неприйняття відповідного закону про порядок компенсації державою такої шкоди не унеможливлює розгляд справи за позовом потерпілого
від кримінального правопорушення (злочину). Якщо під час розгляду справи суди не встановлять, що позивачу завдано шкоду внаслідок кримінального правопорушення, то підстав для компенсації державою шкоди такій особі
не виникає, а отже, немає підстав і для застосування правил частини другої
Зазначене узгоджується з правовими висновками щодо змісту та умов застосування правила, викладеного в частині другій статті 1177 ЦК України наведеного Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2022 року у справі № 757/59343/19-ц (провадження № 61-9952сво20).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Системне та лексичне тлумачення приписів частини другої статті 1177 ЦК України з урахуванням міжнародних зобов`язань України у цій сфері, не дає підстав стверджувати, що ця норма сама по собі може бути підставою для застосування безумовної та повної деліктної відповідальності держави за будь-яку шкоду, завдану кримінальним правопорушенням, адже нею передбачено компетенцію законодавця визначити у законі випадки за яких така шкода компенсуватиметься потерпілому за рахунок Державного бюджету України та порядок здійснення такої компенсації.
Таким чином, держава може брати на себе відповідний обов`язок з компенсації шкоди за частиною другою статті 1177 ЦК України шляхом прийняття спеціального закону щодо конкретних випадків (за категорією кримінальних правопорушень,
їх наслідками, суб`єктом чи за особою потерпілого тощо) з визначенням порядку компенсування шкоди, завданої потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, за рахунок Державного бюджету України.
Так, механізм відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням,
за рахунок коштів Державного бюджету України на сьогодні законодавчо визначений Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», проте лише
у випадку, коли кримінальне правопорушення вчинено спеціальним суб`єктом (працівник правоохоронного органу, прокуратури) і набуло вигляду незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою тощо.
Однак, на теперішній час, компенсація за рахунок Державного бюджету України
у випадку коли шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, не була відшкодована через відсутність у засудженого (боржника) майна, Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» чи іншим законом не передбачена.
До подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 03 серпня 2023 року у справі № 357/5940/19, яка є релевантною до цієї справи.
Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише неприйняття відповідного закону про порядок компенсації державою шкоди, завданої потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, не унеможливлює розгляд справи за позовом потерпілого від кримінального правопорушення (злочину). Тобто потерпіла
від злочину особа може захищати порушене право, в тому числі шляхом подання позову про компенсацію шкоди в цивільному судочинстві на підставі
частини другої статті 1177 ЦК України, такий позов є ефективним для захисту
її прав.
Однак, якщо за результатами розгляду такої справи з`ясується, що обставини завдання шкоди кримінальним правопорушенням, які позивач зазначає
на обґрунтування своїх вимог, не віднесено законом до випадків за яких завдана потерпілому шкода компенсується за рахунок Державного бюджету України, то стягнення лише на підставі частини другої статті 1177 ЦК України не вбачається можливим і судам слід виходити з того, що компенсація державою шкоди у такому випадку законом не передбачена.
Зазначене узгоджується із висновками Європейського Суду з прав людини
в ухвалах щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (заява № 54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (заява № 3958/13) у яких, дослідивши приписи статті 1177
ЦК України у зазначеній вище редакції та статті 1207 цього Кодексу, у справах
за заявами потерпілих, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення, Суд вказав, що отримання відшкодування
на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники
не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави.
Цей висновок ЄСПЛ також врахований Великою Палатою Верховного Суду
в контексті застосування положень статті 1177 ЦК України (пункт 57 постанови
від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, пункт 30 постанови
від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, пункт 6.13 постанови
від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19).
Ураховуючи наведене, Верховний Суд погоджується із висновками судів про неможливість компенсації в порядку статті 1177 ЦК України за рахунок Державного бюджету України шкоди, завданої ОСОБА_1 кримінальним правопорушенням, передбаченим частиною першою статті 121 КК України,
що не була відшкодована через відсутність у боржника майна, оскільки у такому випадку ні Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», ані іншим законом компенсація державою шкоди потерпілому не передбачена.
Більше того, як правильно зазначалося судами невиконання рішення суду не може напряму ототожнюватися із завданою позивачеві майновою шкодою, оскільки остаточно не втрачена можливість виконання зазначеного судового рішення. Наслідком такого відшкодування фактично може бути подвійне стягнення
з боржника.
Такий правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах:
від 23 грудня 2019 року у справі № 752/4110/17 (провадження № 61-20325св18),
від 12 березня 2020 року у справі № 757/74887/17-ц (провадження
№ 61-11090св19), від 03 червня 2020 року у справі № 642/3839/17 (провадження
№ 61-37856св18), від 23 листопада 2022 року у справі № 556/866/20 (провадження № 61-6571св22), та інших.
У даній справі судами встановлено, що постановою від 30 липня 2021 року державним виконавцем повернуто вказаний вище виконавчий лист на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», що в свою чергу не позбавляє стягувача права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону (частина п`ята статті 37 Закону України «Про виконавче провадження»). Водночас, ОСОБА_1 не скористався правом повторного звернення до державного виконавця для повторної перевірки майнового стану боржника, не оскаржив дії/бездіяльність державного виконавця. Позивач упереджено вважав, що рішення суду не може бути виконано в майбутньому.
Розмір збитків, які позивач просив стягнути з відповідача, є сумою, що підлягає стягненню в порядку примусового виконання судових рішень, ухвалених на його користь, тому ці кошти не є майновою шкодою, яка підлягає відшкодуванню
на підставі статті 1177 ЦК України».
Таким чином, вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку (частина третя статті 89
ЦПК України).
Доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, оскільки вони спростовуються вищевказаними нормами матеріального права та встановленими обставинами справи.
Із цих підстав відхиляються Верховним Судом і доводи про відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах.
Судами під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону,
які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, судом касаційної інстанції не встановлено. А правильне по суті й законне судове рішення не може бути скасованим з формальних підстав (частина друга статті 410
ЦПК України).
Інші доводи касаційної скарги є аналогічними доводам апеляційної скарги, яким уже надавалася оцінка судом, вони не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, по суті зводяться до переоцінки доказів,
що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 08 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць