11.12.2024

№ 380/9502/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 380/9502/24

адміністративне провадження № К/990/25172/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Мацедонської В. Е.,

суддів: Білак М. В., Губської О. А.,

розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) про визнання протиправними дій, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою адвоката Каверіна Сергія Миколайовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 14 травня 2024 року (суддя Мартинюк В. Я.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2024 року (головуючий суддя Бруновська Н. В., судді: Хобор Р. Б., Шавель Р. М.)

І. Суть спору

У травні 2024 року ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до 7-ого прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), у якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність ВЧ НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати компенсації за 45 днів невикористаної ОСОБА_2 основної щорічної відпустки за 2022 рік та за 112 днів додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період 2015-2022 роки;

- зобов`язати ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 45 днів основної щорічної відпустки за 2022 рік, та 112 днів додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період 2015-2022 роки.

На обґрунтування позовних вимог позивачка зазначила, що вона є дружиною померлого військовослужбовця 7-ого прикордонного загону Державної прикордонної служби України (ВЧ НОМЕР_1 ) ОСОБА_2 , і відповідно до витягу із протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювання, поранень та травм у колишнього військовослужбовця від 05 червня 2023 року № 111, причина смерті ОСОБА_2 : «Поліорганна недостатність. Сепсис. Спонтанний розрив стравоходу. Захворювання, яке призвело до смерті, так, пов`язане з проходженням військової служби.». Позивачка вважає, що відповідач здійснив виплати належні їй у зв`язку зі смертю чоловіка з порушенням норм законодавства, а саме: не виплатив грошову компенсацію за невикористані ОСОБА_2 дні основної та додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.

ІІ. Установлені судом першої інстанції фактичні обставини справи, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та мотиви їх ухвалення.

ОСОБА_1 є дружиною військовослужбовця 7-ого прикордонного загону Державної прикордонної служби України (ВЧ НОМЕР_1 ) ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про одруження від 16 березня 2002 року серії НОМЕР_2 .

Відповідно до свідоцтва про смерть від 24 червня 2022 року серії НОМЕР_3 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . Згідно з витягом із протоколу засідання Центральної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювання, поранень та травм у колишнього військовослужбовця від 05 червня 2023 року № 111, причина смерті ОСОБА_2 : «Поліорганна недостатність. Сепсис. Спонтанний розрив стравоходу. Захворювання, яке призвело до смерті, так, пов`язане з проходженням військової служби.».

Наказом начальника ВЧ НОМЕР_1 від 27 червня 2022 року № 348-ОС припинено (розірвано) контракт та виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення у зв`язку зі смертю майстер-сержанта ОСОБА_2

14 березня 2024 року представник позивачки звернувся до ВЧ НОМЕР_1 з адвокатським запитом, у якому просив надати інформацію про нарахування та виплату членам сім`ї померлого ОСОБА_2 грошової компенсації за невикористані ним протягом 2015 - 2022 роки дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, а також стосовно компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за 2022 рік. Просив відповідача, у разі якщо така грошова компенсація не виплачувалась ОСОБА_2 , здійснити такі виплати ОСОБА_1 .

Листом від 22 березня 2024 року № 09/5513-24 ВЧ НОМЕР_1 відмовила позивачці в нарахуванні та виплаті вказаної вище компенсації, посилаючись на положення абзацу 1 підпункту 6 пункту 8 розділу V Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям державної прикордонної служби України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року № 558.

Уважаючи таку відмову відповідача протиправною, 02 травня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 07 травня 2024 року позов залишено без руху. Запропоновано позивачці протягом десяти днів з дня вручення цієї ухвали усунути зазначені в її мотивувальній частині недоліки позовної заяви шляхом подання заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду з обґрунтуванням причин пропуску та доказів, що підтверджують причини пропуску такого.

На виконання цієї ухвали, 09 травня 2024 року представник ОСОБА_1 подав до суду першої інстанції заяву про усунення недоліків, у якій зазначив, що висновки суду, викладені в ухвалі від 07 травня 2024 року стосовно пропуску тримісячного строку звернення до суду, визначеного статтею 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), є помилковими. Представник позивачки уважає, що позивачкою не пропущено строк звернення до суду з цим позовом, оскільки на час виключення ОСОБА_2 зі списків особового складу та всіх видів забезпечення у зв`язку з його смертю, діяла редакція статті 233 КЗпП України, яка не обмежувала строк звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати, у разі порушення законодавства про оплату праці.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 14 травня 2024 року, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2024 року, позовну заяву повернуто позивачці.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що дійсно відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Однак, 19 липня 2022 року набув чинності Закон України від 01 липня 2022 року №2352 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352), яким внесено ряд важливих змін до діючого законодавства про працю, зокрема, щодо порядку звернення громадян до суду у разі виникнення трудових спорів в частині строків таких звернень, а саме: частини перша та друга статті 233 КЗпП України викладені у наступній редакції: працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті; із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Суди попередніх інстанцій уважають, що даний спір набуває ознак трудового спору і, якщо зважити на те, що Кодекс адміністративного судочинства України не містить норм, які б передбачали строк звернення до адміністративного суду з позовом про стягнення недоотриманої/заборгованої заробітної плати/винагороди, то у даному випадку до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 233 КЗпП України, яка містить спеціальні для окреслених правовідносин норми, які встановлюють строк звернення до суду за захистом порушеного в матеріальному аспекті права на оплату праці. Ураховуючи зазначені обставини, суди першої та апеляційної інстанцій вважають, що на дату звернення позивачки до суду стаття 233 КЗпП України вже діє у редакції, викладеній згідно із Законом № 2352-ІХ, і складає три місяці.

Поряд з цим, суди зазначили, що відлік тримісячного строку для звернення з цим позовом до адміністративного суду почався 19 липня 2022 року і мав би закінчитися 19 жовтня 2022 року, однак Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон

№ 540-IX) приписи пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України доповнено пунктом такого змісту: « 1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 відмінено з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби (COVID-19), спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Відтак, обмеження щодо застосування строків, визначених частиною другою статті 233 КЗпП України, скасовано.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що відлік тримісячного строку для звернення з цим позовом до адміністративного суду почався 19 липня 2022 року і мав би закінчитися 19 жовтня 2022 року, якби не приписи пункту 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України, на підставі яких цей строк був продовжений до 30 червня 2023 року. Так, протягом всього цього періоду (з 19 липня 2022 року до 30 червня 2023 року) позивачка мала право, у межах строку, оспорити дії чи бездіяльність відповідача, проте, до суду з даним позовом представник позивачки звернувся лише 02 травня 2024 року, тобто з пропуском строку, установленого статтею 233 КЗпП України.

IІІ. Провадження в суді касаційної інстанції

29 червня 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга адвоката Каверіна С. М., який діє в інтересах ОСОБА_1 , на ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 14 травня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2024 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 22 липня 2024 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі частини другої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

ІV. Касаційне оскарження

У касаційній скарзі представник позивачки просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і направити справу для продовження розгляду до Львівського окружного адміністративного суду.

На обґрунтування вимог скаржник посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 20 листопада 2023 року у справі № 160/5468/23 щодо застосування статті 233 КЗпП України в редакції Закону № 2352-ІХ.

Представник позивачки зазначає, що момент виникнення спірних правовідносин (виключення ОСОБА_2 зі списків особового складу та всіх видів забезпечення) звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати відповідно до чинної на той час редакції статті 233 КЗпП України не обмежувалося будь-яким строком, а тому позивачка не знала і не могла знати чи передбачати майбутню зміну правового регулювання строку звернення до суду з таким позовом.

Скаржник уважає, що поширення дії Закону № 2352-ІХ щодо строку звернення до суду на правовідносини, що виникли до часу набрання таким чинності, у цьому випадку, суперечить принципу незворотності дії закону в часі та правовій визначеності.

06 вересня 2024 року представник позивачки подав до Верховного Суду додаткові пояснення, у яких просив суд звернути увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23, та висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 08 серпня 2024 року у справі № 380/29686/23, та врахувати їх під час розгляду цієї касаційної скарги.

Відповідач відзив на касаційну скаргу не подавав, що не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування.

Завданням адміністративного судочинства в силу частини першої статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частиною другою статті 44 КАС України учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Статтею 118 КАС України визначено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом. Процесуальні строки визначаються днями, місяцями і роками, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

Згідно з частинами першою - третьою статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За приписами абзацу 1 статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно зі статтею 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Водночас, Законом № 2352-IX внесені зміни до норм КЗпП України, зокрема, частини перша та друга статті 233 КЗпП України викладені в новій редакції, згідно якої працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Згідно з новою редакцією статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

Поряд з цим, відповідно до приписів статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

Позовна заява повертається позивачеві у випадках, передбачених частиною другою статті 123 цього Кодексу (пункт 9 частини четвертої статті 169 КАС України).

VІ. Висновки Верховного Суду

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судового рішення здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС України).

Верховний Суд зауважує, що на стадії касаційного провадження спірним у цій справі є виключно питання дотримання позивачкою строку звернення до суду, визначеного статтею 233 КЗпП України, з адміністративним позовом про нарахування і виплату їй компенсації за невикористану її померлим чоловіком частину основної щорічної відпустки за 2022 рік та додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період 2015-2022 роки, з урахуванням внесених Законом № 2352-IX змін до статті 233 КЗпП України у співвідношенні до моменту виникнення спірних правовідносин та періоду, за який така компенсація стягується.

Оцінюючи обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Повертаючи позовну заяву, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що позивач пропустив тримісячний строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КАС України (у редакції Закону № 2352-IX, яка діє з 19 липня 2022 року, з урахуванням Закону № 540-IX), а підстав для поновлення строку звернення до суду з цим позовом судами не встановлено.

На обґрунтування позиції скаржник наголошує на тому, що на момент виникнення спірних правовідносин, а саме смерті ОСОБА_2 та виключення його зі списків особового складу та всіх видів забезпечення (24 червня 2022 року), приписи статті 233 КЗпП України не передбачали обмеження строку звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати.

Крім того, представник позивачки зазначає, що судами попередніх інстанцій не було враховано висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 листопада 2023 року у справі № 160/5468/23. Поряд з цим, скаржник зауважує, що в подальшому у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 Велика Палата Верховного Суду також висловила правову позицію щодо застосування статті 233 КЗпП України, в редакції Закону

№ 2352-ІХ, і наголосила, що щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період по 19 липня 2022 року застосуванню підлягає норма частини другої статті 233 КЗпП України у редакції до змін, внесених згідно із Законом № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

З цього приводу Верховний Суд зазначає таке.

Предметом позову у цій справі є ненарахування і невиплата компенсації за невикористану частину основної щорічної відпустки за 2022 рік та за додаткову відпустку, як учаснику бойових дій за період 2015-2022 роки, яка, в свою чергу, у відповідності до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» є складовою грошового забезпечення військовослужбовця (заробітної плати).

Тобто, такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті, оскільки КАС України не містить норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (у тому числі компенсації за невикористану частину основної щорічної відпустки та (або) додаткової відпустки) у разі порушення законодавства про оплату праці.

Так, відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 і № 9- рп/2013.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Законом № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції:

«Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.

Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Водночас Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).

Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).

Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).

Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі «Kopecky проти Словаччини`від 28 вересня 2004 року, заява № 44912/98).

Одним із механізмів запобігання свавільному втручанню держави та її органів у реалізацію прав і свобод людини є закріплений у частині третій статті 22 Конституції України принцип недопустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних.

Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.

При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 (на яку, зокрема, посилається скаржник у додаткових поясненнях) зазначила: «…щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період по 19 липня 2022 року застосуванню підлягає норма частини другої статті 233 КЗпП України у редакції до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком».

Подібна правова позиція була викладена й Верховим Судом у постановах від 08 серпня 2024 року у справі № 380/29686/23, від 29 жовтня 2024 року у справі № 460/25695/23 та від 12 вересня 2024 року у справі № 380/6701/24, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від неї.

Як убачається з матеріалів справи, спірний період, за який позивачка просить нарахувати та виплатити компенсацію за невикористану частину щорічної основної відпустки та додаткової відпустки, як учасника бойових дій, охоплює 2015-2022 роки. При цьому, період 2022 року розраховується до моменту виключення ОСОБА_2 зі списків особового складу військової частини та з усіх видів забезпечення (27 червня 2022 року), тобто до набрання чинності Законом № 2352-IX.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що право позивачки на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком, а тому вказаний позов подано з дотриманням установленого законом строку звернення до суду.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд уважає помилковими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що до спірних правовідносин необхідно застосовувати строк звернення, визначений статтею 233 КЗпП України у редакції Закону № 2352-IX з урахуванням положень Закону № 540-IX, за якою для звернення з таким позовом, як цей, до адміністративного суду передбачено тримісячний строк, відлік якого треба починати з 19 липня 2022 року (продовжений до 30 червня 2023 року).

Таким чином, Верховний Суд уважає, що суди попередніх інстанцій дійшли неправильного висновку про наявність правових підстав для повернення позовної заяви відповідно до пункту 9 частини четвертої статті 169 КАС України.

З огляду на викладене, колегія суддів уважає, що висновки судів попередніх інстанцій про повернення позовної заяви є помилковими, а тому касаційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню, з направленням справи для продовження розгляду до Львівського окружного адміністративного суду.

Відповідно до частини першої статті 353 КАС України підставою для скасування ухвали судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Отже, оскільки оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції перешкоджають подальшому провадженню у справі, а також не відповідають вимогам законності та обґрунтованості, то вони підлягають скасуванню.

З огляду на результат касаційного розгляду суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись ст. 349 353 355 356 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу адвоката Каверіна Сергія Миколайовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити.

Ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 14 травня 2024 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27 червня 2024 року скасувати.

Справу направити до Львівського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. Е. Мацедонська

Судді М. В. Білак

О. А. Губська