№ 420/15183/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2024 року

м. Київ

справа №420/15183/23

адміністративне провадження № К/990/31262/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Кравчука В.М., суддів Стародуба О.П., Стеценка С.Г.

розглянув у письмовому провадженні

касаційну скаргу ОСОБА_1

на додаткове рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року (суддя Дубровна В.А.) та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2024 року (колегія у складі суддів Шляхтицького О.І., Домусчі С.Д., Семенюка Г.В.)

у справі № 420/15183/23

за позовом ОСОБА_1

до ІНФОРМАЦІЯ_1

про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії.

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач, скаржник) звернувся до адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідач), в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_3 щодо невиготовлення та ненаправлення до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області оновленої довідки про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 станом на 01 січня 2023 року відповідно до вимог статей 43 і 63 Закону України від 09 квітня 1992 року №2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», положень постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», із обов`язковим зазначенням відомостей про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2023 року на відповідний тарифний коефіцієнт, для проведення з 01 лютого 2023 року перерахунку основного розміру пенсії;

- зобов`язати відповідача підготувати та надати до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області нову довідку про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 станом на 01 січня 2023 року відповідно до вимог статей 43 і 63 Закону України від 09 квітня 1992 року № 2262-ХІІ «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», положень постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», із обов`язковим зазначенням відомостей про розміри щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення) та премії, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2023 року на відповідний тарифний коефіцієнт, для проведення з 01 лютого 2023 року перерахунку основного розміру пенсії.

Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 05 березня 2024 року позов задовольнив.

08 березня 2024 року позивач звернувся до суду першої інстанції із заявою про ухвалення додаткового судового рішення у справі № 420/15183/23 щодо стягнення на його користь з відповідача судових витрат на професійну правову допомогу в розмірі 4000 грн.

Для підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивач надав до суду договір №05/11/21-1 від 05.11.2021 про надання правової допомоги, додаткову угоду № 3 від 07.06.2023 до договору про надання правової допомоги №05/11/21-1 від 05.11.2021, акт прийняття-передачі наданих послуг від 07.03.2024.

Одеський окружний адміністративний суд додатковим рішенням від 01 квітня 2024 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2024 року, задовольнив частково вказану заяву позивача, а саме вирішив стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі суми 1000 грн та відмовив у задоволенні іншої частини заяви.

Судом першої інстанції встановлено, що при ухвалені рішення не розглядалося питання щодо судових витрат ОСОБА_1 в частині витрат на професійну правничу допомогу, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 252 КАС України є підставою для ухвалення додаткового рішення.

Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України позивач зробив заяву при зверненні до суду з позовною заявою, що надасть судові докази понесених судових витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Задовольняючи частково заяву представника позивача про ухвалення додаткового рішення в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з того, що надані документи дійсно дозволяють встановити зміст наданих послуг та їх загальну вартість.

Враховуючи конкретні обставини справи, приписи ч. 5 ст. 134 і п. 2 ч. 9 ст. 139 КАС України, несуттєву складність справи, яка, у свою чергу, не мала публічного інтересу, характер та обсяг виконаної адвокатом роботи, виходячи з критерію розумності, пропорційності та співмірності розподілу витрат на правничу допомогу, суд дійшов висновку, що понесені позивачем витрати є неспівмірними зі складністю даної справи, належним чином необґрунтованими та завищеними.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі просить скасувати додаткове рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2024 року, ухвалити нове рішення про задоволення заяви щодо стягнення на його користь з відповідача судових витрат на професійну правову допомогу в сумі 4000 грн.

Крім того, позивач вказує, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що відповідач до Одеського окружного адміністративного суду із клопотанням про зменшення розміру заявлених позивачем до відшкодування витрат на правничу допомогу не звертався.

Ухвалою Верховного Суду від 30.08.2024 відкрито касаційне провадження.

Відповідач відзиву на касаційну скаргу не подав (ухвалу про відкриття касаційного провадження доставлено до електронного кабінету ІНФОРМАЦІЯ_1 - 30.08.2024).

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права у межах доводів касаційної скарги та дійшов таких висновків.

1.

Відповідно до частини 7 статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до частини 1 статті 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до частини 3 статті 143 КАС України якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Таким чином, за загальними правилами частини першої статті 143 КАС України, питання щодо судових витрат суд вирішує у рішенні, постанові або ухвалі.

Як виключення з цього правила, частиною 3 цієї статті передбачено можливість вирішення питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Однак, така можливість допускається лише за наявності поважних причин неможливості надати до закінчення судового розгляду докази понесених судових витрат.

Визначення частиною 7 статті 139 КАС України судових витрат не лише таких що сплачені, а й таких, що мають бути сплачені, не відміняє положень статті 143 КАС України, якою передбачено загальні підходи до порядку вирішення розподілу судових витрат саме під час постановлення рішення, постанови, ухвали.

Застосування положень статей 139 та 143 КАС України передбачає обов?язкове системне тлумачення цих норм, яке передбачає, що учаснику справи недостатньо лише «задекларувати» понесення в майбутньому судових витрат, а тим паче витрат на правову допомогу, а необхідно також довести неможливість з поважних причин оплатити її до прийняття рішення (постанови, ухвали) і на підтвердження таких причин надати відповідні докази.

Інакший підхід до розуміння природи судових витрат (зокрема витрат на правову допомогу) та порядку їх відшкодування, певною мірою узалежнить їх розмір від результатів розгляду справи і ускладнить можливість ревізії судом їх розміру на предмет розумності та співмірності відповідно до вимог частини 5 статті 134 та частини 9 статті 139 КАС України.

Крім того, визначені пунктом 3 частини першої статті 252 КАС України підстави для ухвалення додаткового рішення передбачають, що на момент ухвалення рішення у суду була можливість вирішити питання про судові витрати, однак таке питання не було вирішене. При цьому, невирішення цього питання відбулось з вини суду, а не учасника процесу.

Відтак, відсутність на момент ухвалення рішення у суду доказів понесених судових витрат (в т.ч. на правову допомогу), виключає можливість ухвалення додаткового рішення з підставі передбачених пунктом 3 частини першої статті 252 КАС України.

2.

У справі яка розглядається докази понесення судових витрат позивачем було надано після ухвалення судового рішення і питання їх відшкодування суд вирішував також після ухвалення судового рішення.

Водночас, за змістом наведених вище норм, вирішуючи питання розподілу судових витрат після ухвалення судового рішення, першочергово підлягає з?ясуванню питання причин, з яких сторона не могла подати докази, що підтверджують їх розмір до проголошення судового рішення та чи було нею подано відповідну заяву в порядку частини 7 статті 139 та частини 3 статті 143 КАС України.

Верховний Суд неодноразово висловлював правові позиції щодо застосування статей 139 143 КАС України.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.06.2018 у справі №826/1216/16, у питанні доведеності оплати витрат на правову допомогу, сформувала наступні висновки:

«…склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.».

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у постанові від 07.07.2023 у справі № 340/2823/21 дійшов наступних висновків:

«Частина сьома статті 139, частини третя, четверта статті 143 КАС України містять приписи, які дозволяють стороні надати суду докази, які підтверджують витрати на правничу допомогу, протягом п`яти днів після ухвалення судового рішення за наслідками розгляду справи, але за умови, що ця сторона зробить про це відповідну заяву до закінчення судових дебатів. Вказівка у частині сьомій статті 139, частині третій статті 143 КАС України на судові дебати, до закінчення яких сторона може заявити суду прохання (вимогу, клопотання) про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, потрібно розуміти не як єдино можливу стадію розгляду справи по суті, на якій дозволяється повідомити суду про цю обставину. Це є останнім етапом - перед виходом суду до нарадчої кімнати для ухвалення судового рішення за наслідками розгляду справи - для того, щоб сторона могла заявити про необхідність подати докази на підтвердження розміру понесених витрат, які підлягають розподілу за наслідками розгляду справи.

Передбачена процесуальними нормами можливість подати суду протягом п`яти днів докази на підтвердження витрат на правничу допомогу з метою розподілу цих витрат й ухвалення з цього питання додаткового судового рішення є не способом заявити суду про необхідність вирішення цього питання (про яке сторона не висловлювалася раніше), а механізмом довести суду факт понесення цих витрат, як умову для їх розподілу. Коли йдеться про розподіл витрат, понесених на професійну правничу допомогу, то ініціювати це питання має сторона, яка понесла ті витрати, й для цього треба щонайменше заявити/повідомити суду касаційної інстанції про необхідність їх розподілу за наслідками розгляду справи. Власне з цим - з об`єктивованою формою вираження наміру сторони щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу ще до завершення розгляду справи (чи то в порядку письмового провадження, чи в судовому засіданні) - пов`язується можливість як потім подати протягом п`яти днів докази на підтвердження цих витрат, так і ухвалення на цій підставі додаткового судового рішення відповідно до статті 252 КАС України».

В ухвалах та постанові від 25.07.2023 у справі №340/4492/22, від 08.01.2024 у справі №580/3758/19, від 23.01.2024 у справі №380/12348/22 Верховний Суд дійшов висновку що, за загальним правилом, усі докази понесених судових витрат мають бути надані сторонами до закінчення розгляду справи. Однак, у випадку, якщо сторона з певних причин не може надати такі документи, ця сторона повинна зробити відповідну заяву до закінчення розгляду справи і надати відповідні докази протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду. Певної форми відповідної заяви та вимог до її змісту законом не передбачено, отже така заява може бути письмовою або усною (під час фіксування судового засідання технічними засобами). Проте підстави для розподілу судових витрат, зокрема, витрат на правничу допомогу, мають існувати до того, як справа буде розглянута по суті, і з цим пов`язується ухвалення додаткового судового рішення в цій частині. Зазначення ж у прохальній частині касаційної скарги узагальненої вимоги про стягнення судових витрат за результатами касаційного розгляду не може розцінюватися як належне звернення до суду із заявою про відшкодування судових витрат (в тому числі на правову допомогу), адже за такого викладу прохальної частини без наведення жодних мотивів та обґрунтувань суд фактично позбавлений можливості встановити склад таких витрат, факт їх понесення.

Висновки об?єднаної палати Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду у постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19 зроблено у господарській справі, виходячи з приписів ГПК України.

Крім того, у зазначеній господарській справі заява про розподіл судових витрат та відповідні докази, на відміну від справи яка розглядається, були подані до постановлення судового рішення і питання застосування статті 221 ГПК України, яка за своїм змістом відповідає частині 3 статті 143 КАС України, Верховний Суд не вирішував.

За таких обставин висновки Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду у постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19 не є релевантними для вирішення питання розподілу судових витрат у адміністративній справі, яка розглядається.

Натомість під час вирішення справи, яка розглядається, застосуванню підлягають висновки Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду і його об?єднаної палати.

3.

У постанові від 19.09.2024 у справі №200/2125/23, застосовуючи наведену вище практику, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки позивачем не було заявлено до ухвалення судом апеляційної інстанції судового рішення по справі про неможливість подання доказів на підтвердження судових витрат, а також, про стягнення з відповідача судових витрат, понесених саме при апеляційному розгляді справи, чи що такі витрати будуть понесені, заява про ухвалення додаткового рішення щодо витрат на професійну правничу допомогу правомірно була залишена без розгляду на підставі частини сьомої статті 139 КАС України.

За правилами частини 3 статті 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

У справі яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що у заяві про стягнення судових витрат позивач покликався на те, що при зверненні до суду з позовною заявою, відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України, він зробив заяву, що надасть докази понесених судових витрат протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду.

Водночас, жодних причин, які унеможливлюють подання відповідних доказів до ухвалення судового рішення позивачем вказано не було.Не наведені такі причини і у поданій представником позивача заяві про ухвалення додаткового судового рішення.

Також позивачем не надано і самих доказів оплати послуг адвоката (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження - постанова Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №826/1216/16), а відтак і реального понесення витрат, відшкодування яких він просить.

Надані представником позивача договір та Акт підтверджують лише факт надання зазначених у них послуг, однак в розумінні частини 7 статті 139 КАС України не є належними доказами понесення витрат по оплаті послуг адвоката щодо надання правової допомоги.

Визначені пунктом 3 частини 1 статті 252 КАС України підстави для ухвалення додаткового рішення передбачають, що на момент ухвалення рішення у суду була можливість вирішити питання про судові витрати, однак таке питання не було вирішене. При цьому, невирішення цього питання відбулось з вини суду, а не учасника процесу.

Таким чином, враховуючи правове регулювання та зазначені вище висновки Верховного Суду можна зробити висновок, що позивач зазначив лише загальні відомості щодо розміру судових витрат, що будуть понесені ним в ході розгляду справи; до ухвалення у справі рішень не надав доказів на підтвердження понесення таких витрат, як і не вказав будь-яких причин, які унеможливлюють подання ним вчасно відповідних доказів; не повідомив про наявність поважних причин, які зумовлюють необхідність подання таких доказів протягом п`яти днів після ухвалення судових рішень, а також не надав доказів на підтвердження понесення таких витрат до заяв про ухвалення додаткових судових рішень.

Наведене вище дає підстави вважати, що позивач не подав заяв, які б у розумінні положень частини 7 статті 139, частини 3 статті 143 КАС України давали суду підстави для ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу.

За таких обставин, підстави для задоволення заяви про постановлення додаткового судового рішення та стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу були відсутні.

В частині відмови у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення суди попередніх інстанцій постановили правильне по суті рішення, однак з неправильних мотивів, які підлягають зміні та викладенню в редакції цієї постанови.

В частині задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення рішення судів попередніх інстанцій не оскаржуються, а тому в цій частині касаційний перегляд не здійснюється.

Зважаючи на викладені у цій постанові мотиви доводи касаційної скарги, в частині правильності вирішення судами питання зменшення розміру судових витрат, судом касаційної інтанції відхиляються як передчасні.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду скарги має право, зокрема, скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанції повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до ч.ч. 1 та 4 ст. 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Враховуючи викладене, додаткове рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року та постанова П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2024 року підлягають зміні в частині мотивів відмови у задоволенні заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, а в решті залишенню без змін.

Керуючись статтями 341 345 349 351 359 Кодексу адміністративного судочинства України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Додаткове рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2024 року у справі №420/15183/23 змінити в частині мотивів відмови у задоволенні заяви про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, виклавши їх в редакціїї цієї постанови.

В решті додаткове рішення Одеського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується.

Суддя В.М. Кравчук

Суддя О.П. Стародуб

Суддя С.Г. Стеценко