№ 420/6116/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 420/6116/19

адміністративне провадження № К/9901/26570/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Губської О. А.,

суддів: Білак М.В., Мельник-Томенко Ж.М.

розглянувши у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу

за позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання прийняти рішення, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року, прийняте у складі судді Потоцької Н.В. та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року, ухвалену у складі колегії суддів: Домусчі С.Д.(головуючий), Семенюка Г.В., Шляхтицького О.І.

І. Суть спору:

1. ОСОБА_1 в інтересах неповнолітніх: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (далі - позивач) звернулася до суду з позовом до Державної міграційної служби України, в якій просила:

1.1. визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2019 року №317-19, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

1.2. зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 та неповнолітніх ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у 2017 році вона звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні, але рішенням Державної міграційної служби України від 19.09.2019 року №317-19 їй було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. На думку позивача, при прийнятті оскаржуваного рішення не було прийнято до уваги те, що вона була членом студентського опозиційного руху та впродовж 2011-2015 років приймала участь у багатьох політичних протестах, через що двічі була затримана правоохоронними органами Судану та піддана катуванням. Позивач вважає, що її заява відповідає критеріям для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2019 року №317-19 є необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

3. Відповідач позов не визнав та просив відмовити у його задоволенні.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

4. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою Республіки Судан (місце народження - Королівство Саудівська Аравія) відповідно до офіційного перекладу паспорту Республіки Судан тип РС НОМЕР_1.

5. 22.06.2017 року ОСОБА_1 звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою №91 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

6. 22.06.2017 позивач отримала Довідку про звернення за захистом в Україні. Термін дії Довідки до 22.07.2017.

7. Також 22.06.2017 позивач була притягнута до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП, за порушення правил перебування іноземців в Україні, оскільки з 27.10.2016 перебувала в Україні нелегально.

8. ІНФОРМАЦІЯ_2 позивач народила сина - ОСОБА_2 .

9. ІНФОРМАЦІЯ_3 позивач народила доньку - ОСОБА_3 .

10. 13.08.2019 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області складений Висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2017OD0086, яким позивачу - громадянці Судану відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

11. 19.09.2019 винесено рішення №317-19, яким громадянці Судану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

12. 01.10.2019 складене повідомлення №325 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке отримано позивачем 11.10.2019, що підтверджено особистим підписом позивача.

13. Вважаючи вищезазначене рішення протиправним, позивач звернулася з цим позовом до суду.

ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

14. Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 16 грудня 2019 року, яке залишено без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.

15. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, прийшов до висновку, що позивач не довела наявність обставин, які б відповідали вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

16. У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити повністю.

17. В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема, щодо обсягу обов`язку профільного органу у питаннях надання міжнародного захисту, а саме Державної міграційної служби України, щодо самостійного збору доказів на підтвердження обставин справи заявника; необхідності дослідження доказів та обставин справи заявника, на які не було прямого посилання в зверненні за захистом, проте які мають бути враховані через їх фундаментальне та вирішальне значення та вразливість ситуації заявника.

17.1. Скаржник також зазначає, що ця справа має фундаментальне значення для формування єдності правозастосовчої практики та має для неї суттєве значення, адже стосується питання надання їй та її неповнолітнім дітям міжнародного захисту в Україні, якого вона потребує через неможливість повернутися до країни походження - Судану - через небезпеку для її життя.

17.2. Позивач вказує, що існує ризик переслідувань її за ознаками належності до певної соціальної групи - опозиційні політичні діячі, оскільки вона була членом студентського опозиційного руху та впродовж 2011-2015 рр. приймала участь у багатьох політичних протестах, через що двічі була затримана правоохоронними органами Судану та піддана катуванням. У разі повернення до країни походження Позивач може стати жертвою переслідувань. Інформація по країні походження підтверджує проведення численних студентських протестів у період з 2011 по 2015 рр. та продовження пригнічення опозиціонерів з боку влади на даний час.

17.3. При цьому скаржник зазначає, що існує ризик переслідування її також за ознаками належності до іншої соціальної групи - жінки у регіонах з поширеними практиками каліцтв жіночих статевих органів. Позивач є жертвою практики жіночого обрізання - традиційної практики «Хітан». Цей факт був виявлений у медичних документах, які позивач подавала до Головного управління Державної міграційної служби України. Зважаючи на приписи Керівної записки Агентства ООН у справах біженців з оцінки клопотань про надання статусу біженця в зв`язку з практикою нанесення каліцтв жіночим статевим органам. Позивач, як жертва практики жіночого обрізання, вже має обґрунтовані побоювання повертатися до країни походження. До того ж, у позивача є неповнолітня донька, яка у випадку повернення до Судану також може стати жертвою жіночого обрізання. Таким чином, на думку позивача, вона має цілком обґрунтовані підстави для визнання біженцем в Україні.

17.4. Позивач в касаційній скарзі вказує, що ситуація в Судані є нестабільною і характеризується як ситуація систематичного порушення прав людини. До того ж, при владі залишилося угрупування Джанджавідів, яке здійснює політичні репресії та переслідування. Інформація по країні походження також підтверджує дані твердження. Таким чином, відповідно до вищезазначеного, позивач має цілком обґрунтовані підстави і для визнання її особою, яка потребує додаткового захисту в Україні. Отже, заява позивача відповідає критеріям для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Оскільки позивач виїжджала із країни походження через побоювання за своє життя та здоров`я, та у неї наявні умови, зазначені п.1 та п. 13 ч.1 Закону, і саме тому заява позивача про звернення за захистом в Україні не може вважатися необґрунтованою. Проте судами та відповідачем викладені обставини та їх обґрунтування із посиланням на актуальну інформацію по країні походження не були узяті до уваги, що призвело до прийняття неправомірного рішення. Вищевикладені обставини свідчать про те, що суди першої та апеляційної інстанції неповно та невсесторонньо дослідили всі обставини справи, що призвело до того, що суд неправильно застосував норми п. 1 та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту".

18. У відзиві на касаційну скаргу відповідач вказує на її безпідставність та просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції - без змін.

V. Джерела права й акти їх застосування

19. За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

20. Частиною другою статті 2 КАС України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

21. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (надалі - Закон № 3671-VI).

22. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

23. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

24. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

25. Відповідно до частин першої-другої та п`ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

26. Згідно з частинами першої, сьомої статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

27. Відповідно до ч.1 ст.8 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

28. За змістом частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

29. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

30. Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

31. При цьому, при розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

32. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

33. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

34. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

35. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.

36. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

37. Так, Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.

38. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

39. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

40. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

41. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН).

42. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

43. Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». У будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

44. Крім цього, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

45. Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

46. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

VI. Висновок Верховного Суду

47. Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

48. Зі змісту ухвали Верховного Суду від 03 грудня 2020 року слідує, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

49. Доводи касаційної скарги зводяться до того, що на теперішній час не виявлено позиції Верховного Суду стосовно обсягу обов`язку профільного органу у питаннях надання міжнародного захисту, а саме Державної міграційної служби України, щодо самостійного збору доказів на підтвердження обставин справи заявника та необхідності дослідження доказів та обставин справи заявника, на які не було прямого посилання в зверненні за захистом, проте які мають бути враховані через їх фундаментальне та вирішальне значення та вразливість ситуації заявника.

50. Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням у межах доводів касаційної інстанції за правилами статті 341 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.

51. Суд зазначає, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

52. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

53. Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

54. Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

55. Разом з тим, відповідно до пункту 80 Керівництва УВК ООН СБ наявність інших політичних переконань, відмінних від тих, які розділяються владою, сама по собі не є підставою для подання клопотання про надання статусу біженця. Шукач захисту повинен довести, що у нього є достатні побоювання стати жертвою переслідувань за свої переконання. Це передбачає, що прохач є носієм поглядів, які є неприйнятними для влади, оскільки він критикує її політику та методи.

56. Як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, обґрунтовуючи свої побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою політичних переконань позивач, посилається на те, що вона була членом студентського опозиційного руху та впродовж 2011-2015 рр. приймала участь у багатьох політичних протестах, через що двічі була затримана правоохоронними органами Судану та піддана катуванням.

57. Так, як вбачається з матеріалів справи, а саме з матеріалів особової справи позивача, де вона повідомила, що у період 2011 - 2015 років вона була членом студентського анти владного руху "Гіріфна" в країні громадянської належності, який виступав проти діючої суданської влади, зокрема висвітлював проблеми безробіття, підвищення цін тощо.

58. Стосовно додаткових обставин переслідування, позивач повідомила про спробу її викрадення невстановленими особами в січні 2015 року та погрози щодо зґвалтування з боку представників служби безпеки Судану. В ході додаткового опитування шукач захисту повідомила, що станом на теперішній час вона має побоювання зазнати розправи з боку спеціальних правоохоронних структур Судану у разі повернення до країни своєї громадянської належності за колишні виступи проти влади, незважаючи на фактичну зміну влади в Судані.

59. Разом з тим, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, позивач не має жодних документальних підтверджень членства у будь-якій організації на території Судану.

60. Крім того, судами попередньої інстанції встановлено та не заперечується позивачем, що не зважаючи на висловлені нею факти «застосування насильства» та «переслідування» з боку правоохоронних та спеціальних служб Судану «розшук та спроби викрадення» з боку невстановлених осіб, вона не змінювала місце постійного проживання з моменту виникнення зазначених обставин (січень 2015 року) до виїзду з країни громадянської належності (13.10.2016). За вказаний період часу позивач офіційно вийшла заміж (що підтверджено реєстрацією шлюбних відносини в державних органах), оформила документи на виїзд з країни (студентська віза на навчання в Україну). Після прибуття на територію України, до навчання в українському закладі освіти особа не приступила та за міжнародним захистом не зверталась (фактичне звернення до відповідача відбулось 22.06.2017). Разом з тим, позивач 30.05.2017 року звернулась до жіночої консультації у зв`язку з вагітністю (36-37 тиждень вагітності). Тобто, позивач тривалий час перебувала у категорії нелегального мігранта (період з 05.11.2016 - 22.06.2017).

61. Як вірно зазначено судами попередніх інстанцій та відповідно враховано ними, позивач потрапила в Україну в жовтні 2016 року, водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернулася зі зволіканням - лише 22 червня 2017 року, тобто аж через дев`ять місяців після прибуття в Україну. Разом з тим, шукач захисту, який реально має побоювання стати жертвою переслідувань і змушений із за цього покинути країну громадянської належності якнайшвидше, має на меті звернутися за захистом у першій безпечній країні. Дії позивача в межах встановлених судами обставин та які були оцінені відповідачем за наслідками проведеної перевірки не вказують на те, що позивач дійсно мала намір на отримання такого статусу.

62. Цим самим позивач порушила вимоги статті 5 Закону № 3671-VI, а саме «особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

63. Унаслідок цього, наявні підстави для висновку, що зволікання зі зверненням за захистом свідчить про незацікавленість особи в питанні отримання міжнародної форми захисту, а наведені позивачем підстави для надання їй статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону № 3671-VI. Отже, звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області вказує на бажання легалізації в Україні та відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

64. З аналізу анкети позивача, протоколу співбесіди твердження позивача вбачається, що вони носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, оскільки, позивач не надала ані до відповідача, ані до суду жодного доказу, який би підтверджував пряму загрозу життю, безпеці та свободі у разі повернення на батьківщину, що не відповідає вимогам частини сьомої статті 7 Закону № 3671-VI, якою передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

65. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої та апеляційної інстанції та зазначає, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять дійсно загальний характер і не підтверджують реального, а не уявного існування можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі її повернення в країну походження та, як наслідок свідчать про відсутність умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

66. Щодо посилань скаржника на те, що міграційним органом на момент прийняття оскаржуваного рішення не встановлено всі обставини та факти, що стосуються країни походження позивача, та переслідувань позивача за членство в студентському анти владному русі "Гіріфна" та належності її до іншої соціальної групи - жінки у регіонах з поширеними практиками каліцтв жіночих статевих органів (позивач є жертвою практики жіночого обрізання - традиційної практики «Хітан»), то такі твердження Верховний Суд вважає безпідставними, оскільки, як відповідачем, так і судами попередніх інстанцій було належним чином досліджено анкету, висновок, протокол співбесіди та інформацію по країні походження позивача. Відповідно до тексту рішень суду першої та апеляційної інстанції, були досліджені всі докази у їх належній сукупності на підставі яких суди дійшли висновку про необґрунтованість заявлених вимог.

67. Контролюючим органом при прийнятті рішення були перевірені доводи позивача, проведено збір та аналіз інформації про країну походження, в тому числі на підставі моніторингу відкритих інтернет джерел, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно позивача.

68. При цьому, як правильно зазначено судами попередніх інстанцій, інформація по країні походження сама по собі не може бути безумовною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

69. Відповідно до тексту рішення суду першої та апеляційної інстанції, були досліджені всі докази у їх сукупності на підставі яких суди дійшов висновку про необґрунтованість заявлених вимог.

70. За таких обставин Верховний Суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існує в країні походження та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід.

71. Натомість, позивачем не доведено жодного конкретного факту про можливі утиски щодо неї в країні походження.

72. Крім того, слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.

73. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком відповідача про те, що позивачем не доведено обґрунтованості побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози її життю, безпеці, чи свободі, в країні походження.

74. При таких обставинах Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що побоювання заявника щодо її можливого переслідування на території Судану за членство в студентському анти владному русі "Гіріфна" та того, що що у разі повернення її до країни громадянської належності ( Судану ), її неповнолітня донька може стати жертвою жіночого обрізання (застосований традиційний обряд " Хітан " або "Суннат") є її власними припущеннями, оскільки інформація про побоювання переслідувань, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на її особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження, позивачем не надано відомостей про її утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у неї склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

75. За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікала від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишила територію країни добровільно.

76. За таких обставин Суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України від 19.09.2019 року №317-19, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

77. З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існує в країні походження та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколі співбесіди.

78. Натомість, позивачем не доведено жодного конкретного факту про можливі утиски щодо неї в країні походження.

79. Крім того, слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження.

80. При таких обставинах Верховний Суд погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції, про правомірність рішення Державної міграційної служби України №315-19 від 19.09.2019 року №317-19, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

81. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

82. Доводи касаційної скарги спростовуються викладеними вище нормами права та установленими обставинами справи, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення та скасування оскаржуваних судових рішень.

83. За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судових рішеннях повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

84. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

85. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

86. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

87. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

VII. Судові витрати

88. З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 3 341 343 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 16 грудня 2019 року та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08 вересня 2020 року у справі № 420/6116/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. А. Губська

Судді М.В. Білак

Ж. М. Мельник-Томенко