02.01.2024

№ 381/4571/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 381/4571/21

провадження № 61-7335св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - акціонерне товариство «Українська залізниця»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 27 червня 2022 року в складі судді Осаулової Н. А. та постанову Київського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року в складі колегії суддів Желепи О. В., Кравець В. А., Мазурик О. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до акціонерного товариства «Українська залізниця»(далі - АТ «Укрзалізниця») про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона працює на посаді чергового по залізничній станції у Козятинській дирекції залізничних перевезень виробничого підрозділу регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця». Наказом від 09 грудня 2021 року № 877/ос позивача відсторонено від роботи у зв`язку з відсутністю профілактичного щеплення проти COVID-19. Вважала наказ про відсторонення незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки він прийнятий всупереч норм матеріального права, а стаття 46 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), на яку посилається відповідач, не містить у переліку, який є вичерпним, такої підстави для відсторонення, як відсутність у працівника підтверджуючих документів про вакцинацію від COVID-19. Відповідач порушив конституційне право позивача на працю, оскільки, у зв`язку з відстороненням її від роботи, не виплачується заробітна плата.

ОСОБА_1 просила: визнати протиправним та скасувати наказ АТ «Укрзалізниця» від 09 грудня 2021 року № 877/ос «Про відсторонення від роботи»; зобов`язати відповідача виплатити середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з часу відсторонення 09 грудня 2021 року до фактичного виконання судового рішення.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Фастівського міськрайонного суду Київської області від 27 червня 2022 року позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано наказ АТ «Укрзалізниця» від 09 грудня 2021 року № 877/ос «Про відсторонення від роботи».

Стягнено з АТ «Укрзалізниця» середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 09 грудня 2021 року до 28 лютого 2022 року включно.

Стягнено з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 992,40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що підстави для відсторонення ОСОБА_1 відсутні. З оскаржуваного наказу вбачається, що він не містить інформації щодо підстав відсторонення від роботи позивача, не зазначено, які дії працівника призвели до видачі вказаного наказу. Така підстава, як непроведення вакцинації особи від COVID-19, відмова пред`явити документи щодо щеплення проти COVID-19 не передбачена трудовим законодавством. Відсторонення позивача від роботи відбулося за наказом роботодавця, без дотримання процедури відсторонення.

Оскільки позивача допущено до роботи, суд першої інстанції вважав, що з відповідача підлягає до стягнення середній заробіток за весь час вимушеного прогулу в зв`язку з відстороненням, не з її вини, починаючи з 09 грудня 2021 року до 28 лютого 2022 року включно.

Постановою Київського апеляційного суду від 03 квітня 2023 року апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця» задоволено частково. Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 27 червня 2022 року змінено.

Стягнено з АТ «Укрзалізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 09 грудня 2021 року до 28 лютого 2022 року включно у розмірі 45 128,05 грн.

Допущено до негайного виконання рішення в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 17 230,71 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з урахуванням тих обов`язків, які покладені на позивача, відсторонення її від роботи через відсутність щеплення є надмірним невиправданим втручанням в її право на особисте життя, порушенням її права на працю з отриманням заробітної плати, достатньої для забезпечення свого мінімального рівня життя, що недопустимо в демократичному суспільстві.

Застосування до позивача таких заходів, як відсторонення від роботи, не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми.

Судом не встановлено жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи, з наявних у матеріалах справи документів убачається, що вона була відсторонена від роботи та позбавлена заробітку, лише тому, що вона на той час працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Отже, таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивача.

Суд першої інстанції не міг враховувати висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, проте такі висновки існують на час апеляційного перегляду справи.

Суд першої інстанції не визначив розмір заробітку, який має відшкодувати позивачу відповідач, тому апеляційний суд прийшов до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 45 128,05 грн. Доводи відповідача про те, що позивач в позові не визначила суму середнього заробітку, яку вона просила стягнути, колегія суддів відхилила з огляду на те, що обов`язок визначити розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відповідно до законодавства покладено на суд, який вирішує трудовий спір.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі АТ «Укрзалізниця», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 27 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

12 травня 2023 року АТ «Укрзалізниця» надіслало засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 27 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року.

Верховний Суд ухвалою від 20 червня 2023 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Укрзалізниця» на рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 27 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року, витребувано справу із суду першої інстанції.

05 липня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень АТ «Укрзалізниця» посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 та Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 130/3531/21, від 22 березня 2023 року у справі № 472/5/22, від 26 квітня 2023 року у справі № 286/3965/21.

Касаційна скарга мотивована тим, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після її допуску до роботи (виконання робіт), тому у даному випадку відсутнє порушення права позивача на працю, передбачене статтею 43 Конституції України. Крім того, позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя. Судом не в повному обсязі досліджено посадову інструкцію позивача, довідку від 14 березня 2023 року № 51 про штатну чисельність працівників станції Фастів Козятинської дирекції залізничних перевезень регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця», витяг з Правил внутрішнього трудового розпорядку.

Позиція інших учасників справи

У липні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Вказує, що видача відповідачем оскаржуваного наказу лише на підставі повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення, є порушенням вимог частини другої та шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини другої статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 працює на посаді чергового по залізничній станції (позакласній) в Козятинській дирекції залізничних перевезень виробничого підрозділу регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця».

Наказом від 09 грудня 2021 року № 877/ос ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року до моменту усунення нею причин відсторонення на підставі статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», наказу Міністерства охорони здоров`я України «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04 жовтня 2021 року № 2153 зі змінами, внесеними наказом Міністерства охорони здоров`я України від 01 листопада 2021 року № 2393, пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236.

Згідно з посадовою інструкцією чергового по залізничний станції у позивача більшість соціальних контактів на робочому місці є непрямими (радіозв`язок, двосторонній парковий зв`язок, бланки тощо), а контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватись населенням, відсутній.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до частини першої статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 2-1 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 зазначено, що: «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затверджених Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 (далі - Перелік № 2153), обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 вказувала, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

Велика Палата Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 також зробила висновок, що: «застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи».

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як: кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих); форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим; умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження; контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Апеляційний суд витребував посадову інструкцію чергового по залізничний станції, за результатом дослідження якої з`ясував, що позивач працює за пульт-маніпулятором, у чергового по залізничній станції більшість соціальних контактів на робочому місці є непрямими (радіозв`язок, двосторонній парковий зв`язок, бланки тощо), а контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватись населенням, відсутній.

При вирішенні спору у справі, що є предметом перегляду, колегія суддів враховує, що застосування до позивача передбачених Переліком № 2153 та Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми.

Апеляційний суд також встановив, що під час епідемії відповідач мав можливість організувати порядок підпису в різних журналах працівників таким чином, щоб журнал знаходився в місці де виключається особистий контакт з позивачем. При використанні елементарних засобів захисту позивачем та іншими працівниками можливо уникнути поширення епідемії через викорстання журналу великою кількістю працівників.

Суду не було надано належних та допустимих доказів щодо необхідності спілкування позивача з великою кількістю пасажирів з метою виконання нею посадових обов`язків.

З урахуванням тих обов`язків, які покладені на позивача, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що відсторонення від роботи через відсутність щеплення є надмірним невиправданим втручанням в її право на особисте життя, є порушенням права на працю з отриманням заробітної плати.

Отже, ОСОБА_1 відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, оскільки вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19, тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним.

У трудових спорах презумпція вини лежить на роботодавцеві, тому він спростовує заявлені працівником вимоги. Отже, з урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюються дії роботодавця, саме відповідач повинен довести, що ці дії вчинені без порушення законодавства про працю.

Проте, у цій справі відповідачем не доведено, а судом не встановлено фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи. Тому таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої ОСОБА_1 .

За таких обставин дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за період відсторонення від роботи, то рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанова апеляційного в цій частині є правильними, оскільки суди встановили фактичні обставини, необхідні для її задоволення.

Подібні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 01 листопада 2023 року у справі № 203/538/22 та від 01 грудня 2023 року у справі № 337/42/22.

Безпідставними є доводи касаційної скарги, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 та Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 130/3531/21, від 22 березня 2023 року у справі № 472/5/22, від 26 квітня 2023 року у справі № 286/3965/21, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

За результатом касаційного перегляду справи № 130/3548/21 Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року дійшла висновку про наявність підстав для скасування наказу виробничого підрозділу «Жмеринська дистанція колії» регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» про відсторонення позивача від роботи та поновлення її на роботі черговим по переїзду 4 розряду 3-го околодку вказаного виробничого підрозділу. Касаційний суд зазначив, що, надаючи правову оцінку наказу про відсторонення позивача, суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку про його правомірність і законність відсторонення позивача від займаної посади, оскільки дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи; з огляду на це суд першої інстанції правильно задовольнив позов.

Водночас апеляційний суд у цій справі врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, що підтверджується змістом мотивувальної частини оскаржуваної постанови.

У постанові від 22 березня 2023 року у справі № 472/5/22 Верховний Суд, враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, залишив без змін судові рішення про відмову в задоволенні позову. Касаційний суд вказував, що відсторонення відбулося у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачем роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

У справі № 130/3531/21 апеляційний суд встановив, що позивач перебуває у контакті з іншими працівниками підприємства, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачу не може. Постановою Верховного Суду від 22 березня 2023 року залишено без змін постанову апеляції про відмову в задоволенні позову. З огляду на те, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили його відсторонення від роботи та після його допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивача на працю, передбачене

У справі № 286/3965/21 Верховний Суд постановою від 26 квітня 2023 року відмовив у задоволенні позову. Касаційний суд вказав, що завданнями позивача за посадою як менеджера з персоналу є робота з іншими працівниками, що зумовлює службову необхідність у контактуванні з іншими співробітниками цього підприємства, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяє його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема, дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачу не може, тому роботодавець правомірно був змушений ухвалити рішення про відсторонення працівника від роботи.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи та доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Висновки судів не є суперечливими.

Судова практика у цій категорії справ є сталою, а відмінність залежить лише від доказування та встановлених конкретних обставин справи.

Рішення суду першої інстанції у незміненій частині та судове рішення апеляційного суду ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень міститься обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

З огляду на викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними по суті є висновки судів.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження судів з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Апеляційний суд дав належну правову оцінку поданим сторонами доказам та наданим поясненням учасників судового процесу, а результат указаної процесуальної дії виклав у мотивувальній частині оскаржуваної постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суд першої інстанції у незміненій частині та суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення (у відповідній частині) з додержанням норм матеріального і процесуального права, що згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанови апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.

Рішення Фастівського міськрайонного суду Київської області від 27 червня 2022 року в незміненій частині та постанову Київського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

А. С. Олійник

В. В. Сердюк