№ 400/12207/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 400/12207/23

адміністративне провадження № К/990/10851/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мацедонської В. Е.,

суддів: Білак М.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження, як суд касаційної інстанції

касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2024 року (головуючий-суддя: Ступакова І.Г., судді: Бітов А.І., Лук`янчук О.В.)

у справі № 400/12207/23

за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області про зобов`язання нарахувати суддівську винагороду, -

у с т а н о в и в :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області (далі - ТУ ДСА в Миколаївській області, відповідач), в якій просив:

- зобов`язати нарахувати суддівську винагороду за вересень 2023 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він працює на посаді судді Ленінського районного суду м. Миколаєва, доказом чого є Указ Президента України від 17 жовтня 2019 року №760/2019.

Проте, за вересень 2023 року суддівська винагорода йому не нараховувалася та не виплачувалася на підставі увільнення від роботи у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації.

Не погоджуючись з викладеним, позивач звернувся до суду з цим позовом.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2023 року адміністративний позов задоволено. Зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за вересень 2023 року.

Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що питання обрахунку, розміру та виплати суддівської винагороди унормовується виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що виключає можливість застосування до спірних правовідносин вимог Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року №2352-ІХ.

Також суд першої інстанції вказав, що Рада суддів України у рішенні №24 від 05 серпня 2022 року також звертала увагу розпорядників бюджетних коштів органів судової влади, що суддя, який не здійснює правосуддя через обставини, що не залежать від нього особисто або не обумовлені його поведінкою, має право на отримання доплат до посадового окладу відповідно до Рішення Конституційного Суду України № 11-р/2018. Отже, судді, які на даний час знаходяться в лавах Збройних Сил України мають всі законні підстави отримувати суддівську винагороду у повному обсязі.

Зважаючи на те, що суддя Ленінського районного суду м. Миколаєва ОСОБА_1 не здійснює правосуддя внаслідок проходженням військової служби у Збройних Силах України, виконує конституційний обов`язок із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, беручи до уваги конституційні гарантії незалежності суддів, пріоритетності норм Конституції України та Закону України "Про судоустрій і статус суддів" над іншими нормами законодавства України, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачу підлягає виплаті суддівська винагорода у повному обсязі.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2024 року рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2023 року скасовано та прийнято нову постанову, якою у задоволенні позову відмовлено.

Приймаючи протилежне рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що територіальні управління Державної судової адміністрації України здійснюють фінансування судів щодо виплати суддівської винагороди на підставі відповідних наказів голів судів, якими визначається розмір суддівської винагороди, яка підлягає сплаті судді відповідного суду.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач згідно з наказом від 01 березня 2022 року № 6ос/г/22 був увільнений від виконання службових обов`язків у зв`язку із прийняттям на військову службу із збереженням за ним місця роботи, посади та середнього заробітку.

В подальшому, на підставі приписів Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX від 01 липня 2022 року, якими виключено норму статті 119 КЗпП про нарахування середнього заробітку під час проходження військової служби за мобілізацією, наказом голови Ленінського районного суду Миколаєва від 19 липня 2022 року №12ос/г/22 припинено нарахування та виплату середньомісячного заробітку судді.

В свою чергу, ненарахування та невиплата позивачу суддівської винагороди за вересень 2023 року здійснено ТУ ДСА України в Миколаївській області саме на підставі вказаного наказу.

Оскільки позивач не оскаржив цей наказ, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність у цьому спорі протиправної бездіяльності відповідача у межах цього спору.

Таких висновків суд апеляційної інстанції дійшов з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23 листопада 2023 року у справі №340/5033/22 та від 30 листопада 2023 року у справі №340/5054/22.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просить постанову П`ятого апеляційного адміністративного від 20 лютого 2024 року скасувати та залишити в силі рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 13 листопада 2023 року.

В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає про необхідність у відступленні від висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 23 листопада 2023 року у справі №340/5033/22 та від 30 листопада 2023 року у справі №340/5054/22 щодо питання застосування норми права, а саме - статті 119 КЗпП України.

Скаржник наголошує на тому, що «середній заробіток» та «суддівська винагорода» є різними поняттями, які регулюються різними законами та обчислюються за різними формулами. Виплата середнього заробітку згідно зі статтею 119 Кодексу законів про працю України не є тотожною виплаті суддівської винагороди у розумінні Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Середній заробіток розраховується на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 за два останні місяці перед подією, тоді як суддівська винагорода - щомісячно на підставі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» . Зазначає, що норми статті 119 Кодексу законів про працю України не можуть регулювати спірні правовідносини.

Скаржник також зауважує, що судом апеляційної інстанції залишилось не врахованим, що наказом голови суду йому було припинено виплату середнього заробітку, однак відсутній будь-який наказ про припинення виплати суддівської винагороди.

Правом подати відзив на касаційну скаргу в порядку статті 338 КАС України відповідач не скористався, що відповідно до вказаної статті не перешкоджає перегляду рішень судів попередніх інстанцій за наявними в справі матеріалами.

Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного від 20 лютого 2024 року з підстав, визначених пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України.

Ухвалою Верховного Суду від 23 вересня 2024 року закінчено підготовчі дії та призначено розгляд даної справи в порядку письмового провадження з 30 вересня 2024 року.

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Указом Президента України «Про призначення суддів» від 17 жовтня 2019 року №760/2019 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Ленінського районного суду м. Миколаєва безстроково.

У лютому 2022 року ОСОБА_1 був призваний на військову службу до Збройних Сил України за мобілізацією.

Наказом голови Ленінського районного суду м. Києва від 01 березня 2022 року № 6ос/г/22 ОСОБА_1 увільнено від роботи у зв`язку із призовом на військову службу.

На підставі цього наказу ОСОБА_1 до 19 липня 2022 року отримував середньомісячний заробіток судді.

19 липня 2022 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX, який вніс зміни до статті 119 Кодексу законів про працю України, скасувавши право мобілізованих громадян на збереження середнього заробітку.

У зв`язку з цим, 19 липня 2022 року головою Ленінського районного суду м. Миколаєва було видано наказ №12ос/г/22 «Про припинення виплати середньомісячного заробітку ОСОБА_1 ».

Згідно з пунктом 1 цього наказу, слова «і середньомісячного заробітку» було виключено з наказу від 01 березня 2022 року № 6ос/г/22 «Про увільнення судді ОСОБА_1 від роботи у зв`язку із призовом на військову службу».

Пунктом 2 наказу встановлено припинення з 19 липня 2022 року нарахування та виплати середньомісячного заробітку судді Ленінського районного суду м. Миколаєва ОСОБА_1 у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації на особливий період.

Копію наказу направлено в ТУ ДСА України в Миколаївській області до відома та виконання.

За вересень 2023 року ОСОБА_1 не отримував суддівську винагороду.

Не погоджуючись із невиплатою суддівської винагороди за вересень 2023 року, позивач звернувся до суду з цим позовом.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 130 Конституції України закріплено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначено Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII).

За приписами статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та Законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Відповідно до частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною другою статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Засади та порядок фінансування судів установлені статтями 148, 149 Закону №1402-VIII.

За правилами частин третьої, четвертої статті 148 Закону №1402-VIII функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють, зокрема, Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.

Відповідно до частини першої статті 149 Закону №1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Положенням про Територіальне управління Державної судової адміністрації в Миколаївській області, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України 25 вересня 2015 року визначено, що основним завданням управління є організаційне забезпечення діяльності місцевих судів Миколаївської області та фінансове забезпечення місцевих загальних судів Миколаївської області з метою створення належних умов діяльності судів, суддів цих судів та забезпечення роботи органів суддівського самоврядування. Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області здійснює функції розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області та місцевих загальних судів Миколаївської області.

Заходи по фінансовому забезпеченню місцевих загальних судів Миколаївської області включають в себе і нарахування та виплату суддівської винагороди.

За приписами частини другої статті 24 Закону №1402-VІІІ голова місцевого суду з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження.

Нарахування, у тому числі суддівської винагороди суддям, здійснюється на підставі наказів голів суддів, табелів обліку робочого часу, копії яких передаються судами управлінню для виконання.

Поряд з тим, Законом №1402-VІІІ не урегульовано питання призову суддів на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду та виплати суддівської винагороди.

Зазначені питання урегульовано статтею 119 Кодексу законів про працю України, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Згідно з частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України (в редакції до внесених змін Законом №2352-ІХ) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ, який набрав чинності 19 липня 2022 року, було внесено зміни до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України, а саме слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».

З 19 липня 2022 року законодавцем не передбачено виплату грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

IV. ВИСНОВКИ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Спір у цій справі виник у зв`язку з невиплатою суддівської винагороди судді, мобілізованому до лав Збройних Сил України, за яким відповідно до приписів частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України, чинної на момент його увільнення від роботи, зберігалися місце роботи, посада та середній заробіток.

В контексті розглядуваного спору Суд вважає за доцільне зазначити таке.

Однією з ключових гарантій належного здійснення правосуддя є забезпечення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.

Гарантії незалежності суддів, визначені Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (Закон № 1402-VIII), є невід`ємним елементом їхнього статусу, поширюються на всіх суддів України та забезпечують здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Цю правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів Конституційний Суд України висловив у низці постанов, зокрема у рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 01 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013, а також від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018.

У рішенні від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 Конституційний Суд України вказав, що обов`язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов`язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.

У межах цієї справи суди попередніх інстанцій встановили, що наказом голови Ленінського районного суду міста Миколаєва від 01 березня 2022 року №6ос/г/22 позивач був увільнений від виконання посадових обов`язків у зв`язку з призовом на військову службу.

Відповідно до цього наказу, за позивачем зберігалися місце роботи, посада та середній заробіток до дня фактичної демобілізації, згідно з частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України.

Законом України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19 липня 2022 року, було внесено зміни до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України. Ці зміни виключили норму щодо нарахування середнього заробітку у період проходження військової служби за призовом під час мобілізації з 19 липня 2022 року.

На підставі цих змін головою Ленінського районного суду міста Миколаєва було видано наказ від 19 липня 2022 року №12ос/г/22, яким було припинено виплату середнього заробітку позивачу на час його увільнення у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації з 19 липня 2022 року.

Суд зазначає, що згідно зі статтями 148 та 149 Закону №1402-VIII, Територіальне управління Державної судової адміністрації України діє як розпорядник бюджетних коштів для місцевих судів та виконує накази голів судів, зокрема, при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди. У цьому контексті, зазначене управління не виступає самостійним суб`єктом у прийнятті рішень щодо виплат, а виконує покладені на нього функції.

В свою чергу, ненарахування та невиплата суддівської винагороди позивачу за вересень 2023 року були здійснені на підставі зазначеного наказу.

Оскільки законність цього наказу не оскаржувалася позивачем, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у цьому спорі протиправних дій (бездіяльності) з боку відповідача в частині нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди у спірному періоді, а також відсутність підстав для зобов`язання відповідача нарахувати ОСОБА_1 судівську винагороду.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 23 листопада 2023 року у справі № 340/5033/22 та від 30 листопада 2023 року у справі №340/5054/22, які було застосовано судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення про відмову у позові. Вказані висновки були підтримані Верховним Судом у постановах від 20 березня 2024 року у справі №340/5692/22, від 22 березня 2024 року у справі №280/1011/23 за подібних правовідносин.

У касаційній скарзі скаржник посилається на необхідність відступлення від вказаних висновків Верховного Суду.

Відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16).

Основним завданням Верховного Суду відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Зважаючи на це, у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2023 року у справі №916/2550/22).

Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 15 вересня 2020 року у справі №5017/1221/2012 вказала, що необхідність відступу має виникати з певних визначених об`єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни в правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.

Отже, необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду повинна мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

Мотиви скаржника щодо необхідності відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23 листопада 2023 року у справі № 340/5033/22 та від 30 листопада 2023 року у справі № 340/5054/22, зводяться до власного суб`єктивного тлумачення характеру спірних правовідносин та його незгоди із правовою позицією, висловленою Верховним Судом у зазначених постановах. Фундаментальних обґрунтувань щодо підстав для відступу від правової позиції, яка міститься в зазначених постановах, доводи скаржника не містять.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Однакове й уніфіковане застосування правових норм зумовлює загальнообов`язковість і передбачуваність закону, рівність перед законом і правову визначеність, яка є складовою верховенства права. На цьому акцентувала увагу Консультативна рада європейських суддів (КРЄС) у Висновку №20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява №27238/95, п.70) наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

З огляду на зазначене, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики Верховний Суд у своїх постановах послідовно керується підходом, за яким для відступу від висловлених раніше правових позицій він повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними, необґрунтованими, неузгодженими, чи застосований у цих рішеннях підхід повинен бути очевидно застарілим унаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Оскільки скаржник не обґрунтував наявності підстав для відступу від відповідних висновків, а саме не довів їх помилковість, неефективність, необґрунтованість, неузгодженість чи застарілість, Суд вважає відсутніми підстави для відступу від правових висновків, викладених у постановах від 23 листопада 2023 року у справі №340/5033/22, від 30 листопада 2023 року у справі № 340/5054/22, які в подальшому також застосовані у постановах Верховного Суду від 20 березня 2024 року у справі №340/5692/22, від 22 березня 2024 року у справі №280/1011/23.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд констатує, що доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України у цій справі, не знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду.

Доводи касаційної скарги, що судом апеляційної інстанції не враховано, що наказом голови суду припинено виплату позивачу середнього заробітку, та залишено без уваги положення ст. 130 Конституції України та ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є помилковими, оскільки суд апеляційної інстанції урахував вищезазначене, однак дійшов висновку, що доводи позивача щодо застосування наведених норм є недостатніми без оскарження останнім єдиної підстави для ненарахування та невиплати відповідачем суддівської винагороди - наказу голови Ленінського районного суду м. Миколаєва №12ос/г/22 від 19 липня 2022 року.

Щодо доводів касаційної скарги, що суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини 2 статті 12 КАС України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини 6 статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є, зокрема, справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції», займають відповідальне та особливо відповідальне становище.

Відповідно до ухвали Миколаївського окружного адміністративного суду від 06 жовтня 2023 року суд ухвалив розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження.

Разом з тим, відповідно до частини 2 статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Згідно з частиною третьою статті 257 КАС України при вирішенні питання про розгляд справи за правилами спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) значення справи для сторін; 2) обраний позивачем спосіб захисту; 3) категорію та складність справи; 4) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначати експертизу, викликати свідків тощо; 5) кількість сторін та інших учасників справи; 6) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 7) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

З аналізу частин 1 і 2 статті 257 КАС України висновується, що справи незначної складності, які визначені частиною шостою статті 12 КАС України та перелік яких не є вичерпним, розглядаються за правилами спрощеного позовного провадження в безальтернативному порядку.

Водночас, судам процесуальним законом надано право здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження і розгляд усіх інших справ, віднесених до юрисдикції адміністративного суду, за виключенням лише тих, які зазначені у частині четвертій статті 257 КАС України, а саме: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Водночас, жоден із вищеперелічених чотирьох виключних випадків не є аналогічним предмету спору у даній справі, що спростовує доводи скаржника про порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині помилковості віднесення справи до категорій справ незначної складності та розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Подібні висновки висловлені Верховним Судом у постанові від 06 квітня 2023 року у справі №340/2214/21.

А тому, вказане скаржником порушення норм процесуального права не знайшло свого підтвердження.

За приписами частини першої статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за належне касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2024 року - без змін.

V. Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 341 345 349 350 355 359 КАС України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 лютого 2024 року залишити без змін.

Судові витрати не розподіляються.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач В.Е. Мацедонська

Судді М.В. Білак

Ж.М. Мельник-Томенко