01.01.2025

№ 369/15932/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 369/15932/21

провадження № 61-2204св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2024 року у складі колегії суддів Гуля В. В.,

Матвієнко Ю. О., Мельника П. М.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2 , про розірвання договору та стягнення коштів, в якому просила:

? розірвати попередній договір про укладення договору купівлі-продажу квартири від 17 червня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ;

? стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму коштів у розмірі 229 099,00 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 17 червня 2020 року між ОСОБА_1

та ОСОБА_2 укладено попередній договір про укладення договору купівлі-продажу квартири, на виконання умов якого ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 229 099,00 грн.

Згідно з умовами договору у строк до 30 червня 2021 року відповідач зобов`язався передати у власність позивачки з укладенням договору купівлі-продажу (далі - основний договір), а позивачка зобов`язався прийняти та оплатити квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 18,7 кв. м, у багатоквартирному житловому будинку, збудованому на земельній ділянці, площею 0,032 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5588, що знаходиться в

АДРЕСА_2

та підключеному до центральних комунікацій (водопостачання, водовідведення та електроенергії) у порядку та на умовах, передбачених відповідно попереднім та основним договорами.

Відповідно до пункту 3 попереднього договору:

- продавець зобов`язався збудувати на земельній ділянці площею 0,0322 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5588, що знаходиться в АДРЕСА_2 житловий будинок до 30 червня 2021 року, в якому буде розташовуватися зазначена вище квартира;

- квартира АДРЕСА_1 у житловому будинку згідно з планом забудови земельної ділянки має знаходитися на четвертому поверсі і має бути передана покупцю за основним договором у такому вигляді:

- у квартиру буде заведена електропроводка, встановлені лічильники холодної води та електричної енергії, встановлена запорна арматура на вводах води, встановлено електричний агрегат на опалення та бойлер для обігріву води. Вхідні двері в квартиру сталеві;

- договір купівлі-продажу квартири має бути нотаріально посвідчений не пізніше

30 червня 2021 року;

- ціна продажу квартири становить 229 199,00 грн, що на день укладення договору еквівалентно 8 565 долар США, ціна за 1 кв. м квартири становить 12 257,00 грн.

Під час укладення попереднього договору на підтвердження намірів сторін позивачка передала, а відповідач прийняв передоплату у вигляді авансу в розмірі 229 099,00 грн, що на день укладення договору еквівалентно 8 561 долар США. Залишок суми у розмірі 100 гривень позивачка зобов`язалася оплатити під час підписання основного договору.

Сторони також домовилися, що у випадку відмови (ухилення) відповідача від продажу квартири у строк, передбачений цим договором, або наявної заборони на продаж майна продавцем, або визнання об`єкту будівництва незаконною забудовою, або наявність підстав для визнання забудови як об`єкту будівництва, побудованого з порушенням чинних норм, що не дає можливості ввести його в експлуатацію, відповідач повинен повернути позивачці одержану від нього всю суму авансового платежу протягом одного місяця.

Позивачка зауважувала, що відповідач, отримавши грошові кошти, будинок не

збудував, кошти не повернув, чим порушив свої зобов`язання.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 лютого 2022 року відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.

Заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області

від 10 березня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Розірвано попередній договір про укладення договору купівлі-продажу квартири від 17 червня 2020 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений аванс у розмірі

229 099,00 грн.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір

у розмірі 2 290,99 грн.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції вказав, що жодних пропозицій з боку відповідача не надходило щодо переукладення договору на інший строк та повернення коштів за невиконання зобов`язань, тому вважав позовні вимоги про розірвання попереднього договору про укладення договору купівлі-продажу квартири обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Стягуючи грошові кошти в сумі 229 099,00 грн, суд першої інстанції керувався тим, що вказана сума є авансом, оскільки сторонами не дотримано умов, визначених статтею 570 ЦК України, а саме не укладено договір купівлі-продажу, на виконання якого передано кошти, тому порушене право позивачки на повернення коштів (авансу) за будь-яких умов підлягає захисту шляхом стягнення з відповідача на його користь переданих/отриманих грошових коштів у тому розмірі, в яких кошти передавалися.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2024 року заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 березня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений аванс у розмірі

229 099,00 грн.

В іншій частині позову відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався тим,

що у матеріалах справи відсутні будь-які докази повідомлення ОСОБА_2 про призначене на 10 березня 2023 року судове засідання, хоча таке повідомлення є обов`язковим і саме такою підставою обґрунтовано апеляційну скаргу ОСОБА_2 .

Водночас апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те,

що невиконання ОСОБА_2 умов попереднього договору значною мірою позбавили позивачку того, на що вона розраховувала під час його укладення (квартири), а тому позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 забезпечувального внеску у розмірі 229 099,00 грн підлягають задоволенню, оскільки позивачка виконала умови попереднього договору, зокрема сплатила суму забезпечувального внеску, а відповідач допустив істотне порушення умов попереднього договору і не передав у власність ОСОБА_1 , шляхом підписання основного договору купівлі-продажу квартири за попередньо узгодженою сторонами ціною.

Суд апеляційної інстанції, відмовлячи в частині позовних про розірвання попереднього договору вказав, що положення частини третьої статті 635 ЦК України передбачають, що зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що у попередньому договорі про укладення договору купівлі-продажу від 17 червня 2020 року сторонами окремо

не встановлювалося місце виконання договору, а тому в силу вимог частини першої статті 532 ЦК України місцем виконання зобов`язання про передання нерухомого майна за вказаним договором є місцезнаходження цього майна,

а саме квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 18,7 кв. м, у багатоквартирному житловому будинку, збудованому на земельній ділянці, площею 0,032 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5588, що знаходиться в АДРЕСА_2 , що територіально відноситься до Києво-Святошинського району Київської області, а отже справа підсудна Києво-Святошинському районному суду Київської області.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2024 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2024 року в частині стягнення грошових коштів та передати справу до Господарського суду міста Києва за підсудністю.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається:

- на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, а саме у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 289/2217/17, від 12 червня 2019 року у справі № 289/233/18, від 19 червня 2019 року у справі № 289/718/18, від 19 червня 2019 року у справі № 289/2210/17, від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц, від 30 січня 2020 року у справі № 921/557/15-г/10, від 06 лютого 2020 року у справі № 910/1116/18, від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17, від 12 січня 2021 року у справі № 334/5073/19, від 11 травня 2021 року у справі № 759/9008/19, та у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2020 року у справі № 758/2882/19, від 05 квітня 2021 року у справі № 766/11328/17, від 15 листопада 2023 року у справі № 187/442/15-ц;

- на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується

з підстав, передбачених частиною першою 411 цього Кодексу), а саме вказує,

що судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної

або територіальної юрисдикції (пункт 6 частини першої статті 411 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги зводяться до порушення судами правил підсудності, оскільки позов пред`явлено не з приводу нерухомого майна, а щодо стягнення заборгованості за договором про повернення інвестору коштів внаслідок розірвання інвестиційного договору, а також стягнення 3 % річних та інфляційних втрат у зв`язку з невиконання зобов`язань, а тому відсутні підстави для застосування положень статті 30 ЦПК України.

Заявник вказує, що за відповіддю, яка надійшла на запит Києво-Святошинського районного суду Київської області щодо місця проживання відповідача,

ОСОБА_2 має зареєстроване місце проживання за адресою:

АДРЕСА_3 , що відносить справу до територіальної підсудності Дніпровського районного суду міста Києва. Також вказує, що справа має бути передана за підсудністю до Господарського суду міста Києва, в якому розглядається справа № 910/10936/23 про неплатоспроможність ОСОБА_2 , про що представник відповідача повідомив Київський апеляційний суд у судовому засіданні 25 січня 2024 року.

Провадження у суді касаційної інстанції

23 квітня 2024 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М. відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, відстрочено ОСОБА_2 сплату судового збору за подання та розгляд його касаційної скарги до закінчення касаційного провадження.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У травні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

21 травня 2024 року представник Андрєєв М. А., який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав до Верховного Суду заяву про відвід колегії суддів Сердюка В. В., Карпенко С. О., Фаловської І. М.

Ухвалою Верховного Суду від 22 травня 2024 року заявлений ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Андрєєв М. А., відвід колегії суддів Сердюку В. В., Карпенко С. О., Фаловській І. М. визнано необґрунтованим, заяву про відвід колегії суддів передано судді, який не входить до складу суду, визначеному у порядку, передбаченому частиною першою статті 33 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 24 травня 2024 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Андрєєв М. А., відмовлено.

Інший учасник справи не скористався правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 17 червня 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено попередній договір про укладення договору купівлі-продажу квартири,

на виконання умов якого нею передано продавцю грошові кошти у розмірі

229 099,00 грн.

Сторони погодили, що у строк до 30 червня 2021 року відповідач зобов`язався передати у власність позивачки з укладенням договору купівлі-продажу, а позивачка зобов`язався прийняти і оплатити квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 18,7 кв. м, у багатоквартирному житловому будинку, збудованому на земельній ділянці, площею 0,032 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5588, що знаходиться в АДРЕСА_2 , та підключеному до центральних комунікацій (водопостачання, водовідведення та електроенергії) у порядку та на умовах, передбачених відповідно попереднім та основним договорами.

Відповідно до пункту 3 попереднього договору сторони погодили, що:

? продавець зобов`язався збудувати на земельній ділянці площею 0,0322 га, кадастровий номер 222486200:03:007:5588, що розташована в АДРЕСА_2 , житловий будинок до 30 червня 2021 року, в якому буде розташовуватися зазначена квартира;

? квартира АДРЕСА_1 в житловому будинку згідно з планом забудови земельної ділянки

має знаходитися на четвертому поверсі і має бути передана покупцю за основним договором у такому вигляді:

- договір купівлі-продажу квартири має бути нотаріально посвідчений не пізніше

30 червня 2021 року;

10 березня 2023 року Києво-Святошинський районний суд Київської області

ухвалив заочне рішення за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору та стягнення коштів. 31 серпня 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області із заявою про перегляд заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 березня 2023 року. Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 вересня 2023 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 березня 2023 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання

про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити

у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених

у частині третій цієї статті.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду

за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав

та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям оскаржувана постанова апеляційної інстанції відповідає

з огляду на таке.

Щодо територіальної підсудності

Згідно з частиною першою статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред`являються до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України позови, що виникають

із приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна

або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається

за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Нерухоме майно є особливим об`єктом права власності, оскільки наділене специфічними рисами - сталий зв`язок із землею, особлива цінність, неможливість переміщення без знецінення та зміни її призначення. Майнове право на об`єкт нерухомості є складовою частиною такого майна як об`єкта цивільних прав.

Перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 2/1519/8500/11, провадження № 61-18680св19)

Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна. Згідно з положеннями статті 181 ЦК України до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння

і користування ним (стаття 358 ЦК України); про поділ нерухомого майна,

що є у спільній частковій власності та виділ частки із цього майна (статті 364 367 ЦК України); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності

та виділ частки із цього майна (статті 370 372 ЦК України); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке

виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Правові висновки щодо застосування положень цивільного та господарського процесуального законодавства України про виключну підсудність справ у спорах, що виникають з приводу нерухомого майна, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 911/2390/18 (провадження № 12-73гс20), згідно з якими «з аналізу логічної послідовності змін до формулювання положень процесуального законодавства щодо правил розгляду позовів за виключною підсудністю випливає її спрямованість на визначення виключної підсудності в цілому для всіх спорів, які виникають у межах відповідних правовідносин у зв`язку з нерухомим майном, безвідносно до предмета конкретного спору. Виключна підсудність застосовується до тих спорів, вимоги за якими стосуються нерухомого майна як безпосередньо, так і опосередковано, а спір може стосуватися як правового режиму нерухомого майна, так і інших прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. Словосполучення «з приводу нерухомого майна» необхідно розуміти таким чином, що правила виключної підсудності поширюються на будь-які спори, які стосуються прав та обов`язків, що пов`язані з нерухомим майном. У таких спорах нерухоме майно не обов`язково виступає як безпосередньо об`єкт спірного матеріального правовідношення».

У постанові Верховного Суду від 25 лютого 2018 року у справі № 201/12876/17 (провадження № 61-35697св18) зазначено, що правила виключної підсудності поширюються також на спори щодо майнових прав на незавершені будівництвом об`єкти нерухомості, об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 202/5755/17, провадження № 61-3561св18).

У постанові Верховного Суду від 14 грудня 2020 року у справі № 2/1519/8500/11 (провадження № 61-18680св19) зазначено, що правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, стосуються позовів

з приводу будь-яких вимог, пов`язаних з правом особи на нерухоме майно: земельні ділянки, будинки, квартири тощо, зокрема щодо права власності

на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконання стороною договору, об`єктом якого є нерухоме майно.

Верховний Суд у постанові від 20 березня 2024 року у справі № 523/14831/21 (провадження № 61-7964св23), в якій предметом позову було визнання додаткової угоди до договору про пайову участь у будівництві недійсною та стягнення заборгованості за цим же договором, предметом якого є будівництво житлового будинку на земельній ділянці, дійшов висновку, що спірні правовідносини випливають із договору, який стосується нерухомого майна. Таким чином, оскільки позовні вимоги стосується прав на об`єкт нерухомого майна, то підсудність цього спору повинна визначатися за правилами, встановленими статтею 30 ЦПК України, якою регулюються правила виключної підсудності.

У справі, яка переглядається, предметом спору є розірвання попереднього договору про укладення договору купівлі-продажу квартири, укладеного між фізичними особами, та стягнення з відповідача на користь позивачки сплачених за попереднім договором грошових коштів.

Предметом спірного договору є квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 18,7 кв. м,

у багатоквартирному житловому будинку, збудованому на земельній ділянці, площею 0,032 га, кадастровий номер 3222486200:03:007:5588, що розташована

АДРЕСА_2 .

Таким чином, оскільки спірні правовідносини випливають із договору, який стосується нерухомого майна, то підсудність цього спору повинна визначатися за правилами, встановленими статтею 30 ЦПК України, якою регулюються правила виключної підсудності.

Щодо порушення правил юрисдикції

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється у порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи,

у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено

до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Критеріями розмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже,

у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо

їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

21 жовтня 2019 року введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства.

Відповідно до частин першої-третьої статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КузПБ України) спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо спорів, зазначених у частині другій цієї статті, провадження в якій відкрито до або після відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), за ініціативою учасника справи або суду невідкладно, але не пізніше п`яти робочих днів, надсилаються до господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), який розглядає спір по суті в межах цієї справи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі

№ 916/585/18 (916/1051/20) (провадження № 12-14гс21) зазначила, якщо наслідком задоволення вимоги, заявленої у справі, стороною якої є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, може бути зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника, таку справу слід розглядати у межах справи про банкрутство на підставі статті 7 КУзПБ України, а спір є майновим у розумінні положень цього Кодексу.

Оскільки спір у справі, яка переглядається, виник щодо стягнення заборгованості з відповідача, відносно якого відкрите провадження у справі про банкрутство, відповідно такий спір впливає на ліквідаційну масу відповідача.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 листопада 2024 року справа № 756/3328/20 (провадження № 61-14576сво23), викладено такий висновок:

«Юрисдикція спору визначається на час відкриття провадження у справі

в суді першої інстанції, тому і застосуванню підлягає процесуальне законодавство,

що було чинним саме на час відкриття провадження.

Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.

Норми статті 7 КУзПБ України регулюють питання передачі справи господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, ще на стадії розгляду справи у суді першої інстанції та до ухвалення рішення суду по суті заявлених вимог.

Передача справи до господарського суду на підставі частини третьої статті

7 КУзПБ можлива лише на стадії розгляду справи в суді першої інстанції

та до ухвалення рішення судом першої інстанції по суті заявлених вимог. Неможливо передати матеріали справи до суду іншої юрисдикції з ухваленим

у ній рішенням по суті заявлених вимог.

Не є підставою для скасування рішень при апеляційному/касаційному перегляді

з передачею справи до господарського суду відкриття провадження у справі

про банкрутство, яке відбулося після ухвалення судового рішення судом першої інстанції, за винятком якщо судове рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.»

У справі, яка переглядається:

- 15 лютого 2022 року Києво-Святошинський районний суд Київської області відкрив провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору та стягнення коштів;

- заочним рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області

від 10 березня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено;

- 20 липня 2023 року у справі № 910/10936/23 Господарський суд міста Києва відкрив провадження у справі про неплатоспроможність ОСОБА_2 ;

- 31 серпня 2023 року ОСОБА_2 звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області із заявою про перегляд заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 березня 2023 року;

- ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 вересня 2023 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 березня 2023 року;

- постановою Київського апеляційного суду від 25 січня 2024 року заочне рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 березня

2023 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким стягнено з ОСОБА_2

на користь ОСОБА_1 сплачений аванс у розмірі 229 099,00 грн.

З огляду на викладене, оскільки рішення суду першої інстанції у справі, що переглядається, було ухвалено до відкриття справи про неплатоспроможність ОСОБА_2 , колегія суддів Верховного Суду доходить висновку про відсутність підстав для передачі справи за підсудністю до Господарського суду міста Києва в межах розгляду справи № 910/10936/23 про неплатоспроможність ОСОБА_2 .

Щодо доводів касаційної скарги за пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20), ураховуючи висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності

у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду вважала за потрібне конкретизувати: висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу правовідносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин); висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин,

які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів

у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Колегія суддів не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 24 лютого 2020 року у справі № 758/2882/19 (провадження

№ 61-11791св19), від 05 квітня 2021 року у справі № 766/11328/17 (провадження

№ 61-3151св19).

Так, у справі № 758/2882/19 (провадження № 61-11791св19) предметом спору було стягнення заборгованості у розмірі 26 554 623,56 грн, що складається із суми основного боргу - 20 870 500,00 грн, 3% річних від простроченої суми боргу

1 324 276,11 грн, інфляційних втрат - 4 359 847,00 грн, за порушення умов інвестиційного договору від 15 грудня 2014 року та договору про розірвання інвестиційного договору від 18 грудня 2015 року, укладених між сторонами (постанова Верховного Суду від 24 лютого 2020 року).

У справі № 766/11328/17 (провадження № 61-3151св19) позивач, звертаючись

до суду з позовом, просив визнати попередній договір дійсним, стягнути з відповідача штраф 3 % річних та інфляційні втрати, посилаючись на положення статей 220 546 549 570 625 ЦПК України. Тобто позов не стосувався нерухомого майна, а виник з приводу укладення та виконання правочину (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2021 року).

у справі № 766/11328/17 (провадження № 61-3151св19),є нерелевантними.

Також колегія суддів відхиляє посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 289/2217/17 (провадження № 14-178цс19), від 12 червня 2019 року у справі № 289/233/18 (провадження № 14-171цс19), від 19 червня 2019 року у справі № 289/718/18 (провадження 14-126цс19), від 19 червня 2019 року у справі № 289/2210/17 (провадження 14-129цс19), від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц (провадження 14-404цс19), від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17 (провадження 12-160гс19), від 11 травня 2021 року у справі № 759/9008/19 (провадження 14-35цс21), та у постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 921/557/15-г/10, від 06 лютого 2020 року у справі № 910/1116/18, від 12 січня 2021 року у справі № 334/5073/19 (провадження 61-20972св19), від 15 листопада 2023 року у справі № 187/442/15-ц (провадження № 61-10026св23), оскільки фактичні обставини у справі, яка переглядається, та у справах, на які містяться посилання у касаційній скарзі, є різними, а правовідносини не є подібними.

Так, у справах № 289/2217/17 (провадження № 61-178цс19), № 289/233/18 (провадження № 14-171цс19), №289/718/18 (провадження 14-126цс19), № 289/2210/17 (провадження 14-129цс19) Велика Палата Верховного Суду розглядала вимоги позивачів про дострокове розірвання договору оренди землі, позовні вимоги до відповідача є немайновими, а спір не стосується питання щодо формування активу боржника, а тому не є пов`язаним із здійсненням провадження у справі про банкрутство товариства, а отже підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду

у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц (провадження

№ 14-404цс19), розгляд всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися саме і виключно господарським судом,

у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи. Проте у цій справі не ухвалювалося судове рішення після відкриття провадження у справі про банкрутство.

У справі № 918/335/17 (провадження 12-160гс19) Велика Палата Верховного Суду розглядала справу за позовом Фермерського господарства «Ім. Шевченка» в особі ліквідатора арбітражного керуючого до членів Фермерського господарства «Ім. Шевченка» (фізичних осіб) про визнання права власності на врожай у межах справи № 918/335/17 за заявою ТОВ «Ют-Агро Зерно» до Фермерського господарства «Ім. Шевченка» про банкрутство.

У справі № 921/557/15-г/10 Верховний Суд, залишаючи без задоволення касаційну скаргу, взяв до уваги що ухвалою Господарського суду Тернопільської області

від 26 квітня 2011 року порушено провадження у справі № 10/Б-5022/1319/2011

про банкрутство ПП «Тернопільська фірма «Будівельник», ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 07 серпня 2017 року введено процедуру санації

ПП «Тернопільська фірма «Будівельник», а ухвалою цього суду від 22 лютого 2018 року затверджено план санації боржника, процедуру санації не завершено, розгляд справи № 10/Б-5022/1319/2011 триває, при цьому провадження у справі було порушено після початку процедури банкрутства, тому дійшов що цей спір

не підлягає вирішенню судом в порядку окремого позовного провадження, а

повинен розглядатися в межах справи про банкрутство.

У справі 910/1116/18 Верховним Судом розглядався спір, в якому у лютому 2018 року Державна екологічна інспекція у Волинській області звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до ДП «Укрветсанзавод» про стягнення збитків. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15 квітня 2016 року порушено провадження про банкрутство ДП «Укрветсанзавод». Верховний Суд виснував, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку щодо необхідності розгляду заявлених позивачем вимог в окремому позовному проваджені поза межами справи про банкрутство та закриття провадження у справі № 910/1116/18.

У справі № 334/5073/19 (провадження 61-20972св19) Верховний Суд, встановивши, що ТОВ «Константа» є учасником цієї справи, а сама позовна заява стосується майна боржника - об`єктів незавершеного будівництва (багатоквартирні житлові будинки), включеного до ліквідаційної маси боржника, дійшов висновку,

що апеляційний суд правильно виходив із того, що ця справа повинна розглядатися в межах справи про банкрутство.

У справі № 759/9008/19 (провадження 14-35цс21) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що за наявності існуючого у господарському суді провадження про банкрутство, діє правило виключної підсудності і справа підлягає розгляду господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, що відповідає приписам пункту 8 частини першої статті 20 і частини дев`ятої статті 30 ГПК України та частини другої та третьої статті 7 КУзПБ України. При цьому у справі № 759/9008/19 не ухвалювалося судове рішення після відкриття провадження у справі про банкрутство.

Механізми забезпечення єдності судової практики полягають у застосуванні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови

мета існування цих процесуальних механізмів вказує на те, що висновки,

які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного цивільного суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду,

а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного цивільного суду (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 130/1001/17, від 18 січня

2021 року у справі № Б-23/75-02, від 29 вересня 2021 року у справі № 166/1222/20 (провадження № 61-9003св21), від 20 листопада 2024 року у справі № 385/600/22 (провадження № 61-12163св24)) .

У постанові від 15 листопада 2023 року у справі № 187/442/15-ц (провадження № 61-10026св23) Верховний Суд, передаючи справу до Господарського суду Дніпропетровської області, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство № 904/5669/21, встановив, що на час відкриття провадження у справі про банкрутство було наявне судове рішення.

Однак колегія суддів зазначає, що Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 04 листопада 2024 року справа № 756/3328/20 (провадження № 61-14576сво23) сформувала висновок у подібних правовідносинах, та вказала, що не є підставою для скасування рішень при апеляційному/касаційному перегляді з передачею справи до господарського суду відкриття провадження у справі про банкрутство, яке відбулося після ухвалення судового рішення судом першої інстанції, за винятком якщо судове рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, порівнювані правовідносини різняться підставами і предметами позовів, що вказує на відмінність норм, відповідно до яких вирішується спір. Тому посилання на висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 289/2217/17 (провадження № 14-178цс19), від 12 червня 2019 року у справі № 289/233/18 (провадження № 14-171цс19), від 19 червня 2019 року у справі № 289/718/18 (провадження 14-126цс19), від 19 червня 2019 року у справі № 289/2210/17 (провадження 14-129цс19), від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц (провадження 14-404цс19), від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17 (провадження 12-160гс19), від 11 травня 2021 року у справі № 759/9008/19 (провадження 14-35цс21), та постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 921/557/15-г/10, від 06 лютого 2020 року у справі 910/1116/18, від 15 листопада 2023 року у справі № 187/442/15-ц, є нерелевантним.

Саме по собі посилання на різні постанови Верховного Суду із вказівкою про неоднакове застосування норм права у різних справах, у неподібних правовідносинах чи у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору

та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні (в оскарженій частині), питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь

на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом

не встановлено.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати,

що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується

не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», № 19164/04, пункт 47).

Виходячи з наведеного, касаційна скарга задоволенню не підлягає, а постанова суду апеляційної інстанції підлягає залишенню без змін.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Верховного Суду або Великої Палати Верховного Суду

У травні 2024 року на адресу Верховного Суду надійшло клопотання

від ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Андрєєв М. А. , про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстави, передбаченої частиною п`ятої статті 403 ЦПК України.

Клопотання обґрунтовано тим, що у зв`язку із оскарженням судових рішень у цій справі у касаційному порядку з підстав порушення правил предметної юрисдикції справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Згідно з частиною першою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

Колегія суддів дійшла висновку, що клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Андрєєв М. А. , про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає, оскільки відсутні підстави, передбачені частиною п`ятою статті 403 ЦПК України, для його задоволення, а заявник не навів обґрунтованих мотивів щодо цього, при цьому правозастосовча практика з указаного процесуального питання сформована, що підтверджується, зокрема, постановою Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 листопада 2024 року у справі № 756/3328/20 (провадження № 61-14576сво23).

Отже, колегія суддів доходить висновку про відмову у задоволенні вказаного клопотання.

Щодо клопотання про забезпечення витрат на професійну правничу допомогу.

22 травня 2024 року на адресу Верховного Суду надійшло клопотання від

ОСОБА_1 , в інтересах якої діє Андрєєв М. А. про забезпечення витрат на професійну правничу допомогу.

Клопотання обґрунтоване тим, що ОСОБА_1 планує понести судові витрати у розмірі 10 000,00 грн, пов`язані з розглядом касаційної скарги. На думку заявника, існують підстави визначені частиною четвертої статті 135 ЦПК України про забезпечення судових витрат.

Частиною першою статті 135 ЦПК України визначено, що суд може зобов`язати сторони внести на депозитний рахунок суду попередньо визначену суму судових витрат, пов`язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією, про що постановляє ухвалу (забезпечення судових витрат).

Згідно із частиною четвертою статті 135 ЦПК України як захід забезпечення судових витрат суд з урахуванням конкретних обставин справи має право за клопотанням відповідача зобов`язати позивача внести на депозитний рахунок суду грошову суму для забезпечення можливого відшкодування майбутніх витрат відповідача на професійну правничу допомогу та інших витрат, які має понести відповідач у зв`язку із розглядом справи (забезпечення витрат на професійну правничу допомогу). Однак таке забезпечення судових витрат застосовується, якщо: 1) позов має ознаки завідомо безпідставного або інші ознаки зловживання правом на позов; або 2) позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування судових витрат відповідача у випадку відмови у позові.

Таке забезпечення судових витрат також може бути застосоване, якщо суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування судових витрат відповідача у випадку відмови у позові.

Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку, що забезпечення судових витрат поділяється на два види: (1)пов`язані з розглядом справи та (2) пов`язані з певною процесуальною дією.

Частиною третьою статті 133 ЦПК України встановлено, що до витрат, пов`язаних

із розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів

та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані

з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи

або підготовки до її розгляду.

За таких обставин колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку,

що у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про забезпечення витрат

на професійну правничу допомогу слід відмовити, оскільки з такою заявою може звернутись лише сторона відповідача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права є безпідставними, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав для скасування оскарженого судового рішення.

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України

суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки ОСОБА_2 відстрочено сплату судового збору за подання та розгляд його касаційної скарги до закінчення касаційного провадження, а касаційна скарга залишена без задоволення, з ОСОБА_2 підлягає до стягнення на користь держави судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 4 581,98 грн.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 25 січня 2024 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір

у розмірі 4 581,98 (чотири тисячі п`ятсот вісімдесят одна) гривня 98 коп.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді В. В. Сердюк С. О. Карпенко І. М. Фаловська