Постанова
Іменем України
10 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 370/3154/14
провадження № 61-4124св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,відповідач - ОСОБА_2 ,третя особа - ОСОБА_3 ,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1
на заочне рішення Макарівського районного суду міста Києва від 09 грудня 2020 року у складі судді Мазка Н. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Гаращенка Д. Р., Пікуль А. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст заявлених позовних вимог
У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання відмови від спадщини недійсною.
Позовна заява мотивована тим, що 30 травня 2008 року між
ОСОБА_2 , який діяв від імені свого батька ОСОБА_4 на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 22 лютого 2008 року, та Масалітіним укладений договір позики на суму 850 000 грн, які він передав ОСОБА_2 до підписання договору позики.
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько ОСОБА_2 - ОСОБА_4 ,
а 12 грудня 2013 року ОСОБА_2 письмово відмовився від спадщини після смерті батька. Спадщину прийняв рідний брат ОСОБА_2 - ОСОБА_3 .
Рішенням Макарівського районного суду Київської області 06 травня
2014 року у справі № 370/243/14-ц позов ОСОБА_1
до ОСОБА_2 про повернення в натурі безпідставно набутого майна та визнання довіреності недійсною задоволено частково. Визнано недійсною довіреність, видану 22 лютого 2008 року громадянином ОСОБА_4 громадянину ОСОБА_2 на представлення інтересів, що була посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бойко А. І., зареєстрована в реєстрі № 719.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 01 грудня 2014 року рішення Макарівського районного суду Київської області від 02 вересня 2014 року у справі № 370/1212/14-ц скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним та стягнення коштів задоволено. Визнано недійсним договір позики, укладений 30 травня 2008 року між ОСОБА_1
та ОСОБА_2 , який діяв від імені ОСОБА_4 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 850 000 грн.
Позивач вказував, що повернення боргу за договором позики було предметом судового розгляду, починаючи з 2010 року.
ОСОБА_1 вважає, що така відмова ОСОБА_2 від спадщини спрямована на ухилення від сплати боргу за договором позики. Доведеність наміру спадкоємця уникнути задоволення вимоги свого кредитора у зв`язку з відмовою від спадщини має вважатися підставою для констатації факту зловживання ним своїм правом на відмову від спадщини і в результаті - підставою для задоволення вимоги кредитора про визнання відмови від спадщини недійсною і про накладення стягнення на частину спадщини, яка становила його частку.
Посилаючись на те, що частиною третьою статті 13 Цивільного кодексу (далі - ЦК України) зазначено, що не допускаються дії особи, які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсною відмову ОСОБА_2 від спадщини від 12 лютого 2013 року та накласти стягнення на частину спадщини ОСОБА_2 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 21 квітня
2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено
Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 18 серпня 2015 року рішення Макарівського районного суду Київської області від 21 квітня
2015 року залишено без змін.
У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про перегляд рішення Макарівського районного суду Київської області
від 21 квітня 2015 року у зв`язку з нововиявленими обставинами.
Ухвалою Макарівського районного суду Київської області від 22 лютого 2019 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд рішення Макарівського районного суду Київської області від 21 квітня 2015 року за нововиявленими обставинами відмовлено. Рішення Макарівського районного суду Київської області від 21 квітня 2015 року залишено без змін.
Постановою Київського апеляційного суду від 09 липня 2019 року ухвалу Макарівського районного суду Київської області від 22 лютого 2019 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.
У лютому 2020 року ОСОБА_1 вдруге звернувся до суду із заявою про перегляд рішення Макарівського районного суду Київської області
від 21 квітня 2015 року у зв`язку з нововиявленими обставинами.
Ухвалою Макарівського районного суду Київської області від 17 лютого 2020 року заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Макарівського районного суду Київської області від 21 квітня 2015 року за нововиявленими обставинами задоволено частково. Рішення Макарівського районного суду Київської області від 21 квітня 2015 року скасовано, справу призначено до розгляду.
Оскаржуваним заочним рішенням Макарівського районного суду Київської області від 09 грудня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 15 лютого 2021 року заочне рішення Макарівського районного суду Київської області від 09 грудня
2020 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт недійсності волевиявлення відповідача щодо відмови від спадщини та факт порушення його прав саме цим волевиявленням відповідача. Разом з тим, позивачем обрано неналежний спосіб захисту свого порушеного права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій у березні 2021 року, ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17 (провадження № 61-26562св18),
від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/7976/17, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 03 березня 2020 року у справі № 916/3600/15, від 24 березня 2020 року у справі № 704/1410/18 (провадження № 61-359св20), від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 04 серпня 2020 року у справі
№ 04/14-10/5026/2337/2011.
Касаційна скарга також мотивована тим, що при перегляді в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви про перегляд рішення за нововиявленими обставинами, апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції не надав належної оцінки обставинам, що покладені в основу заяви. Суд першої інстанції не перевірив, чи були обставини, які встановлені вироком Дарницького районного суду міста Києва від 21 червня 2018 року, а також вироком Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року, встановлені судом першої інстанції при розгляді кримінальної справи по суті та чи можуть ці обставини вплинути на результат розгляду справи у даному спорі. При розгляді справи по суті, суди не звернули увагу на положення частини третьої статті 13 ЦК України та на правову позицію Верховного Суду, що викладена у постанові від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17 (провадження № 61-26562св18).
Доводи інших учасників справи
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилась спадщина за законом на спадкове майно, яке складається з житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
12 лютого 2013 року ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса із заявою про відмову від спадщини, в якій зазначив, що усвідомлює значення своїх дій та має можливість керувати ними, розуміє обставини, які мають для нього істотне значення, без застосування до нього фізичного чи психічного тиску з боку інших осіб, за своєю справжньою волею.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених
у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факт недійсності волевиявлення відповідача щодо відмови від спадщини та факт порушення прав позивача саме цим волевиявленням відповідача.
Відповідно до статей 1216 1417 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно з частиною першою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Частиною першою статті 1270 ЦК України передбачено, що для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Відповідно до частин першої, п`ятої та шостої статті 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.
Згідно з частиною п`ятою статті 1274 ЦК України відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229-231, і 233 цього Кодексу.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , як на підставу своїх порушених прав посилався на те, що відмова ОСОБА_2 від прийняття спадщини спрямована на ухилення від сплати боргу за договором позики.
Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, якщо одна зі сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
Діючим ЦПК України на суд покладено обов`язок встановлення правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин та правової норми, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Встановивши, що при підписанні заяви про відмову від спадщини ОСОБА_2 зазначив, що йому роз`яснено зміст статей 1268-1270 1272-1275 ЦК України, в тому числі право на відкликання цієї зави до закінчення шестимісячного строку з часу відкриття спадщини, та з урахуванням того, що позивач не довів, що відмова ОСОБА_2 від прийняття спадщини спрямована на ухилення від сплати боргу за договором позики, а також той факт, що дії відповідача вчинені з наміром завдати шкоди позивачу, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову.
Крім того, суди не встановили підстав, передбачених статями 225, 229-231
і 233 ЦК України для визнання цієї відмови недійсною, та встановили, що ОСОБА_2 діяв з власної волі, що є його особистим правом.
Такі висновки судів не суперечать висновкам, викладеним у постанові Верховного Суду від 18 листопада 2021 року у справі № 521/2076/19 (провадження № 61-17312св20).
Як на підставу для відкриття касаційного провадження, заявник послався на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17 (провадження № 61-26562св18),
від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня
2020 року у справі № 910/7976/17, від 03 березня 2020 року у справі
№ 904/7905/16, від 03 березня 2020 року у справі № 916/3600/15,
від 24 березня 2020 року у справі № 704/1410/18 (провадження
№ 61-359св20), від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16,
від 04 серпня 2020 року у справі № 04/14-10/5026/2337/2011.
Верховний Суд України в постановах від 17 липня 2019 року у справі
№ 299/396/17 (провадження № 61-26562св18), від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18 вказав, що суди під час нового розгляду справи зобов`язані виходити з того, що в обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора.
У постанові від 03 березня 2020 року у справі № 910/7976/17 Верховний Суду зробив висновок, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 Цивільного кодексу України.
Верховний Суд у постанові від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16 вказав, що при новому розгляді суду необхідно дослідити відповідність оспорюваного договору вимогам статей 3 13 ЦК України, належним чином дослідити умови договору поруки, встановити чи припинилася порука за вказаним договором станом на дату укладення оспорюваного договору відступлення права вимоги.
У постанові від 03 березня 2020 року у справі № 916/3600/15 Верховний Суд зазначив, що при новому розгляді суду необхідно з`ясувати чи буде дотримано принцип добросовісності та чи не буде заподіяно шкоду іншим сторонам та чи не буде зловживання правом та порушення прав інших учасників у справі про банкрутство у випадку задоволення заяви ОСОБА_1 про прощення боргу, враховуючи період, протягом якого ОСОБА_1 був кредитором боржника до подання заяви про прощення боргу.
Верховний Суд у постанові від 24 березня 2020 року у справі № 704/1410/18 (провадження № 61-359св20) Верховний Суд зробив висновок про те, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. Отже, відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам іншої особи, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.
У постанові від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16 Верховний Суд зазначив, що при вчиненні спірного правочину порушено вимоги щодо оплати покупцем коштів за придбане майно, наслідком чого стало фактичне неотримання коштів кредиторів, що є безумовним порушенням прав та майнових інтересів останніх.
Верховний Суд У постанові від 04 серпня 2020 року у справі
№ 04/14-10/5026/2337/2011 зробив висновок, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на зменшення активів боржника та збільшення заборгованості перед кредиторами. Тобто дії сторін правочину свідчать про недобросовісну поведінку.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини
є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Таким чином, доводи заявника про неврахування апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 299/396/17 (провадження
№ 61-26562св18), від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18,
від 03 березня 2020 року у справі № 910/7976/17, від 03 березня 2020 року
у справі № 904/7905/16, від 03 березня 2020 року у справі № 916/3600/15,
від 24 березня 2020 року у справі № 704/1410/18 (провадження
№ 61-359св20), від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16,
від 04 серпня 2020 року у справі № 04/14-10/5026/2337/2011,
є необґрунтованими та не суперечать висновкам судів попередніх інстанцій, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, не є суперечливими, а їхні фактичні обставини, предмет позовних вимог та правове регулювання відрізняються.
Крім того, посилання в касаційній скарзі на встановлену в рамках кримінального провадження винуватість відповідача у вчиненні правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 КК України, не впливає на характер спірних правовідносин, які виникли між сторонами, та регулюються нормами статей 255, 229-231 і 233 ЦК України, а тому не можуть бути підставою для застосування положень статті 1274 ЦК України.
Разом з тим, доводи касаційної скарги щодо застосування положень частини третьої статті 13 ЦК України колегією суддів відхиляються, як безпідставні, оскільки є особистим переконанням позивача щодо застосування даної правової норми.
У справі, що розглядається, колегія суддів дійшла висновку, що заявнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків судів попередніх інстанцій.
Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження
№ 14-446цс18).
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Доводи касаційної скарги не впливають на правильність судових рішень, не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення постановлені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
На думку судової колегії судові рішення, що переглядаються, є достатньо мотивованими.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Макарівського районного суду міста Києва від 09 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого
2021 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною
і оскарженню не підлягає.
Судді:І. М. Фаловська С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк