№ 369/9735/15ц

Постанова

Іменем України

05 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 369/9735/15-ц

провадження № 61-524св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство «Правекс Банк»,

відповідачі: - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 березня 2016 року у складі суддя Бартащук Л. П. та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Слюсар Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У серпні 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Правекс Банк» (далі - ПАТ КБ «Правекс Банк», яке змінило найменування на акціонерне товариство «Правекс Банк», далі - АТ «Правекс Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 02 вересня 2004 року між акціонерним комерційним банком «Форум», правонаступником якого є АТ «Правекс Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 796-025/04Р, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 29 900 доларів США, який зобов`язався повернути до 02 вересня 2014 року зі сплатою 14 % річних. Цього ж дня на забезпечення виконання вказаного договору між позивачем та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 796-025/04Р із строком дії до 02 вересня 2017 року, за умовами якого остання зобов`язалася солідарно з боржником відповідати перед позивачем за виконання зобов`язання за указаним кредитним договором.

У порушення умов кредитного договору, а також статей 509 526 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відповідачі зобов`язання за вказаним договором належним чином не виконували, чим порушили умови кредитного договору. Виникла заборгованість, яка станом на 16 липня 2015 року становила 43 294,12 доларів США, із яких: сума боргу за кредитом - 14 750 доларів США; відсотки за користування кредитом - 8 889,93 доларів США; пеня за несвоєчасне погашення кредиту - 11 906,35 доларів США; пеня за несвоєчасне погашення відсотків - 7 747,84 доларів США, яку позивач просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 09 березня 2016 року позовні вимоги ПАТ КБ «Правекс Банк» задоволено.

Стягнено солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Правекс Банк» заборгованість за кредитним договором від 02 вересня 2004 року № 796-025/04Р у сумі 43 294,12 доларів США. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позичальник ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконував, що призвело до утворення заборгованості, а оскільки відповідно до закону та умов договору поруки поручитель ОСОБА_2 зобов`язалася нести солідарну відповідальність за невиконання позичальником кредитних зобов`язань, суд стягнув солідарно з відповідачів на користь банку кредитну заборгованість.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 10 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 березня 2016 року скасовано, та ухвалено нове, яким позовні вимоги ПАТ КБ «Правекс Банк» задоволено частково.

Стягнено солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Правекс Банк» заборгованість за кредитним договором від 02 вересня 2004 року № 796-025/04Р у сумі 30 038,14 доларів США. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки справу розглянуто судом за відсутності відповідачів, не повідомлених належним чином про дату, час і місце розгляду справи й ОСОБА_1 обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою, то рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення по суті спору. З урахуванням заяви відповідача про застосування позовної давності, стягнення пені обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, тому пеня підлягає стягненню за період з 27 серпня 2014 року по 16 липня 2015 року.

Постановою Верховного Суду від 17 червня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 10 січня 2018 року в частині вирішення позову ПАТ КБ «Правекс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення відсотків за користування кредитом та пені скасовано та в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанову Апеляційного суду міста Києва від 10 січня 2018 року в частині вирішення позову ПАТ КБ «Правекс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про солідарне стягнення тіла кредиту в сумі 14 750,00 доларів США залишено без змін.

Постановою Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове.

Стягнено солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «Правекс Банк» заборгованість за відсотками по кредитному договору № 796-025/04Р від 02 вересня 2004 року в сумі 5 564,94 доларів США. У задоволенні решти позовних вимог (про стягнення пені за прострочення сплати кредиту та відсотків) відмовлено.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення відсотків та пені, суд апеляційної інстанції встановив недоведеність позивачем заявленої до стягнення сум пені за прострочення сплати кредиту та відсотків. Позивач не надав належний розрахунок пені за річний період, що передував зверненню до суду та охоплювався відповідним строком позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачами. Апеляційний суд погодився із наданим відповідачем висновком судового експерта, що правильний розмір суми відсотків, які підлягає стягненню, становить 5 564,94 доларів США. Ураховуючи визначений у договорі поруки, який укладений між банком та відповідачем ОСОБА_2 , солідарний обов`язок останньої відповідати перед банком за зобов`язання позичальника (відповідача ОСОБА_3 ), відповідна сума коштів підлягає стягненню в солідарному порядку з відповідачів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

06 січня 2022 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 березня 2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить суд касаційної інстанції скасувати заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 березня 2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 31 березня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 березня 2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження заочного рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 березня 2016 року та постанови Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року заявник вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12, від 15 вересня 2021 року в справі № 310/1772/19, від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц, від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц, від 09 червня 2021 року в справі № 203/2861/19. Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Касаційна скарга подана на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки апеляційний суд ухвалою, занесеною до журналу судового засідання від 17 листопада 2020 року безпідставно відхилив клопотання представника відповідача про дослідження нових доказів, чим порушив вимоги пунктів 3, 4 частини другої статті 411 ЦПК України (суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів).

Позиції інших учасників

У червні 2022 року представник акціонерного товариства «Правекс Банк» (далі - АТ «Правекс Банк») - Слостін А. Г. надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції. Просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 09 березня 2016 року - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

02 вересня 2004 року між АКБ «Правекс-Банк», правонаступником якого є ПАТ КБ «Правекс-Банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 796-025/04Р, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 29 900 доларів США, який зобов`язався повернути до 02 вересня 2014 року зі сплатою 14 % річних.

02 вересня 2004 року на забезпечення виконання кредитного договору між позивачем та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 796-025/04Р зі строком дії до 02 вересня 2017 року, за умовами якого остання зобов`язалася солідарно з боржником відповідати перед позивачем за виконання зобов`язання за кредитним договором.

Сторони кредитного договору обумовили щомісячне повернення кредиту в сумі 250 доларів США (пункт 4.1. кредитного договору), а відсотки за користування кредитними коштами позичальник мав сплачувати до 10-го числа щомісяця (пункт 4.2. кредитного договору).

Згідно з пунктом 9.1. кредитного договору за порушення строків погашення заборгованості за кредитом або внесення відсотків за користування грошовими коштами позичальник сплачує пеню за кожен день прострочення в розмірі подвійної процентної ставки, зазначеної в пункті 1.2. даного договору, що діяла в період прострочення, від суми заборгованості за весь період прострочення.

Пунктом 4.4. кредитного договору, укладеного між сторонами, передбачено, що шляхом підписання даного договору сторони дійшли згоди про те, що у випадку виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості за кредитом і за сплатою відсотків за користування грошовими коштами більше 10 календарних днів, строк користування грошовими коштами, зазначений у пункті 1.2. даного договору, припиняється достроково на зазначений в указаному пункті день прострочення.

Відповідно до наданого позивачем розрахунку кредитної заборгованості, останній платіж позичальник здійснив 22 травня 2013 року.

За наданим банком розрахунком, заборгованість за кредитним договором станом на 16 липня 2015 року складала 43 294,12 доларів США, із яких: сума боргу за кредитом (тілом) - 14 750,00 доларів США; відсотки за користування кредитом - 8 889,93 доларів США; пеня за несвоєчасне погашення кредиту - 11 906,35 доларів США; пеня за несвоєчасне погашення відсотків - 7 747,84 доларів США, яку банк просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь.

Згідно висновку експерта за результатами проведення економічної експертизи № 788-1/10/2021 від 20 жовтня 2021 року, виконаного судовим експертом Експертно-дослідної служби України Тарасюком С. Ю. (який був попереджений про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку) встановлено відповідність заборгованості за кредитним договором № 796-025/04Р від 02 вересня 2004 року станом на 22 травня 2013 року наявним бухгалтерським документам та документально узгодженим умовам договору в частині суми боргу по відсотках - 5 564,94 доларів США.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України вказано, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема є договори та інші правочини (пункт перший частини другої статті 11 ЦК України).

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (стаття 11 ЦК України).

Згідно із статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами. Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Відповідно до статей 1054 1055 ЦК України за кредитним договором, який укладається у письмовій формі, банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).

Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (стаття 1050 ЦК України).

Відповідно до статей 610 611 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12 та від 04 липня 2018 року в справі № 310/11534/13-ц).

Апеляційний суд встановив, що за пунктом 1.2. кредитного договору, строк його дії - 02 вересня 2014 року.

Пунктом 4.4. кредитного договору передбачено, що шляхом підписання даного договору сторони дійшли згоди про те, що у випадку виникнення у позичальника прострочення з погашення заборгованості за кредитом і за сплатою відсотків за користування грошовими коштами більше 10 календарних днів, строк користування грошовими коштами, зазначений у пункті 1.2. даного договору, припиняється достроково на зазначений в указаному пункті день прострочення.

Відповідно до наданого позивачем розрахунку кредитної заборгованості, останній платіж позичальник здійснив 22 травня 2013 року.

Згідно висновку експерта за результатами проведення економічної експертизи № 788-1/10/2021 від 20 жовтня 2021 року, виконаного судовим експертом Експертно-дослідної служби України Тарасюком С. Ю. встановлено заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором № 796-025/04Р від 02 вересня 2004 року станом на 22 травня 2013 року - 5 564,94 доларів США.

Даний висновок позивачем не спростований, оскільки належних та достатніх доказів протилежного (визнання цього висновку недійсним, незаконним; інший експертний висновок; інший розрахунок заборгованості) ним не було надано.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку щодо стягнення боргу за відсотками у солідарному порядку з відповідачів на користь позивача у розмірі 5 564,94 доларів США.

Апеляційний суд правильно зазначив, що нарахування неустойки (штраф, пеня) поза межами строку дії договору (строку кредитування) суперечить закону, зокрема статтям 546 549 550 551 ЦК України, за змістом яких, неустойка за своєю правовою природою є додатковим (акцесорним) способом забезпечення виконання зобов`язань і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання, а відтак може нараховуватися лише в межах погодженого сторонами строку дії договору.

Зі спливом строку, на який був наданий кредит, припинилося право кредитора нараховувати пеню, тому, після 02 вересня 2014 року (закінчення терміну дії договору) позивач не міг нараховувати такі платежі.

У статтях 256-258 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 , крім іншого, просив застосувати наслідки спливу спеціальної (річної) позовної давності щодо вимог позивача про стягнення пені. Оскільки встановлено, що віповідач не був повідомлений належним чином про розгляд справи у суді першої інстанції, тому апеляційний суд правомірно взяв до уваги його заяву про застосування позовної давності.

Позивач надав розрахунок пеніза прострочення сплати відсотків за період з 13 червня 2006 року до 16 липня 2015 року у розмірі 7 747,84 доларів США та розрахунок пені за прострочення сплати кредиту - з 11 березня 2005 року до 16 липня 2015 року. Разом із цим, як було зазначено вище, після закінчення строку дії договору кредиту (02 вересня 2014 року) банк не міг нараховувати (та відповідно просити стягнути) такий вид неустойки з відповідачів.

Апеляційний суд встановив, що у матеріалах справи відсутній належний розрахунок суми пені за прострочення сплати кредиту та відсотків у межах річного строку позовної давності, тому правильно визнав необґрунтованими ці позовні вимоги позивача та як наслідок - відмовив у їх задоволенні.

У частині першій та третій статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина перша та друга статті 12 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Апеляційний суд, при перегляді рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог АТ «Правекс Банк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення відсотків за користування кредитом та пені, встановив належним чином фактичні обставини справи та дійшов правильного висновку про стягнення виключно суми відсотків за користування кредитом у розмірі 5 564,94 доларів США.

Верховний Суд не приймає до уваги доводи касаційної скарги в частині неправомірності рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення відсотків та пені, оскільки, як зазначено вище, оскаржувана постанова апеляційного суду є законною, що відповідно свідчить про правомірність скасування рішення районного суду апеляційним судом у цій справі в частині вирішення зазначених позовних вимог, що вказує на відсутність правових підстав для його перегляду по суті в касаційному порядку.

Крім цього, рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення боргу по тілу кредиту скасовано постановою Апеляційного суду міста Києва від 10 січня 2018 року, яка в цій частині залишена в силі постановою Верховного Суду від 17 червня 2020 року. Тому також відсутні правові підстави для перегляду в цій частині рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12, від 15 вересня 2021 року в справі № 310/1772/19, від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц, від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц, від 09 червня 2021 року в справі № 203/2861/19, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 310/1772/19 та у справі, яка переглядається, різні предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - визнання недійсним рішення, визнання недійсним державного акта на право постійного користування земельною ділянкою та зобов`язання вчинити певні дії.

У справі № 523/9076/16-ц та у справі, яка переглядається, відмінні предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - визнання незаконними дій засновників ТОВ «Норма Плюс», стягнення із засновників ТОВ «Норма Плюс» моральної шкоди, відміна редакції статуту ТОВ «Норма Плюс» від 25 липня 2013 року, стягнення з ТОВ «Норма Плюс» моральної шкоди.

У справі № 372/51/16-ц та у справі, яка переглядається, відмінні предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - визнання незаконним і скасуваннярішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 23473899, прийняте нотаріусом 06 серпня 2015 року.

У справі № 203/2861/19 та у справі, яка переглядається, відмінні предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет позову та встановлені фактичні обставини.

Разом із цим, оскаржувана постанова ухвалена з урахуванням висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі № 444/9519/12 (право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, так як в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання).

Крім того, заявник касаційної скарги зазначає, що апеляційним судом необґрунтовано відхилено клопотання про дослідження нових доказів відповідно до ухвали суду, внесеної до протоколу судового засідання від 17 листопада 2020 року. Однак Верховний Суд вважає такий довід безпідставним, оскільки він спростовуються матеріалами справи, у яких відсутня така ухвала.

Колегія суддів Верховного Суду також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази, встановив обставини на підставі недостатніх доказів та як наслідок - не встановили фактичні обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішення апеляційного суду з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що суд ухвалив рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваній постанові, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року). Оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції відповідає вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалив законне і обґрунтоване судові рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Апеляційний суд повно встановив обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначив норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук