№ 402/784/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 червня 2022 року

м. Київ

справа № 402/784/19

провадження № 61-18616св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним) - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним) - ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предметів спору за первісним та зустрічним позовами: орган опіки та піклування Благовіщенської районної державної адміністрації Кіровоградської області, орган опіки та піклування Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року, ухвалене у складі судді Осаулова А. А., та постанову Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2021 року, прийняту колегією у складі суддів: Гаращенка Д. Р., Суханової Є. М., Сушко Л. П., і касаційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Благовіщенської районної державної адміністрації Кіровоградської області, орган опіки та піклування Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, про визначення місця проживання дитини і її відібрання.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що з 6 серпня 2016 року вона перебувала з ОСОБА_2 у шлюбі, який рішенням Ульянівського районного суду Кіровоградської області від 20 серпня 2018 року розірвано. У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_4 .

Спільне життя з відповідачем не склалось і з вересня 2017 року до листопада 2019 року дочка проживала з нею у с. Великі Трояни Благовіщенського району Кіровоградської області. Вказує, що між нею та відповідачем була домовленість щодо зустрічей відповідача з дочкою.

1 листопада 2019 року відповідач приїхав за місцем її проживання та з її згоди взяв дочку на три дні за своїм місцем проживання - до с. Нове Києво-Святошинського району Київської області і у подальшому категорично відмовився її повертати. Незважаючи на численні спроби повернути дочку, дитина на час подання позову продовжує знаходитись у відповідача.

З урахуванням збільшених у лютому 2020 року позовних вимог, ОСОБА_1 просила визначити місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з нею та відібрати дочку у відповідача.

У листопаді 2019 року ОСОБА_2 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Благовіщенської районної державної адміністрації Кіровоградської області, орган опіки та піклування Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, орган опіки та піклування Боярської міської ради Фастівського району Київської області, в якому просив визначити місце проживання дочки з ним.

Позов мотивував тим, що він та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після розірвання шлюбу дочка проживала як за місцем проживання матері, так і за його місцем проживання. Останнім часом дочка проживала з ним за його фактичним місцем проживання. На початку червня 2019 року після чергового перебування дитини за місцем проживання матері вона не повернула дитину, припинила відповідати на телефонні дзвінки, інформувати про місце перебування, здоров`я, а також інші важливі питання щодо виховання спільної дитини.

У зв`язку з цим він 27 червня 2019 року звернувся до Служби у справах дітей Благовіщенської районної державної адміністрації з відповідною заявою і службою у справах дітей проведено бесіду з матір`ю щодо надання можливості батьку спілкуватись з дитиною.

Вказує, що ОСОБА_1 самовільно змінила місце проживання дитини та без його згоди зареєструвала її у с. Великі Трояни Благовіщенського району Кіровоградської області. Крім цього, за вказівкою матері його не допускали до спілкування з дитиною працівники дошкільного навчального закладу, де навчалась дитина.

1 листопада 2019 року за домовленістю з матір`ю він забрав дочку до себе та виявив у неї захворювання шкіри голови; після консультації лікаря дитині встановлено діагноз - педикульоз.

10 листопада 2019 року ОСОБА_1 разом з матір`ю та двома невідомими особами приїхали до нього і вимагали повернути дитину, однак він відмовився передати дитину матері, оскільки дитина потребувала медичного лікування.

Позивач за зустрічним позовом вважає, що проживання дитини з матір`ю не відповідає інтересам дитини, оскільки ОСОБА_1 неодноразово вчиняла протиправні дії, направлені на обмеження дитини у спілкуванні з ним та участі у вихованні дитини; не здійснювала належний медичний догляд дитини; вчиняла дії, направлені на відібрання дитини у батька, у конфліктний спосіб, що може негативно вплинути на психоемоційний стан дитини. Зазначає, що дитина має з ним тісний зв`язок, звичайне та усталене місце проживання, порушення яких може призвести до негативних наслідків, зважаючи на вік дитини.

Також вказував на те, що він працює в Інституті математики Національної академії наук України на посаді наукового співробітника, має постійний дохід у вигляді заробітної плати, може корегувати графік роботи для забезпечення догляду за дитиною, характеризується на роботі позитивно, проживає у належному йому на праві власності будинку на АДРЕСА_1 , де створені необхідні умови для проживання та розвитку дитини, і має у власності автомобіль.

Посилаючись на зазначене, а також на те, що він добросовісно виконує свої батьківські обов`язки, оскільки сумлінно займається вихованням дочки, піклується про її духовний і фізичний розвиток, дочка тривалий час проживає з ним та його батьками, забезпечена всім необхідним, вважав за доцільне визначити місце проживання дитини з ним.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визначено місце проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір`ю - ОСОБА_1 .

В частині позовних вимог про відібрання дитини відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Задовольняючи частково первісний позов і відмовляючи у задоволені зустрічного, суд першої інстанції встановив, що дитина до 1 листопада 2019 року проживала з матір`ю, де створені всі належні умови для проживання та її розвитку, відвідувала дошкільний навчальний заклад за місцем проживання.

Встановив суд і те, що, всупереч домовленості між батьками, після 1 листопада 2019 року дитина проживає з батьком; ОСОБА_1 згоди на постійне проживання дочки з батьком не надавала; відповідач самовільно та примусово змінив місце проживання малолітньої дитини, що не відповідає найкращим інтересам дитини.

Встановивши зазначене та врахувавши ставлення матері і батька до своїх батьківських обов`язків, інтереси дитини, увагу і турботу батьків, необхідність розвитку дитини в спокійному та стійкому середовищі, в атмосфері любові, емоційної стабільності та матеріальної забезпеченості, а також те, що визначення місця проживання дитини з одним з батьків не позбавляє другого можливості спілкуватися і брати участь у вихованні дитини, суд першої інстанції вважав за доцільне визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_4 з матір`ю.

Постановою Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2021 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічно і повно з`ясованих обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення.

Апеляційний суд також зазначив, що з метою найбільш повного та всебічного забезпечення прав і законних інтересів дитини, її найкращим інтересам буде відповідати визначення місця проживання дитини з матір`ю.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн.

Ухвалюючи додаткове рішення про часткове задоволення заяви, суд першої інстанції виходив з доведеності понесених ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді першої інстанції у розмірі 46 562,50 грн. Однак з урахуванням часткового задоволення позову, клопотання ОСОБА_2 про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000 грн, що є співмірним із складністю справи та виконаною адвокатом роботою (наданими послуга).

Постановою Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився зі стягненим розміром витрат на професійну правничу допомогу, оскільки такий розмір визначено судом першої інстанції виходячи з вимог розумності, справедливості та пропорційності.

Короткий зміст вимог касаційних скарг та узагальнені доводи особи, яка їх подала

У листопаді 2021 року ОСОБА_2 подав до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2021 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким зустрічний позов задовольнити, відмовивши у первісному.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення з неправильним застосуванням норм матеріального права, оскільки при вирішенні справи судами не враховано висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 404/3499/17, від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 752/25543/17-ц, від 30 березня 2021 року у справі № 542/1428/18, від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 711/276/17, від 30 жовтня 2019 року у справі № 370/2201/15-ц.

Крім того, заявник вказує на порушення норм процесуального права, зазначаючи про недослідження судами зібраних у справі доказів, які мають значення для її правильного вирішення.

У грудні 2021 року ОСОБА_2 направив до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив додаткове рішення Шевченківського районного міста Києва від 18 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року скасувати і у задоволенні заяви про стягнення коштів на професійну правничу допомогу відмовити.

Підставою касаційного оскарження додаткового рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року заявник вказує неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18.

Також зазначав, що суди попередніх інстанцій безпідставно поновили ОСОБА_1 строк для подання доказів понесених на професійну правничу допомогу витрат, що призвело до ухвалення незаконного додаткового рішення про стягнення з нього на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу.

Позиція інших учасників справи

У лютому 2022 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2021 року, в якому вказувала на безпідставність її доводів. Зазначала, що суди першої та апеляційної інстанцій повно і всебічно з`ясували обставини справи, які мають значення для її правильного вирішення, надали належну оцінку зібраним у справі доказам та ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення.

Протягом тривалого часу вона намагалась вирішити питання мирно, зокрема, домовитись з відповідачем щодо почергового проживання дочки, але відповідач категорично відмовився; незважаючи на численні спроби повернути дочку, в тому числі із залученням правоохоронних органів та Уповноваженого з прав дитини, дочка поза її волею знаходилась у відповідача.

Зазначені обставини змусили її звернутись до Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області щодо визначення способу участі матері у вихованні та спілкуванні з малолітньою дочкою, але відповідач протиправно протягом тривалого часу розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області № 577, яке видано за результатами розгляду її заяви, не виконував, систематично порушуючи її права як матері на спілкування з дочкою.

Зазначала, що законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною, однак дійти згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дочка, вони не змогли у зв`язку з цим вона звернулась до суду. Також наголошує на тому, що відповідач неодноразово перешкоджав їй у спілкуванні з дитиною.

Посилаючись на зазначене, ОСОБА_1 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, якими визначено місце проживання малолітньої дочки з нею, без змін.

ОСОБА_1 у лютому 2022 року подала відзив на касаційну скаргу на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року, в якому посилалась на те, що після ухвалення судом першої інстанції рішення, а саме 28 грудня 2020 року, вона направила до Шевченківського районного суду міста Києва заяву про ухвалення додаткового рішення, в якій просила стягнути з відповідача за первісним позовом на її користь витрати на оплату професійної правничої допомоги.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 18 січня 2021 року подану нею заяву повернуто без розгляду і роз`яснено право повторного її подання. 16 січня 2021 року вона на електронну адресу отримала вказану ухвалу і наступного дня направила нову заяву про ухвалення додаткового рішення разом із клопотання про поновлення пропущеного строку.

На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу нею надано договір від 10 листопада 2019 року про надання правничої допомоги, перелік та вартість послуг за цим договором, акт наданих послуг від 22 грудня 2020 року, квитанції до прибуткового касового ордеру від 22 грудня 2020 року № 118, договір про надання правової допомоги № 10 від 15 листопада 2019 року, акт приймання-передачі наданих послуг від 22 грудня 2020 року, а також квитанцію до прибуткового касового ордеру від 22 грудня 2020 року.

Вивчивши заяву про ухвалення додаткового рішення, а також надавши належну оцінку поданим нею доказам, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на її користь частини витрат, понесених нею на оплату професійної правничої допомоги. З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2021 року і витребувано з Шевченківського районного суду міста Києва матеріали цивільної справи № 402/784/19.

Цією ж ухвалою відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2021 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Відповідно до змісту ухвали Верховного Суду від 26 листопада 2021 року підставами відкриття касаційного провадження у цій справі були доводи заявника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 404/3499/17, від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 752/25543/17-ц, від 30 березня 2021 року у справі № 542/1428/18, від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 711/276/17, від 30 жовтня 2019 року у справі № 370/2201/15-ц.

Також підставою для відкриття касаційного провадження були і доводи заявника про порушення норм процесуального права, а саме недослідження судами зібраних у справі доказів, які мають значення для її правильного вирішення.

Ухвалою Верховного Суду від 9 грудня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року.

Підставою відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року стали доводи про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18.

Ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 6 червня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі, який заочним рішенням Ульяновського районного суду Кіровоградської області від 20 серпня 2018 року розірвано. Після розірвання шлюбу позивач змінила прізвище з « ОСОБА_1 » на дошлюбне « ОСОБА_1 ».

У цьому шлюбі ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 від 5 січня 2017 року.

Також судами встановлено, що з вересня 2017 року до 1 листопада 2019 року малолітня ОСОБА_4 проживала з матір`ю на АДРЕСА_2 , а потім - на АДРЕСА_3 .

З 1 листопада 2019 року малолітня ОСОБА_4 проживає з батьком - ОСОБА_2 на АДРЕСА_1 .

З довідки Великотроянівської сільської ради Благовіщенського району Кіровоградської області від 2 січня 2019 року № 10 суди встановили, що ОСОБА_1 з 1 липня 1994 року і на день видачі цієї довідки зареєстрована на АДРЕСА_2 .

Відповідно до акта обстеження житлових умов від 19 квітня 2018 року № 202 ОСОБА_1 проживає на АДРЕСА_2 , разом з нею проживає її малолітня дочка - ОСОБА_4 , мати - ОСОБА_8 та батько - ОСОБА_9 ; для виховання та проживання малолітньої дитини створено всі необхідні житлові умови; в кімнатах чисто, охайно, дитина забезпечена одягом, іграшками, необхідними продуктами харчування.

1 червня 2019 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_10 договір оренди житлового будинку на АДРЕСА_3 .

З акта обстеження умов проживання від 1 листопада 2019 року суди встановили, що в житловому будинку на АДРЕСА_3 проживає: ОСОБА_11 - співмешканець ОСОБА_1 , ОСОБА_1 та малолітня ОСОБА_4 . У цьому ж акті зазначено, що під час обстеження вказаного житлового будинку малолітньої дитини не було, оскільки вона перебуває в батька за місцем його проживання; у будинку створені всі належні умови для проживання та виховання дитини, умови проживання задовільні, в будинку тепло та чисто, продуктами харчування сім`я забезпечена, дитина має власну кімнату, комп`ютер, забезпечена одягом, засобами гігієни.

20 грудня 2019 року ОСОБА_1 уклала шлюб з ОСОБА_12 .

Рішенням № 2 до протоколу № 13 засідання комісії з питань захисту прав дитини при Благовіщенській районній державній адміністрації від 29 грудня 2019 року визначено місце проживання дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір`ю.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 29 травня 2019 року ОСОБА_1 підписано декларацію №0001-3А04-0Р00 про вибір лікаря у Комунальному некомерційному підприємстві «Центр первинної медико-санітарної допомоги Благовіщенської районної ради».

З довідок від 13 серпня 2018 року № 181 та від 14 листопада 2019 року № 265, виданих Благовіщенським навчально-виховним комплексом № 1 «Гімназія - заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів - заклад дошкільної освіти «Сонечко»» Благовіщенської районної ради, судами встановлено, що ОСОБА_4 відвідувала дошкільний навчальний заклад «Сонечко» з 12 червня 2019 року до 1 листопада 2019 року.

У характеристиці, виданій Благовіщенським навчально-виховним комплексом № 1, зазначено, що ОСОБА_4 з червня 2019 року відвідує Благовіщенський навчально-виховний комплекс № 1, проявила себе як добра та життєрадісна дитина; дівчинка проживає з матір`ю у м. Благовіщенське Кіровоградської області, а батько дитини проживає окремо.

У дослідженні спеціаліста-практичного психолога ОСОБА_13 від 22 липня 2019 року, складеному на замовленням ОСОБА_1 , зазначено, що для дитини ОСОБА_4 важливо знаходитись в стабільному, позитивно налаштованому емоційному стані. Беручи до уваги ставлення батьків до виконання батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до обох з них, вік дитини, домінуючий тісний, позитивно налаштований емоційний зв`язок дитини з мамою, графік перебування дитини з батьком окремо від матері є не зовсім прийнятним. Беззаперечним є забезпечення можливості повноцінного спілкування дитини з кожним із батьків, тому спілкування батька з дитиною можуть бути систематичні чи періодичні лише за місцем проживання малолітньої дитини та в присутності матері.

Також суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 на обліку у лікарів дерматолога, психіатра, фтизіатра, терапевта, нарколога не перебуває і це підтверджується висновком про стан її здоров`я від 14 листопада 2019 року. На 8 жовтня 2019 року ОСОБА_1 не знятої чи не погашеної судимості не має.

З характеристики Благовіщенської міської ради Кіровоградської області від 14 листопада 2019 року судами встановлено, що ОСОБА_1 за місцем проживання характеризується як ввічлива, життєрадісна, добра і привітна жінка, любляча та турботлива мати. З сусідами знаходиться в гарних відносинах. У зловживанні спиртними напоями не помічена, шкідливих звичок немає. За час свого проживання зарекомендувала себе з гарного боку, завжди має гарний та охайний вигляд, багато часу проводить з малолітньою дочкою, займаючись її вихованням, будь-яких скарг та зауважень від сусідів чи інших жителів міста на неї не надходило.

Відповідно до довідки про доходи ОСОБА_1 працює сестрою медичного стаціонару хірургічного віддання в Комунальному некомерційному підприємстві «Благовіщенська центральна районна лікарня» і з 10 червня 2019 року до 15 листопада 2019 року їй нараховано 20 704,78 грн.

Згідно інформації з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування за 2019 рік ОСОБА_1 отримала 65 591,16 грн доходу, за 2018 рік - 44 676 грн, за 2017 рік - 35 200 грн, за 2014 рік - 3 310,16 грн.

З характеристики, виданої Комунальним некомерційним підприємством «Благовіщенська центральна районна лікарня» Благовіщенської районної ради № 700 від 11 листопада 2019 року, суди встановили, що ОСОБА_1 за період роботи в медичному закладі зарекомендувала себе грамотним, старанним, дисциплінованим медпрацівником, що вміло застосовує на практиці професійні навички та міцні знання. Функціональні обов`язки, передбачені посадовою інструкцією, та лікарські призначення виконує в повному обсязі, грамотно і в чітко визначені терміни з дотриманням лікувального та санітарно-епідеміологічного режимів хірургічного відділення. Акуратна і відповідальна в роботі. У спілкуванні спокійна, врівноважена, комунікабельна, доброзичлива і привітна. Користується авторитетом колег, має позитивні відгуки від пацієнтів. За час роботи скарг та стягнень немає.

З довідки про реєстрацію місця проживання № 10787812 від 16 жовтня 2019 року суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_2 з 27 листопада 2008 року зареєстрований у гуртожитку на АДРЕСА_4 .

Згідно з довідками № 729 від 8 травня 2019 року та № 1919 від 13 листопада 2019 року, виданими Тарасівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області, судами встановлено, що ОСОБА_2 проживає без реєстрації на АДРЕСА_1 , а також разом з ним без реєстрації проживає малолітня дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до акта від 8 листопада 2019 року, складеного депутатом Тарасівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області Пламаділ В .Й. у присутності свідка ОСОБА_14 , малолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з листопада 2019 року проживає на АДРЕСА_1 .

8 травня 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Боярської міської ради Києво-Святошинського району із заявою про зарахування ОСОБА_4 до дитячого навчального закладу «№ 4 Берізка» на 2019/2020 навчальний рік.

З відповіді Боярської міської ради Києво-Святошинського району № 02-10/3587-07 від 18 листопада 2019 року суди встановили, що заява ОСОБА_2 про зарахування дитини до дитячого навчального закладу (ясла-садок) «№ 4 Берізка» розглянута на засіданні комісії з питань розподілу дітей у комунальні дошкільні заклади м. Боярки, однак у зв`язку з відсутністю вільних місць дитина поставлена в чергу.

За зверненням ОСОБА_2 від 27 червня 2019 року щодо зміни місця проживання дитини ОСОБА_4 та створення перешкод у спілкуванні з останньою Службою у справах дітей Благовіщенської районної державної адміністрації надано відповідь від 16 липня 2019 року, з якої суди встановили, що з ОСОБА_1 проведено бесіду та з`ясовано, що ОСОБА_1 не бажає, щоб дитина спілкувалась з батьком. Рекомендовано ОСОБА_2 звернутись до суду.

У відповіді Служби у справах дітей Благовіщенської районної державної адміністрації Кіровоградської області № 01-18/161 від 15 листопада 2019 року, яка надана на запит адвоката Сібірцевої О. С. № 20060_19-о від 8 листопада 2019 року, зазначено, що при черговій бесіді з ОСОБА_1 з`ясовано, що остання погодилася надавати дитину батьку - ОСОБА_2 за його місцем проживання та не чинити перешкоди у спілкуванні батька з дочкою; 1 листопада 2019 року батько за згодою матері забрав дитину з дитячого садочка та мав повернути її 3 листопада 2019 року, про що написав відповідну розписку.

Станом на 15 листопада 2019 року ОСОБА_2 дитину матері не повернув.

Встановлено судами і те, що ОСОБА_2 працює в Інституті математики Національної академії наук України на посаді наукового співробітника.

ОСОБА_2 з серпня до грудня 2017 року нараховано заробітну плату у розмірі 34 158,51 грн, з січня 2018 року до грудня 2018 року - 112 640,87 грн, з січня 2019 року до серпня 2019 року - 73 855,02 грн, а з вересня 2019 року до жовтня 2019 року - 18 425,50 грн, що підтверджується довідками Інституту математики Національної академії наук України.

З характеристики, наданої Інститутом математики Національної академії наук України, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_2 працює у відділі з 2009 року; за цей час проявив себе здібним і наполегливим науковцем, добрим товаришем та порадником для співробітників, молодих науковців та аспірантів.

Відповідно до довідки-характеристики від 13 листопада 2019 року, наданої Тарасівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області, ОСОБА_2 характеризується позитивно, спиртними напоями не зловживає, порушень громадського порядку не допускає, користується повагою серед односельчан, працьовитий, бере участь у громадському житті села.

З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 4 листопада 2019 року судами встановлено, що ОСОБА_2 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 .

У власності ОСОБА_2 також перебуває автомобіль ВАЗ 21124, 2007 року випуску та автомобіль «Suzuki New SX4», 2018 року випуску.

У ОСОБА_2 ознак наркологічних чи психіатричних захворювань не виявлено, що підтверджується сертифікатом про проходження профілактичного наркологічного огляду серія 2РРС № 765076 від 29 жовтня 2019 року та медичною довідкою про проходження обов`язкових попереднього та періодичного психіатричних оглядів серія 2ААМ № 350038 від 29 жовтня 2019 року.

З довідки Міністерства внутрішніх справ України суди встановили, що ОСОБА_2 на території України на 14 листопада 2019 року до кримінальної відповідальності не притягувався, незнятої чи непогашеної судимості не має, в розшуку не перебуває.

У висновку за результатами психологічного обстеження, проведеного за зверненням ОСОБА_2 , зазначено, що соціально-підтримуюче оточення для ОСОБА_4 утворює її батько - ОСОБА_2 , який є для неї головним джерелом емоційного тепла та своєчасної підтримки.

З акта оцінки потреб сім`ї/особи від 14 січня 2020 року та висновку оцінки потреб сім`ї-потреб дитини судами встановлено, що потреби ОСОБА_4 задовольняються в повній мірі, умови проживання дитини добрі, дитина забезпечена одягом, взуттям, створено належні умови для проживання та розвитку дитини.

Відповідно до висновку Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 7 січня 2020 року № 07-21/256 про визначення місця проживання ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на підставі рішення комісії з питань захисту прав дитини при Києво-Святошинській районній державній адміністрації від 14 січня 202 року (протокол №1) орган опіки та піклування залишає розгляд спору про визначення місця проживання ОСОБА_4 на вирішення Шевченківського районного суду міста Києва.

Висновком служби у справах дітей Боярської міської ради Київської області від 5 серпня 2021 року № 9/77 визнано доцільним визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_4 разом із матір`ю - ОСОБА_1 .

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційних скарг і відзивів на них, суд дійшов таких висновків.

Щодо первісного і зустрічного позовів про визначення місця проживання дитини.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Відповідно до частин першої, другої статті 161 СК України якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, Європейський суд з прав людини зазначав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).

У параграфі 54 рішення Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 7 грудня 2006 року, заява N 31111/04, вказано, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним, обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18 (провадження № 61-44680св18) зазначено, що «тлумачення частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) міститься висновок про те, що «Декларація прав дитини не є міжнародним договором у розумінні Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року та Закону № 1906-IV, а також не містить положень щодо набрання нею чинності. У зв`язку із цим Декларація прав дитини не потребує надання згоди на її обов`язковість Верховною Радою України і не є частиною національного законодавства України. Разом з тим, положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей».

З розписки від 1 листопада 2019 року суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 зобов`язувався повернути малолітню дочку матері за місцем її проживання - м. Благовіщенське Кіровоградської області - до 3 листопада 2019 року, однак зобов`язання не виконав і, відповідно, дитину матері не повернув.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено факт самоправної зміни ОСОБА_2 місця проживання дитини шляхом відібрання дитини від матері та перешкоджання матері у спілкуванні з малолітньою дочкою. ОСОБА_1 згоди на зміну місця проживання дитини та її постійне проживання з ОСОБА_2 не надавала, отже малолітня дитина знаходиться у батька без згоди на це матері.

Враховуючи зазначені норми матеріального права, суди попередніх інстанцій у повному обсязі встановили фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, і дійшли обґрунтованого висновку про визначення місця проживання дитини з матір`ю, з яким погоджується і касаційний суд.

У контексті першочергового врахування інтересів дитини, які переважають над інтересами батьків та реалізацією їх прав, встановивши, що для забезпечення інтересів дитини визначення місця проживання дитини саме з матір`ю відповідатиме її інтересам, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про часткове задоволення первісного позову і відмову у задоволенні зустрічного.

Мати дитини, яка, безсумнівно, відіграє важливу роль у житті та розвитку дитини, має право та обов`язок піклуватися про здоров`я дитини, стан її розвитку, незалежно від того, з ким дитина буде проживати.

Розуміючи, що спір стосується вкрай чутливої сфери правовідносин, а дитина потребує уваги, підтримки і любові обох батьків, суди першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору надали першочергове значення саме найкращим інтересам малолітньої дитини та визначили місце її проживання з матір`ю.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Обґрунтовуючи незаконність судового рішення, ОСОБА_2 посилався на те, що суди попередніх інстанцій ухвалили судові рішення в цій частині з неправильним застосуванням норм матеріального права, оскільки при вирішенні справи не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 404/3499/17, від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 752/25543/17-ц, від 30 березня 2021 року у справі № 542/1428/18, від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 711/276/17, від 30 жовтня 2019 року у справі № 370/2201/15-ц.

Зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження під час касаційного перегляду з огляду на наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначала, що «під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата конкретизувала вказаний висновок та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед, за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Постанова Верховного Суду від 21 липня 2020 року (справа № 404/3499/17), на яку посилається заявник, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги позивача на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 24 вересня 2019 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 24 лютого 2020 року у справі про визначення місця проживання дітей. Ухвалюючи рішення про визначення місця проживання дітей з батьком, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися апеляційний та касаційний суди, встановив, що з липня 2017 року діти проживають з батьком, який від матері дітей отримує аліменти на їх утримання згідно із судовим рішенням.

Постанова Верховного Суду від 28 грудня 2020 року (справа № 487/2001/19) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на постанову Миколаївського апеляційного суду від 23 липня 2020 року у справі про визначення місця проживання дитини. Визначаючи місце проживання дитини з батьком, суд апеляційної інстанції виходив із бажання дитини проживати разом із батьком, так як під час розгляду справи з`ясовано думку дитини щодо визначення його місця проживання. Дитина в судовому засіданні повідомила, що рівнозначно любить як батька, так і матір, але проживати хоче з батьком, який більш прихильно ставиться до нього. Під час опитування дитини судом встановлено, що хлопчик емоційно прив`язаний до батька, дослухається його думки, батько користується у дитини авторитетом; дитина любить маму, бажає з нею бачитися й спілкуватися. Вік і рівень розвитку хлопчика дозволяють йому усвідомлено висловити свою думку щодо питання його визначення місця проживання. У судовому засіданні син висловив бажання проживати разом із батьком, пояснивши, що йому там проживати зручно та комфортніше. Батько не забороняє бачитися з мамою, проте він не виявляє такого бажання, оскільки у матері вдома вже іншій чоловік, який, на його думку, буде погано з ним поводитися. Вказував, що проживав деякий час разом з мамою, яка приходила до нього у школу, він її любить, проте хоче проживати з батьком, а з матір`ю - зустрічатися. Верховний Суд погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що проживання сина з батьком відповідає принципу «найкращих інтересів дитини» та є пріоритетним при вирішенні цієї справи.

Постанова Верховного Суду від 27 лютого 2019 року (справа 752/25543/17) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 6 грудня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 21 березня 2018 року у справі про визначення місця проживання дитини. Необхідно зазначити, що у даній справі предметом оскарження була ухвала суду першої про відкриття провадження у справі про визначення місця проживання дитини. Залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що провадження у даній справі відкрито з дотриманням положень пункту 7 частини першої статті 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», в зв`язку з чим відсутні правові підстави для скасування ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження в справі. З такими висновками погодився і касаційний суд. Проте зазначене не має правового значення для вирішення дійсної справи.

Постанова Верховного Суду від 30 березня 2021 року (справа № 542/1428/18) прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 24 травня 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 18 вересня 2019 року у справі про визначення місце проживання дітей. Судові рішення обґрунтовані тим, що відповідно до висновку Новосанжарської районної державної адміністрації Полтавської області служба у справах дітей вважала за доцільне визначити місце постійного проживання дітей з батьком. Крім того, під час засідання комісії у присутності її членів заслухано думку дитини та враховано особисту прихильність сина до батька. Мешкаючи з батьком, син залишився проживати у звичному для нього середовищі, продовжує відвідувати свою школу, спілкуватися зі своїми однокласниками. Батько піклується про його фізичне та духовне виховання, займається його оздоровленням. Суди також зазначили, що на час розгляду справи батько дітей створив належні умови для проживання дітей, має бажання займатися вихованням дітей, піклуватися про їх фізичний та духовний розвиток, дбати про їх матеріальне забезпечення, має бажання забезпечувати дітей необхідним харчуванням та медичним доглядом і лікуванням. Верховний Суд погодився з такими висновками судів попередніх інстанцій і, як наслідок, залишив судові рішення без змін.

Постанова Верховного Суду від 18 березня 2019 року (справа № 215/4452/16), на яку також посилається заявник, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на постанову Дніпровського апеляційного суду від 16 жовтня 2018 року у справі про визначення місця проживання дитини. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, яким у задоволенні позову відмовлено, та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що дитина тривалий час проживає з батьком, який має стабільний та достатній заробіток, у якого наявні всі умови для проживання сина та його гармонійного розвитку. Дитина як у розмові з психологом, так і в судових засіданнях в судах першої та апеляційної інстанцій, наголошував, що з батьком йому проживати комфортніше та зручніше, а з матір`ю він бажає проводити час та спілкуватися у вихідні дні. Батько користується у неповнолітнього сина повагою та авторитетом.

Постанова Верховного Суду від 26 вересня 2018 року (справа № 711/276/17), на яку посилається заявник, прийнята за результатами розгляду касаційної скарги відповідача на рішення апеляційного суду Черкаської області від 25 липня 2017 року у справі за первісним позовом про визначення місця проживання дитини, встановлення порядку та способу виховання і спілкування з дитиною. про визначення місця проживання дитини і за зустрічним про визначення місця проживання дитини. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні первісного і зустрічного позовів, апеляційний суд виходив з того, що в матеріалах справи відсутні докази щодо наявності у сторін необхідних житлових умов, їх ставлення до дитини, наявність у кожного з них самостійного доходу, інших обставин справи, які мають істотне значення та на підставі яких можна дійти висновку про доцільність визначення місця проживання дитини саме з матір`ю та доцільність визначення саме такого способу спілкування батька з дитиною. Також відсутній висновок органу опіки та піклування щодо способів участі батька у вихованні дитини та визначення місця проживання дитини, який є обов`язковим при розгляді цієї категорії справ, тому суд першої інстанції дійшов передчасного висновку щодо можливості визначення місця проживання дитини з матір`ю та щодо участі батька у вихованні дитини у визначений судом спосіб. Направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд вказував на те, що матеріали справи не містять висновку органу опіки та піклування щодо вирішення спору, що виник між сторонами.

Отже доводи заявника щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 404/3499/17, від 28 грудня 2020 року у справі № 487/2001/19-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 752/25543/17-ц, від 30 березня 2021 року у справі № 542/1428/18, від 18 березня 2019 року у справі № 215/4452/16-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 711/276/17, касаційний суд вважає безпідставними, оскільки фактичні обставини справ, на які посилається заявник, і фактичні обставини справи, яка переглядається, є різними, а, відтак, відсутні правові підстави вважати, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Разом з цим, необхідно зазначити, що постанова Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 370/2201/15, яка також була підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі, перевірці не підлягає, оскільки має інший предмет спору, зокрема, витребування з чужого незаконного володіння земельних ділянок та визнання права власності на них.

Підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про недослідження судами зібраних у справі доказів, оскільки за змістом пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України вказане є підставою для скасування судових рішень за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Проте заявлені у касаційній скарзі підстави не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду цієї справи, що виключає можливість скасування судових рішень у зв`язку з недослідженням зібраних у справі доказів.

Враховуючи наведене, касаційний суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій, встановивши самоправну зміну батьком місця проживання дитини, та врахувавши інші встановлені обставини, обґрунтовано визначили місце проживання дитини з матір`ю, відмовивши у задоволенні відповідної позовної вимоги зустрічного позову; невідповідність цього висновку правовим висновкам касаційного суду щодо застосування відповідної норми права у подібних правовідносинах ОСОБА_2 не довів.

Щодо вирішення судами попередніх інстанцій заяви ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу.

Частиною першою статті 15 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частина третя статті 2 ЦПК України).

Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Вимога частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судові дебати відсутні (пункт 53 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц).

Виходячи зі змісту частини восьмої статті 141 ЦПК України, сторона може подати докази на підтвердження розміру витрат, які вона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, у тому числі і після судових дебатів, але виключно за сукупності двох умов: по-перше, ці докази повинні бути подані протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, по-друге, сторона зробила відповідну заяву про розподіл судових витрат до закінчення судових дебатів.

Статтею 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

28 грудня 2020 року ОСОБА_1 направила до суду першої інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення, в якій просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь витрати на оплату професійної правничої допомоги адвоката, надавши докази понесених витрат.

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 18 січня 2021 року заяву ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення у справі повернуто заявнику без розгляду, оскільки до заяви про ухвалення додаткового рішення не додано доказів надіслання (надання) заяви іншим учасникам справи.

21 січня 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направила до суду першої інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення, в якій просила стягнути з ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 46 562,50 грн. До заяви заявником додано копію договору про надання правничої допомоги № 118 від 10 листопада 2019 року, укладеного ОСОБА_1 з адвокатом Гостєвою К. М., перелік та вартість послуг за договором від 10 листопада 2019 року (додаток 1), акт наданих послуг від 22 грудня 2020 року на суму 27 062,50 грн (додаток 2), копію квитанції до прибуткового касового ордеру від 22 грудня 2020 року № 118 про сплату 27 062,50 грн за договором № 118 від 10 листопада 2019 року, копію договору про надання правової допомоги № 10 від 15 листопада 2019 року, укладеного ОСОБА_1 з адвокатом Аніксєєнко Є. О., копію акта приймання-передачі наданих послуг від 22 грудня 2020 року на суму 19 500 грн, копію квитанції до прибуткового касового ордеру №б/н від 22 грудня 2020 року про сплату 19 500 грн за договором №10 від 15 листопада 2019 року.

Вирішуючи відповідну заяву, суди попередніх інстанцій встановили, що представником ОСОБА_1 - адвокатом Аніксєєнко Є. О. у грудні 2019 року подано до суду першої інстанції заяву про зміну позовних вимог, в якій зазначено, що попередній орієнтовний розрахунок судових витрат становить 5 000 грн.

З пункту 4 договору про надання правничої допомоги № 118 від 10 листопада 2019 року суди попередніх інстанцій встановили, що гонорар - винагорода адвоката за здійснення захисту, представництва інтересів клієнта та надання йому інших видів правової допомоги на умовах і в порядку, що визначені договором та додатками до нього. Вартість послуг за цим договором встановлюється додатком 1 до договору і є невід`ємною його частиною. Така вартість узгоджується сторонами. Факт надання послуг підтверджується актом наданих послуг, зразок якого є додатком 2 до цього договору. Гонорар сплачується готівкою або здійснюється у безготівковому порядку на рахунок адвоката. У разі проведення розрахунку готівкою адвокат видає довідку, зразок якої є додатком 3 до цього договору.

Пунктом 4.1 договору про надання правової допомоги № 10 від 15 листопада 2019 року передбачено, що вартість послуг адвоката зазначається в приходно-касовому ордері, в якому зазначається обсяг наданих послуг і їх вартість.

З урахуванням зазначеного суд першої інстанції, оцінивши надані ОСОБА_1 докази та доводи відзиву відповідача за первісним позовом щодо неспівмірності витрат, які понесла позивач за дійсним позовом у зв`язку з розглядом справи, і, застосувавши критерій розумності, співмірності складності справи і виконаним адвокатом робіт і часу та виплаченому гонорару, дійшов висновку про стягнення на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу, пов`язану з розглядом справи у суді першої інстанції, у розмірі 20 000 грн.

Враховуючи те, що питання щодо розподілу судових витрат, понесених ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу, під час розгляду справи не вирішено і про їх розподіл ОСОБА_1 заявила до закінчення судових дебатів, а відповідні докази подала у передбачений цивільним процесуальним законодавством строк, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення заяви ОСОБА_1 та ухвалив відповідне додаткове судове рішення.

Переглядаючи заяву в апеляційному порядку, апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції, і, як наслідок залишив додаткове рішення без змін.

Ці висновки суд касаційної інстанції вважає такими, що відповідають нормам права.

Так, підставою для відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року були доводи заявника про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18.

Зазначена підстава касаційного оскарження також не знайшла свого підтвердження під час касаційного перегляду, оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року (справа № 904/4494/18) зазначено, що разом із заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

З урахуванням зазначеного, відмова у відшкодуванні відповідних витрат у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, в тому числі на професійну правничу допомогу, є правом суду, а не його обов`язком.

Інші доводи касаційних скарг ОСОБА_2 зводяться виключно до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлених обставин справи та виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судових рішень.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки суди ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційних скарг без задоволення, а судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційні скарги залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2021 року та касаційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 6 жовтня 2021 року, додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 18 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 19 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук