№ 405/641/12

Постанова

Іменем України

16 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 405/641/12

провадження № 61-14687св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Кузнєцова В. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідачі: Васильківська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області, Дніпропетровське обласне комунальне підприємство «Васильківський комбінат комунального господарства», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа - Васильківська селищна рада Дніпропетровської області,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2017 року у складі судді Філіппова Є. Є. та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 січня 2018 року у складі колегії суддів: Городничої В.С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2012 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Васильківської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, Дніпропетровського обласного комунального підприємства «Васильківський комбінат комунального господарства», третя особа - Васильківська селищна рада Дніпропетровської області, про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та визнання права власності, посилаючись на те, що на підставі ордера від 02 червня 1981 року № 340, виданого виконавчим комітетом Васильківської районної ради депутатів трудящих, ОСОБА_6 , яка після укладення шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_1 , її матір ОСОБА_7 та бабуся ОСОБА_8 вселилися у квартиру АДРЕСА_1 , надану замість знесеного приватного будинку. Ця квартира знаходилася в державному житловому фонді та перебувала у власності (в повному господарському віданні чи оперативному управлінні) Васильківської селищної ради Дніпропетровської області. ОСОБА_8 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , а ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після смерті ОСОБА_7 їм стало відомо, що за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 04 серпня 1993 року ОСОБА_7 купила вищевказану квартиру у Васильківського комбінату комунального господарства. Вони були зареєстровані та проживали у спірній квартирі, мали право на безоплатну приватизацію своїх часток в ній та не давали згоди на укладення цього договору. Зазначений договір є незаконним, укладеним внаслідок обману, з порушенням статей 113-114 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР), статті 65-1 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), статті 6 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а також прав та інтересів неповнолітніх на той час ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , тому підлягає визнанню недійсним на підставі статті 48 ЦК Української РСР. Крім того, Васильківський комбінат комунального господарства не був власником спірної квартири, тому не мав права її продавати. 28 лютого 2012 року вони отримали лист Синельниківського міжміського бюро технічної інвентаризації від 24 лютого 2012 року № 33, з якого дізналися про існування оспорюваного договору, тому перебіг позовної давності розпочався з цієї дати. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили:

- визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити її;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 04 серпня 1993 року, укладений між ОСОБА_7 та Васильківським комбінатом комунального господарства, посвідчений нотаріусом Васильківської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

У вересні 2013 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - адвокат Лащенко Віктор Анатолійович подав до суду заяву про зміну предмета позову, в якій просив залишити без розгляду позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання недійсним оспорюваного договору і визнання права власності на квартиру, а також подав уточнену позовну заяву, в якій серед позивачів зазначив ОСОБА_3 та просив:

- визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити її;

- визнати частково недійсним договір купівлі-продажу від 04 серпня 1993 року, укладений між ОСОБА_7 та Васильківським комбінатом комунального господарства, посвідчений нотаріусом Васильківської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області;

- визнати за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 право власності на 3/4 частки квартири АДРЕСА_1 .

Ухвалою Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 03 вересня 2013 року заяву представника позивачів - адвоката Лащенка В. А. задоволено. Залишено без розгляду заявлені в первісному позові вимоги та прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в новій редакції від 03 вересня 2013 року.

Ухвалою Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 13 лютого 2014 року до участі у справі як третіх осіб залучено ОСОБА_9 та ОСОБА_4 .

У вересні 2016 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - адвокат Лащенко В. А. подав до суду уточнену позовну заяву, в якій відповідачами зазначив Васильківську державну нотаріальну контору Дніпропетровської області, Дніпропетровське обласне комунальне підприємство «Васильківський комбінат комунального господарства», ОСОБА_4 , а третьою особою - Васильківську селищну раду Дніпропетровської області, та просив:

- визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити її;

- визнати незаконними дії нотаріуса Васильківської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області при посвідченні вищевказаного договору купівлі-продажу квартири;

- визнати за ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 право власності на 3/4 частки квартири АДРЕСА_1 .

Ухвалою Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2016 року прийнято уточнену позовну заяву.

У серпні 2017 року представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - адвокат Лащенко В. А. подав до суду заяву, в якій просив залучити до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_5 .

Ухвалою Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2017 року, внесеною в журнал судового засідання, до участі у справі як співвідповідача залучено ОСОБА_5

ОСОБА_4 заперечила проти позову, посилаючись на те, що з часу укладення оспорюваного договору ОСОБА_1 знала про нього і 26 лютого 1996 року була знята з реєстрації у спірній квартирі. Крім того, позивачам було відомо про те, що ОСОБА_7 неодноразово складала заповіти, якими заповідала зазначену квартиру, в тому числі ОСОБА_1 . За заповітом від 01 липня 2011 року ОСОБА_7 визначила спадкоємцями дочку ОСОБА_9 , внука ОСОБА_2 та внучку ОСОБА_4 , а ОСОБА_1 цим заповітом була усунута від спадкування. Зазначений заповіт ОСОБА_1 оскаржила в судовому порядку, але рішенням Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2012 року у справі № 2-60/12 в задоволенні позову ОСОБА_1 до Васильківської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, ОСОБА_9 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним відмовлено. ОСОБА_1 підписувала комісійний акт оцінки спірної квартири при оформленні документів для її приватизації ОСОБА_7 , тому доводи позивачів про порушення при укладенні оспорюваного договору вимог статті 65-1 ЖК Української РСР є безпідставними. Також позов не підлягає задоволенню у зв`язку з пропуском позовної давності.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що доводи позивачів про укладення оспорюваного договоруз порушенням їх права на приватизацію житла, статті 65-1 ЖК Української РСР та всупереч порядку, встановленому Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», є обґрунтованими і можуть бути підставою для визнання оспорюваного договору недійсним відповідно до статті 48 ЦК Української РСР. При цьому ОСОБА_1 як член сім`ї наймача ОСОБА_7 разом із своїми неповнолітніми дітьми ОСОБА_2 , 1983 року народження, та ОСОБА_3 , 1989 року народження, мала можливість під час проживання у спірній квартирі протягом 1993-1996 років звернутися до уповноважених органів із заявою про приватизацію частини займаної ними житлової площі у квартирі АДРЕСА_1 . Звернення ОСОБА_1 до відповідних органів із заявою про приватизацію займаного нею житла у 1993-1996 роках не пов`язане з купівлею-продажем спірної квартири та не залежало від дій чи бездіяльності ОСОБА_7 ОСОБА_1 не довела, що зняття її з реєстрації у спірній квартирі відбулося без її відома та згоди, а також не надала належних та допустимих доказів поважності причин пропуску позовної давності. Тому позов не підлягає задоволенню у зв`язку зі спливом позовної давності.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2017 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У лютому 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просили скасувати рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 січня 2018 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили належним чином доказів і не звернули уваги на те, що представник Васильківського комбінату комунального господарства не мав повноважень на укладення договору купівлі-продажу від 04 серпня 1993 року, оскільки строк дії його довіреності закінчився ще 21 квітня 1993 року. Місцевий суд правильно виходив з того, що оспорюваний договір є незаконним, однак не врахував, що частина друга статті 6 ЦК Української РСР передбачає здійснення захисту цивільних прав шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право.Зазначивши, що позивачами обрано неправильний спосіб захисту свого порушеного права, апеляційний суд помилково послався на пункт 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ототожнюючи вимоги про визнання незаконними дій нотаріуса з вимогами про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Вирішуючи спір, суди не дали правової оцінки діям нотаріуса Васильківської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, а також не врахували, що на час укладення оспорюваного договору вони були зареєстровані та проживали у спірній квартирі, однак згоди на укладення цього договору не давали. ОСОБА_1 ніколи не ставила питання про приватизацію зазначеної квартири, оскільки вважала, що не має на це права, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були неповнолітніми на час укладення оспорюваного договору, тому не могли дізнатися про порушення своїх прав. Під час розгляду справи по суті відповідачі не заявляли про застосування наслідків спливу позовної давності, тому суди безпідставно відмовили в задоволенні позову.

У червні 2018 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 05 травня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Васильківського районного суду Дніпропетровської області.

22 травня 2018 року справа № 405/641/12 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_7 , а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 синами ОСОБА_1 та внуками ОСОБА_7 .

На підставі ордера від 02 червня 1981 року № 340, виданого виконавчим комітетом Васильківської районної ради депутатів трудящих, ОСОБА_7 зі своєю сім`єю, яка на той час складалася з матері ОСОБА_8 та доньки ОСОБА_6 (після укладення шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_1 ), вселилася до квартири АДРЕСА_1 .

За довідкою Дніпропетровського обласного комунального підприємства «Васильківський комбінат комунального господарства» від 14лютого 2012 року № 24 в період з 1981 року по 1993 рік у квартирі були зареєстровані: ОСОБА_7 (основний квартиронаймач) з 20 липня 1981 року, ОСОБА_6 (дочка) (14 червня 1988 року перереєстрована у зв`язку із зміною прізвища на ОСОБА_1 ), ОСОБА_2 (внук).

04 серпня 1993 року між Васильківським комбінатом комунального господарства та ОСОБА_7 було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений нотаріусом Васильківської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, за яким ОСОБА_7 купила у Васильківського комбінату комунального господарства квартиру АДРЕСА_1 .

ОСОБА_8 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , а ОСОБА_7 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції (далі - ЦПК України 2004 року), кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Положеннями статей 15 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

Одним з таких способів може бути визнання правочину недійсним (частина друга статті 16 ЦК України).

За змістом частин другої та третьої статті 16 ЦК України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Обґрунтовуючи уточнені позовні вимоги, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 посилалися на те, що укладений між Васильківським комбінатом комунального господарства та ОСОБА_7 договір купівлі-продажу квартири від 04 серпня 1993 року посвідчений нотаріусом Васильківської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області з порушенням їх права на безоплатну приватизацію квартири відповідно до статті 6 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», а також статей 113-114 ЦК Української РСР та статті 65-1 ЖК Української РСР.

Згідно з пунктом 4 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оспорюваний договір купівлі-продажу було укладено 04 серпня 1993 року, тобто в період дії ЦК Української РСР.

Згідно зі статтею 224 ЦК Української РСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 113 ЦК Української РСР володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом. Кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні.

Відповідно до статті 114 ЦК Української РСР при продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів. Продавець частки в спільній власності зобов`язаний повідомити в письмовій формі решту учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її. Якщо решта учасників спільної часткової власності відмовиться від здійснення права привілеєвої купівлі або не здійснить цього права щодо будинків протягом одного місяця, а щодо іншого майна протягом десяти днів з дня одержання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі. Якщо кілька учасників спільної часткової власності виявили бажання придбати частку в спільній власності, право вибору покупця надається продавцю. При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов`язків покупця.

На час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири від 04 серпня 1993 року ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_7 не були її власниками, тому до цього договору не могли бути застосовані положення статей 113-114 Української РСР.

За реєстраційним свідоцтвом Синельниківського міжміського бюро технічної інвентаризації від 29 червня 1992 року житловий будинок АДРЕСА_2 було зареєстровано за Васильківським комбінатом комунального господарства.

Відповідно до статті 65-1 ЖК Української РСР наймачі жилих приміщень у будинках державного чи громадського житлового фонду можуть за згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які проживають разом з ними, придбати займані ними приміщення у власність на підставах, передбачених чинним законодавством.

Правові основи приватизації житла, що знаходиться в державній власності, його подальшого використання і утримання визначено Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», однак цим Законом не передбачено порядок набуття наймачем права власності на житлове приміщення у будинку державного чи громадського житлового фонду за договором купівлі-продажу.

При цьому Положення про продаж громадянам в власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затверджене постановою Ради Міністрів Української РСР і Української республіканської ради професійних спілок від 19 травня 1989 року № 142, яким було врегульовано продаж квартир державного і громадського фонду, втратило чинність на час укладення оспорюваного договору.

Згідно зі статтею 48 ЦК Української РСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Таким чином, оспорюваний договір не відповідає вимогам закону, а саме статті 65-1 ЖК Української РСР та Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Згідно з пунктом 1 статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім`ї безоплатно. До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло на момент введення в дію цього

Закону.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави дійти висновку про те, що право на приватизацію державного житлового фонду мають лише особи, які фактично проживають у займаному ними приміщенні.

Частиною другою статті 17 ЦК Української РСР передбачено, що місцем проживання неповнолітніх, що не досягли п`ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів.

В домовій книзі для прописки громадян, що проживають у квартирі АДРЕСА_1 , містяться записи про те, що разом з ОСОБА_1 в зазначеній квартирі проживали також її діти ОСОБА_2 , 1983 року народження, та ОСОБА_3 , 1989 року народження. ОСОБА_1 26 лютого 1996 року знята з реєстрації в цій квартирі.

Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Згідно зі статтею 71 ЦК Української РСР, що діяв до 1 січня 2004 року, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Статтею 75 ЦК Української РСР передбачено, що позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Відповідно до статті 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.

Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (стаття 80 ЦК Української РСР).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, місцевий суд, з рішенням якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що оспорюваний договір не відповідає вимогам закону, а саме статті 65-1 ЖК Української РСР та Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», тому позовні вимоги є доведеними. ОСОБА_1 мала можливість під час проживання у спірній квартирі протягом 1993-1996 років подати до уповноважених органів заяву про приватизацію займаної частини квартири, однак 26 лютого 1996 року була знята з реєстрації в ній. За таких обставин не проведення приватизації спірної квартири не залежало від дій чи бездіяльності ОСОБА_7 при укладенні оспорюваного договору. Звернувшись до суду з цим позовом у квітні 2012 року, позивачі пропустили позовну давність. Тому суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову з цієї підстави.

Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій та в касаційній скарзі позивачі не заперечували, що з 1996 року вони не проживали у квартирі АДРЕСА_1 . Оскільки право на приватизацію квартири позивачі мали лише під час проживання в ній до 1996 року, то доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 ніколи не ставила питання про приватизацію зазначеної квартири та вважала, що не має на це права, не заслуговують на увагу.

Згідно з частиною першою статті 14 ЦК Української РСР за неповнолітніх, які не досягли п`ятнадцяти років, угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Вони вправі учиняти лише дрібні побутові угоди.

На час проживання у спірній квартирі протягом до 1996 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не досягли п`ятнадцяти років, тому їх матір ОСОБА_1 вправі була в цей період часу звернутися в їх інтересах до уповноважених органів із заявою про приватизацію квартири.

Аргументи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були неповнолітніми на час укладення оспорюваного договору і не могли дізнатися про порушення своїх прав, не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки їх права на приватизацію могли бути реалізовані їх матір`ю ОСОБА_1 під час проживання у спірній квартирі до 1996 року.

Оскільки за нормами ЦК Української РСР на батьків неповнолітніх покладався відповідний обов`язок і початок перебігу позовної давності не пов`язувався з досягненням неповнолітньою особою повноліття (як це передбачено частиною четвертою статті 261 ЦК України), то перебіг позовної давності щодо порушених прав та інтересів позивачів на приватизацію квартири розпочався з часу припинення їх проживання в ній, тобто з 1996 року. Таким чином, позовна давність спливла у 1999 році, тобто до набрання чинності ЦК України.

Доводи касаційної скарги про те, що під час розгляду справи по суті відповідачі не заявляли про застосування наслідків спливу позовної давності, є необґрунтованими, так як за правилами статті 75 ЦК Української РСР, чинної на час виникнення спірних правовідносин, позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.

Посилання заявників на те, що вирішуючи спір, суди не дали правової оцінки діям нотаріуса Васильківської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області, а також не врахували, що на час укладення оспорюваного договору вони були зареєстровані та проживали у спірній квартирі, однак згоди на укладення цього договору не давали, є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанції виходили з обґрунтованості та доведеності заявлених позовних вимог, однак дійшли висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності та відсутності підстав для її поновлення.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 03 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 січня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. О. Кузнєцов М. Ю. Тітов