№ 419/2304/18

Постанова

Іменем України

27 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 419/2304/18

провадження № 61-7783св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна Казначейська служба України,

розглянув у судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шляхтіної Анастасії Сергіївни на постанову Луганського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Назарової М. В., Лозко Ю. П., Карташова О. Ю., та касаційну скаргуКабінету Міністрів України в особі Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) на рішення Новоайдарського районного суду Луганської області від 11 березня 2019 року у складі судді Іванової О. М. та постанову Луганського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Назарової М. В., Лозко Ю. П., Карташова О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної Казначейської служби України про стягнення майнової та моральної шкоди, спричиненої в результаті вчинення терористичних актів під час проведення антитерористичної операції в м. Щастя Луганської області, у загальному розмірі 2 000 000,00 грн.

На обгрунтування позовних вимог зазначив, що він є власником квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору міни квартир серія ААР № 885539 від 15 лютого 1999 року.

Ця квартира була єдиним об`єктом нерухомої власності, що належала йому і використовувалася ним для постійного проживання. В квартирі знаходилося все його майно.

14 січня 2015 року о 15 годині 35 хвилин в результаті вчинення терористичного акту під час проведення антитерористичної операції в м. Щастя вказана квартира була пошкоджена снарядами.

В результаті влучення снарядів в цей будинок та персонально в квартиру позивача були пошкоджені 4 (чотири) вікна, знищена зовнішня стіна, пошкоджені міжкімнатні стіни, міжкімнатні двері, знищені вхідні двері, пошкоджена стеля у всій квартирі, пошкоджена долівка у всій квартирі, зруйнована система опалення, знищений дах всього будинку. Крім того були пошкоджені особисті речі, меблі та побутова техніка.

Внаслідок цього квартира має нежилий стан, потребує капітального ремонту і не може на даний час використовуватися позивачем для подальшого проживання в ній, тому позивач був змушений покинути власний будинок і на даний час проживає у родичів.

Стосовно факту руйнування вищевказаної квартири позивач звернувся з заявою про кримінальне правопорушення до Служби безпеки України. Заяву про кримінальне правопорушення було прийнято і зареєстровано в Єдиному реєстрі досудових розслідувань від 09 січня 2015 року о 08:21:23 № 12015130500000018, відповідно до матеріалів якого шкода завдану позивачу внаслідок терористичного акту.

На час звернення до суду державою Україною позивачу не було надано іншого житла, шкоду за руйнування квартири та пошкодження іншого майна не відшкодовано.

З посиланням в обґрунтування правових підстав позову на вимоги статті 41 Конституції України, абзац 3, 19 частини першої статті 1, статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», статей 22 319 321 1177 ЦК України, пункту 24 статті 2 Кодексу Цивільного захисту України, пункту 4 статті 5, статті 6, частини 2 статті 17, статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вважає, що оскільки період заподіяння шкоди майну позивача відповідає періоду проведення АТО, а місце заподіяння такої шкоди - місцю проведення антитерористичної операції, саме державу винною відшкодувати йому завдану майнову шкоду, яка з урахуванням визначеного КЦЗН України механізму розміру відшкодування завданої громадянам терористичним актом шкоди, наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 06 листопада 2017 року № 291 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України», яким показник опосередкованої вартості спорудження житла (розрахований станом на 01 жовтня 2017 року) в Донецькій області становить за 1 м2 загальної площі квартир, будинку (з урахуванням ПДВ) 11 310,00 грн, в Луганській області становить за 1 м2 загальної площі квартир будинку (з урахуванням ПДВ), 10 329,00 грн, становить 1 000 000,00 грн як середню вартість звичайної квартири в м. Щастя.

Крім матеріальної шкоди позивачу була заподіяна і моральна шкода, яка полягає у зруйнуванні будинку позивача, позбавлення його житла, вимушеності позивача істотно змінити спосіб життя та переїзду зі свого житла в орендоване, знаходження у стані постійного стресу та нервозності, порушення сну через постійне хвилювання, погіршення зору, отримання хронічної хвороби - позивач знаходиться на обліку в лікарні як хворий гіпертонією 2 ступеню, яку позивач оцінює в 1 000 000,00 грн.

Вказану матеріальну та моральну шкоду позивач просив стягнути з Держави в особі Кабінету Міністрів України на свою користь.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Новоайдарського районного суду Луганської області від 11 березня 2019 року позов задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 майнову шкоду, заподіяну терористичним актом за пошкоджену квартиру, у розмірі 695 141,70 грн.

В задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що належна позивачу на праві власності квартира 14 січня 2015 року зазнала пошкоджень під час проведення АТО та у результаті її проведення, що є загальновідомим фактом, унаслідок чого позивачу завдано збитки, за заподіяння яких повинна відповідати держава незалежно від її вини. У зв`язку із чим відповідно до статті 19 Закону України «Про боротьбу із тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України позивач має право на відшкодування шкоди, яка здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Не погодившись і з цим рішенням, Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України подала до суду апеляційну скаргу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Луганського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року апеляційну скаргу Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України задоволено частково.

Рішення Новоайдарського районного суду Луганської області від 11 березня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення у справі, яким позов задоволено частково.

Стягнуто з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 120 000,00 грн.

В задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу із тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Разом з тим вказав, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У травні 2020 року на адресу Верховного Суду засобами поштового зв`язку від представника ОСОБА_1 - адвоката Шляхтіної А. С. надійшла касаційна скарга на постанову Луганського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції оскаржувану постанову змінити та задовольнити позов в повному обсязі.

У травні 2020 року на адресу Верховного Суду засобами поштового зв`язку від Східного міжрегіонального управління Міністрерства юстиції (м. Харків), яке діє від імені Кабінету Міністрів України,надійшла касаційна скарга на рішення Новоайдарського районного суду Луганської області від 11 березня 2019 року та постанову Луганського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційні скарги мотивовані тим, що судами першої та апеляційної інстанції ухвалені рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

15 червня 2020 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), яке діє від імені Кабінету Міністрів України, надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шляхтіної А. С., в якому заявник просить суд у задоволенні вказаної касаційної скарги відмовити.

17 червня 2020 року на адресу Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду від представника ОСОБА_1 - адвоката Шляхтіної А. С. надійшов відзив на касаційну скаргу Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), яке діє від імені Кабінету Міністрів України, у якому вказує, що аргументи та заперечення, що викладені в цій касаційній скарзі, є такими, що не відповідають положенням діючого законодавства України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою представником ОСОБА_1 - адвокатом Шляхтіною А. С. касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2020 року відкрито касаційне провадження за поданою Східним міжрегіональним управлінням Міністрерства юстиції (м. Харків) в особі Сідабрас О. С., яка діє від імені Кабінету Міністрів України касаційною скаргою.

02 червня 2020 року матеріали цивільної справи надійшли на адресу Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 06 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором міни квартир від 15 лютого 1999 року, посвідченим державним нотаріусом Сьомої Луганської державної нотаріальної контори Харченко О. С. і зареєстрованим в реєстрі № 148, і який зареєстрований ДКП Бюро технічної інвентаризації виконавчого комітету Луганської міської ради 22 лютого 1999 року за реєстрованим № 751. Перейменування АДРЕСА_1 на АДРЕСА_1 відбулося на підставі рішення Щастинської міської ради LХ сесії VI скликання від 22 жовтня 2015 року № 60/3.

З копії акту обстеження житлової квартири АДРЕСА_1 (власник ОСОБА_1 ), пошкодженої під час проведення антитерористичної операції, від 14 січня 2015 року, складеного за участю посадових осіб виконавчого комітету Щастинської міської ради Луганської області, вбачається, що обстеженням встановлено, що зруйнована зовнішня стіна з віконним блоком, віконне скло в трьох віконних блоків, міжкімнатні перегородки, вхідні та міжкімнатні двері. Зруйнована система опалення (радіатор 1 шт.), пошкоджено при вибуху снаряду меблі, побутова техніка (пилосос, телевізор, бойлер). Висновки: на момент обстеження квартира АДРЕСА_1 не придатна до експлуатації.

09 січня 2015 року органом досудового розслідування - слідчим відділом УСБУ в Луганській області до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинене кримінальне правопорушення за ознаками частини третьої статті 258 КК України (терористичний акт), згідно з якими в період часу з 15 години 35 хвилин по 15 годину 45 хвилин 14 січня 2015 року зі сторони с. Весела Гора, підконтрольного терористичній організації, так званій «ЛНР», відбувся артилерійський обстріл території м. Щастя, зокрема, будинку АДРЕСА_1 , кримінальне провадження № 12015130500000018.

ОСОБА_1 є потерпілим по кримінальному провадженню № 120145130500000032 від 14 січня 2015 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України.

Також судами встановлено, що у період часу з 15 години 35 хвилин по 15 годину 45 хвилин 14 січня 2015 року зі сторони с. Весела Гора, підконтрольного терористичній організації, так званій «ЛНР», відбувся артилерійський обстріл території м. Щастя, а саме будинків № 1 , № 3 , № 4 , № 5 , № 9 , АДРЕСА_1 , будинків № 12-а , № 14 , № 21 , № 22 по вул. Республіканській , будинку № 14 по вул. Советська, територій поряд з вказаними будинками, внаслідок якого загинули та отримали поранення особи. Також встановлено, що пошкоджено майно ОСОБА_1 , а саме: зовнішня стіна, дах будинку, стеля, чотири вікна, вхідні двері, особисте майно. Вказане підтверджено довідкою від 09. Лютого 2015 року № 42/47, виданою старшим слідчим СВ Новоайдарського РВ ГУМВСУ у Луганській області Ярошенко А. М.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації.

У рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70).

Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Аналіз наведеного свідчить про те, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Необхідність цього принципу підтверджена і у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, (провадження № 14-473цс18), в якій зазначено, що «згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм».

З аналізу наведених норм процесуального права убачається, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Позивач звернувся до суду, мотивувавши позов, зокрема тим, що він не отримав від держави відшкодування за пошкодження (знищення) його майна, на яке позивач, на його думку, має право, зокрема, згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також позивач зазначив, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Верховний Суд виходить із того, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на норми Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.

Разом з тим, як зазначено вище, зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті (такому як судове рішення), пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивач обгрунтував розмір завданої йому шкоди опосередкованою вартістю знищеної квартири станом на 01 жовтня 2017 року, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 06 листопада 2017 року № 291 «Про показники опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України».

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений.

На підставі викладеного, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджену у період проведення антитерористичної операції квартиру.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належного позивачу на праві власності квартири, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

При таких обставинах застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин за аналогією закону (частина восьма статті 8 ЦПК України у зазначеній редакції) положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачем права, передбаченого у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» є помилковим.

Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання).

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодувань винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу із тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Разом із тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Позивач, зокрема, зазначав, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважав, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акта квартири у розмірі реальної її вартості.

Також позивач посилався на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення квартири; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акта квартиру; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутність об`єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту квартири.

Зазначені доводи ОСОБА_1 є такими, що доведені.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Крім того, суди попередніх інстанцій встановили, що станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому позивач був залучений потерпілим через пошкодження його квартири, тривало. Тобто, у судів першої й апеляційної інстанцій не було відомостей про те, що держава провела об`єктивне та незалежне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачу (позитивний процесуальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armeniang), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17 цс 19.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При цьому слід ураховувати, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).

У справі «Докіч проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року, заява № 6518/04) ЄСПЛ підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.

В будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

Обов`язком Верховного Суду є формування практики, заповнення прогалин у законодавстві, дотримуючись принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини.

Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж більше ніж 5 років, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України.

Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного суду, що порушення права позивача, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави, оскільки ОСОБА_1 довів, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно його права власності на майно.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18-ц та Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 423/2245/16-ц.

Визначаючи розмір такої компенсації, апеляційний суд, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов обгрунтованоговисновку про стягнення коштів у розмірі 120 000,00 грн.

Згідно з статтею 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння (бездіяльності) її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Для наявності підстав для зобов`язання відшкодувати моральну шкоду необхідно наявність незаконних дій чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, наявність шкоди, протиправність дій її завдавача та причинного зв`язку між його діями та шкодою, а тому позивач у цій справі повинен довести належними та допустимими доказами завдання йому шкоди, і що дії або бездіяльність відповідачів є підставою для відшкодування шкоди у розумінні статті 1167 ЦК України.

Встановивши, що правовою підставою для виплати компенсації, а не шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову про стягнення моральної шкоди, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що пошкодження його майна відбулося внаслідок незаконних дії чи бездіяльності держави в особі компетентних органів, що свідчить про відсутність усіх складових елементів правопорушення, сукупність яких відповідно до закону є підставою для відповідальності заподіювача за завдану моральну шкоду.

Посилання Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), яке діє від імені Кабінету Міністрів України, на те, що майно позивача було зруйновано внаслідок терористичного акту є безпідставними з підстав, наведених вище.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційні скарги без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для її скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки дія постанови Луганського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року була зупинена ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2020 року, у зв`язку із залишенням цього судового рішення без змін необхідно поновити його дію.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційних скарг відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 402 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шляхтіної Анастасії Сергіївни та касаційну скаргу Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) в особі Сідабрас Олени Сергіївни, яка діє від імені Кабінету Міністрів України, залишити без задоволення.

Постанову Луганського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Луганського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун