№ 357/6909/19

Постанова

Іменем України

07 червня 2022 року

м. Київ

справа № 357/6909/19

провадження № 61-13389св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 січня 2020 року у складі судді Ярмоли 0. Я. та постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року у складі колегії суддів: Яворського М. А, Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. 0.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст обставин справи

У червні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») про визнання договору іпотеки недійсним.

Позов обґрунтований тим, що з 15 грудня 1989 року до 03 серпня 2018 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . За час проживання однією сім`єю вони як подружжя придбали дві квартири за адресами: кв. АДРЕСА_1 , кв. АДРЕСА_2 на АДРЕСА_3 .

23 квітня 2019 року з інформаційної довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна він дізнався, що 18 липня 2007 року внесений запис про обтяження квартири АДРЕСА_1 на підставі договору іпотеки, посвідченого Другою білоцерківською міською державною нотаріальною конторою 18 липня 2007 року, іпотекодавець ОСОБА_2 , іпотекодержатель Закрите акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»),

Оскільки він нотаріально посвідченої згоди на передачу в іпотеку ОСОБА_2 придбаної ними за час шлюбу квартири АДРЕСА_4 не надавав, то просив суд визнати недійсним договір іпотеки.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від ЗО січня 2020 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року, у позові відмовлено.

Відмовивши у позові, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що при укладенні 18 липня 2007 року договору іпотеки між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1 як співвласник вказаного нерухомого майна не надавав нотаріально посвідченої згоди на передання вказаної квартири в іпотеку банку, проте, позивач знав про вказані обставини, що підтверджується його письмовою згодою у тексті кредитного договору від 18 липня 2007 року, тому він міг дізнатися про вказані обставини у строки, визначенні статтею 257 та частиною першою статті 261 ЦК України, та звернутися за захистом порушеного права, однак із вказаним позовом звернувся лише у червні 2019 року, тобто з пропуском трирічного строку визначеного статтею 257 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2020 року ОСОБА_1 направив поштовим зв`язком до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від ЗО січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року, просив їх скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суди дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову у зв`язку із пропуском позовної давності, оскільки не є безперечним свідченням обізнаності позивача про предмет іпотеки лише його згода, як другого з подружжя, що викладена у кредитному договорі від 18 липня 2007 року на укладення договору та надання в іпотеку квартири, оскільки така згода не є тотожною нотаріально посвідченій заяві на передачу в іпотеку другим з подружжя спільного майна, тому суди необґрунтовано дійшли висновку про беззаперечність обізнаності позивача про предмет іпотеки.

У позові посилався на те, що довідався про передачу квартири АДРЕСА_1 в іпотеку лише 23 квітня 2019 року з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 23 квітня 2019 року № 164676192. Про цей факт йому не було відомо раніше та датою початку перебігу позовної давності необхідно вважати саме 23 квітня 2019 року, тому він не пропустив позовну давність.

Іпотека виникає на підставі іпотечного договору, який укладається між іпотекодавцем та іпотекодержателем, істотними умовами якого є, зокрема, опис предмета іпотеки, проте майно, яке перебуває у спільній власності, може бути передано в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою всіх співвласників, та повторно наголошує, що не був стороною такого договору, а також, що не надавав такої згоди, і в матеріалах справи не міститься доказів зворотнього.

У матеріалах справи міститься заява про надання згоди на передачу в іпотеку дружиною лише придбаної за час шлюбу квартири АДРЕСА_5 , що була посвідчена 18 липня 2007 року державним нотаріусом.

Позивач довів, що про предмет договору іпотеки йому стало відомо лише 23 квітня 2019 року. Відповідач не довела та матеріали справи не містять доказів того, що позивачу було відомо раніше про передання в іпотеку квартири за адресою: АДРЕСА_6 .

Касаційна скарга аргументована тим, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц, провадження № 61 -41993св18, постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 29 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з клопотанням про застосування висновку Верховного Суду у справі № 910/20607/17 та передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, проте Верховний Суд не бере його до уваги, оскільки клопотання подане поза межами строку, передбаченого частиною першою статі 398 ЦПК України.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб 15 грудня 1989 року, який розірвано рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області 03 серпня 2018 року.

За час шлюбу сторони придбали кв. АДРЕСА_7 та кв. АДРЕСА_8 , що підтверджується договором купівлі продажу від 18 липня 2007 року щодо останньої квартири.

18 липня 2007 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 укладений кредитний логовіп № КЗН1GК15006415 на суму 65 790,00 дол. США для купівлі квартири, а також у розмірі 19 738,21 дол. США на сплату страхових платежів.

У тексті кредитного договору ОСОБА_1 посвідчив своїм підписом згоду на укладення позичальником кредитного договору від 18 липня 2007 року № КЗН1GК15006415, одержання позичальником кредитних кошів та їхнього використання відповідно до умов зазначеного договору, а також надання ним у заставу/іпотеку банку будь-якого майна, що належить позивачу на праві спільної власності з позичальником (у тому числі кв. АДРЕСА_8 ), з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором (а. с. 23, зворот).

18 липня 2007 року між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «Приватбанк» укладено договір іпотеки кв. АДРЕСА_8 , зареєстрований державним нотаріусом Другої білоцерківської міської державної нотаріальної контори Магдич Т. І. в реєстрі за № 1-3800.

У матеріалах справи наявна заява ОСОБА_1 про надання згоди на передачу в іпотеку дружиною ОСОБА_2 придбаної за час зареєстрованого шлюбу кв. АДРЕСА_7 , а в разі невиконання зобов`язання за кредитним договором надав згоду на відчуження вищезазначеного будинку; заява посвідчена 18 липня 2007 року державним нотаріусом Другої білоцерківської міської державної нотаріальної контори Київської області Магдич Т. І. (а. с. 20).

Між колишнім подружжям виник спір щодо розміру частки в праві спільної сумісної власності - кв. АДРЕСА_1 , ОСОБА_1 зазначав, що ОСОБА_2 передала в іпотеку банку не кв. АДРЕСА_7 , а кв. АДРЕСА_8 .

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційне провадження відкрито з тих підстав, що суди застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц, провадження № 61 - 41993св18, постанові Верховного Суду від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Предметом спору у цій справі є визнання договору іпотеки недійсним з тих підстав, що позивач нотаріально посвідченої згоди на передачу в іпотеку ОСОБА_2 , придбаної ними за час шлюбу, квартири АДРЕСА_4 не надавав.

Відмовивши у позові у зв`зку з пропуском позовної давності, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що при укладенні 18 липня 2007 року договору іпотеки між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», ОСОБА_1 як співвласник спірного нерухомого майна не надавав нотаріально посвідчену згоду на передачу квартири в іпотеку банку, проте позивач був обізнаний про вказані обставини, що підтверджується його письмовою згодою в тексті кредитного договору від 18 липня 2007 року, тому він міг дізнатися про вказані обставини у строки, визначенні статтею 257 та частиною першою статті 261 ЦК України, та звернутися за захистом порушеного права, проте із позовом звернувся лише у червні 2019 року.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК Україникожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтями 15 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон) іпотека - це окремий вид застави, вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду (частина перша статті 3 Закону). Вона має похідний характер від основного зобов`язання і, за загальним правилом, є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону).

Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин другої, третьої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Аналізуючи частину третю статті 215 ЦК України можна дійти висновку, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню статті 3 15 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права.

Недійсність - це така ознака правочину, який його сторони мали намір укласти чи уклали, яка має бути притаманна цьому юридичному факту на момент його вчинення. Якщо недійсність обґрунтовується обставинами, які на момент його вчинення не існували, це не може бути підставою для рішення суду про визнання його недійсним. Так само позивач у справі повинен мати право на позов у матеріальному сенсі на момент вчинення правочину.

Позивач, звернувшись до суду з позовом про визнання недійсним договору іпотеки, укладеного 18 липня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 посилався на те, що остання, передаючи придбану ними як подружжям квартиру в іпотеку не отримала його згоди. Нотаріус посвідчуючи вказаний договір іпотеки не перевірила дотримання сторонами вимог статті 578 ЦК України, частини третьої статті 65 СК України та в порушення положень Закону України «Про нотаріат» посвідчила вказаний договір.

Суди встановили, на момент вчинення оспорюваного правочину квартира кв. АДРЕСА_8 відповідно до частини першої статті 60 СК України була спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , без відповідного виділу часток сторін. При укладені 18 липня 2007 року договору іпотеки квартири і посвідченні його державним нотаріусом, іншим співвласником цього майна був ОСОБА_1 , який нотаріальної згоди на укладення вказаного правочину не надав, що підтверджується самим текстом договору (а. с. 92-94) і листом Начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області Шевченко О. В. від 23 травня 2019 року № 1747-4-1-4 (а. с. 24).

Ці факти не спростовані відповідачами у вказаній справі.

Отже, доведеними є обставини щодо ненадання ОСОБА_1 нотаріально посвідченої згоди на передачу та укладення його дружиною договору іпотеки.

Відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально посвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості.

Отже, позивач довів належними та допустимими доказами укладення оспорюваного правочину з порушенням статті 578 ЦК України та статті 6 Закону, що відповідно до статей 203 215 ЦК України такий правочин є недійсним.

Щодо застосування позовної давності

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного). Відлік позовної давності обчислюється з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Згідно з матеріалами справи банк звернувся із заявою про застосування позовної давності, зазначивши, що позивач був обізнаний та надав письмову згоду про передачу квартири в іпотеку, про що свідчить його підпис у кредитному договорі від 18 липня 2007 року № К3Н1GК15006415, тому початок перебігу давності для звернення із позовом за захистом порушеного права в нього виник саме з 18 липня 2007 року, а не з 23 червня 2019 року як він зазначав.

Верховний Суд виходить з того, що закон передбачає два випадки перебігу позовної давності, зокрема, з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушене право.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17.

Згідно з матеріалами справи АТ КБ «ПриватБанк» надав достатні та допустимі докази на підтвердження обізнаності позивача щодо наміру його дружини як позичальника у кредитному договору від 18 липня 2007 року № К3Н1GК15006415, передати в іпотеку банку кв. АДРЕСА_8 , оскільки кредит надавався банком з цільовим призначенням для придбання квартири, що свідчить і запис в кредитному договорі, який підписаний позивачем (а. с. 23 зворот).

Отже, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову в позові у зв`язку з пропуском позовної давності, оскільки позивач, підписавши 18 липня 2007 року вказаний кредитний договір із відповідним записом та положенням у пункті 7.3 договору, повинен був проявити розумну обачність та перевірити чи дійсно його дружина, як позичальник, виконала умови, визначені пунктом 7.3 кредитного договору, та передала в іпотеку придбану за кредитні кошти квартиру.

Доводи касаційної скарги щодо передання в іпотеку іншої квартири, а не квартири, яка зазначена в кредитному договорі та в договорі іпотеки квартири, не спростовують висновки судів про пропуск позивачем позовної давності.

Необгрунтованими є доводи касаційної скарги, що про обтяження квартири, у зв`язку з укладенням його дружиною договору іпотеки, йому стало відомо лише 23 квітня 2019 року з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, оскільки зі змісту самого кредитного договору відомо, що позивач, як другий з , подружжя, особисто підписав згоду на укладення дружиною ОСОБА_2 кредитного договору від 18 липня 2007 року та надання нею в іпотеку банку будь-якого майна, що належить йому на праві спільної сумісної власності з позивачем, у тому числі кв. АДРЕСА_8 ( а. с. 23 зворот).

Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на те, що суди застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц, провадження № 61-41993св18, постанову Верховного Суду від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17.

Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що при укладені 18 липня 2007 року договору іпотеки квартири і посвідченні його державним нотаріусом, іншим співвласником цього майна був ОСОБА_1 , який нотаріальної згоди на укладення вказаного правочину не надав, у зв`язку з чим його права порушені, проте позивач був обізнаний про порушення своїх прав, тому пропустив позовну давність для звернення до суду.

Верховний Суд у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц, провадження № 61-41993св18, переглянув судові рішення у справі за позовом позичальника (та іпотекодавця в одній особі) про визнання недійсними кредитного й іпотечного договорів, який мотивований тим, що кредитний договір не відповідає вимогам статей 11, 15 Закону України «Про захист прав споживачів», пунктам 3.3, 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168.

Верховний Суд не погодився із висновками судів щодо вирішення спору та ухвалив нове рішення про відмову в позові, посилаючись на те, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. З часу підписання кредитного договору, тобто з 23 листопада 2005 року, позивач була обізнана з його змістом та мала можливість знати про стан своїх майнових прав та обов`язків, однак з позовом до суду звернулася лише у грудні 2015 року. Отже, позивач пропустила позовну давність для звернення до суду з вимогами про застосування наслідків недійсності кредитного договору.

Верховний Суд України у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17 розглянув справу за позовом дружини до колишнього чоловіка про визнання недійсним договору купівлі-продажу і витребування майна з чужого незаконного володіння, внаслідок чого скасував судові рішення та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції з тих підстав, що застосовуючи положення частини першої статті 261 ЦК України, суди не врахували, що спірний договір купівлі-продажу квартири укладено 04 липня 2006 року, а із позовом до суду дружина звернулася лише у січні 2015 року, тобто зі спливом вісім років. Суди також не врахували, що доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного поава і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 60 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Судам необхідно надати оцінку доводам сторін та встановити: чи мала дружина об`єктивну можливість дізнатися про продаж квартири в період шлюбу; чи можливо було їй встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного.

Висновки у постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 667/10018/15-ц, провадження № 61-41993св18, Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, на які посилається заявник у касаційній скарзі та на підставі яких відкрито касаційне провадження, стосуються подібних фактичних обставин, що формують зміст правовідносин та впливають на застосування норм матеріального права, проте у справі, яка переглядається встановлені інші обставини щодо обізнаності позивача про укладення договору іпотеки.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 30 січня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко