Постанова
Іменем України
12 березня 2020 року
м. Київ
справа № 372/3619/15-ц
провадження № 61-2550св19
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника, ОСОБА_3 на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 04 лютого 2016 року у складі судді Потабенко Л. В. та постанову Київського апеляційного суду від 27 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Шебуєвої В. А., Оніщука М. І., Українець Л. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є власником двох земельних ділянок з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, а також для ведення особистого селянського господарства, які розташовані по АДРЕСА_1 . Власником суміжної земельної ділянки є відповідач ОСОБА_2 , який без його згоди, між їх земельними ділянками звів на бетонному фундаменті огорожу з металевого профілю. Згідно висновку Товариства з обмеженою відповідальністю «Приватзем» (далі - ТОВ «Приватзем») щодо встановлення фактичного місця розташування меж суміжних земельних ділянок, відповідач захопив та відділив огорожею частину належних йому на праві власності земельних ділянок загальним розміром 0,0025 га у вигляді полоси шириною до одного метру.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 на його звернення про усунення перешкод у здійсненні ним користування права користування та розпорядження належною на праві власності земельною ділянкою не реагує, ОСОБА_1 , уточнивши позовні вимоги, просив зобов`язати відповідача звільнити частину зайнятої ним земельної ділянки площею 0,0025 га по АДРЕСА_1 , шляхом знесення огорожі та видалення бетонного фундаменту між їх земельними ділянками, з урахуванням даних уточненого кадастрового плану та акта огляду огорожі, після 25 метрів від початку огорожі, з боку АДРЕСА_1, до її закінчення впродовж 39 метрів.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 04 лютого 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено. Зобов`язано ОСОБА_2 звільнити частину зайнятої ним, належної ОСОБА_1 на праві власності, земельної ділянки площею 0,0025 га по АДРЕСА_1 , шляхом знесення (прибирання, демонтування) огорожі (паркана) та видалення бетонного фундаменту, побудованих між земельними ділянками сторін, з урахуванням даних уточненого кадастрового плану та акта огляду огорожі, після 25 метрів від початку огорожі, з боку АДРЕСА_1, до її закінчення впродовж 39 метрів, які перешкоджають позивачу у користуванні власним майном.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що право ОСОБА_1 , як власника земельної ділянки порушено внаслідок побудови відповідачем огорожі між земельними ділянками із захопленням частини земельної ділянки позивача площею 0, 0025 га, що перешкоджає останньому вільно користуватися власною земельною ділянкою, й таке право підлягає захисту шляхом усунення перешкод та знесення побудованого паркану (огорожі).
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 27 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 04 лютого 2016 року залишено без змін.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з`ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення про задоволення позовних вимог з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
У січні 2019 року ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_3 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги ряд істотних обставин та докази відповідача щодо накладення земельних ділянок сторін, невідповідності даних відносно існуючого між сторонами обсягу спірного землекористування; не врахували, що при проведенні державної реєстрації права позивача на земельну ділянку було проігноровано відсутність погодження меж із сусідніми землекористувачами та відсутність встановлення межових знаків; при цьому суди взяли до уваги, лише докази надані стороною позивача, не дослідивши докази, надані відповідачем. Поза увагою судів попередніх інстанцій залишилося те, що існуюча площа земельної ділянки позивача за невідомих обставин безпідставно збільшилася за рахунок земель відповідача, що не відповідає ні нормам діючого ЗК України, ні нормам ЗК України, чинного на дату передачі земельної ділянки у власність. Даний спір розглянуто без участі дружини відповідача ОСОБА_4 , з якою шлюб зареєстровано 27 червня 2008 року, під час якого відповідачем зведено спірну споруду, отже у дружини відповідача є права та інтереси, які мали бути враховані при розгляді справи. Крім того, при заочному розгляді справи, відповідача було позбавлено можливості в повній мірі використати свої процесуальні права.
Ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У поданому 13 березня 2019 року відзиві ОСОБА_1 просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на безпідставність доводів відповідача та законність і обґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду.
08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 , поданої представником ОСОБА_3 , здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Встановлено, що відповідно до державних актів на право власності на земельну ділянку серії ЯБ № 525262, серії ЯБ № 525273 від 26 листопада 2009 року позивач ОСОБА_1 є власником земельних ділянок площею 0,1000 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, кадастровий номер 32223151000:01:001:0055 та площею 0, 080 га - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 32223151000:01:011:0056, які розташовані по АДРЕСА_1 .
Земельна ділянка, яка належить на праві власності позивачу, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 32223151000:01:011:0056, межує із земельною ділянкою площею 0,1080 га з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, кадастровий номер 32223151000:01:011:0095, яка розташована по АДРЕСА_1 й на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 427270 від 21 березня 2011 року належить на праві власності відповідачу ОСОБА_2
ОСОБА_2 спорудив між земельними ділянками сторін огорожу з металевого профілю на бетонному фундаменті, яка накладається на земельну ділянку позивача.
ТОВ «Приватзем» при встановленні фактичного місця розташування межі між земельними ділянками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виготовлено збірний кадастровий план земельних ділянок, згідно якого має місце захоплення ОСОБА_2 частини належної позивачу на праві власності земельної ділянки площею 0,0025 га.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з статтею 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За правилами статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним.
Статтею 91 ЗК України встановлено, що власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства.
Частиною другою статті 103 ЗК України визначено, що власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).
Відповідно до статті 106 ЗК України власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері земельних відносин.
Статтею 107 ЗК України передбачено, що основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації. У разі неможливості виявлення дійсних меж їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки. У випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин.
Згідно з частинами першою, другою та пунктом «б» частини третьої статті 152 ЗК Українидержава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.
Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.
Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
Частинами другою та третьою статті 158 ЗК України встановлено, що виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.
Відповідно до статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що приведення земельних ділянок у придатний для користування стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
Аналіз наведених норм законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник або користувач земельної ділянки має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов).
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, визначившись належним чином з характером спірних правовідносин, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, дійшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, оскільки права позивача, як власника земельної ділянки порушені внаслідок зведення відповідачем огорожі з металевого профілю на бетонному фундаменті, що перешкоджає позивачу вільно користуватися власним майном.
З урахуванням викладеного, доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги доказів відповідача та ряд істотних обставин спростовуються встановленими судами обставинами справи.
Доводи ОСОБА_2 щодо накладення земельних ділянок та невідповідність розміру земельної ділянки позивача нормам земельного законодавства є безпідставними, оскільки відповідач не оспорював правовстановлюючі документи на право власності на земельну ділянку, видані ні ім`я позивача ОСОБА_1 .
Доводи відповідача, наведені в обґрунтування касаційної скарги про те, що при заочному розгляді справи його було позбавлено можливості у повній мірі використати процесуальні права, є безпідставними в силу того, що судом першої інстанції встановлено факт його належного повідомлення про день, час і місце слухання справи, проте останній заперечень чи клопотань про відкладення розгляду справи суду не надав. Через свого представника приймав участь у розгляді справи в апеляційному суді.
Аргументи касаційної скарги щодо не залучення до участі у справі дружини відповідача були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який дійшов правильного висновку, що предметом даного спору є зобов`язання ОСОБА_2 здійснити певні дії для усунення позивачу перешкод у користуванні земельною ділянкою, шляхом знесення огорожі, факт спорудження якої відповідачем не спростовано, питання про право власності на земельну ділянку останнього, яка на його думку є спільною власністю подружжя судом не вирішувалося.
Інші аргументи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Оскаржені заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 04 лютого 2016 року та постанова Київського апеляційного суду від 27 грудня 2018 року відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів - без змін.
За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Враховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_2 , подана представником ОСОБА_3 , підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання заочного рішення Обухівського районного суду Київської області від 04 лютого 2016 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 грудня 2018 року.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 04 лютого 2016 року та постанову Київського апеляційного суду від 27 грудня 2018 року залишити без змін.
Поновити виконання заочного рішення Обухівського районного суду Київської області від 04 лютого 2016 року та постанови Київського апеляційного суду від 27 грудня 2018 року
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова В. М. Ігнатенко