Постанова
Іменем України
16 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 363/3125/17
провадження № 61-13991св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Жданової В. С., Зайцева А. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - державний нотаріус Вишгородської районної державної нотаріальної контори Київської області Єременко Тетяна Миколаївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лупейка Олександра Васильовича на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 03 жовтня 2019 року у складі судді Чіркова Г. Є. та постанову Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - державний нотаріус Вишгородської районної державної нотаріальної контори Київської області Єременко Т. М., про визнання недійсним договору довічного утримання.
На обґрунтування позовних вимог зазначила, що по сусідству з нею проживала ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивачка часто навідувала та періодично доглядала ОСОБА_3 , оскільки вони були сусідами, а її (позивачки) чоловік є двоюрідним племінником ОСОБА_3 .
ОСОБА_1 зазначала, що 14 серпня 2007 року між ОСОБА_3 та відповідачкою ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, відповідно до якого ОСОБА_3 передала відповідачці у власність житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 в свою чергу зобов`язалась повністю утримувати ОСОБА_3 : забезпечувати її харчуванням, одягом, лікуванням, доглядом, необхідною допомогою. Вартість такого забезпечення була визначена сторонами в розмірі 300,00 грн та повинна була сплачуватись готівкою не пізніше п`ятого числа поточного місяця.
Позивачка вказувала, що ОСОБА_3 часто нарікала та скаржилась їй на ОСОБА_2 , яка не виконувала своїх обов`язків щодо утримання, однак позов про розірвання даного договору не мала змоги подати у зв`язку з незадовільним станом здоров`я та похилим віком.
Позивачка вважає, що сутність змісту договору довічного утримання та характер утримання відповідачкою відчужувача ОСОБА_3 вказує на те, що вказаний договір був формальним та мав на меті лише отримання житлового будинку, адже не містить жодної деталізації утримання ОСОБА_3 , яка довго хворіла, проте відповідачка жодного разу не забезпечила її лікуванням в лікарні.
Окрім того, зазначено, що позивачка надавала постійну допомогу ОСОБА_3 , у зв`язку з чим остання 26 серпня 2015 року склала заповіт, яким все майно заповіла на користь ОСОБА_3 .
Про оспорюваний договір довічного утримання позивачка дізналась у травні 2016 року, коли ОСОБА_3 хотіла його розірвати.
Вважаючи, що договір довічного утримання був формальним і не спрямований на реальне настання правових наслідків - довічного утримання, а відповідачка не забезпечувала ОСОБА_3 ні ліками, ні влаштуванням до лікарні, ні викликом швидкої допомоги, ОСОБА_1 звернулась до суду та, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 25 вересня 2018 року, просила визнати договір довічного утримання від 14 серпня 2017 року недійсним.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 03 жовтня 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачкою не доведено фіктивності оскаржуваного договору довічного утримання.
Не погодившись з таким рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Лупейко О. В. подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лупейка О. В. залишено без задоволення, рішення Вишгородського районного суду Київської області від 03 жовтня 2019 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У вересні 2020 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Лупейка О. В. на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 03 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, з урахуванням уточненої касаційної скарги від 19 жовтня 2020 року, заявник просить суд касаційної інстанції оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій ухвалені судові рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
30 жовтня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що14 серпня 2007 року між ОСОБА_3 (відчужувач) та ОСОБА_2 (набувач) було укладено договір довічного утримання, відповідно до умов якого відчужувач зобов`язується передати у власність набувачу, а набувач зобов`язується прийняти житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до положень пункту 6 вказаного договору, за згодою сторін обов`язок набувача майна з надання відчужувачем довічного забезпечення визначається у вигляді: забезпечення відчужувача житлом шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваному будинку; забезпечення харчуванням, одягом, лікуванням, доглядом та необхідною допомогою, грошова оцінка якій складає 300,00 грн готівкою, не пізніше 15 числа поточного місяця. У випадку інфляції ця сума змінюється відповідно до індексу інфляції споживчих цін.
Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 11 вересня 2007 року будинок, який розташовано за адресою: АДРЕСА_1 , було зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі договору довічного утримання від 14 серпня 2007 року.
Матеріали справи містять ряд розписок, зокрема від 15 серпня 2009 року, 17 травня 2013 року, 27 лютого 2014 року, відповідно до яких ОСОБА_3 підтверджує факт того, що ОСОБА_2 , з якою ОСОБА_3 уклала договір довічного утримання, сумлінно та у повному обсязі виконує свої зобов`язання, які зазначені у пункті 6 вищевказаного договору довічного утримання. Будь-яких претензій до ОСОБА_2 ОСОБА_3 не має.
26 серпня 2015 року ОСОБА_3 склала заповіт, відповідно до якого заповіла все належне їй майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося і взагалі все те, що буде їй належати на день смерті і на що вона за законом буду мати право, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
04 травня 2016 року ОСОБА_2 звернулась до голови Литвинівської сільської ради, Вишгородського району, Київської області з заявою про те, що ОСОБА_1 чинить їй перешкоди у виконанні своїх обов`язків щодо утримання ОСОБА_3 , а саме закрила будинок на замок, в якому знаходиться ОСОБА_3 , яка потребує сторонньої допомоги. Просила провести бесіду з подружжям ОСОБА_1 .
06 травня 2016 року ОСОБА_2 подала заяву до Відділу поліції Вишгородського ГУ НП України про протиправні дії (злочин) та перешкоджанням сторонніми особами виконанню умов договору довічного утримання, в якій зазначила, що ОСОБА_1 та її чоловік не дають змоги потрапити в будинок до ОСОБА_3 , яка потребує стороннього догляду та ліків. Просила порушити кримінальне провадження за статтею 135 та статтею 146 КК України та внести відомості до ЄРДР. Крім того, просила сільську раду забезпечити безперешкодне відвідування нею та лікарями ОСОБА_3 для надання їй медичної допомоги та іншої допомоги по утриманню.
Як вбачається із акту відвідування місця проживання ОСОБА_3 від 06 травня 2016 року, складеного та підписаного спеціалістом Литвинівської сільської ради Козловою Н. І., директором будинку культури ОСОБА_5 , мешканкою с. Литвинівка ОСОБА_2 та головою Литвинівської сільської ради Мурга В. М., під час відвідування місця проживання ОСОБА_3 остання повідомила, що хворіє та в силу літнього віку та хворобливого стану не може піднятися з ліжка. Хвора ОСОБА_3 повідомила, що 04 травня 2016 року її відвідував лікар ОСОБА_6 разом із ОСОБА_2 , яка доглядає її з 2007 року. ОСОБА_2 вона бачить кожного дня, отримує від неї допомогу, харчі, одяг, ліки. Крім цього, вказано, що ОСОБА_2 оплачує її проживання у даному будинку. Будь-яких претензій до ОСОБА_2 вона не має. Також зазначено, що під час відвідування ОСОБА_3 їй було передано ліки, які були призначені лікарем та які були придбані ОСОБА_2 за власні кошти.
З довідки Литвинівського відділу зв`язку від 21 травня 2016 року вбачається, що ОСОБА_2 отримувала квитанції за електроенергію та газопостачання в будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та регулярно здійснювала оплату за комунальні послуги з 2007 року по даний час.
Відповідно до свідоцтва про смерть від 02 серпня 2016 року ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно із довідкою Литвинівської сільської ради від 27 листопада 2017 року № 822 ОСОБА_3 похована ОСОБА_2 за власний кошт.
Вказане також підтверджується довідкою Української православної церкви с. Литвинівка Київської єпархії й накладною від 15 травня 2006 року № 102 ФОП ОСОБА_7 про отримання ритуальних послуг.
З довідки Литвинівської амбулаторії загальної практики сімейної медицини від 01 грудня 2018 року № 08 вбачається, що ОСОБА_2 неодноразово зверталась до цього закладу і викликала лікаря для ОСОБА_3 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтями 15 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема визнання правочину недійсним.
Згідно зі статтею 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Статтею 745 ЦК України передбачено, що договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до статті 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.
Згідно із закріпленою у статті 204 ЦК України презумпцією правомірності правочину правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину, встановлені у статті 203 ЦК України, згідно з частиною п`ятою якої правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України, є підставою недійсності правочину.
Правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що обумовлювалися цим правочином, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (стаття 234 ЦК України).
Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин формально і заздалегідь знаючи, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, незалежно від того, в якій формі він вчинений, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.
При фіктивному правочині у сторін такого правочину відсутній намір створити ті правові наслідки, які задекларовані у правочині. Тобто волевиявлення учасників правочину не відповідає їх дійсній волі. Ознаками фіктивності договору є: наявність зовнішньої форми правочину, що фіксує удавані наміри сторін; відсутність у сторін дійсного наміру створити наслідки, які зумовлювалися у цьому правочині. Тобто має місце лише імітація правочину, а у діях сторін, що імітують правочин, відсутня головна ознака правочину - спрямованість на встановлення, припинення або іншу видозміну цивільних правовідносин.
Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14 та постановах Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-116цс14, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2690цс16.
За правилами статей 12 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суди встановили, що 14 серпня 2007 року між ОСОБА_3 (відчужувач) та ОСОБА_2 (набувач) було укладено договір довічного утримання, відповідно до умов якого відчужувач зобов`язується передати у власність набувачу, а набувач зобов`язується прийняти житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Окрім того, відповідно до положень пункту 6 вказаного вище договору, за згодою сторін обов`язок набувача майна з надання відчужувачем довічного забезпечення визначається у вигляді: забезпечення відчужувача житлом шляхом збереження права безоплатного довічного проживання у відчужуваному будинку; забезпечення харчуванням, одягом, лікуванням, доглядом та необхідною допомогою, грошова оцінка якій складає 300,00 грн готівкою, не пізніше 15 числа поточного місяця. У випадку інфляції ця сума змінюється відповідно до індексу інфляції споживчих цін.
Таким чином, окрім передачі житлового будинку у власність набувачу, сторони також погодили й розмір матеріального забезпечення відчужувача.
Судами встановлено, що житловий будинок з надвірними будівлями, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору довічного утримання від 14 серпня 2007 року зареєстровано за ОСОБА_2 .
Також судами встановлено, що на підтвердження виконання взятих на себе зобов`язань ОСОБА_2 надала до суду ряд документів, відповідно до яких підтверджено факт того, що набувач за договором сумлінно виконувала свої зобов`язання перед відчужувачем, які зазначені у пункті 6 вищевказаного договору довічного утримання.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позову, оскільки позивачка не довела у передбачений процесуальним законом спосіб наявності підстав для визнання правочину недійсним.
Посилання заявника на формальне зазначення обов`язків ОСОБА_2 у договорі довічного утримання від 14 серпня 2007 року не спростовують тих обставин, що відповідачка у справі належним чином здійснювала покладені на неї обов`язки за цим договором.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лупейка Олександра Васильовича залишити без задоволення.
Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 03 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 12 серпня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Є. В. Коротенко
В. С. Жданова
А. Ю. Зайцев