№ 376/2480/17

Постанова

Іменем України

24 березня 2021 року

м. Київ

справа № 376/2480/17

провадження № 61-4220св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

за первісним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Сквирська міська рада Київської області,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2019 року у складіколегії суддів: Матвієнко Ю. О., Іванової І. В., Мельника Я. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Сквирської міської ради Київської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про встановлення факту, який має юридичне значення, визнання права власності на майно та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Позов обґрунтований тим, що 07 червня 2008 року відділом реєстрації актів цивільного стану Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області зареєстровано шлюб між ним та відповідачем ОСОБА_2 (до шлюбу ОСОБА_2 , у шлюбі з ОСОБА_1 - ОСОБА_2 далі - ОСОБА_2 ), актовий запис № 441. Під час перебування у шлюбі у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_6 .

30 січня 2013 року, перебуваючи у шлюбі, сторони придбали з розстрочкою платежу у спільну сумісну власність нежитлове приміщення загальною площею 63,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за 280 000,00 грн, яке оформили за спільною згодою подружжя на ОСОБА_2 .

Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 13 жовтня 2014 року шлюб між сторонами у справі розірвано.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 одноособово сплатив за спірне нежитлове приміщення кошти, які отримував від підприємницької діяльності та позичив у фізичних осіб, що підтверджується відповідними розписками, у зв`язку з чим набув право особистої власності на вказаний об`єкт нерухомого майна. Оскільки відповідач ОСОБА_2 не визнає це право позивача, ОСОБА_1 і звернувся до суду із позовом.

Позивач просив визнати спірне нежитлове приміщення особистою приватною власністю ОСОБА_1 , скасувати державну реєстрацію права власності на це майно за ОСОБА_2 , яке зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30 січня 2013 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 4070832240, номер запису про право власності 62566, а також вирішити питання про судові витрати.

У грудні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , у якому просила визнати її особистою власністю нежитлове приміщення, зазначене в поверховому плані на будівлю за № 15 (площею 8,6 кв. м), № 16 (площею 19,8 кв. м), № 17 (площею 35,4 кв. м), що знаходиться в частині нежитлової будівлі, зазначеної в поверховому плані літ. «А», за адресою: АДРЕСА_1 .

Позов обґрунтований тим, що 30 січня 2013 року вона під час шлюбу з ОСОБА_2 , за його згодою, уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу зазначеного нежитлового приміщення. Відповідно до пункту 3 цього договору продаж нежитлового приміщення вчинено за 280 000,00 грн, які вона мала сплатити продавцю протягом трьох років, про що сторони мали підписати акт приймання-передачі коштів. Після повного розрахунку продавець зобов`язаний видати заяву про повний розрахунок, підпис на якій засвідчується нотаріально.

24 жовтня 2014 року набрало законної сили рішення Сквирського районного суду Київської області від 13 жовтня 2014 року про розірвання шлюбу між нею та ОСОБА_1 .

Під час розірвання шлюбу спору про поділ майна подружжя не було. За усною домовленістю ОСОБА_1 залишився автомобіль, а вона мала самостійно виконати умови договору купівлі-продажу нежитлового приміщення.

Відповідно до акта приймання-передачі коштів за договором купівлі-продажу нежитлового приміщення з розстрочкою платежу від 30 січня 2013 року, складеного 02 лютого 2015 року між нею та продавцем ОСОБА_3 , 28 листопада 2014 року вона сплатила продавцю 16 000,00 грн; 10 грудня 2014 року - 24 000,00 грн; 25 грудня 2014 року - 24 000,00 грн; 02 лютого 2015 року - 24 000,00 грн. Згідно з нотаріально посвідченою заявою продавця ОСОБА_3 від 09 лютого 2015 року ОСОБА_2 сплатила останні платежі в розмірі 92 000,00 грн та 100 000,00 грн.

10 липня 2017 року ОСОБА_3 у нотаріальній конторі посвідчила заяву, у якій вказала, що матеріальних претензій за договором до ОСОБА_2 не має, оскільки розрахунок проведено в повному обсязі.

Грошові кошти у сумі 274 000,00 грн, які були використані на виконання зобов`язань за договором, ОСОБА_2 позичила у фізичної особи-підприємця ОСОБА_7 (далі - ФОП ОСОБА_7 ) та повернула їх після укладення нового шлюбу. Крім того, на виконання договору позивач сплатила 6 000,00 грн особистих коштів.

Вважає, що спірне нежитлове приміщення є її особистою приватною власністю, просила вимоги її зустрічного позову задовольнити, вимоги ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 16 липня 2018 року в позові ОСОБА_1 відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлове приміщення, зазначене в поверховому плані на будівлю за № 15 (площею 8,6 кв. м), № 16 (площею 19,8 кв. м), № 17 (площею 35,4 кв. м), що знаходиться в частині нежитлової будівлі, зазначеної в поверховому плані літ. «А» за адресою: АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, щопозивач за первісним позовом ОСОБА_1 не надав безспірних доказів, що саме він сплатив грошові кошти за договором купівлі-продажу (з розстрочкою платежу) від 30 січня 2013 року, оскільки показання свідків не є належними та допустимими доказами.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_2 , суд першої інстанції взяв до уваги, що її право власності на спірну нежитлову будівлю оспорюється позивачем. У судовому засіданні представник ОСОБА_2 надав докази, які підтверджують, що саме ОСОБА_2 сплатила кошти за спірне нежитлове приміщення, зокрема: акт приймання-передачі коштів від 02 лютого 2015 року, складений між продавцем за договором ОСОБА_3 та покупцем ОСОБА_2 , який доводить, що починаючи з 28 листопада 2014 року до 02 лютого 2015 року ОСОБА_2 на виконання умов договору сплатила продавцю 88 000,00 грн; нотаріально посвідчені заяви ОСОБА_3 від 09 лютого 2015 року, з яких випливає, що вона отримала від ОСОБА_2 кошти в сумі 92 000,00 грн та 100 000,00 грн на виконання умов договору, та нотаріально посвідчена заява ОСОБА_3 від 10 липня 2015 року, у якій вона стверджує, що ОСОБА_2 09 лютого 2015 року сплатила їй грошові кошти в сумі 192 000,00 грн, у зв`язку з чим розрахунок проведений в повному обсязі, і матеріальних претензій до ОСОБА_2 вона не має.

Суд першої інстанції також врахував, що після розірвання шлюбу між сторонами та до моменту розгляду справи по суті ОСОБА_2 користується спірним нежитловим приміщенням, надала суду докази походження коштів на придбання спірного нежитлового приміщення у вигляді боргових розписок про позику грошових коштів у ФОП ОСОБА_7 та наявність у нього коштів, що підтверджується податковими деклараціями ОСОБА_7 , які містяться в матеріалах справи, розрахунок за спірне нежитлове приміщення згідно з договором провела після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 24 січня 2019 року рішення Сквирського районного суду Київської області від 16 липня 2018 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 скасовано, ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в зустрічному позові.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що покладені в основу рішення суду першої інстанції про задоволення зустрічного позову письмові докази суперечать іншим матеріалам справи, ці докази не відповідають критерію достатності (частина перша статті 80 ЦПК України) для обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 .

Крім того, оскільки з матеріалів справи випливає, що право власності ОСОБА_2 на нежитлове приміщення виникло на підставі договору купівлі-продажу і держава офіційно визнала за нею це право шляхом здійснення його державної реєстрації, підстав для підтвердження наявного в неї права власності на спірне нежитлове приміщення в судовому порядку немає.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2019 року, у якій просить скасувати судове рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що ОСОБА_1 надіслав ОСОБА_2 пропозицію щодо поділу майна подружжя, запропонувавши декілька варіантів поділу, однак в ній не було зазначено, що він розрахувався за нежитлове приміщення.

Суд апеляційної інстанції всупереч статті 392 ЦК України та незважаючи на те, що право власності ОСОБА_2 не визнається та оспорюється ОСОБА_1 в судовому порядку зазначив, що ОСОБА_2 не мала підстав для підтвердження наявного у неї права власності на спірне нежитлове приміщення.

Суд апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення не врахував, що заперечення факту вчинення правочину доводиться письмовими доказами і не може ґрунтуватися на показаннях свідків.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтований тим, що позивач за зустрічним позовом обрала неправильний спосіб захисту, оскільки спори щодо спільної власності мають вирішуватися в порядку поділу спільного майна подружжя, а не захисту права власності, яке сторонами не оспорюється.

Доводи касаційної скарги про те, що рішення суду апеляційної інстанції ґрунтується виключно на показаннях свідків, є необґрунтованими, оскільки такі показання мають бути оцінені судом у сукупності з іншими встановленими судом фактичними обставинами, що було здійснено судом апеляційної інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 фактично визнала, що сплачувані кошти за приміщення були не коштами, які сплачувалися за договором купівлі-продажу, а коштами, які сплачувалися пізніше за зобов`язанням, яке виникло після укладення та підписання договору і після реєстрації права власності у відповідному реєстрі.

Згідно з умовами договору момент передання прав на приміщення не пов`язаний з моментом повного розрахунку грошима, а договором встановлено лише порядок виконання зобов`язання, яке виникло в результаті домовленості щодо продажу та передання приміщення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 07 червня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, про що відділом реєстрації актів цивільного стану Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області в книзі реєстрації шлюбів зроблено відповідний актовий запис № 441 та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_3 (т. 1, а. с. 12).

У шлюбі у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_6. , (т. 1, а. с. 15).

30 січня 2013 року ОСОБА_2 з письмової згоди ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу нежитлового приміщення з розстрочкою платежу, згідно з яким продавець продає належне їй на праві приватної власності нежитлове приміщення, зазначене в поверховому плані на будівлю за № 15 (площею 8,6 кв. м), № 16 (площею 19,8 кв. м), № 17 (площею 35,4 кв. м), що знаходиться в частині нежитлової будівлі, зазначеної в поверховому плані літ. «А», за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с.16).

Право власності за ОСОБА_2 на це нежитлове приміщення виникає з моменту здійснення його державної реєстрації.

У пункті 3 договору зазначено, що продаж вчинено за 280 000,00 грн, які покупець зобов`язаний сплати продавцю рівними сумами один раз на три місяці протягом трьох років до п`ятого числа місяця, про що сторони підписують акт приймання-передачі коштів. Після повного розрахунку продавець зобов`язаний видати заяву про повний розрахунок, підпис на якій засвідчується нотаріально.

Рішенням Сквирського районного суду Київської області від 13 жовтня 2014 року, яке набрало законної сили 24 жовтня 2014 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (т. 1, а. с. 20).

Суд апеляційної інстанції встановив, що розписки ОСОБА_2 від 27 листопада 2014 року, від 08 грудня 2014 року, від 24 грудня 2014 року, від 30 січня 2015 року та від 07 лютого 2015 року (т. 2, а. с.14, 15, 16, 22, 24) підтверджують лише факт наявності між нею та ОСОБА_7 боргових відносин, і жодної інформації про витрачання ОСОБА_2 позичених коштів саме для здійснення розрахунків за придбане на підставі договору купівлі-продажу нежитлове приміщення не містять.

Дати написання ОСОБА_2 боргових розписок не збігаються із зазначеними в акті приймання-передачі коштів від 02 лютого 2015 року (т. 2, а. с. 23) датами повернення нею ОСОБА_3 коштів за придбане нежитлове приміщення.

Відповідно до акта приймання-передачі коштів від 02 лютого 2015 року та нотаріально посвідчених заяв ОСОБА_3 від 09 лютого 2015 року про отримання від ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 92 000,00 і 100 000,00 грн на виконання умов договору, а також нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_3 від 10 липня 2015 року, ОСОБА_3 стверджує, що ОСОБА_2 09 лютого 2015 року сплатила їй грошові кошти в сумі 192 000,00 грн, у зв`язку з чим розрахунок проведено в повному обсязі.

Суд апеляційної інстанції також встановив, що свідок ОСОБА_9 в судовому засіданні показав, що в лютому 2015 року був присутній при переданні його сином ОСОБА_1 грошей ОСОБА_3 . Свідок ОСОБА_10 показав, що підтримує дружні відносини з ОСОБА_1 і декілька разів був присутнім при переданні ним грошових коштів приватному нотаріусу ОСОБА_3 в приміщенні АДРЕСА_2

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу.

У квітні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у лютому 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд необмежений доводами та вимогамикасаційної скарги, якщопід час розглядусправи буде виявленопорушення норм процесуальногоправа, які є обов'язковою підставою для скасуваннярішення, або неправильнезастосування норм матеріальногоправа.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Предметом спору у цій справі є нежитлове приміщення загальною площею 63,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яке придбано за 280 000,00 грн під час перебування сторін у шлюбі, що оформлено за спільною згодою подружжя на ОСОБА_2 . Кожен із подружжя вважає, що це майно належить йому на праві особистої приватної власності, оскільки відповідно до умов договору купівлі-продажу майна саме він сплатив повну суму вартості майна, тому просить визнати таке право на вказане майно саме за ним.

Суди встановили, що спірне нежитлове приміщення придбане сторонами під час шлюбу, який розірваний рішенням суду від 24 жовтня 2014 року.

Верховний Суд зазначає, що рішення суду апеляційної інстанції оскаржується в частині зустрічного позову, проте з урахуванням предмета спору Верховний Суд бере до уваги висновки судів щодо застосування норм матеріального і процесуального права при вирішенні спору загалом.

Верховний Суд, застосовуючи норми матеріального правадо конкретних правовідносин, керується завданнями судочинства і загальними засадами цивільного законодавства.

Відповідно до частин дев`ятої, десятої статті 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Згідно з пунктами 3, 5, 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є: свобода договору; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно) (частина перша статті 355 ЦК України).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке саме положення містить і стаття 368 ЦК України.

Відповідно до статей 69 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно зі статтею 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, провадження 14-325цс18.

Відповідно до частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі статтями 77 78 79 80 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд першої інстанції, відмовивши у первісному позові, виходив з того, що позивач за первісним позовом ОСОБА_1 не надав безспірних доказів, що саме він сплатив грошові кошти за договором купівлі-продажу (з розстрочкою платежу) від 30 січня 2013 року, оскільки покази свідків не є належними та допустимими доказами. Належними доказами у цій справі є розписки (акти) продавця за договором ОСОБА_3 про отримання коштів, що і передбачено договором, саме від ОСОБА_1 , а показання свідків не вказують, які саме суми і за яким договором повертав ОСОБА_1 . Суд не взяв до уваги посилання ОСОБА_1 на боргові розписки, які наявні в матеріалах справи, оскільки з них не зрозуміло, на що було витрачено кошти.

Задовольнивши зустрічний позов, суд першої інстанції виходив з того, що представник ОСОБА_2 надав належні та допустимі докази, які досліджено судом, про те, що саме ОСОБА_2 сплатила кошти за спірне нежитлове приміщення, зокрема: акт прийому-передання грошових коштів від 02 лютого 2015 року, складений між продавцем за договором ОСОБА_3 та покупцем ОСОБА_2 , нотаріально посвідчені заяви ОСОБА_3 від 09 лютого 2015 року, а також нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_3 від 10 липня 2015 року, згідно з якою розрахунок проведено в повному обсязі, матеріальних претензій до ОСОБА_2 вона немає. Суд також виходив з того, що після розірвання шлюбу між сторонами та до моменту розгляду справи по суті ОСОБА_2 користується спірним нежитловим приміщенням, надала суду докази походження коштів на придбання спірного нежитлового приміщення у вигляді боргових розписок про позичання грошових коштів у ФОП ОСОБА_7 та наявність грошових коштів у ФОП ОСОБА_7 , що підтверджується податковими деклараціями ОСОБА_7 , розрахунок за спірне нежитлове приміщення згідно з договором провела після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 .

Суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги надане ОСОБА_1 пояснення ОСОБА_3 від 26 грудня 2017 року, у якому вона стверджувала факт прийняття грошових коштів за договором саме від ОСОБА_1 . Проте суд касаційної інстанції зазначає, що її пояснення суперечать письмовим доказам у справі, зокрема нотаріально посвідченим (заяви ОСОБА_3 від 09 лютого 2015 року, а також від 10 липня 2015 року, згідно з якими розрахунок проведено в повному обсязі, і матеріальних претензій до ОСОБА_2 вона немає).

Суд апеляційної інстанції встановив, що розписки ОСОБА_2 від 27 листопада 2014 року, від 08 грудня 2014 року, від 24 грудня 2014 року, від 30 січня 2015 року та від 07 лютого 2015 року (т. 2, а. с. 14, 15, 16, 22, 24) підтверджують лише факт наявності між нею та ОСОБА_7 боргових відносин, проте жодної інформації про витрачання ОСОБА_2 позичених коштів саме для здійснення розрахунків за придбане нею на підставі договору купівлі-продажу нежитлове приміщення не містять.

Крім того, дати написання ОСОБА_2 боргових розписок не збігаються із зазначеними в акті приймання-передачі коштів від 02 лютого 2015 року (т. 2, а. с. 23) з датами повернення нею ОСОБА_3 коштів за придбане нежитлове приміщення, що суд першої інстанції до уваги не взяв.

Зазначення судом апеляційної інстанції в рішенні, що дати написання ОСОБА_2 боргових розписок не збігаються із зазначеними в акті приймання-передачі коштів від 02 лютого 2015 року з датами повернення нею ОСОБА_3 коштів за придбане нежитлове приміщення, не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин, що саме ОСОБА_2 сплачувала кошти за придбане нерухоме майно, що підтверджується письмовими та нотаріально посвідченими доказами у справі.

Суд апеляційної інстанції також встановив, що нотаріально посвідчені заяви ОСОБА_3 від 09 лютого 2015 року про отримання від ОСОБА_2 коштів у сумах 92 000,00 грн та 100 000,00 грн на виконання умов договору, а також нотаріально посвідчені заяви ОСОБА_3 від 10 липня 2015 року, у якій вона стверджує, що ОСОБА_2 09 лютого 2015 року сплатила їй грошові кошти в сумі 192 000,00 грн, у зв`язку з чим розрахунок проведено в повному обсязі, суперечать іншим матеріалам справи, у зв`язку з чим не є достатніми відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України для висновку про наявність підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про визнання спірного нежитлового приміщення особистою власністю.

Зокрема, свідок ОСОБА_9 під час судового засідання пояснив, що в лютому 2015 року був присутній при тому, як його син ОСОБА_1 передавав гроші ОСОБА_3 .

Свідок ОСОБА_10 в суді пояснив, що підтримує дружні відносини з ОСОБА_1 і декілька разів був присутнім під часи передання ОСОБА_1 грошових коштів приватному нотаріусу ОСОБА_3 в приміщенні № 58 на вул. Гординського, 58 у м. Біла Церква Київської області.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що покладені в основу рішення суду першої інстанції про задоволення зустрічного позову письмові докази суперечать іншим матеріалам справи, ці докази не відповідають критерію достатності (частина перша статті 80 ЦПК України) для обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 .

Водночас з урахуванням підстав первісного та зустрічного позовів, презумпції спільності права власності подружжя на майно, існування між сторонами спору щодо поділу нерухомого майна, висновки суду апеляційної інстанції щодо виникнення права власності у ОСОБА_2 на нежитлове приміщення та відсутності підстав для його підтвердження в судовому порядку, є суперечливими та необґрунтованими з огляду на регулювання спірних правовідносин вказаними вище нормами матеріального та процесуального права.

Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд бере до уваги підстави як первісного, так і зустрічного позовів, а також зміст договору купівлі-продажу нежитлового приміщення. У первісному позові ОСОБА_1 посилався на те, що придбання спірного нерухомого майна здійснено подружжям в інтересах сім`ї, з розстрочкою платежу на строк протягом трьох років. Крім того, вважав, що суд має встановити, що після розірвання шлюбу саме він сплатив повну суму боргу за придбане під час шлюбу нерухоме майно, що дає підстави визнати за ним право власності на це майно.

У зустрічному позові ОСОБА_2 як на підставу позову посилалася на те, що після розірвання шлюбу спору про поділ майна не було, за домовленістю відповідачу залишався автомобіль, а вона повинна була самостійно виплатити кошти за придбане під час шлюбу, а саме 30 січня 2013 року, на її ім`я нежитлове приміщення. Після розірвання шлюбу вона самостійно за особисті кошти розрахувалася за це нежитлове приміщення.

Згідно з пунктом 3 договору купівлі-продажу нежитлового приміщення з розстрочкою платежу від 30 січня 2013 року продаж зазначеного нежитлового приміщення вчиняється за 280 000,00, які покупець зобов`язаний сплатити продавцю рівними сумами один раз на три місяці протягом 3 (трьох) років, до п`ятого числа місяця, про що сторони підписують акт приймання-передачі коштів. Після повного розрахунку продавець зобов`язаний видати заяву про повний розрахунок, підпис на якій засвідчується нотаріально.

Верховний Суд зазначає, що згідно з умовами договору купівлі-продажу нежитлового приміщення з розстрочкою платежу від 30 січня 2013 року обставини проведення розрахунку мають підтверджуватися письмовими доказами у справі, а про повний розрахунок - нотаріально посвідченою заявою.

Суд першої інстанції встановив, що саме ОСОБА_2 згідно з умовами договору сплатила ОСОБА_3 кошти за спірне нежитлове приміщення, що підтверджується письмовими та нотаріально посвідченими доказами у справі, дійшовши обґрунтованого висновку, що показання свідків не є допустимими доказами у справі.

Виходячи зі змісту статті 78 ЦПК України та з урахуванням частини першої статті 218 ЦК України, не може підтверджуватися показаннями свідків наявність правовідносин, що виникають з правочинів, для яких законом установлено письмову форму.

Суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення суду в частині зустрічного позову, дійшов суперечливих висновків, щодо відсутності необхідності вирішення спору у судовому порядку, взяв до уваги показання свідків, не виклавши мотивів, чому висновки суду першої інстанції щодо недопустимості цих доказів у справі не відповідають нормам матеріального та процесуального права, не взяв до уваги зміст договору купівлі-продажу нежитлового приміщення з розстрочкою платежу від 30 січня 2013 року та ухвалив рішення, яким створив ситуацію невирішення спору між сторонами.

Постанова суду апеляційної інстанції в частині зустрічного позову підлягає скасуванню, оскільки висновки суду не відповідають нормам матеріального і процесуального права.

Водночас Верховний Суд зазначає, що висновки суду першої інстанції про те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна; суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя; статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які майно було набуте (джерело набуття), не відповідають презумпції спільної сумісної власності подружжя, яке набуте ними в період шлюбу.

У цій справі кожен із подружжя оспорює поширення правового режиму спільного сумісного майна на нерухоме майно в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує, тобто у цій справі - на кожного з подружжя.

Проте зазначений вище висновок суду першої інстанції не вплинув на вирішення спору по суті, зокрема зустрічного позову, але є підставою для зміни мотивувальної частини в частині зустрічного позову, оскільки висновки суду щодо тлумачення норми матеріального права не відповідають статті 60 СК України та висновкам Великої Палати Верховного Суду у справі № 372/504/17.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення норм матеріального права та необхідності переоцінки доказів у справі, а встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги частково, скасуванню постанови суду апеляційної інстанції в частині зустрічного позову та зміни мотивувальної частини рішення суду першої інстанції в частині зустрічного позову та викладення її в редакції цієї постанови.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки зміна мотивувальної частини рішення суду першої інстанції не призвела до іншого результату вирішення справи, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2019 року в частині зустрічного позову скасувати.

Рішення Сквирського районного суду Київської області від 16 липня 2018 року в частині зустрічного позову ОСОБА_2 змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко