№ 390/199/18

Постанова

Іменем України

03 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 390/199/18

провадження № 61-6843св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз Вікторія Ігорівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_3 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 28 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Дуковського О. Л., Письменного О. А., Черненка В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позовну заяву і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз В. І., про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, посилаючись на те, що 26 грудня 2013 року між нею та відповідачем було укладено безоплатний договір міни (обміну), посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз В. І. та зареєстрований в реєстрі за № 3125, за умовами якого вона передала ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 5,6451 га, кадастровий номер 3522580900:02:000:0496, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Бережинської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області, а ОСОБА_2 передав їй у власність земельну ділянку площею 0,0100 га, яка розташована на території Полтавської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області. В постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16 Верховний Суд України виклав правовий висновок про те, що обміняними можуть бути земельні ділянки за схемою «пай на пай» та лише у випадку, передбаченому статтею 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)». Однак вищевказаний договір міни (обміну) було укладено після отримання державних актів на земельні ділянки, всупереч забороні, встановленій пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (далі - ЗК України), тому він є нікчемним. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила в порядку застосування наслідків недійсності правочину скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 26 грудня 2013 року, індексний номер: 9575721, прийняте приватним нотаріусом Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз В. І.

04 червня 2018 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до суду заяву про уточнення позовних вимог, в якій просив прийняти її до розгляду, визнати недійсним вищевказаний договір міни (обміну) та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 26 грудня 2013 року, індексний номер: 9575721, прийняте приватним нотаріусом Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз В. І.

Ухвалою Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 05 червня 2018 року в задоволенні клопотання представника позивача ОСОБА_3 про прийняття до розгляду заяви про уточнення позовних вимог відмовлено, оскільки ця заява фактично змінює предмет позову, подана після закінчення підготовчого засідання і заявником не надано доказів направлення її копії іншим учасникам справи.

У відзиві на позовну заяву представник ОСОБА_2 - адвокат Тупало М. П. заперечив проти позову та просив відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що договір міни укладений відповідно до вимог чинного законодавства, а тому, враховуючи межі заявлених позовних вимог та надані позивачем докази, підстави для задоволення позову відсутні. Крім того, позов не підлягає задоволенню у зв`язку з пропуском позовної давності.

Приватний нотаріус Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз В. І. подала до суду письмові пояснення, в яких зазначила, що укладений між позивачем та відповідачем договір міни (обміну) відповідає вимогам чинного законодавства України, не суперечить пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України та не може вважатися нікчемним.

Рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 05 червня 2018 року у складі судді Бойко І. А. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що договір міни (обміну) від 26 грудня 2013 року не передбачає доплат вартості земельних ділянок чи інших компенсацій однією стороно іншій, укладений добровільно, в письмовій формі та нотаріально посвідчений, не суперечить пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, а відтак не може вважатися нікчемним. Позивач не заявляла вимог про визнання договору недійсним, тому відсутні підстави для застосування наслідків недійсності правочину та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 28 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 05 червня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

28 березня 2019 року ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_3 подали до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Кропивницького апеляційного суду від 28 лютого 2019 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд неповно з`ясував обставини справи, не дослідив належним чином доказів, не звернув уваги на те, що предметом договору міни (обміну) від 26 грудня 2013 року є земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які відносяться до об`єктів цивільних прав і відчуження яких заборонено підпунктом «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України. Обмін земельними ділянками між сторонами відбувся після отримання державних актів на право власності на земельні ділянки, що саме по собі виключає можливість обміну в порядку, передбаченому Законом України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)». Співвідношення розміру та вартості земельних ділянок, якими сторони обмінялися, не може вважатися рівноцінним та таким, що вказує на обмін земельних ділянок за схемою «пай на пай», тобто коли паї обмінюються в цілому, а не частинами.Крім того, при розгляді справи апеляційний суд не врахував правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16, а також роз`яснень, наведених в пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», з огляду на які можна стверджувати, що недійсність (нікчемність) договору міни (обміну) від 26 грудня 2013 року одночасно визначається пунктом 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України та статтею 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 травня 2019 року клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задоволено, відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору в сумі 1 280 грн до ухвалення судового рішення у справі,відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Кіровоградського районного суду Кіровоградської області.

03 червня 2019 року справа № 390/199/18 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 26 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір міни (обміну), посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз В. І. та зареєстрований в реєстрі за № 3125, за умовами якого сторони обміняли та передали у власність одна одній належне їм на праві власності нерухоме майно, а саме: ОСОБА_1 - земельну ділянку площею 5,6451 га, кадастровий номер 3522580900:02:000:0496, що розташована на території Бережинської сільської ради Кіровоградського району Кіровоградської області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а ОСОБА_2 - земельну ділянку площею 0,0100 га, що розташована на території Полтавської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Право власності на земельну ділянку ОСОБА_1 , що є предметом вищевказаного договору, підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії IV-КР № 002930, виданим 29 березня 2002 року на підставі розпорядження Кіровоградської районної державної адміністрації від 25 березня 2002 року №153-р, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 430. Вказане право власності 26 грудня 2013 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису 4068217.

Право власності на земельну ділянку ОСОБА_2 , що є предметом вищевказаного договору, підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 11 вересня 2013 року, індексний номер 9261145, зареєстрованим Реєстраційною службою Компаніївського районного управління юстиції Кіровоградської області, номер запису 2454306.

Згідно з пунктом 2.1 договору міни (обміну) від 26 грудня 2013 року міну (обмін) сторони здійснюють без доплат.

Укладення договору міни (обміну) від 26 грудня 2013 року підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 26 січня 2018 року № 111810047.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з пунктом 1 частини другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правові наслідки недійсності правочину передбачені статтею 216 ЦК України. Положення цієї статті застосовуються також при вирішенні вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) наведено такі висновки щодо застосування норм права.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.

За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що договір міни (обміну) від 26 грудня 2013 року є нікчемним, оскільки укладений всупереч забороні, встановленій пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України. Тому позивач просила в порядку застосування наслідків недійсності правочину скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 26 грудня 2013 року, індексний номер: 9575721, прийняте приватним нотаріусом Кіровоградського районного нотаріального округу Кіровоградської області Томаз В. І.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з частинами першою-другою статті 78 ЗК України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб (частина друга статті 79 ЗК України).

Відповідно до статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи. Види об`єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об`єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі. Види об`єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об`єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом (стаття 178 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об`єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що земельна ділянка є об`єктом цивільних прав.

Земельне законодавство базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт «в» частини першої статті 5 ЗК України).

Тобто власник земельної ділянки має повноваження щодо володіння, користування та розпорядження нею, а держава не повинна втручатися у здійснення громадянами свого права розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до пункту «а» частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами.

Згідно з підпунктом «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час укладення договору міни (обміну) від 26 грудня 2013 року, до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2016 року, не допускається: купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами. Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 1 січня 2016 року, в порядку, визначеному цим Законом. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

Таким чином, оборотоздатність земельних ділянок, які перебувають у власності громадян, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв) є обмеженою.

Однак заборона відчуження, встановлена підпунктом «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час укладення договору міни (обміну) від 26 грудня 2013 року, передбачала винятки, зокрема можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

Згідно зі статтею 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін (частини перша-друга статті 715 ЦК України).

Міна (обмін) земельних часток (паїв) відповідно до вимог закону є цивільно-правовою угодою, яка, однак, може укладатися та реалізовуватися лише в порядку, передбаченому в Законі України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)».

У статті 5 цього Закону вказано, що сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку.

Частиною першою статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» визначено, що у разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву.

Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально. Сільські, селищні, міські ради та районні державні адміністрації в межах своїх повноважень сприяють обміну земельними ділянками (частина друга вказаної статті).

Аналіз змісту статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» свідчить, що вона не забороняє можливість обміну земельними ділянками, які використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті.

Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбачених статтею 5 цього Закону повноважень оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку, не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).

За таких обставин укладення договору міни земельних ділянок після оформлення правовстановлюючих документів на них не суперечить пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору.

Такі правові висновки викладено в постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 390/1153/17 (провадження № 61-14979св18), від 01 жовтня 2020 року у справі № 390/1671/18 (провадження № 61-3564св20), від 11 листопада 2020 року у справі № 389/676/18 (провадження № 61-643св19), від 12 листопада 2020 року у справі № 398/1684/18 (провадження № 61-17560св19).

Відповідні правові висновки щодо застосування Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» у взаємному зв`язку з положеннями розділу Х «Перехідні положення» ЗК України викладені також Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (провадження № 14-66цс19).

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого в постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16, щодо можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише за схемою «пай на пай» з огляду на таке.

Підпункт «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час укладення договору міни, гарантував можливість обміну не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай), а земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

Частина перша статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» не обмежувала випадки, за яких може бути проведений такий обмін, а визначала одну з можливостей обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що висновок Верховного Суду України стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише «за схемою пай на пай» стосувався припису підпункту «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України в редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року. А згідно із Законом України № 2498-VIII від 10 липня 2018 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України слова «обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону» були замінені словами «обміну (міни) відповідно до частини другої статті 37-1 цього Кодексу земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків».

Згідно з частиною другою статті 37-1 ЗК України, яка чинна з 1 січня 2019 року, власники земельних ділянок усіх форм власності, розташованих у масиві земель сільськогосподарського призначення, можуть обмінюватися такими земельними ділянками. Обмін (міна) земельної ділянки державної або комунальної власності, розташованої у масиві земель сільськогосподарського призначення, на іншу земельну ділянку, розташовану у цьому ж масиві, здійснюється лише у разі, якщо обидві земельні ділянки мають однакову нормативну грошову оцінку або різниця між нормативними грошовими оцінками становить не більш як 10 відсотків.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що договір міни (обміну) від 26 грудня 2013 року не суперечить пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, а відтак не може вважатися нікчемним.

У пунктах 4, 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо). Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. За змістом статті 216 ЦК України та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК України. Судам необхідно враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов`язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (частина перша статті 216 ЦК України).

Враховуючи, що укладений сторонами договір є оспорюваним правочином, який може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду, однак при зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 не заявляла таких вимог, а ухвалою Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 05 червня 2018 року було відмовлено у прийнятті до розгляду заяви її представника ОСОБА_3 про уточнення позовних вимог, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування наслідків недійсності правочину та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Доводи касаційної скарги про те, щопредметом договору міни (обміну) від 26 грудня 2013 року є земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які відносяться до об`єктів цивільних прав і відчуження яких заборонено підпунктом «б» пункту 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, є неспроможними, оскільки спростовуються вищенаведеними правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 390/1153/17 (провадження № 61-14979св18), від 01 жовтня 2020 року у справі № 390/1671/18 (провадження № 61-3564св20), від 11 листопада 2020 року у справі № 389/676/18 (провадження № 61-643св19), від 12 листопада 2020 року у справі № 398/1684/18 (провадження № 61-17560св19), а також в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (провадження № 14-66цс19).

Аргументи касаційної скарги про те, що недійсність (нікчемність) договору міни (обміну) від 26 грудня 2013 року одночасно визначається пунктом 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України та статтею 228 ЦК України, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно зі статтею 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності Українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Всі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Такий висновок щодо застосування статті 228 ЦК України викладено в постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15.

Враховуючи викладене, оскільки предметом договору міни (обміну) від 26 грудня 2013 року були земельні ділянки, які належали сторонам на праві приватної власності, а укладення договору міни земельних ділянок після оформлення правовстановлюючих документів на них не суперечило пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, то відсутні підстави вважати, що цей договір був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, тобто є таким, що порушує публічний порядок.

Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій, в тому числі апеляційний суд, судове рішення якого оскаржується заявником в касаційному порядку, правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Щодо клопотань представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

15 квітня 2019 року та 08 липня 2019 року до Верховного Суду надійшли клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, які мотивовано тим, що існує виключна правова проблема і передача справи необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо застосування пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у справах про визнання недійсними (нікчемними) договорів міни земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, укладених без грошової доплати, з огляду на недостатність правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16, у подібних правовідносинах.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).

Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

У постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (провадження № 14-66цс19) Велика Палата Верховного Суду вже виклала правовий висновок щодо застосування норм права та надала оцінку виключній правовій проблемі у подібних правовідносинах.

Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не вбачає підстав для задоволення клопотань представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Вищезгаданою ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 16 травня 2019 року було відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору в сумі 1 280 грн до ухвалення судового рішення в цій справі.

Оскільки Верховним Судом касаційну скаргу залишено без задоволення, то з ОСОБА_1 до спеціального фонду Державного бюджету України підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 280 грн.

Керуючись статтями 141 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні клопотань представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 та її представника ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Кропивницького апеляційного суду від 28 лютого 2019 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір за подання касаційної скарги на постанову Кропивницького апеляційного суду від 28 лютого 2019 року в розмірі 1 280 (одна тисяча двісті вісімдесят) грн 00 коп. за такими реквізитами: Отримувач коштів - ГУК у м. Києві/Печерс. р-н/22030102, Код отримувача (код за ЄДРПОУ) - 37993783, Банк отримувача - Казначейство України (ЕАП), Рахунок отримувача (стандарт IBAN) - UA288999980313151207000026007, Код класифікації доходів бюджету - 22030102, Найменування податку, збору, платежу - Судовий збір (Верховний Суд, 055).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук