Постанова
Іменем України
04 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 372/2394/18
провадження № 61-6251св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Публічне акціонерне товариство «Укрсоцбанк»,
треті особи: Служба у справах дітей та сім`ї міста Обухова, ОСОБА_2 ,
провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Базика Олексія Павловича на рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 листопада 2018 року у складі судді Тиханського О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Вербової І. М., Саліхова В. В., Шахової О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») про визнання недійсним договору іпотеки, посилаючись на те, що 11 травня 2006 року з метою забезпечення виконання зобов`язання ОСОБА_2 за договором про надання невідновлюваної кредитної лінії від 11 травня 2006 року № 36/05-52 між нею та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . На момент укладення договору іпотеки у квартирі проживали та були в ній зареєстровані її неповнолітній син - ОСОБА_3 , 1989 року народження, та малолітня дочка - ОСОБА_4 , 1997 року народження, тобто договір є таким, що порушує майнові права малолітніх дітей. Вона не надавала своєї згоди на зняття дітей з реєстрації та дізналася про це лише в січні 2018 року. Орган опіки та піклування не надавав своєї згоди на вчинення оспорюваного правочину. На момент укладення договору іпотеки вказана квартира була єдиним її місцем проживання, а також місцем проживання її дітей - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним, укладений між нею та банком договір іпотеки від 11 травня 2006 року № 04/І-180.
Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 14 листопада 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що на момент укладення оспорюваного іпотечного договору діти позивача - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не були зареєстровані у спірній квартирі, а тому в них були відсутні майнові права на неї.
Постановою Київського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Базика О. П. залишено без задоволення, а рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 листопада 2018 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. На момент укладення оспорюваного правочину неповнолітні ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не були зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 , а тому дії позивача щодо передачі квартири в іпотеку не суперечили їх правам та інтересам. Крім того, позивачем не надано доказів на підтвердження того, що неповнолітні діти були зняті з реєстрації поза її волею.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У березні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Базик О. П. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Касаційна скарга мотивована тим, що на момент укладення договору іпотеки малолітні діти позивача мали право на житло та проживали у квартирі, яка передана в іпотеку. Оскільки передача нерухомого майна в іпотеку всупереч вимогам статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» відбулася без попередньої згоди органів опіки та піклування, вказаний правочин не можна вважати таким, що відповідає вимогам статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а тому на підставі статті 215 цього Кодексу він підлягає визнанню недійсним як такий, що порушує майнові права малолітніх дітей. Відповідач був обізнаний про факт проживання у квартирі, яка передавалася в іпотеку, малолітніх дітей, проте не відомо яким чином йому вдалося зняти їх з реєстрації та укласти оспорюваний правочин без згоди органу опіки та піклування. Судами не враховані висновки, викладені в постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року № 6-396цс15, та неповно з`ясовані обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 травня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Обухівського районного суду Київської області.
04 червня 2019 року справа № 372/2394/18 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).
Судами встановлено, що 11 травня 2006 року між Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку «Укрсоцбанк», правонаступником якого є ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір № 04/І-180, за яким іпотекодавець в забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язань перед іпотекодержателем за договором про надання невідновлювальної кредитної лінії від 11 травня 2006 року передала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою від 24 січня 2018 року № 547, виданою Виконавчим комітетом Обухівської міської ради Київської області, ОСОБА_4 , 1997 року народження, та ОСОБА_3 , 1989 року народження, з 17 грудня 2002 року по 26 квітня 2006 року були зареєстровані за адресою: квартира АДРЕСА_1 .
Тобто на момент укладення іпотечного договору неповнолітні діти позивача у квартирі не були зареєстровані.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Частинами першою-другою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України, в якій закріплено, що зміст правочину не має суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного судочинства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, правочин, що вчиняється батьками не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей; недійсним також є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей. Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна.
За змістом зазначеної вище норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 Сімейного кодексу України (далі - СК України) (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.
Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 177 СК України дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.
За змістом вищенаведених частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оскаржуваним.
Таким чином, вчинення батьками малолітньої/неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує встановлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред`явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини щодо житлового приміщення.
Наведені вище норми свідчать про те, що дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах є обов`язком батьків, сама по собі відсутність попереднього дозволу органу опіки та піклування не є беззаперечною підставою для визнання іпотечного договору недійсним.
У постанові Верховного Суду України від 09 листопада 2016 року у справі № 6-930цс16 зроблено правовий висновок про те, що при вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з`ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.
Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.
Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, що передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Виходячи з наведеного, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову, з огляду на те, що на момент укладення оспорюваного іпотечного договору неповнолітні діти позивача, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не були зареєстровані у спірній квартирі, а тому підстав для отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення не було.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Аргументи касаційної скарги про те, що на момент укладення іпотечного договору малолітні діти позивача мали право на житло та проживали у квартирі, яка передана в іпотеку, не заслуговують на увагу, оскільки, як зазначено в пункті 1.6.4 договору, за місцезнаходженням предмета іпотеки не зареєстровані (не прописані) та не проживають малолітні або неповнолітні особи, а тому передача нерухомого майна в іпотеку відбулася без попередньої згоди органів опіки та піклування.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra faktum proprium (заборона суперечливої поведінки) базується на римській максимі - «non concedit venire contra faktum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra faktum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Доводи касаційної скарги про те, що на момент укладення іпотечного договору відповідач був обізнаний про факт проживання у квартирі, яка передавалася в іпотеку, малолітніх дітей, та зняття їх з реєстрації без відома позивача, є неспроможними, оскільки не підтверджуються належними та допустимими доказами.
Аргументи касаційної скарги про те, що висновки судів попередніх інстанцій не відповідають правовому висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-396цс15, не заслуговують на увагу, так як фактичні обставини, які встановлені в указаній заявником справі, та фактичні обставини, встановлені судами в цій справі, є неоднаковими.
У постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 641/7974/18 (провадження № 61-15826св19) зроблено висновок про те, що законодавець чітко визначає, що лише батьки, які є законними представниками малолітніх дітей, мають право на звернення до органів опіки та піклування для отримання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування на яке мають діти. Іншого порядку отримання такого дозволу чи надання дозволу на відчуження нерухомого майна без відповідного дозволу органу опіки та піклування чинним законодавством не передбачено.
Тому посилання позивача на те, що на момент вчинення оспорюваного правочину був відсутній дозвіл органу опіки та піклування, є безпідставними.
Крім того, Закон України «Про іпотеку» не містить норм, які б обмежували право членів сім`ї власника предмета іпотеки на користування житлом у разі передання його в іпотеку.
За таких обставин доводи позивача про те, що наявність в її малолітніх дітей права користування спірним житлом є підставою для визнання договору іпотеки недійсним, є неспроможними.
Інші наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів і не впливають на правильність вирішення спору по суті, зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.
Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Базика Олексія Павловича залишити без задоволення.
Рішення Обухівського районного суду Київської області від 14 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 20 лютого 2019 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко