Постанова
Іменем України
08 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 369/10153/16-ц
провадження № 61-4121св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (відповідач за зустрічним позовом),
третя особа - приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Юлія Вадимівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2020 року в складі судді Ковальчук Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про поділ майна, що є об`єктом спільної сумісної власності.
Позов обґрунтовано тим, що 03 лютого 1989 року між ним і ОСОБА_2 зареєстровано шлюб у відділі ЗАГС Ленінського району м. Києва. У шлюбі у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_1 стверджував, що шлюбний договір між ним та ОСОБА_2 не укладений. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 листопада 2013 року шлюб між сторонами розірвано.
Зі слів ОСОБА_1 , за час згаданого шлюбу за його особисті кошти набуто на ім`я ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , при цьому він надавав згоду на укладання договору купівлі-продажу цієї квартири. Позивач стверджував, що ОСОБА_2 за час шлюбу ніде не працювала, особистого доходу не мала, вказував, що з часу розлучення він змушений проживати зі своєю матір`ю та двома сестрами в однокімнатній квартирі за адресою: АДРЕСА_2 . ОСОБА_2 протиправно здає їхню спільну квартиру в оренду.
Оскільки спірна квартира набута під час шлюбу сторін, то ОСОБА_1 вважав, що це майно повинно бути поділено і за ним має бути визнано право власності на її 1/2 частини.
З урахуванням зазначеного, позивач просив поділити у рівних частинах майно у вигляді квартири АДРЕСА_1 , яке є об`єктом його та ОСОБА_2 права спільної сумісної власності, та визнати за ним право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку, витребування майна у добросовісного набувача, мотивуючи свої вимоги тим, що за період шлюбу нею та ОСОБА_1 набуто:
27 листопада 1996 року - 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_3 ;
28 вересня 2001 року - квартиру АДРЕСА_1 .
28 грудня 2016 року ОСОБА_2 дізналась, що 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_3 , що є їх з ОСОБА_1 спільною сумісною власністю, одноособово відчужена останнім на підставі договору купівлі-продажу від 12 грудня 2016 року ОСОБА_3
ОСОБА_2 стверджувала, що на вказаний продаж згоди не давала.
На підставі зазначеного, з урахуванням збільшених позовних вимог, ОСОБА_2 просила:
визнати 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_3 об`єктом спільної сумісної власності подружжя;
визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_3 , укладений 12 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В.;
визнати у порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_3 ;
витребувати у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_3 .
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Поділено у рівних частинах майно у вигляді квартири АДРЕСА_1 , яке є об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 4 134,00 грн.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_3 об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Визнано недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_3 , укладений 12 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В.
Визнано в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_3 .
Витребувано у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_3 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 4 134,00 грн.
Ухвалюючи рішення про задоволення первісного та зустрічного позовів, суд першої інстанції виходив з того, що спірне майно придбане саме за час шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , сторони не надали належних та допустимих доказів того, що спірне майно набуто ОСОБА_1 або ОСОБА_2 за їхні особисті кошти.
Оскільки ОСОБА_1 відчужив ОСОБА_3 1/2 частини спірного житлового будинку на підставі договору купівлі-продажу без згоди ОСОБА_2 , якій ця частина житлового будинку також належить на праві спільної сумісної власності, то суд першої інстанції дійшов висновку, що вказаний договір є недійсним, а належна ОСОБА_2 частина цього будинку повинна бути витребувана у ОСОБА_3 на її користь.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволення зустрічного позову, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2020 року в частині задоволення зустрічного позову, а саме: визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_3 , укладений 12 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В., визнання в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_2 права власності на 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_3 , витребування у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_3 ; ухвалити у відповідній частині нове рішення, яким у порядку поділу майна подружжя стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у рахунок компенсації вартість 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_3 , в іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постановою Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Апеляційний суд у постанові зазначив, що суд першої інстанції повно і всебічно з`ясував обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, правильно послався на норми закону, які регулюють спірні відносини, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення первісного та зустрічного позовів, оскільки під час розгляду справи сторони не надали доказів того, що спірне майно є особистою власністю одного з подружжя.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи
У березні 2021 року ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить оскаржувані судові рішення в частині задоволення зустрічного позову щодо визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку, визнання в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_2 права власності на 1/4 частини житлового будинку, витребування у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1/4 частини житлового будинку скасувати, ухвалити у відповідній частині нове рішення, яким у порядку поділу майна подружжя стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 у рахунок компенсації погоджену сторонами вартість 1/4 частини житлового будинку, в іншій частині оскаржувані судові рішення - залишити без змін.
Касаційна скарга містила також клопотання про зупинення дії рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2020 року в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного житлового будинку, визнання в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_2 права власності на 1/4 частини житлового будинку та зупинення виконання рішення суду в частині витребування у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1/4 частини спірного житлового будинку до закінчення касаційного провадження.
Як підставу касаційного оскарження заявник вказує на неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц; постановах Верховного Суду від 25 січня 2018 року у справі № 520/9193/15-ц, від 02 квітня 2018 року у справі № 522/12782/15-ц, від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц, від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц, від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц, від 19 грудня 2018 року у справі № 2-4440/11, від 30 січня 2019 року у справі № 158/2229/16-ц, від 28 лютого 2019 року у справі № 472/34/15-ц, від 02 жовтня 2019 року у справі № 643/14768/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 2/4440/11 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, заявник посилається на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки встановлено обставини на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
У касаційній скарзі заявник також зазначає, що:
- інформація про реєстрацію шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у справі відсутня, так як шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ніколи не укладався, рішенням суду у справі № 369/7906/13-ц розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а не ОСОБА_2 . Відповідно суд безпідставно визнав у рішенні, що спірне нерухоме майно є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Суд не установив, чи є ОСОБА_2 тією особою, яка укладала шлюб із ОСОБА_1 ;
- із матеріалів справи не вбачається, що ОСОБА_2 була співвласником спірного житлового будинку;
- суди залишили поза увагою той факт, що спірне майно в натурі не було виділено. В судовому засіданні апеляції встановлено, що відповідач тривалий час не проживає та не користується спірним будинком;
- матеріали справи свідчать, що поділ майна, а саме 1/2 частини будинку, не може бути виділено в натурі, так як не тільки 1/2 частини будинку, а весь будинок, господарські споруди та прибудинкова територія зазнали перетворень і збільшились у вартості з моменту укладення договору купівлі-продажу. Свідки підтвердили, що ОСОБА_3 , здійснюючи капітальну перебудову житлового будинку, затратив великі кошти, що також підтверджується товарними/фіскальними чеками, накладними, рахунками та фотографіями. Ніхто із сторін факт капітальної перебудови будинку, прибудинкової території та вкладення в ремонт значних коштів не заперечував;
- суд не встановив, яку мету мала на увазі позивач за зустрічним позовом, заявляючи вимогу про витребування частки. ОСОБА_2 обрала неправильний спосіб захисту порушених прав, так як її вимога про витребування з чужого незаконного володіння 1/4 частини будинку, невиділеної в натурі, та визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини будинку на підставі статей 203 215 388 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) суперечить правовим нормам ЦК України та правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду, зокрема витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі;
- якщо припустити, що ОСОБА_2 та ОСОБА_2 є одна й та ж особа, що в силу правил частини шостої статті 81 ЦПК України є неприпустимим, то стаття 388 ЦК України передбачає, що ОСОБА_2 мала право витребувати 1/4 частини будинку від ОСОБА_3 як набувача лише у разі, якщо 1/4 частини будинку була нею загублена, або загублена ОСОБА_1 , якому вона передала 1/4 частини будинку у володіння; 1/4 частини будинку була викрадена у неї або в ОСОБА_1 , якому вона передала 1/4 частини будинку у володіння, 1/4 частини будинку вибула з володіння ОСОБА_2 або ОСОБА_1 , якому вона передала 1/4 частини будинку у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Оскільки ОСОБА_1 розпорядився 1/2 частини будинку на власний розсуд проти волі іншого з подружжя та без згоди ОСОБА_2 , то вона має право на грошову компенсацію за 1/4 частини спірного житлового будинку;
- суди попередніх інстанцій, керуючись вимогами частини п`ятої статті 71 Сімейного кодексу України (далі - СК України), самостійно мали присудити грошову компенсацію частки у праві спільної сумісної власності на майно (вартість спірного майна визначити за ціною позову - 630 240,00 грн), при цьому не брати до уваги, що інший із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду не вніс, оскільки таку суму вносить позивач і лише у випадку, якщо майно виділяється йому;
- не може бути визнаний недійсним спірний договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , у зв`язку з тим, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відсутні будь-які правовідносини щодо спірного будинку. Суд не мав права визначати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини спірного житлового будинку, укладений 12 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , так як в цьому будинку частка ОСОБА_2 складала тільки 1/4 частини будинку, іншими власниками 1/2 частини будинку були їхній син ОСОБА_4 та 1/4 частини будинку - ОСОБА_1 .
У серпні 2021 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду пояснення до касаційної скарги, в яких просив при розгляді цієї справи урахувати висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20).
Станом на час розгляду справи відзив на касаційну скаргу ОСОБА_3 на адресу Верховного Суду не надходив.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу ОСОБА_3 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано з Києво-Святошинського районного суду Київської області матеріали цивільної справи № 369/10153/16-ц, відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_3 про зупинення виконання та дії рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2020 року, надано іншим учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У травні 2021 року матеріали справи № 369/10153/16-ц надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року призначено справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
З огляду на зміст та прохальну частину касаційної скарги, перегляд справи судом касаційної інстанції здійснюється лише в частині вирішення зустрічних вимог ОСОБА_2 .
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_3 підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій установлено, що 03 лютого 1989 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб у відділі ЗАГС Ленінського району м. Києва за актовим записом №37.
У шлюбі у сторін народився син, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
За час шлюбу, 27 листопада 1996 року придбано на ім`я ОСОБА_1 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_3 на підставі договору купівлі-продажу будинку, посвідченого державним нотаріусом Києво-Святошинської державної районної нотаріальної контори Київської області за реєстровим № 4084. Вказане майно зареєстроване в КП «Києво-Святошинське бюро технічної інвентаризації».
28 вересня 2001 року придбано на ім`я ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федотовою О. В. за реєстровим № 6460. Вказане майно зареєстроване в КП «Києво-Святошинське бюро технічної інвентаризації».
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 листопада 2013 року шлюб між сторонами розірвано.
З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28 грудня 2016 року та матеріалів нотаріальної справи вбачається, що 12 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В. за реєстровим № 4578.
Згоди на такий продаж ОСОБА_2 ОСОБА_1 не надавала. Останній подав нотаріусу заяву, в якій вказав, що відчужуване майно є його особистою власністю.
Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що належних доказів здійснення ОСОБА_3 законної реконструкції спірного житлового будинку АДРЕСА_3 суду надано не було, з наданих відповідачем за зустрічним позовом ОСОБА_3 товарних та фіскальних чеків, накладних, рахунків, фотографій не можна встановити, що останні стосуються предмета доказування.
Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
У своїй уточненій зустрічній позовній заяві ОСОБА_2 просила суд визнати 1/2 частини спірного житлового будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя, визнати недійсним договір купівлі-продажу 1/2 частини спірного житлового будинку, укладений 12 грудня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , визнати в порядку поділу майна подружжя за ОСОБА_2 право власності на 1/4 частини спірного житлового будинку, витребувати у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1/4 частини спірного житлового будинку.
Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, задовольняючи у повному обсязі зустрічні вимоги ОСОБА_2 , керуючись, у тому числі, статтями 57 60 65 68-70 СК України, статтями 372 388 ЦК України, виходив із того, що спірне майно є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки спірний житловий будинок придбаний під час шлюбу позивача та відповідача, докази, які б підтверджували, що спірний житловий будинок є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , суду не надані, при цьому ОСОБА_1 відчужив ОСОБА_3 1/2 частини спірного житлового будинку на підставі договору-купівлі продажу без згоди ОСОБА_2 , якій ця частина житлового будинку також належить на праві спільної сумісної власності, тому, на переконання судів, зазначений договір є недійсним, а належна ОСОБА_2 частина цього будинку повинна бути витребувана у ОСОБА_3 на її користь.
Водночас колегія суддів не може погодитися із такими висновками судів, з урахуванням нижче викладеного.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно зі статтею 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України.
До спірних правовідносин щодо правового режиму спірного житлового будинку необхідно застосовувати норми Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), оскільки СК України введений в дію 01 січня 2004 року і зворотної сили не має, а спірний будинок придбаний 27 листопада 1996 року.
Отже, правовий режим спірного житлового будинку необхідно було визначати з урахуванням норм КпШС України, а не СК України, як це зробили суди.
Відповідно до статті 22 КпШС України, який був чинним на час виникнення правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить стаття 60 СК України).
Роздільним майном подружжя було визначено майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), за винятком коштовностей та предметів розкоші (стаття 24 КпШС України).
Отже, ураховуючи установлені судами фактичні обставини справи, житловий будинок АДРЕСА_3 був спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 , оскільки, як підтверджується матеріалами справи, спірний житловий будинок придбаний під час шлюбу позивача та відповідача, докази, які б підтверджували, що спірний житловий будинок є особистою приватною власністю ОСОБА_1 , суду не надано.
Оскільки спірний договір купівлі-продажу укладений 12 грудня 2016 року, то спірні правовідносини сторін щодо розпорядженням майном, визнання недійсним правочину та витребування майна регулюються вже приписами СК України та ЦК України.
Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить стаття 368 ЦК України.
Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (частина перша статті 190 ЦК України).
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Зазначена норма не забороняє подружжю припинити право спільної сумісної власності подружжя на це майно і встановити право спільної часткової власності подружжя на нього відповідно до статті 64 СК України.
Отже, майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділено між ними як у рівних, так і в інших частках за взаємною домовленістю.
Зазначені норми закону також свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
За вимогами частин першої, другої та четвертої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.
Відсутність згоди одного з подружжя може бути підставою для оспорення договору, укладеного іншим з подружжя.
Водночас пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.
Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), відступивши від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи-контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
Верховний Суд у постанові від 24 жовтня 2019 року у справі № 904/3315/18 наголошував на тому, що: «Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Так, принцип добросовісності - це загальноправовий принцип, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав.
У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків.
Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, яка, виходячи із конституційних положень, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.
Зазначений принцип лежить в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
Згаданий принцип римського права «venire contra factum proprium» є вираженням «equitable estoppel» - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на «principles of fraud» та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».
Подібні висновки викладено й у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).
Матеріали справи, яка переглядається, та установлені судами фактичні обставини справи свідчать про те, що:
- сторонами оспорюваного договору виступали тільки ОСОБА_1 (батько) та ОСОБА_4 (син), які у свою чергу були покупцями будинку, по 1/2 частини кожний;
- у тексті оспорюваного договору ОСОБА_1 довів до відома покупця, що 1/2 частини житлового будинку є його особистою власністю, шлюбних договорів/контрактів, які б змінювали правовий режим 1/2 частини житлового будинку, ним не укладалося,
- ОСОБА_1 надав нотаріусу заяву, в якій вказав, що відчужуване майно є його особистою власністю.
Зазначені обставини у сукупності підтверджують про те, що відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_3 не знав та не міг знати про те, що частина спірного житлового будинку належить подружжю ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір (позивач ОСОБА_1 ), не отримав згоди на це другого з подружжя ( ОСОБА_2 ).
Таким чином, оскільки укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема, знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя, а матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_3 на дату кладення спірного договору купівлі-продажу будинку володів такою інформацією, тому суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність підстав для задоволення вимоги ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 12 грудня 2016 року, оскільки у її задоволенні має бути відмовлено.
За відсутності встановлення обставин недобросовісної поведінки покупця майна договір купівлі-продажу не може бути визнаний недійсним лише з підстав відсутності згоди іншого з подружжя. Права іншого з подружжя у такому випадку підлягають захисту шляхом стягнення грошової компенсації 1/2 вартості відчуженого без його згоди майна.
Інші зустрічні вимоги пов`язані між собою та є взаємозалежними від вимоги про визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу, а тому також не підлягають задоволенню.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Відповідно до статті 412 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України).
Отже, оскільки у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, але судами допущено неправильне застосування норм матеріального права (зокрема положень частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України з урахуванням пункту 6 статті 3 ЦК України), тому Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішень судів першої й апеляційної інстанцій в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 та постановлення нового рішення про відмову у задоволенні зустрічного позову з підстав, зазначених у цій постанові.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
Щодо розподілу судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України у разі відмови в позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.
З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги та прийняте рішення про відмову у задоволенні зустрічного позову, на користь ОСОБА_3 із ОСОБА_2 підлягають стягненню понесені заявником судові витрати у вигляді судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 6 201,00 грн та судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 12 604,80 грн, всього - 18 805,80 грн.
Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2020 року в частині вирішення зустрічних вимог ОСОБА_2 та постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.
У задоволенні зустрічних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Юлія Вадимівна, про поділ майна подружжя, визнання недійсним договору купівлі-продажу 1/2 частини житлового будинку, витребування майна у добросовісного набувача відмовити.
Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 18 805,80 грн судових витрат, понесених на сплату судового збору.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко