Постанова
Іменем України
12 жовтня 2022 року
м. Київ
справа № 369/3261/17
провадження № 61-8497св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,
Яремка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є., Рубан С. М.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , просив зобов`язати останнього здійснити за власний рахунок знесення збудованих ним споруд на земельних ділянках, площею 0, 1152 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0018, та площею 0,0528 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0019, на АДРЕСА_1 і звільнити ці ділянки від належного відповідачу майна.
На обґрунтування позову посилався на те, що зазначені земельні ділянки є власністю позивача, що доводять інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Проте, на цих земельних ділянках ОСОБА_2 почав будувати житловий будинок, який не прийнятий в установленому порядку в експлуатацію, та не звільнив земельні ділянки від свого майна, всупереч вимогам рішення Апеляційного суду Київської області від 23 червня 2015 року у справі № 2-4420/12 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів та витребування майна, яким позов задоволено.
Не погоджуючись з первісним позовом, ОСОБА_2 у березні 2018 року подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 . Просив у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 про усунення порушень права власності відмовити повністю та визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 0, 1152 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0018, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1033724132224, земельну ділянку площею 0, 0528 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0019, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1033761732224.
На обґрунтування зустрічного позову посилався на таке.
02 жовтня 2007 року він отримав у дар від ОСОБА_3 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області (далі - приватний нотаріус) Сікорською Н. І., за реєстровим № 2357, земельну ділянку площею 0, 1152 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0018, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Сікорською Н. І., за реєстровим № 2361, земельну ділянку площею 0,0528 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0019, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Після придбання зазначених земельних ділянок він облаштував на земельній ділянці площею 0, 1152 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0018, свердловину глибиною 85 м.
Отримавши на своє ім`я державні акти на право власності на зазначені земельні ділянки, він розпочав на цих земельних ділянках будівництво житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та барбекю. Ще до початку згаданого будівництва він у березні 2009 року замовив у ТОВ «Техенергобуд» звіт з інженерно-геологічних вишукувань для визначення інженерно-геологічних, гідрогеологічних умов будівництва індивідуального житлового будинку на АДРЕСА_1 .
Згідно із зазначеним звітом було рекомендовано для запобігання змиття дощовими потоками родючого прошарку ґрунту збудувати підпірні стінки каскадного типу з врахуванням відводу зайвої води через дренажні канали від плями забудови, а також підпірну стіну навпроти будівлі, яка буде запобігати зсуву ґрунту і родючого прошарку, а дренажні системи вивести нижче неї для збору води в басейн, яку можна використовувати для поливу, та укріпити басейн палями за периметром паралельно будівлі в 3 ряди та вздовж ділянки в 2 ряди з проходженням перших підземних вод.
З огляду на наведені рекомендації він побудував на зазначених земельних ділянках підпірні стінки та басейн.
25 квітня 2014 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстровано право власності за ОСОБА_2 на зазначений житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами як на незавершений будівництвом об`єкт, готовністю 80 %, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 352164632224, запис про право власності за № 5539723, на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, серії ЯЛ № 388348, виданого 27 березня 2012 року.
Без його повідомлення рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 жовтня 2011 року у справі № 2-2125/11 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Сікорська Н. І., про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, встановлення факту підроблення довіреності, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору дійсним, залишеним частково без змін рішенням Апеляційного суду Київської області від 20 січня 2012 року, визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки на АДРЕСА_1 , посвідчений 05 лютого 2007 року приватним нотаріусом Сікорською Н. І. за реєстровим № 93, на підставі якого попередній власник ОСОБА_3 набув у власність земельну ділянку площею 0,1152 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0018, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та земельну ділянку площею 0,0528 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0019, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , які потім подарував ОСОБА_2 .
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 березня 2015 року у справі № 2-4420/12 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів та витребування майна задоволено, витребувано від ОСОБА_2 земельні ділянки площею 0,1152 га та 0,0528 га на АДРЕСА_1 , шляхом їх звільнення від належного відповідачу майна, визнано недійсними видані на ім`я ОСОБА_5 державні акти на право власності на земельні ділянки.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23 червня 2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Витребувано від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1152 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0018, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та земельну ділянку площею 0,0528 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0019, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними державних актів на право власності на зазначені земельні ділянки, виданих на ім`я ОСОБА_2 , з тих підстав, що позивач не надав доказів того, що ці акти видані з порушенням вимог закону.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року, у задоволенні первісного та зустрічного позовів у цій справі відмовлено.
Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що враховуючи законність будівництва спірного незавершеного будівництвом об`єкта, що відповідно до висновку експерта з урахуванням відсотку його готовності є об`єктом нерухомого майна та державної реєстрації права власності на нього, а також те, що право власності ОСОБА_1 на спірні земельні ділянки було порушено не ОСОБА_2 , який також має своє законне право власності на спірний незавершений будівництвом об`єкт, то немає правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про усунення порушень права власності шляхом зобов`язання ОСОБА_2 здійснити за власний рахунок знесення цього незавершеного будівництвом об`єкта, збудованого ним на спірних земельних ділянках, звільнивши ці ділянки від належного останньому майна.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суди виходили з того, що до позивача за зустрічним позовом перейшло право власності на земельні ділянки, на яких спірний незавершений будівництвом об`єкт розміщений. Позивач за зустрічним позовом не надав суду належних доказів щодо необхідності використання для експлуатації та обслуговування побудованих ним спірних будівель і споруд (зареєстрованого за ним на праві власності об`єкта незавершеного будівництвом об`єкта) всієї площі спірних земельних ділянок, а не їх частин.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників
У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірних земельних ділянок.
Ефективним способом захисту права власності ОСОБА_1 у спірних правовідносинах є віндикаційний позов про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Суди не врахували, що факт здійснення державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна та не перетворює сукупність будівельних матеріалів на об`єкт нерухомого майна відповідно до статті 181 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини другої статті 331 ЦК України.
Посилання судів попередніх інстанцій на висновки експерта щодо набуття об`єкта незавершеного будівництва статусу будинку та як наслідок об`єкта нерухомого майна є помилковим, оскільки цей висновок не може мати для суду заздалегідь встановленої сили.
Суди не розмежували поняття «самочинно збудований об`єкт» та «об`єкт незавершеного будівництва», не дослідили наявних у справі доказів та не встановили обставин щодо відповідності чи невідповідності об`єкта незавершеного будівництва встановленим законодавством ознакам самочинності, які є істотними для правильного вирішення спору.
Посилання судів щодо законного розміщення ОСОБА_2 будівельних матеріалів на земельній ділянці площею 0,1152 га у період з 2013 року до 2014 року є передчасним, оскільки власником спірної земельної ділянки з 2003 року є ОСОБА_1 , дозволи на будівництво та/або передання у користування або продаж зазначеної земельної ділянки ОСОБА_2 не надавались, тому ОСОБА_2 зобов`язаний усунути перешкоди, які спричинив ОСОБА_1 у користуванні земельною ділянкою, шляхом звільнення земельної ділянки від будівельних матеріалів за власний рахунок.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15; Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 15 листопада 2020 року у справі № 469/1044/17; Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 914/1658/15, від 13 березня 2019 року у справі № 910/4032/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 916/633/19, від 29 квітня 2020 року у справі № 911/1455/19, від 08 лютого 2019 року у справі № 915/1344/17, від 29 березня 2018 року у справі № 909/935/15, від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц, від 08 серпня 2019 року у справі № 909/472/18; відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми у подібних правовідносинах; недослідження зібраних у справі доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга не містить доводів щодо неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права в частині вирішення зустрічного позову, а тому рішення судів попередніх інстанцій в цій частині Верховним Судом не переглядаються відповідно до статті 400 ЦПК України.
У серпні 2021 року надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ОСОБА_2 просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
На обґрунтування відзиву посилається на те, що на час будівництва ним спірного об`єкта незавершеного будівництва та реєстрації права власності на нього, відповідач був законним власником спірних земельних ділянок.
Рішення суду про витребування спірних земельних ділянок на користь ОСОБА_1 набрало законної сили вже після початку будівництва та реєстрації права власності на належний ОСОБА_2 об`єкт незавершеного будівництва, доказів того, що державні акти ОСОБА_2 були видані з порушенням вимог закону немає.
Нормами цивільного законодавства передбачена можливість державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва.
Оскільки спірний об`єкт незавершеного будівництва набутий відповідно до закону, то немає підстав для його знесення.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 06 липня 2021 року відкрито касаційнепровадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389, пункту 3 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2022 року справу призначено до розгляду.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.
Суди встановили, що 02 жовтня 2007 року на підставі договорів дарування, посвідчених приватним нотаріусом Сікорською Н. І. за реєстровими номерами 2357 та 2361, ОСОБА_2 отримав у дар від ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,1152 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0018, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) та земельну ділянку площею 0,0528 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0019, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
На зазначені земельні ділянки ОСОБА_2 отримав державні акти на право власності: на земельну ділянку площею 0, 1152 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0018, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , - державний акт про право власності на земельну ділянку, серії ЯЛ № 388348, виданий 27 березня 2012 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 322240001001271; на земельну ділянку площею 0,0528 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0019, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , - державний акт про право власності на земельну ділянку, серії ЯЛ № 388349, виданий 27 березня 2012 року та зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 322240001001270.
Відповідно до містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки від 16 травня 2012 року № 88/2012 та технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_2 на належних йому на той час спірних земельних ділянках розпочав будівництво житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами та барбекю.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 18 жовтня 2011 року у справі № 2-2125/11 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Сікорська Н. І., про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, встановлення факту підроблення довіреності, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору дійсним, залишеним частково без змін рішенням Апеляційного суду Київської області від 20 січня 2012 року, визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки на АДРЕСА_1 , посвідчений 05 лютого 2007 року приватним нотаріусом Сікорською Н. І. за реєстровим № 93, на підставі якого попередній власник ОСОБА_3 набув у власність земельну ділянку площею 0, 1152 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0018, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та земельну ділянку площею 0, 0528 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0019, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , які надалі подарував ОСОБА_2
25 квітня 2014 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 зареєстрував право власності на житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами, як на незавершений будівництвом об`єкт готовністю 80 %, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 352164632224, запис про право власності за № 5539723, на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 388348, виданого 27 березня 2012 року.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 березня 2015 року у справі №2-4420/12 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Управління земельних ресурсів у Києво-Святошинському районі Київської області, ОСОБА_3 , про визнання недійсними державних актів та витребування майна задоволено.
Витребувано від ОСОБА_2 земельні ділянки, площею 0, 1152 га та площею 0, 0528 га на АДРЕСА_1 , шляхом звільнення земельних ділянок від належного відповідачу майна, визнано недійсними видані на ім`я ОСОБА_5 державні акти на право власності на земельні ділянки.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 23 червня 2015 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 березня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково, витребувано від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1152 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0018, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та земельну ділянку площею 0,0528 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0019, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про звільнення земельних ділянок від майна добросовісного набувача та визнання недійсними державних актів на право власності на зазначені земельні ділянки, виданих на ім`я ОСОБА_2 , відмовлено в зв`язку з невстановленням передбачених законом підстав для визнання згаданих державних актів недійсними при витребуванні майна від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України та недоведеністю того, що державні акти на момент їх видачі ОСОБА_2 як набувачу земельних ділянок були видані з порушенням вимог закону, всупереч укладеним угодам.
Зазначене рішення Апеляційного суду Київської області від 23 червня 2015 року сторони у касаційному порядку не оскаржували.
Згідно з висновком експерта від 27 серпня 2018 року № 01/06-2018р., складеного за результатами проведення у порядку статті 106 ЦПК України судовим експертом Сверидою О. М. судової будівельно-технічної експертизи: 1) об`єкти, розміщені за адресою: АДРЕСА_1 , є об`єктами нерухомого майна; 2) об`єкти, розміщені за адресою: АДРЕСА_1 , та позначені в технічному паспорті під літ. «А» - житловий будинок та під літ. «В» - гараж, є будівлями, а інші об`єкти, зазначені в технічному паспорті, зокрема басейн літ. «Б», підпірні стіни І-V, свердловина літ. «К», септик літ. «С», огорожа, камера для інженерного обладнання VI є спорудами; 3) басейн літ. «Б», підпірні стіни ІІІ, ІV, V збудовані на земельній ділянці площею 0,0528 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0019, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, з урахуванням інженерно-геологічних вишукувань та відповідно до робочого проекту як складові об`єкта незавершеного будівництвом, готовність 80%, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 352164632224, запис про право власності за № 5539723 за ОСОБА_2 ; 4) басейн літ. «Б», підпірні стіни ІІІ, ІV, V збудовані на земельній ділянці площею 0,0528 га кадастровий номер 3222482001:01:008:0019, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, для запобігання зсуву ґрунту і родючого прошарку, їх демонтаж призведе до зсуву ґрунту, невідповідності збудованого об`єкта проєкту, а отже, і можливого руйнування об`єктів, зокрема незавершеного будівництвом об`єкта, готовністю 80 % (житловий будинок літ. «А»), розміщених на земельній ділянці площею 0, 1152 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0018, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Отже, в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, в тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов).
Відповідно до частин другої, третьої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
Згідно з частиною другою статті 212 ЗК України приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.
У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17 (провадження № 61-20491св19) зазначено, що «задоволення вимоги про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення за рахунок особи, яка здійснила таке самочинне будівництво є належним та ефективним способом захисту прав власника (користувача). Застосування вимог про знесення самочинного будівництва виключає застосування інших вимог власника (користувача) земельної ділянки про усунення перешкод у користуванні належною йому земельною ділянкою, в тому числі визнання недійсними договорів про відчуження майна».
Згідно з частинами першою, другою статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.
Житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частини перша, четверта статті 376 ЦК України).
Позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна може бути пред`явлений власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, зокрема, власником (користувачем) суміжної земельної ділянки з підстав, передбачених статтями 391 396 ЦК України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що «у силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України). Також за рішенням суду на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК України)».
Відповідно до висновку Верховного Суду України від 19 квітня 2017 року у справі № 354/612/13-ц «з урахуванням змісту статті 376 ЦК України в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 цього Кодексу вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту такого порушення самочинною забудовою».
У постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17 (провадження № 61-20491св19) зазначено, що «аналіз частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить».
У постанові Верховного Суду від 24 квітня 2020 року у справі № 911/1455/19, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зазначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно є юридичним фактом, який полягає в офіційному визнанні та підтвердженні державою набутого особою речового права на нерухомість та є елементом в юридичному складі (сукупності юридичних фактів), який призводить до виникнення речових прав. При цьому, реєстрація права власності хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама по собі не є способом набуття права власності. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 08 серпня 2019 року у справі № 909/472/18.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16 (провадження № 14-445цс19) та від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19) зроблено висновок про те, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно ніж ті, що встановлені цією статтею. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка здійснила самочинне будівництво, у силу наведених положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті.
Отже, державна реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка здійснила самочинне будівництво, не виключає можливість знесення такого об`єкта нерухомості в порядку, встановленому для самочинно побудованих об`єктів.
Підсумовуючи викладене, Верховний Суд дійшов переконання, що за обставин справи, коли належний власник земельної ділянки не надавав згоди на будівництво на його земельній білянці об`єкта нерухомого майна, він має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав як власника земельної ділянки шляхом знесення усіх об`єктів, зокрема й самочинного, будівництва навіть у разі його державної реєстрації, здійсненого не власником або без його згоди.
Заперечуючи проти задоволення позову про зобов`язання здійснити за власний рахунок знесення збудованих ним споруд на земельних ділянках площею 0, 1152 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0018, та площею 0, 0528 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0019, на АДРЕСА_1 і звільнити ці ділянки від належного відповідачу майна, ОСОБА_2 посилався на те, що тривалий час користувався спірною земельною ділянку, звів на ній нерухоме майно, яке має значну цінність, зареєстроване в установленому законом порядку, попередньо здійснював заходи із утримання земельної ділянки у придатному для її користування та проведення забудови стані.
Відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання; усі суб`єкти права власності рівні перед законом; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій її території; обов`язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства (частина четверта статті 13, частина перша статті 55, частина п`ята статті 124, пункт 9 частини третьої статті 129).
У цій справі предметом дослідження, зокрема, є обґрунтованість вимог позивача щодо застосування до спірних правовідносин положень статті 376 ЦК України, у тому числі з урахуванням конституційних гарантій права власності (стаття 41 Конституції України).
Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій не врахували, що рішенням Апеляційного суду Київської області від 23 червня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсними державних актів та витребування майна, позов ОСОБА_1 задоволено частково, витребувано від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0, 1152 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0018, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), та земельну ділянку площею 0,0528 га, кадастровий номер 3222482001:01:008:0019, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
Частково задовольняючи позов ОСОБА_1 у справі№ 2-4420/12, суди встановили, що спірні земельні ділянки вибули з володіння позивача поза його волею, а тому підлягають поверненню правомірному власникові у порядку частини третьої статті 388 ЦК України.
Отже, суди у зазначеній справі встановили, що ОСОБА_1 є правомірним власником спірної земельної ділянки, на якій ОСОБА_2 побудував спірний об`єкт будівництва.
Змістом зазначених судових рішень встановлено як незаконність вибуття спірних земельних ділянок з володіння позивача поза його волею, так і незаконність володіння цими ділянками відповідачем.
Відповідно помилковими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що будівництво спірного майна відповідач здійснював на належній йому земельній ділянці, воно зареєстроване в установленому порядку, а тому не є самочинним.
Врахувавши висновки судів про те, що власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_1 , а ОСОБА_2 незаконно володів спірною земельною ділянкою, тому обґрунтованим є висновок, що зведений ОСОБА_2 спірний об`єкт є результатом будівництва, здійсненим без достатніх правових підстав, відповідно має розглядатися як самочинне, оскільки спірне будівництво здійснено без згоди власника земельної ділянки, а звертаючись до суду з позовом про знесення самочинного будівництва та звільнення земельних ділянок, позивач лише додатково підтвердив те, що він не схвалив здійснення відповідачем будівництва на земельній ділянці позивача.
Рішення суду про витребування спірних земельних ділянок визначило, що єдиним правомірним їх власником є позивач у цій справі ОСОБА_1 .
Відповідно до чинного цивільного законодавства володіння та користування земельною ділянкою, за загальним правилом, здійснюється власником або іншою особою за згодою власника, на підставі договору з ним та не всупереч його волі.
За таких обставин те, чи була зареєстрована за відповідачем спірна земельна ділянка та права на неї у відповідному державному реєстрі на момент здійснення ним будівництва спірного будинку та реєстрації на нього права власності має другорядне має значення.
Реєстрація права власності у відповідному реєстрі переважно підтверджує належність особі такого права, якщо інше не встановлено судом, зокрема як це встановили суди стосовно спірної земельної ділянки.
Отже, незважаючи на відповідні записи у державному реєстрі щодо прав на спірну земельну ділянку, відповідач не був її правомірним власником і не мав права нею розпоряджатися, володіти та користуватися.
Відповідно власник вправі вимагати усунення із земельної ділянки усіх результатів діяльності (господарювання) відповідача на ній.
Статтею 390 ЦК України визначені повноваження незаконного набувача чужої речі, витребуваної власником. Такі повноваження залежать від оцінки добросовісності такого набувача та поширюються виключно на доходи від використання чужої речі, а також на здійснені поліпшення чужого майна. Поширювальному тлумаченню перелік та зміст таких повноважень неправомірного набувача не підлягають.
Водночас, оцінка самочинності здійсненого будівництва не має правового значення для вирішення такого спору, оскільки будь-яке будівництво на чужій земельній ділянці, витребуваній судом, має розглядатися як таке, що вчинене без правомірних підстав для ведення такої діяльності.
Отже, відповідно до вимог цивільного закону незаконний набувач земельної ділянки не набуває права власності на збудовані ним за час незаконного володіння споруди і має право лише на належні йому будівельні матеріали та конструктивні елементи без набуття права власності на споруди, які їх складали.
Відповідно витребування земельної ділянки від незаконного її набувача покладає на нього обов`язок повністю звільнити витребувану земельну ділянку, усунувши будь-які створені його діяльністю перешкоди власнику у володінні, користуванні та розпорядженні таким майном.
Водночас, для вирішення питання про знесення споруд, зведених на земельній ділянці без згоди власника цієї земельної ділянки необхідна оцінка балансу інтересів сторін за «трискладовим тестом» як юридичної конструкції, який є засобом перевірки необхідності втручання в права особи, вирішити конфлікт між правами та інтересами власника земельної ділянки та особи, яка звела на цій земельній ділянці об`єкт нерухомого майна (самочинне будівництво).
Відповідно до сталої практики Європейського суду з прав людини
(далі - ЄСПЛ) (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Sporrong and Lonnroth v. Sweden», заяви № 7151/75, № 7152/75; «James and others v. The United Kingdom», заява № 8793/79; «Щокін проти України», заяви № 23759/03 та № 37943/06; «Сєрков проти України», заява № 39766/05; «Трегубенко проти України», заява № 61333/00; «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04, «Борисов проти України», заява № 2371/11) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій «законності» означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.
«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні у право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
У рішенні у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ визначив, що принцип «належного урядування», зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків (заява № 29979/04, пункт 70).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. The Czech Republic), заява № 36548/97, пункт 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74).
У пункті 102 рішення у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (заяви № 846/16 та № 1075/16) при оцінці дотримання статті 1 Першого протоколу до Конвенції констатовано, що суд повинен здійснити загальний розгляд різних інтересів, які є предметом спору, пам`ятаючи, що метою Конвенції є гарантування прав, які є «практичними та ефективними». Суд поза межами очевидного повинен дослідити реалії оскаржуваної ситуації. Така оцінка може стосуватись не лише відповідних умов компенсації, якщо ситуація схожа з тією, коли позбавляють майна, але також і поведінки сторін, у тому числі вжитих державою заходів та їх реалізації. У цьому контексті необхідно наголосити, що невизначеність - законодавча, адміністративна або така, що виникає із застосовної органами влади практики, - є фактором, який необхідно враховувати оцінюючи поведінку держави (рішення у справі «Броньовський проти Польщі» («Broniowski v. Poland»), заява № 31443/96, пункт 115).
У справі «Борисов проти України» (заява № 2371/11), яка стосувалася скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо знесення нерухомого майна заявника на підставі судового рішення, яке набрало законної сили і згодом було скасоване як незаконне, Суд встановив, що втручання у мирне володіння майном заявника спрямоване на забезпечення дотримання будівельних норм, тим самим відновлення верховенства права, здійснюється «відповідно до загальних інтересів» (див. рішення у справі «Саліба проти Мальти» (Saliba v. Malta), заява № 4251/02, пункт 44). У цій справі суди ухвалили рішення про знесення, оскільки вважали, що заявник не отримав усіх необхідних дозволів від відповідних органів державної влади. Тому цей захід був вжитий «відповідно до загальних інтересів» (пункт 41).
Водночас у цій справі ЄСПЛ визнав, що втручання у майнові права заявника був серйозним і суворим, оскільки повністю позбавив заявника права in rem, а тому є непропорційним (пункт 46), що зумовило констатацію порушення статті 6 Конвенції.
У пункті 80 рішення у справі «Перес проти Франції» («Perez v. France», заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі «Артіко проти Італії» (Artico v. Italy), заява № 6694/74, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно «заслухані», тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, серед іншого, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання про їх належності до справи (див. рішення у справі «Ван де Хурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. Netherlands), заява № 16034/90, пункт 59).
Також у пункті 71 рішення у справі «Пелекі проти Греції» (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як «довільне» з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до «заперечення справедливості» (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). З цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.
Верховний Суд зауважує, що ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції під час вирішення справи не досліджували та не оцінювали потребу дотримання такого балансу інтересів, не дали оцінки відповідним доводам сторін.
Суди першої та апеляційної інстанцій не перевірили добросовісність/недобросовісність дій ОСОБА_2 , який здійснював будівництво на спірній земельній ділянці, яку отримав за безоплатним договором дарування, та яка надалі була витребувана у відповідача на користь законного власника, та чи свідомо відповідач вчиняв відповідні дії.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).
Також суди не врахували та не дали оцінки тому, що на час отримання відповідачем містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки від 16 травня 2012 року № 88/2012 та технічного паспорта на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 вже існував судовий спір за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Сікорська Н. І., про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, встановлення факту підроблення довіреності, а на час реєстрації відповідачем права власності на незавершений будівництвом об`єкт позивач уже звернувся з позовом про визнання недійсним договору дарування, за яким ОСОБА_2 набув спірну земельну ділянку.
Верховний Суд зауважує, що встановлення добросовісності/недобросовісності дій відповідача, має важливе значення для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, і залежно від встановлених обставин правильного вирішення спору по суті.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Отже, Верховний Суд наголошує на тому, що наведені заявником підстави касаційного оскарження підтвердилися, а саме невідповідність висновків судів першої та апеляційної інстанцій правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-159цс15; Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 15 листопада 2020 року у справі № 469/1044/17; Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 914/1658/15, від 13 березня 2019 року у справі № 910/4032/18, від 18 грудня 2019 року у справі № 916/633/19, від 29 квітня 2020 року у справі № 911/1455/19, від 08 лютого 2019 року у справі № 915/1344/17, від 29 березня 2018 року у справі № 909/935/15, від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13, від 23 червня 2020 року у справі № 680/214/16-ц, від 08 серпня 2019 року у справі № 909/472/18, які стосуються наслідків вчинення самочинного будівництва на чужій земельній ділянці, значимості реєстрації права власності на нерухоме майно, яка не є первинним способом набуття права власності на нерухоме майно.
Водночас, Верховний Суд враховує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
Оскільки недоліки, допущені судами першої та апеляційної інстанцій, не можуть бути усунуті під час касаційного перегляду справи, Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у справі, а тому обґрунтованим є рішення суду про скасування постанови суду апеляційної інстанції з направленням справи на новий апеляційний розгляд.
Направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не досліджував докази у їх сукупності, дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову.
Враховуючи, що справа в судах розглядається з 2017 року, з метою процесуальної економії та з огляду на коло повноважень суду апеляційної інстанції, який також не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, не перевірив доводів апеляційної скарги, оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд саме до суду апеляційної інстанції.
Даючи вказівки апеляційному суду на новий розгляд, Верховний Суд визначає, що суд має встановити, чи є набувач ділянки добросовісним, чи було відомо йому про те, що земельна ділянка перебувала у спорі, чи мав він можливість брати участь у процесі з приводу вирішення юридичної долі спірної ділянки, чи відповідатиме рішення про знесення критеріям справедливості у демократичному суспільстві.
Верховний Суд виходить з того, що у чинному законодавстві України закріплений принцип поєднання долі земельної ділянки і розташованої на ній споруди. Тому зведення споруди на земельній ділянці всупереч волі власника протирічить правилам цивільного обігу.
Відповідно для збереження такого стану речей судом мають бути встановлені надзвичайно вагомі аргументи і доводи.
Водночас, метою рішення суду є остаточне вирішення спору, а не створення умови для подальших спорів. Саме у вирішенні спору полягає зміст цивільного судочинства.
Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а оскаржена постанова апеляційного суду скасуванню із направленням справи на новий апеляційний розгляд.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки за результатами касаційного перегляду оскаржуване судове рішення в частині вирішення первісного позову підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року в частині вирішення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зобов`язання здійснити за власний рахунок знесення споруд і звільнити земельні ділянки від майна скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко