№ 363/669/17

Постанова

Іменем України

30 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 363/669/17

провадження № 61-2704св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Державного підприємства «Київська лісова науково-дослідна станція»,

відповідачі: Вишгородська районна державна адміністрація, ОСОБА_1 ,

треті особи: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Петріцька Альона Павлівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника прокурора Київської області на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 травня 2018 року у складі судді Баличевої М. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Іванової І. В., Мельника Я. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У лютому 2017 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Державного підприємства «Київська лісова науково-дослідна станція» (далі - ДП «Київська лісова науково-дослідна станція») звернувся до суду з позовом до Вишгородської районної державної адміністрації (далі - Вишгородська РДА), ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Петріцька А. П. (далі - приватний нотаріус КМНО Петріцька А. П.), про визнання незаконним та скасування розпорядження, скасування рішення про державну реєстрацію та витребування земельної ділянки, посилаючись на те, що Києво-Святошинською місцевою прокуратурою в ході проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016111200000360, зареєстрованому в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 05 червня 2016 року, встановлено, що розпорядженням Вишгородської РДА від 03 січня 2012 року № 4 «Про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства на території Новопетрівської сільської ради Вишгородського району Київської області» ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку площею 0,0568 га для ведення особистого селянського господарства на території Новопетрівської сільської ради Вишгородського району Київської області. На підставі вказаного розпорядження ОСОБА_2 отримала державний акт серії ЯМ № 433855 на право власності на земельну ділянку площею 0,0568 га, кадастровий номер 3221886001:03:229:0140, для ведення особистого селянського господарства. В подальшому на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 07 жовтня 2015 року № 5443 ОСОБА_2 подарувала зазначену земельну ділянку ОСОБА_1 . Спірна ділянка відноситься до земель лісового фонду, що підтверджується листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 22 квітня 2016 року № 299, картою-схемою розподілу території Київської лісової науково-дослідної станції на лісництва, матеріалами лісовпорядкування - викопіюванням з планшету № 5 Старопетрівського лісництва ДП «Київська лісова науково-дослідна станція», квартал 163, 164 лісовпорядкування 2003 року, проектом організації та розвитку лісового господарства Київської лісової науково-дослідної станції, фрагментом публічної кадастрової карти України з нанесеними межами кварталів 163, 164 Старопетрівського лісництва ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» та межами земельної ділянки з кадастровим номером 3221886001:03:229:0140. ДП «Київська лісова науково-дослідна станція», у якого спірна земельна ділянка перебувала в постійному користуванні, не надавало будь-яких погоджень на її вилучення. Таким чином, при прийнятті оспорюваного розпорядження Вишгородської РДА порушені вимоги статей 20 21 57 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації». Враховуючи викладене, заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури просив: визнати незаконним та скасувати розпорядження Вишгородської РДА від 03 січня 2012 року № 4 «Про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства на території Новопетрівської сільської ради Вишгородського району Київської області»; скасувати рішення приватного нотаріуса КМНО Петріцької А. П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 07 жовтня 2015 року з індексним номером 25091947; витребувати на користь держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України у постійне користування ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0568 га з кадастровим номером 3221886001:03:229:0140 вартістю 925,35 грн, яка розташована в межах Новопетрівської сільської ради Вишгородського району Київської області.

Вишгородської РДА заперечила проти позову, посилаючись на те, що оспорюване розпорядження винесене в межах її повноважень та у спосіб, встановлений законом. Позовні вимоги є необґрунтованими і безпідставними, а доводи заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури про те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісового фонду, не підтверджено належними доказами. Крім того, при зверненні з цим позовом пропущено позовну давність, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 04 травня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що земельну ділянку передано у приватну власність ОСОБА_2 за рахунок земель, що перебувають в постійному користуванні ДП «Київська лісова науково-дослідна станція», без виключення її з Державного лісового фонду України. Тому при прийнятті Вишгородською РДА оспорюваного розпорядження порушені вимоги статей 20 21 57 149 ЗК України та статті 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації». Однак позов заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури не підлягає задоволенню у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено Вишгородською РДА.

Постановою Київського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області залишено без задоволення, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 травня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спірна земельна ділянка на час їх передачі у приватну власність ОСОБА_2 відносилася до земель державної власності лісогосподарського призначення та використовувалася для ведення лісового господарства в порядку, визначеному Лісовим кодексом України (далі - ЛК України). При цьому ОСОБА_2 з 2012 року, а ОСОБА_1 з 2015 року відкрито володіли і користувалися цією земельною ділянкою, яка знаходиться в доступному місці, серед інших домоволодінь в селі Нові Петрівці. Тому позивачі при належному виконанні наданих їм законом повноважень могли встановити порушення прав ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» на користування земельною ділянкою та вчасно звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Крім того, позивачі мали доступ до Публічної кадастрової карти, тому могли і повинні були довідатися про порушення своїх прав на спірну земельну ділянку з часу внесення до Державного земельного кадастру відомостей про нового власника земельної ділянки ОСОБА_2 , тобто з 01 січня 2013 року, з якого розпочався перебіг позовної давності. Оскільки прокурор подав позов до суду лише в лютому 2017 року, то висновок місцевого суду про відмову в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності є правильним.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У січні 2019 року заступник прокурора Київської області подавдо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 травня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили у повному обсязі доказів і не звернули уваги на те, що відчуження спірної земельної ділянки, яка є власністю Українського народу та не може перебувати у приватній власності, є триваючим правопорушенням. Відмовляючи в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності, місцевий суд безпідставно виходив з того, що позивачі могли довідатися про порушення прав держави з часту прийняття Вишгородською РДА оскаржуваного розпорядження, тобто з 03 січня 2012 року. Натомість суд апеляційної інстанції, визнаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, дійшов висновку про початок перебігу позовної давності з 01 січня 2013 року, тобто з дати початку функціонування Публічної кадастрової карти. Такі висновки судів не ґрунтуються на нормах чинного законодавства та є припущеннями. При цьому суди обох інстанцій не врахували, що позивачі не давали будь-яких погоджень на вилучення спірної земельної ділянки, не були учасниками правовідносин щодо надання цієї земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2 , видачі їй державного акта та подальшого відчуження, а дізналися про перебування ділянки у приватній власності після проведення у серпні-жовтні 2014 року лісовпорядних робіт.

У березні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Оплачко В. О. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Вишгородського районного суду Київської області.

13 березня 2019 року справа № 363/669/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що розпорядженням Вишгородської РДА від 03 січня 2012 року № 4 «Про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства на території Новопетрівської сільської ради Вишгородського району Київської області» передано ОСОБА_2 безоплатно у власність земельну ділянку площею 0,0568 га для ведення особистого селянського господарства на території Новопетрівської сільської ради Вишгородського району Київської області.

На підставі вищевказаного розпорядження ОСОБА_2 отримала державний акт серії ЯМ № 433855 від 02 березня 2012 року на право власності на земельну ділянку площею 0,0568 га, кадастровий номер 3221886001:03:229:0140, для ведення особистого селянського господарства.

В подальшому на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 07 жовтня 2015 року № 5443 ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_1 вказану земельну ділянку. В цей же день приватним нотаріусом КМНО Петріцькою А. М. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис № 11497942 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221886001:03:229:0140 за ОСОБА_1 .

На запит прокуратури Київської області від 15 квітня 2016 року № 37-02-10Н листом Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» Державного агентства лісових ресурсів України від 22 квітня 2016 року № 299 було повідомлено, що відповідно до матеріалів лісовпорядкування 2003 року межі земельної ділянки, кадастровий номер 3221886001:03:229:0140, частково накладаються на землі лісового фонду, які перебувають в користуванні ДП «Київська лісова науково-дослідна станція».

Перебування спірної земельної ділянки лісового фонду в постійному користуванні ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» підтверджується також картою-схемою розподілу території Київської лісової науково-дослідної станції на лісництва, матеріалами лісовпорядкування - викопіювання з планшету № 5 Старопетрівського лісництва ДП «Київська лісова науково-дослідна станція», квартал 163, 164 Лісовпорядкування 2003 року, проектом організації та розвитку лісового господарства Київської лісової науково-дослідної станції, фрагментом публічної кадастрової карти України з нанесеними межами кварталів 163, 164 Староптрівського лісництва ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» та межами земельної ділянки з кадастровим номером 3221886001:03:229:0140.

ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» як землекористувач не надавало будь-яких погоджень на вилучення земельної ділянки.

Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Згідно з частинами першою-третьою статті 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Пунктами 1, 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачено, що місцева державна адміністрація розробляє та забезпечує виконання затверджених у встановленому законом порядку програм раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості грунтів, що перебувають у державній власності; розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Згідно зі статтею 32 ЛК України районні державні адміністрації у сфері лісових відносин на їх території: забезпечують реалізацію державної політики у сфері лісових відносин; беруть участь у розробленні та забезпеченні виконання регіональних (місцевих) програм з охорони, захисту, використання та відтворення лісів; приймають рішення про виділення в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебувають у державній власності, у межах сіл, селищ, міст районного значення; беруть участь у здійсненні заходів щодо охорони і захисту лісів, ліквідації наслідків стихійних явищ, лісових пожеж, залучають у встановленому порядку до цих робіт населення, транспортні й інші технічні засоби та обладнання; вносять у встановленому порядку пропозиції про обмеження або тимчасове припинення діяльності підприємств, установ та організацій у разі порушення ними лісового законодавства; вирішують інші питання у сфері лісових відносин відповідно до закону.

Відповідно до частини першої статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Пунктом «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України передбачено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до частин першої, третьої статті 57 ЛК в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття розпорядження Вишгородської РДА від 03 січня 2012 року № 4), зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до ЗК України. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями. У разі прийняття рішення щодо зміни цільового призначення земельних лісових ділянок обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями таке рішення погоджується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок Кабінетом Міністрів України не потребує погоджень з іншими органами.

Частинами першою, другою статті 20 ЗК України передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України).

Відповідно до статей 56 57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Таким чином, землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства, належать до земель лісогосподарського призначення, на які розповсюджується особливий режим щодо використання, надання в користування та передачі у власність.

При цьому згідно зі статтею 3 ЗК України земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

Частиною другою статті 5 ЛК України передбачено, що віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Відтак, застосування норм земельного та лісового законодавства при визначенні правового режиму земель лісогосподарського призначення повинне базуватися на пріоритетності норм земельного законодавства перед нормами лісового законодавства, а не навпаки.

Оскільки земельна ділянка й права на неї на землях лісогосподарського призначення є об`єктом земельних правовідносин, то суб`єктний склад і зміст таких правовідносин повинні визначатися згідно з нормами земельного законодавства в поєднанні з нормами лісового законодавства в частині використання та охорони лісового фонду.

Основною рисою земель лісогосподарського призначення є призначення цих земель саме для ведення лісового господарства, що за змістом статті 63 ЛК України полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Отже, однією з основних особливостей правового режиму земель лісогосподарського призначення є нерозривний зв`язок їх використання з лісокористуванням.

Згідно з частиною першою статті 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

Відповідно до статті 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій згідно із законом.

Пунктом «а» частини першої статті 13 ЗК України визначено, що до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Кабінет Міністрів України у сфері лісових відносин передає у власність, надає у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки, що перебувають у державній власності (пункт 5 частини першої статті 27 ЛК України).

Згідно з частинами другою, дев`ятою статті 149 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб,

ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», крім випадків, визначених частинами п`ятою-восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

За статтею 48 ЛК України у матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об`єкта лісовпорядкування. Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування. У проекті організації та розвитку лісового господарства визначаються і обґрунтовуються основні напрями організації і розвитку лісового господарства об`єкта лісовпорядкування з урахуванням стану та перспектив економічного і соціального розвитку регіону. Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього природного середовища. Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов`язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.

За змістом статей 181-184 202-204 ЗК України, Законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій» дані державного земельного кадастру -це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Відповідно до пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово - картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування відносяться до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Тому при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцеві положення» ЛК України.

Така правова позиція викладена Верховним Судом України в постановах від 24 грудня 2014 року у справі № 6-212цс14 та від 21 січня 2015 року у справі № 6-224цс14.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що спірна земельна ділянка відноситься до земель державного лісового фонду та була передана у власність фізичній особі без її вилучення в належного користувача - ДП «Київська лісова науково-дослідна станція», суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що позов є обґрунтованим. Разом з тим, відмовляючи в задоволенні позовних вимог заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» у зв`язку зі спливом позовної давності, місцевий судвиходив з того, що позивачі могли довідатися про порушення своїх прав з часу прийняття Вишгородською РДА оскаржуваного розпорядження, тобто з 03 січня 2012 року.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку та залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд дійшов висновку, що відомості про нового власника спірної земельної ділянки ОСОБА_2 були внесені до Державного земельного кадастру, до якого держава забезпечила доступ з 01 січня 2013 року, тому позивачі з цієї дати могли і повинні були довідатися про порушення своїх прав.

При цьому суд апеляційної інстанції не звернув уваги на такі обставини.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

У частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статей 256 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

У передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок сформульований, зокрема в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц).

У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у пункті 48 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 так: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

В позовній заяві в цій справі заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури посилався на те, що йому стало відомо про розпорядження Вишгородської РДА від 03 січня 2012 року № 4 та допущені при його прийнятті порушення лише в ході проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016111200000360, зареєстрованому в Єдиному реєстрі досудових розслідувань 05 червня 2016 року. В апеляційній скарзі заявник зазначив, що позивачі не давали будь-яких погоджень на вилучення спірної земельної ділянки, не були учасниками правовідносин щодо її надання у приватну власність ОСОБА_2 , видачі їй державного акта та подальшого відчуження земельної ділянки, а дізналися про перебування її у приватній власності після проведення в серпні-жовтні 2014 року лісовпорядних робіт. Апеляційним судом не перевірено і не спростовано наведених доводів заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури.

Крім того, у пункті 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) звернуто увагу на те, що для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною заявленою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Керівник Києво-Святошинської місцевої прокуратури в цій справі пред`явив три позовні вимоги: про визнання незаконним та скасування розпорядження Вишгородської РДА від 03 січня 2012 року № 4 «Про затвердження проекту землеустрою та передачу земельної ділянки у власність ОСОБА_2 для ведення особистого селянського господарства на території Новопетрівської сільської ради Вишгородського району Київської області»; про скасування рішення приватного нотаріуса КМНО Петріцької А. П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 07 жовтня 2015 року з індексним номером 25091947; про витребування на користь держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України у постійне користування ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» з незаконного володіння ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0568 га з кадастровим номером 3221886001:03:229:0140 вартістю 925,35 грн, яка розташована в межах Новопетрівської сільської ради Вишгородського району Київської області.

Отже, перша вимога заявлена до Вишгородської РДА, якою було прийнято оскаржене розпорядження, а дві інші вимоги - до ОСОБА_1

ОСОБА_1 не заявляв про сплив позовної давності, тому суди не мали підстав вирішувати питання стосовно застосування приписів про позовну давність до вимог, заявлених до нього.

Вишгородська РДА заявила в суді першої інстанції про сплив позовної давності щодо всіх позовних вимог, однак оцінка доводів стосовно застосування приписів про позовну давність до вимоги про визнання незаконним та скасування розпорядження Вишгородської РДА від 03 січня 2012 року № 4 має бути надана після оцінки застосування судами інших норм права при розгляді цієї вимоги.

За правилами статей 4 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти в галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на викладене, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави і органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність земель державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14 19 Конституції України).

У пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 звернуто увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

З огляду на викладене та з урахуванням того, що однією з позовних вимог є витребування земельної ділянки в останнього її набувача ОСОБА_1 на користь держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України у постійне користування ДП «Київська лісова науково-дослідна станція», суди попередніх інстанцій не перевірили, чи є ефективним способом захисту права власника заявлені прокурором вимоги про визнання недійсним розпорядження місцевого органу виконавчої влади, яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0568 га, а також про скасування рішення приватного нотаріуса КМНО Петріцької А. П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Встановлення вказаних обставин має важливе значення для правильного вирішення справи в частині наведених позовних вимог, оскільки за змістом вищезазначених правових висновків Великої Палати Верховного Суду у випадку, якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права є неефективним, в задоволенні відповідних позовних вимог необхідно відмовити.

Відповідно до статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не обґрунтував належним чином своїх висновків та не встановив повністю фактичних обставин справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не перевірив доводів апеляційної скарги та не дослідив наданих сторонами доказів.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд апеляційної інстанції не виклав у судовому рішенні в достатній мірі мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховним Судом взято до уваги, що суд апеляційної інстанції не усунув порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальних законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховним Судом враховано тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора Київської області задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 20 грудня 2018 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов