№ 362/4313/18

Постанова

Іменем України

12 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 362/4313/18

провадження № 61-391св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: служба у справах дітей та сім`ї Васильківської міської ради Київської області, служба у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 липня 2021 року у складі судді Марчука О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Мережко М. В., Савченка С. І., Верланова С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: служба у справах дітей та сім`ї Васильківської міської ради Київської області, служба у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації, про визначення місця проживання дитини разом із батьком.

Позов обґрунтовано тим, що він із ОСОБА_2 зареєстрували шлюб 03 лютого 2012 року. У цьому шлюбі народилась дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Із жовтня 2017 року, коли він дізнався про аморальну поведінку ОСОБА_2 , він припинив спільне проживання та ведення спільного господарства з відповідачкою. Дитина залишилася проживати із ним.

У лютому 2018 року відповідачка забрала дитину до себе.

Позивач у позові зазначав про безвідповідальне відношення матері до дитини, вважав, що дитині небезпечно залишатися з матір`ю, а тому просив визначити місце проживання дочки разом із ним.

Під час розгляду справи, 09 листопада 2018 року, ОСОБА_2 подала зустрічний позов, у якому просила визначити місце проживання дочки разом із нею.

В обґрунтування своїх зустрічних вимог відповідачка зазначала, що вона має достатні умови та засоби для виховання дочки, яка проживає разом із нею.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 липня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Позов ОСОБА_2 задоволено. Визначено місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом із ОСОБА_2 .

Задовольняючи вимоги заявленого зустрічного позову матері та відмовляючи у задоволенні позовних вимог батька, суд першої інстанції урахував, що обоє батьків бажають належно виконувати свої батьківські обов`язки, підстав вважати їх такими, що неналежно виконують ці обов`язки, у суду немає, також відсутні відомості про зловживання кимось із батьків спиртними напоями або наркотичними засобами, обоє батьків позитивно характеризуються за місцем проживання та роботи. Водночас, з урахуванням часу, що минув з дати надання висновку служби у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації від 12 листопада 2018 року № 104-10196, яким рекомендовано визначити місце проживання дитини разом із батьком, оскільки дитина пережила негативні емоції під час проживання разом із матір`ю, та тривалого строку проживання дитини разом із матір`ю з квітня 2019 року, суд першої інстанції дійшов висновку, що негативні явища в поведінці відповідачки та її неналежне ставлення до виховання дитини усунуто і станом на дату ухвалення цього рішення вони не існують, оскільки дитина висловила особисту думку про її бажання проживати разом із матір`ю.

При цьому, на думку суду першої інстанції, висновок служби у справах дітей та сім`ї Васильківської міської ради Київської області від 28 січня 2020 року № 19 є актуальним і відображає дійсні обставини взаємовідносин матері і дитини, оскільки він стосується більш пізнього часу їх спілкування і охоплює період проживання дитини разом із матір`ю з квітня 2019 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Апеляційний суд виходив із того, що, з`ясовуючи обставини дотримання вимог законодавства щодо встановлення місця проживання дітей, суд першої інстанції встановив, що дитина, починаючи із квітня 2019 року, постійно проживає з матір`ю, з якою проводить час і яка займається її вихованням, батько, хоч і заперечував проти визначення місця проживання дочки з матір`ю, разом з тим належних і допустимих доказів необхідності визначення місця проживання дитини з ним не надав, а тому суд першої інстанції правильно дійшов висновку про можливість вирішення питання щодо визначення місця проживання дочки разом із матір`ю, ураховуючи якнайкраще забезпечення інтересів дитини щодо її розвитку, виховання, матеріального забезпечення.

На переконання апеляційного суду, доводи ОСОБА_1 про перешкоджання йому у спілкуванні з дочкою не знайшли об`єктивного підтвердження як під час розгляду справи в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції, отже, беручи до уваги вік, стать дитини, особливості її розвитку, період з якого вона не проживає з батьком, прив`язаність до матері, суд першої інстанції правильно врахував, що в даний період дитина не може проживати разом із батьком в силу об`єктивних причин, щоб не створити негативний вплив на її особистість та гармонійний розвиток, а тому дійшов обґрунтованого висновку про визначення місця проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір`ю та відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У грудні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить їх скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позов та відмовити у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_6 .

Як підставу касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 682/966/17, від 18 грудня 2018 року у справі № 610/2531/17, від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18, від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 363/3907/16-ц, від 27 листопада 2019 року у справі № 400/829/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 718/1768/18, від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц, від 27 січня 2021 року у справі № 727/3856/18. Крім того, зазначає, що судами порушено норми процесуального права, зокрема в частині дослідження доказів, зібраних у справі.

У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що:

- оскаржувані судові рішення прийняті з урахуванням та ґрунтуються на презумпції на користь матері, що суперечить правовим висновкам Верховного Суду;

- суди не встановили факту наявності доходу в матері дитини;

- висновок органу опіки та піклування Васильківської міської ради Київської області від 28 січня 2020 року про доцільність проживання дитини разом з матір`ю не може бути покладений в основу судового рішення, оскільки, констатувавши факти створення належних умов проживання та виховання дитини як батьком, так і матір`ю, піклування обох батьків про виховання та навчання дитини, у висновку не наведено вагомих аргументів щодо необхідності зміни умов проживання, створених батьком, на інші умови проживання, створені матір`ю; не зазначено про обставини, які свідчать про необхідність проживання дитини виключно з матір`ю. Зазначений висновок суперечить інтересам дитини, яка у випадку місця проживання з матір`ю змушена буде змінити постійне місце проживання та навчання в спеціалізованому начальному закладі для дітей з вадами зору в м. Києві;

- думка дитини щодо її бажання проживати з матір`ю у контексті цієї справи є непереконливою з огляду на малолітній вік дитини, тривалий час проживання з матір`ю, обмеження спілкування з батьком та конфлікт між батьками щодо визначення місця проживання дочки;

- відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції при вирішення спору надав оцінку лише втраченому зв`язку дитини з батьком, яка не живе з ним із квітня 2019 року, та поведінці самої дитини, яка висловила бажання проживати з матір`ю, проте звернув увагу на те, що цей зв`язок було втрачено, оскільки мати чинить перешкоди батьку у спілкуванні з донькою, а судовий розгляд справи триває з вересня 2018 року;

- суди попередніх інстанцій в контексті першочергового врахування саме інтересів дитини, які переважають над інтересами батьків, не дотрималися норм матеріального права, не урахували інформаційну довідку про роботу дитини з психологом, надану Оболонським районним в м. Києві центром соціальних служб для сім`ї, дітей та молоді від 07 лютого 2018 року; висновок служби у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації від 12 листопада 2018 року; висновок від 10 жовтня 2018 року за результатами психологічного дослідження дитини; рішення Оболонського районного суду м. Києва від 06 березня 2019 року у справі № 362/5245/18; скаргу сусідів на неправомірні дії відповідачки та її чоловіка;

- відповідачка не довела, що в неї встановлено настільки сильний психологічний зв`язок із дитиною, що дозволив би забрати дитину з умов, в яких вона знаходиться зараз, не завдавши при цьому психологічної травми дитині. Будь-яких доказів, які б свідчили про те, що визначення місця проживання дитини разом з батьком може зашкодити інтересам дитини, під час розгляду справи не здобуто. ОСОБА_2 не надала суду переконливих доказів, що проживання дочки разом з матір`ю буде найкраще відповідати інтересам дитини;

- суди не зазначили того, які ними були встановлені негативні явища в поведінці ОСОБА_2 , у чому проявилося неналежне ставлення до дитини з боку матері, яким чином вони усунуті і чому вони не існують зараз;

- суд не звернув увагу на те, що відповідачка тричі була в зареєстрованих шлюбах, наразі проживає у незареєстрованому шлюбі, свого неповнолітнього сина від першого шлюбу не виховує, власного житла не має. Також не взяв до уваги показання свідків про аморальну поведінку ОСОБА_2 .

Оскільки в силу статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, тому Верховний Суд не бере до уваги документи, додані до касаційної скарги на підтвердження доводів позивача, що не були предметом розгляду судами попередніх інстанцій, та здійснює розгляд справи за наявними у справі матеріалами.

У лютому 2022 року від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , в якому відповідачка, не погоджуючись із доводами касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.

У своєму відзиві на касаційну скаргу позивача представник відповідачки зазначає, що:

- суди при прийнятті оскаржуваних рішень виходили із найкращих інтересів дитини, дійшовши правильного висновку про визначення місця проживання малолітньої дитини разом із матір`ю, та обґрунтовано відмовили у задоволенні позову ОСОБА_1 , а також врахувавши, що визначення місця проживання дитини разом із відповідачкою не позбавляє батька дитини права спілкуватись з нею та виконувати свої батьківські обов`язки. Суди правильно застосували норми статті 161 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та принципу 6 Декларації прав дитини стосовно того, що малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір`ю;

- суди обґрунтовано не взяли до уваги висновок служби у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації від 12 листопада 2018 року та висновок експертизи, оскільки такі висновки вже не є актуальними, адже стосуються відносин, що мали місце в минулому. Зазначена у них інформація не відображає дійсні обставини справи та інтереси дитини на момент розгляду справи по суті. Натомість висновок органу опіки та піклування Васильківської міської ради Київської області від 28 січня 2020 року про визначення місця проживання дитини разом із матір`ю є належним доказом і відображає дійсні обставини взаємовідносин матері і дитини, оскільки стосується більш пізнього часу їх спілкування і охоплює період проживання дитини разом із матір`ю, починаючи із квітня 2019 року;

- ОСОБА_1 не надав апеляційному суду пояснення на питання: чи відповідатиме інтересам дитини її вимушений (поза її волею) переїзд в однокімнатну квартиру до незнайомих їй людей на постійне проживання з батьком, з яким дитина не спілкувалася більше трьох років; чому разом з ними не проживає старший син його дружини; чи має намір подружжя забезпечити проживання сина дружини в новоствореній родині і як вони будуть жити, якщо суд прийме рішення на користь батька у цій справі; чи готова нова дружина проживати з дочкою позивача, якщо суд прийме рішення на користь батька;

- батько, хоч і заперечував проти визначення місця проживання дочки з матір`ю, проте належних і допустимих доказів необхідності визначення місця проживання дитини з ним суду не надав;

- позивач не спростовує свого наміру перевести дитини в школу-інтернат для осіб з вадами зору, незважаючи на відсутність медичних рекомендацій на предмет необхідності та доцільності переведення дитини до такого начального закладу, та без урахування думки дитини щодо переїзду до батька та подальшого навчання в такому спецзакладі. Після останніх трьох років проживання дитини разом з матір`ю у дівчинки виникли дружні та сталі соціальні зв`язки з друзями та однокласниками і істотна зміна звичного для неї середовища зумовить для дитини суттєвий психологічний дискомфорт та стрес, при цьому такі наслідки можуть бути непередбачуваними;

- на момент розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 він був безробітним та мав заборгованість зі сплати аліментів на користь ОСОБА_2 на утримання їхньої спільної дитини.

Окрім цього, відзив відповідачки на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 містить клопотання про відшкодування їй витрат на правничу допомогу на суму 3 000,00 грн.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано із Васильківського міськрайонного суду Київської області матеріали справи № 362/4313/18 та встановлено учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У лютому 2022 року матеріали справи № 362/4313/18 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 лютого 2022 року призначено справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанційустановлено, що ОСОБА_1 із ОСОБА_2 зареєстрували шлюб 03 лютого 2012 року. У шлюбі народилась дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 16 лютого 2018 року шлюб між сторонами розірвано.

ОСОБА_1 створив нову сім`ю. У новій сім`ї має спільну дитину, ІНФОРМАЦІЯ_2 . Як зазначив позивач, вони проживають в однокімнатній квартирі, у дружини є ще син від першого шлюбу.

Висновком служби у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації від 12 листопада 2018 року № 104-10196, наданим ОСОБА_1 суду в обґрунтування своїх вимог, рекомендовано визначити місце проживання дитини разом із батьком, оскільки дитина пережила негативні емоції під час проживання разом із матір`ю.

У зв`язку із проживанням дитини разом із матір`ю з квітня 2019 року, Васильківською міською радою Київської області надано висновок від 28 січня 2020 року № 19. У вказаному висновку зазначено, що доцільно визначити місце проживання дитини разом із матір`ю, оскільки дитина висловила бажання проживати разом із матір`ю.

Починаючи із грудня 2017 року, сторони разом не проживають. Сторони добровільно досягти згоди щодо місця проживання дитини не можуть.

Із грудня 2017 року до 01 лютого 2018 року дитина проживала разом із батьком. Із 01 лютого 2018 року до 14 вересня 2018 року дитина проживала разом із матір`ю, з 14 вересня 2018 року до квітня 2019 року дитина проживала разом із батьком, із квітня 2019 року по дату постановлення рішення судом першої інстанції дитина постійно проживає разом із матір`ю.

З часу проживання дитини разом із матір`ю, остання забезпечує належне утримання і навчання дитини.

Судом установлено взаємне звинувачення сторін у неналежному виконанні обов`язків подружжя у вихованні дитини, які за своїм змістом є вираженням особистого неприязного ставлення сторін один до одного із негативною характеристикою дій опонента.

Обоє батьків бажають належно виконувати свої батьківські обов`язки, підстав вважати їх такими, що неналежно виконують ці обов`язки, у суду немає. Сторони не надали суду належних і допустимих доказів щодо зловживання кимось із батьків спиртними напоями або наркотичними засобами, сторони позитивно характеризуються за місцем проживання та роботи.

Допитані як свідки у судовому засіданні в суді першої інстанції ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 пояснили суду обставини спільного проживання сторін та виховання ними дитини.

Нормативно-правове обґрунтування

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Відповідно до частин другої, четвертої статті 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «М. С. проти України» від 11 липня 2017 року, заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року, заява № 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) вказано, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) зроблено висновок, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей».

Згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Водночас у розумінні Закону України «Про міжнародні договори України» Декларація прав дитини не є міжнародним договором та не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України у формі ратифікації. У контексті міжнародного права такі, серед іншого, документи як декларації міжнародних організацій відносяться до так званого «soft law» і з формально-юридичної точки зору не є тим жорстким правом, яке зобов`язує державу діяти в певний спосіб. Разом з тим Декларація визнається універсальним і ефективним механізмом та інструментом захисту прав дитини в світовому масштабі і діє з дати прийняття Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року. Конвенція про права дитини визначає основоположні засади у сфері захисту прав дитини.

Ієрархія норм міжнародного права закріплена, зокрема у статті 38 Статуту Міжнародного суду ООН, відповідно до якої суд, який зобов`язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує: а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, які встановлюють правила, визнані державами, між якими виник спір; б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) із застереженням, зазначеним у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного праву різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Зважаючи на наведене, у ієрархії джерел міжнародного права, що є складовою національного законодавства відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», вищу юридичну силу має саме Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 року, а не Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року.

Отже, суди попередніх інстанцій не врахували, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, не має в Україні виключно обов`язкового характеру, у той час як Конвенція про права дитини, у якій реалізовано принцип примату інтересів дитини понад усім, ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, її норми є частиною національного законодавства згідно зі статтею 9 Конституції України.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

У контексті першочергового врахування інтересів дитини, які переважають над інтересами батьків, встановивши, що для забезпечення інтересів малолітньої ОСОБА_4 саме визначення місця проживання дитини із матір`ю відповідатиме її інтересам, суд першої інстанції, з яким правильно погодився й апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини із батьком та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про визначення місця проживання дочки із нею.

Суди попередніх інстанцій у своїх висновках правильно врахували, що з квітня 2019 року дитина постійно проживає із матір`ю, яка забезпечує її належне утримання і навчання, згідно з актуальним висновком служби у справах дітей та сім`ї Васильківської міської ради Київської області від 28 січня 2020 року № 19 визначено доцільність місця проживання дитини разом із матір`ю, при цьому сама дитина, якій на той момент було 7 повних років, висловила бажання проживати разом із матір`ю, відсутні відомості про зловживання кимось із батьків спиртними напоями або наркотичними засобами, обоє батьків позитивно характеризуються за місцем проживання та роботи, обоє бажають належно виконувати свої батьківські обов`язки, підстав вважати їх такими, що неналежно виконують ці обов`язки, немає. Матеріали справи не містять належних та достатніх доказів, що відповідачка перешкоджала спілкуванню батька із ОСОБА_4 , у свою чергу позивач не надав належних і допустимих доказів необхідності визначення місця проживання дитини саме з ним.

Окрім цього, визначення місця проживання дитини з матір`ю не впливатиме на її взаємовідносини з батьком, оскільки визначення місця проживання дитини з одним із батьків не позбавляє іншого батьківських прав та не звільняє його від виконання своїх батьківських обов`язків.

Скасування судових рішень про визначення місця проживання дочки з матір`ю, з якою вона проживає тривалий період часу, може призвести до вкрай негативних та непередбачуваних психологічних травм для дитини, а тому не відповідає її інтересам щодо зростання у передбачуваній емоційно-стабільній атмосфері. Інше рішення не відповідало б інтересам дитини, з урахуванням зміни сімейного стану позивача та відсутністю сталих зв`язків ОСОБА_4 з його новою дружиною.

Разом із тим суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір щодо визначення місця проживання дитини, у своїх висновках значною мірою керувалися принципом 6 Декларації прав дитини, при цьому не врахувавши, як вказано вище, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, не є нормативним документом обов`язкового характеру у правовій системі України, у той час як Конвенція про права дитини, в якій реалізовано принцип домінанту інтересів дитини над усіма іншими, ратифікована Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року, є частиною національного законодавства згідно зі статтею 9 Конституції України. Зазначене не виплинуло на правильність висновків судів попередніх інстанцій, тому підстав для їх скасування немає, проте це є підставою для зміни їх мотивувальної частини шляхом виключення з тексту оскаржуваних судових рішень посилання на Декларацію прав дитини при обґрунтуванні визначення місця проживання дитини з матір`ю та відповідного викладення мотивувальної частини судових рішень у редакції цієї постанови.

Отже, Верховний Суд приймає аргументи касаційної скарги про неправильне врахуваннясудами попередніх інстанцій при прийнятті своїх рішень принципу 6 Декларації прав дитини, водночас інші доводи касаційної скарги заявника зводяться до незгоди із прийнятими судовими рішеннями, що не можуть бути підставою для їх скасування.

Зокрема посилання заявника на неврахування судами правових позицій, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц, постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 682/966/17, від 18 грудня 2018 року у справі № 610/2531/17, від 14 лютого 2019 року у справі № 377/128/18, від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 363/3907/16-ц, від 27 листопада 2019 року у справі № 400/829/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 718/1768/18, від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц, від 27 січня 2021 року у справі № 727/3856/18, зводяться до незгоди заявника з висновками судів стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ними доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Окрім цього, фактичні обставини у перерахованих справах відрізняються від тих, що установлені судами у цій справі, яка переглядається в касаційному порядку. У свою чергу на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, закріплена у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20).

Доводи касаційної скарги про те, що суди не встановили факту наявності доходу матері дитини спростовуються матеріалами справи та висновками судів про те, що позивачка за зустрічним позовом забезпечує належне утримання і навчання дитини, позитивно характеризується за місцем роботи. Твердження про зворотне зводиться до переоцінки доказів у справі.

Перевірка доводів касаційної скарги, пов`язаних з установленням фактичних обставин справи та оцінкою доказів у ній, перебуває поза визначеними статтею 400 ЦПК України межами перегляду справи в касаційному порядку.

Суди належним чином обґрунтували, чому надали перевагу саме висновку служби у справах дітей та сім`ї Васильківської міської ради Київської області від 28 січня 2020 року про доцільність проживання дитини із відповідачкою, на противагу висновку служби у справах дітей Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації від 12 листопада 2018 року про доцільність проживання дитини із батьком, тому доводи касаційної скарги із цього приводу, з урахуванням норми частини шостої статті 19 СК України про те, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини, відхиляються.

Вирішуючи спір, суд має віддати перевагу тому з батьків, який може забезпечити більш сприятливі умови виховання дитини. Важливим критерієм є моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, невиконання батьківських обов`язків, притягнення до судової чи адміністративної відповідальності. ОСОБА_1 не надав суду належних та достатніх доказів аморальної поведінки ОСОБА_2 , на чому він наполягав, достатніх для визначення проживання дитини саме з ним, тому особисте життя матері дитини, якщо це не становить небезпеку для благополуччя дитини, не може бути підставою для переривання чи обмеження важливого зв`язку мати-дитина.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду судів попередніх інстанцій.

Наведені у касаційній скарзі позивача доводи є аналогічними із доводами його позовної заяви й апеляційної скарги та були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року, № 63566/00, § 23). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

З огляду на викладене, ураховуючи, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про задоволення зустрічного позову та відсутність підстав для задоволення первісного позову, але допустили помилку при мотивуванні своїх рішень, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , зміну рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 липня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року шляхом виключення з них посилання на Декларацію прав дитини як одну з підстав визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_4 із матір`ю.

Щодо розподілу судових витрат у суді касаційної інстанції

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

З огляду на часткове задоволення касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , на користь позивача з відповідачки підлягає стягненню половина понесених ОСОБА_1 судових витрат у вигляді судового збору за подання ним касаційної скарги у розмірі 705,00 грн.

У своєму відзиві на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 просив стягнути на користь відповідачки 3 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції, посилаючись на те, що між ОСОБА_2 та адвокатом Каденком А. С. 01 лютого 2022 року укладений договір про надання правової допомоги у підготовці відзиву на касаційну скаргу у цій справі.

На підтвердження понесених відповідачкою витрат до відзиву на касаційну скаргу додано:

копію договору про надання правової допомоги від 01 лютого 2022 року № 01.02/2022, укладеного між адвокатом Каденком А. С. та клієнтом ОСОБА_2 , у справі № 362/4313/18, предметом якого є підготовка відзиву на касаційну скаргу;

копію детального опису робіт, виконаних адвокатом на виконання умов договору від 04 лютого 2022 року, згідно з яким адвокатом надано послуги аналізу нормативної та судової практики при розгляді аналогічних цивільних спорів між фізичними особами за позовами про визначення місця проживання дитини з одним із батьків та складення/підписання відзиву на касаційну скаргу позивача;

копію квитанції від 04 лютого 2022 року № 897089 на суму 3 000,00 грн, прийнятих від ОСОБА_2 ;

копію ордера на надання правничої (правової) допомоги адвокатом Каденком А. С. від 03 лютого 2022 року серія АІ № 1193387;

копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серія КС № 8201/10 на ім`я ОСОБА_7 .

Від позивача не надходило до Верховного Суду заперечень чи клопотань про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката на стадії касаційного розгляду справи.

Отже, беручи до уваги те, що стороною відповідачки підтверджено належним чином надання адвокатом Каденком А. С. професійної правничої допомоги у суді касаційної інстанції на загальну суму 3 000,00 грн, Верховний Суд дійшов висновку про стягнення на користь відповідачки витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції на вказану суму.

Витрати на професійну правничу допомогу на цю суму є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом Каденком А. С. обсягом послуг у суді касаційної інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, підстав для зменшення розміру суми цих витрат у суду касаційної інстанції немає.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 02 липня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 30 листопада 2021 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 705,00 грн.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесені в суді касаційної інстанції судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко