№ 436/4776/12

Постанова

Іменем України

29 липня 2020 року

м. Київ

справа № 436/4776/12

провадження № 61-14099св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідачі: ОСОБА_2 , Дніпропетровське міське управління земельних ресурсів,

треті особи: ОСОБА_3 , Державне підприємство «Центр державного земельного кадастру» Дніпропетровська регіональна філія, Головне архітектурно-планувальне управління Дніпропетровської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 , до якої приєднався ОСОБА_2 на заочне рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2012 року у складі судді Маштак К. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 травня 2019 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Дніпропетровського міського управління земельних ресурсів, треті особи: ОСОБА_3 , Державне підприємство «Центр державного земельного кадастру» Дніпропетровська регіональна філія, Головне архітектурно-планувальне управління Дніпропетровської міської ради про усунення порушень прав власності на землю,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2008 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення порушень права власності на землю, звільнення земельної ділянки.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що він 14 червня 2007 року за договором купівлі-продажу придбав земельну ділянку площею 0,455 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . На підставі цього правочину, 02 листопада 2007 року він отримав державний акт про право власності на зазначену земельну ділянку під кадастровим № 1210100000:09:032:0044. Під час виготовлення документації на земельну ділянку, відповідно до технічного завдання № 2063-П, представник підрядника ТОВ «Основа» склав низку необхідних для отримання державного акту документів, в тому числі й акт відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), який було складено 17 лютого 2007 року.

Після отримання всієї необхідної документації та рішення Виконавчого комітету Самарської районної у м. Дніпропетровську ради про дозвіл на забудову, позивач розпочав будівництво.

Під час будівництва на земельній ділянці, він був притягнутий до адміністративної відповідальності, а також була проведена перевірка на наявність в його діях складу злочину, про що винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи.

Як було з`ясовано за результатами розгляду цих матеріалів, позивач займав чужу земельну ділянку, яка є у комунальній власності. Ця помилка виникла внаслідок того, що на земельній ділянці, яка належить позивачу, збудовано житловий будинок, який належить відповідачу, у зв`язку з чим позивач і зайняв порожню ділянку, оскільки не міг собі уявити, що на його земельній ділянці вже є господар садиби. Крім того, на порожню земельну ділянку йому вказав представник ТОВ «Основа», який складав акт відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Позивач вважає, що будинок збудований незаконно, оскільки жоден державний орган не дав би дозволу на забудову чужої земельної ділянки. Позивач просив усунути порушення його права власності на земельну ділянку, зобов`язавши відповідача звільнити її та передати в його розпорядження.

15 вересня 2009 року ОСОБА_1 подав до суду уточнену позовну заяву, зазначивши у якості третьої особи ОСОБА_3 . Позовні вимоги не змінював, позов обґрунтував тими ж самими обставинами.

16 лютого 2011 позивач уточнив позовну заяву до ОСОБА_2 , Дніпропетровського міського управління земельних ресурсів, треті особи: ОСОБА_3 , Дніпропетровський міський центр Державного земельного кадастру, Головне архітектурно-планувальне управління Дніпропетровської міської ради про усунення порушень права власності на землю. Позовні вимоги не змінював, позов обґрунтував тими ж самими обставинами.

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 24 травня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2011 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2012 року рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 24 травня 2011 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 28 грудня 2011 року скасовано. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Позивачем у зв`язку зі змінами обставин подано до суду уточнену позовну заяву, в якій позивач просить усунути порушення його права власності на земельну ділянку, зобов`язавши відповідача ОСОБА_2 знести будівлі та споруди, розташовані на земельній ділянці позивача, самостійно (за власний рахунок) привести ділянку до стану, придатного для використання, та передати її в розпорядження позивача.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Справа судами розглядалась неодноразово.

Останнім заочним рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2012 року, залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2013 року, позов задоволено. Усунуто перешкоди права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку на АДРЕСА_1 , зобов`язано ОСОБА_2 знести будівлі та споруди розташовані на цій земельній ділянці, самостійно (за власний рахунок) привести ділянку до стану, придатного для використання та передати її у розпорядження позивачу.

Усунуто перешкоди права власності позивача ОСОБА_1 на земельну ділянку на АДРЕСА_1 , кадастровий № 1210100000:09:032:0044, зобов`язавши відповідача ОСОБА_2 знести будівлі та споруди розташовані на даній земельній ділянці, самостійно (за власний рахунок) привести ділянку до стану, придатного для використання та передати земельну ділянку в розпорядження ОСОБА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що з моменту отримання позивачем у власність земельної ділянки по теперішній час, протягом п`яти років, його права, як власника землі продовжують порушуватись, він позбавлений можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю земельною ділянкою.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2013 року у складі колегії суддів: Глущенко Н. Г., Кочкової Н. О., Слоквенка Г. П. апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, заочне рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2012 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 червня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, заочне рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2013 року залишено без змін.

Відхиляючи касаційну скаргу ОСОБА_2 суд касаційної інстанції свою ухвалу мотивував тим, що суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків, що ОСОБА_2 порушуються права позивача як власника земельної ділянки. ОСОБА_1 протягом п`яти років позбавлений можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю земельною ділянкою, оскільки на ній знаходяться самовільно збудовані будівлі та споруди, належні відповідачу.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 10 лютого 2015 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Ремеза В. А., Свистунової О. В. апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» відхилено, заочне рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2012 року залишено без змін.

Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Повєткіна В. В., Рудь В. В., Григорченко Е. І., апеляційну скаргу Органу опіки та піклування виконкому Самарської районної у місті Дніпропетровську ради на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2012 року знято з апеляційного розгляду та апеляційне провадження закрито.

22 листопада 2016 року не погоджуючись із рішенням суду, представник ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу.

Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 грудня 2016 року відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 на заочне рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2012 року.

Постановою Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 грудня 2016 року скасовано, справу направлено до суду апеляційної інстанції на новий розгляд.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 травня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, а рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2012 року без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги обґрунтовано виходив з того, що з моменту отриманні позивачем у власність земельної ділянки по теперішній час, протягом п`яти років, його права, як власника землі продовжують порушуватись, він позбавлений можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю земельною ділянкою.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2019 року ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У вересні 2019 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_3 .

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що знесення самочинного будівництва є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано всі передбачені законодавством заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності, проте суди цього не врахували внаслідок чого місцевий суд ухвалив помилкове рішення про задоволення позову.

Судами належним чином не було встановлено обставин, які входять до предмета доказування, а до висновків про те, що ОСОБА_2 самовільно зайняв земельну ділянку ОСОБА_1 , а будівлі та споруди, що знаходяться на ній є самочинним будівництвом суди дійшли на підставі недопустимих доказів.

У своїй касаційній скарзі ОСОБА_3 посилається також на те, що неналежність домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , до об`єкта самочинного будівництва встановлено судами всіх інстанцій у справі № 206/1979/14-ц, відповідач придбав, а не збудував будинок та інші споруди, що розташовані на земельній ділянці позивача, а тому висновки судів є помилковими.

Доводом касаційної скарги є також те, що накладення меж земельних ділянок виникло у зв`язку із помилкою спеціаліста геодезиста, межі земельних ділянок зсунуті - відбулося накладення координат земельних ділянок внаслідок чого будинок ОСОБА_2 , опинився на земельній ділянці, яка належить ОСОБА_1 . Отже, на думку заявника, належними та допустимими доказами винних дій ОСОБА_2 у самовільному захопленні земельної ділянки позивача не встановлено, а тому застосування таких заходів впливу до нього як звільнення земельної ділянки є необґрунтованим. Відповідач не повинен відповідати за помилки третіх осіб при складанні землевпорядної документації.

Доводи особи, яка подала заяву про приєднання до касаційної скарги

У поданій ОСОБА_2 у вересні 2019 року заяві про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_3 відповідач підтримує касаційну скаргу третьої особи та додатково вказує, що оскаржуваними рішеннями порушуються права його дружини та трьох його дітей, адже вони, внаслідок знесення будинку будуть позбавлені житла.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2019 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 436/4776/12 із Самарського районного суду м. Дніпропетровська.

Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2019 року прийнято заяву ОСОБА_2 про приєднання до касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в кількості п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Судами встановлено, що 14 червня 2007 року за договором купівлі-продажу № 2849, ОСОБА_1 придбав земельну ділянку площею 0,0455 га розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:09:032:0044, та 02 листопада 2007 року отримав державний акт серії ЯД № 901073, про право власності на неї.

Згідно державного акту на право власності на земельну ділянку від 02 листопада 2007 року, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0455 га у межах згідно з планом, розташованої на території АДРЕСА_1 .

Згідно із Технічною документацією із землеустрою № 073430 щодо відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_1 надану ОСОБА_1 спеціалістом ТОВ «Основа», межі земельної ділянки не змінилися, розмір та місцеположення відповідає плану та кадастровим номерам.

Відповідно до графічних даних земельного кадастру від 22 травня 2008 року, кадастровий номер земельної ділянки ОСОБА_1 - № 1210100000:09:032:0044.

За результатами розгляду заяви ОСОБА_4 щодо самовільного захвату земельної ділянки на АДРЕСА_2 , у відношенні ОСОБА_1 було відмовлено в порушенні кримінальної справи.

Відповідно до акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 18 червня 2008 року встановлено, що земельна ділянка площею 0,0455 га на АДРЕСА_1 використовується ОСОБА_1 під будівництво та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд на підставі рішення Дніпропетровської міської ради від 21 грудня 2007 року зареєстрованого за № 963 та згідно державного акту на право власності на земельну ділянку від 02 листопада 2007 року № 010710402760.

Згідно графічних даних Державного земельного кадастру, земельній ділянці ОСОБА_1 присвоєно кадастровий номер - 1210100000:09:032:0044.

Рішенням Виконавчого комітету Самарської районної у м. Дніпропетровську ради від 21 грудня 2007 року № 963, ОСОБА_1 було дозволено будівництво житлового будинку з гаражем (згідно проекту) та господарського блоку розміром 4,0 х 3,0 м на АДРЕСА_1 .

На запит суду Головне управління Держкомзему у м. Дніпропетровську Дніпропетровської області своїм листом від 23 липня 2009 року повідомило, що в Державному акті від 02 листопада 2007 року серії ЯД № 901073 було помилково зазначено, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 , що знаходиться у власності ОСОБА_1 , від точки В до точки Г межує із земельною ділянкою на АДРЕСА_1 , ще однієї земельної ділянки на АДРЕСА_1 не існує.

З графічних даних Державного земельного кадастру від 15 травня 2009 року встановлено, що на земельній ділянці, що перебуває у власності ОСОБА_1 , збудовано житловий будинок із господарчими побудовами та басейн.

Згідно листа Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» від 29 липня 2009 року № 9160, станом на 27 липня 2009 року інвентаризація та реєстрація права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 не проводилась.

Згідно відповіді від 17 лютого 2010 року № 1494 на запит суду Комунальне підприємство «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» повідомило, що станом на 17 лютого 2010 року право власності на домоволодіння на АДРЕСА_1 не зареєстровано. Про реєстрацію права власності на домоволодіння на АДРЕСА_2 надано інформаційну довідку та ксерокопію плану земельної ділянки та поверхових планів.

З інформаційної довідки № 1494 від 17 лютого 2010 року, виданої Комунальним підприємством «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» вбачається, що домоволодіння АДРЕСА_2 19 березня 2008 року зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 29 січня 2008 року. Попередній власником домоволодіння був ОСОБА_3 , який зареєстрував право власності на підставі рішення постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Левлекс» від 01 лютого 2007 року.

Відповідно до акту відведення земельної ділянки від 12 січня 1998 року, ОСОБА_5 була відведена земельна ділянка площею 600 кв м. на АДРЕСА_2 .

За договором купівлі-продажу земельної ділянки від 06 грудня 2005 року, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу та зареєстрованому в реєстрі за № 9440, ОСОБА_3 придбав за договором купівлі-продажу у ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,0539 га на АДРЕСА_2 . Кадастровий номер земельної ділянки № 1210100000:09:032:0038.

ОСОБА_3 отримав державний акт серії АЕ № 506412 на право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_2 . З цього державного акту встановлено, що земельна ділянка на АДРЕСА_2 межує із земельною ділянкою на АДРЕСА_1 вздовж паркану від точки А до точки Г.

З технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_2 , виготовленого станом на 06 серпня 2006 року КП «ДМБТІ», вбачається, що домоволодіння АДРЕСА_2 розташоване на земельній ділянці площею 984 кв м., з яких 445 кв м. є самовільно захопленими.

Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2006 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Дніпропетровської міської ради про визнання права власності на об`єкт самовільного будівництва, за ОСОБА_3 без додаткових актів введення в експлуатацію було визнано право власності на об`єкти самовільного будівництва, що розташовані на АДРЕСА_2 , а саме: житловий будинок А-2, сарай Б, гараж В, навіс Г, лазню Д, споруди № 1-9, І -ІV.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2010 року, рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 листопада 2006 року, яким за ОСОБА_3 було визнано право власності на об`єкти самовільного будівництва на АДРЕСА_2 , було скасовано та у задоволенні позову відмовлено. В мотивувальній частині апеляційний суд зазначив, що задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 судом не було враховано, що межі земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , де позивачем було здійснено самовільне будівництво не співпадають з межами цієї ж ділянки, згідно державного земельного кадастру. Отже здійснюючи самовільне будівництво позивач порушив права інших осіб, власників сусідніх земельних ділянок.

30 січня 2009 року відповідач ОСОБА_2 отримав державний акт ЯЖ № 131409 на право приватної власності на земельну ділянку загальною площею 0,0539 га на АДРЕСА_2 для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29 січня 2008 року № 243, кадастровий номер земельної ділянки 1210100000:09:032:0038.

30 листопада 2006 року ОСОБА_3 отримав державний акт серії ЯГ № 576011 на право власності на земельну ділянку площею 0,0607 га на АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 1210100000:09:032:0029.

З землевпорядної справи № 057906 з інвентаризації меж земельної ділянки на АДРЕСА_2 2004 року, власником якої був ОСОБА_5 , вбачається, що були встановлені зовнішні межі земельних ділянок, суміжних із земельною ділянкою на АДРЕСА_2 .

За результатами розгляду справи судом 24 травня 2011 року було постановлено окрему ухвалу, в мотивувальній частині якої зазначено, що кадастровий номер земельної ділянки ОСОБА_1 -1210100000:09:032:0044; кадастровий номер земельної ділянки, яка знаходиться у власності ОСОБА_2 -1210100000:09:032:0038. Згідно графічних даних державного земельного кадастру, остання земельна ділянка, яка перебуває у власності ОСОБА_2 знаходиться не під будинком АДРЕСА_2 , який належить ОСОБА_2 , а під сусіднім будинком АДРЕСА_1 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною другою статті 373 ЦК України передбачено, що право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Відповідно до статті 131 ЗК України громадяни мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог ЗК України.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду.

Згідно із частиною першою статті 132 ЗК України угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально посвідчуються.

За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з частиною другою статті 158 ЗК України виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Статтею 91 ЗК України встановлено, що власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також дотримуватися правил добросусідства.

Згідно з статтею 375 ЦК України, власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦК України об`єкт нерухомості відноситься до самочинного будівництва за наявності однієї з наведених умов: земельна ділянка не відведена для цієї мети; немає належного дозволу на будівництво; відсутній належним чином затверджений проект; під час будівництва допущені істотні порушення будівельних норм і правил.

При цьому, за положеннями частини четвертої цієї статті, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

За змістом частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил, суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Знесення самочинного об`єкта нерухомості відповідно до статті 376 ЦК України є крайнім заходом впливу на забудовника і можливе лише тоді, коли використано усі передбачені законодавством України заходи з метою усунення порушень щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності та коли неможлива перебудова об`єкта нерухомості чи особа відмовляється від здійснення такої перебудови.

Відповідно до вимог частин першої, п`ятої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу придбав у ОСОБА_3 житловий будинок, інші споруди, що розташовані на земельній ділянці позивача, а також придбав сусідню земельну ділянку на якій вже були розташовані інші будівлі та споруди.

Судами встановлено, що 14 червня 2007 року за договором купівлі-продажу № 2849, позивач ОСОБА_1 , придбав у свою власність земельну ділянку площею 0,0455 га розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1210100000:09:032:0044, та 02 листопада 2007 року отримав державний акт серії ЯД № 901073, про право власності на земельну ділянку.

Згідно державного акту на право власності на земельну ділянку від 02 листопада 2007 року, ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0455 га у межах згідно з планом, розташованої на території АДРЕСА_1 .

Згідно із технічною документацією із землеустрою № 073430 щодо відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на АДРЕСА_1 надану ОСОБА_1 спеціалістом ТОВ «Основа», межі земельної ділянки не змінилися, розмір та місцеположення відповідає плану та кадастровим номерам.

З графічних даних державного земельного кадастру від 15 травня 2009 року встановлено, що на земельній ділянці, що перебуває у власності ОСОБА_1 , збудовано житловий будинок із господарчими побудовами та басейн.

З технічного паспорту на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_2 , виготовленого станом на 06 серпня 2006 року КП «ДМБТІ», встановлено, що домоволодіння АДРЕСА_2 розташоване на земельній ділянці площею 984 кв м., з яких 445 кв м. є самовільно захопленими.

Судами встановлено, що актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об`єктом земельної ділянки від 03 липня 2017 року ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області підтверджено факт самовільного зайняття ОСОБА_2 земельних ділянок загальною площею 0,1520 га в районі АДРЕСА_1 .

Таким чином, з огляду на вищенаведені норми права, встановлені фактичні обставини у справі та за наявності заперечень власника земельної ділянки ( ОСОБА_1 ) проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці ( ОСОБА_2 ), колегія суддів погоджується із висновком місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про наявність підстав для задоволення позову та усунення перешкод права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку на АДРЕСА_1 , кадастровий № 1210100000:09:032:0044, шляхом зобов`язання відповідача ОСОБА_2 знести будівлі та споруди розташовані на даній земельній ділянці, самостійно (за власний рахунок) привести ділянку до стану, придатного для використання та передати земельну ділянку в розпорядження ОСОБА_1 .

Доводи касаційної скарги колегія судів відхиляє з огляду на наступне.

Твердження ОСОБА_3 про те, що судами належним чином не було встановлено обставин, які входять до предмета доказування, а до висновків про те, що ОСОБА_2 самовільно зайняв земельну ділянку ОСОБА_1 , а будівлі та споруди, що знаходяться на ній є самочинним будівництвом суди дійшли на підставі недопустимих доказів колегія суддіd відхиляє, адже факт самовільного зайняття ОСОБА_2 земельних ділянок загальною площею 0,1520 га в районі АДРЕСА_1 підтверджено актом перевірки дотримання вимог земельного законодавства за об`єктом земельної ділянки від 03 липня 2017 року ГУ Держгеокадастру у Дніпропетровській області долученим до матеріалів справи та дослідженим судами.

Доводи касаційної скарги про неналежність домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , до об`єкта самочинного будівництва, адже це встановлено судами всіх інстанцій у справі № 206/1979/14-ц колегія суддів відхиляє з тих підстав, що в рамках розгляду вказаної справи ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване ОСОБА_2 на його земельній ділянці, а саме садибний житловий будинок АДРЕСА_2 з усіма приналежними будівлями та спорудами, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий № 1210100000:09:032:0044. Крім того в рамках розгляду цієї справи судами встановлено та матеріалами підтверджено факт самовільного зайняття відповідачем земельної ділянки належної ОСОБА_1 шляхом розміщення на ній будівель, придбаних у ОСОБА_3 .

У вказаному рішення суд дійшов висновку про відмову у задоволені позову з тих підстав, що вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на садибний житловий будинок із будівлями та спорудами порушує право власності ОСОБА_2 на це домоволодіння, оскільки ОСОБА_2 набув права власності на спірне домоволодіння відповідно до договору купівлі-продажу, а не у зв`язку із самочинним будівництвом.

Висновків про неналежність домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 , до об`єкта самочинного будівництва вказане рішення не містить, в ньому лише зазначено, що ОСОБА_2 придбав спірне домоволодіння відповідно до договору купівлі-продажу.

Разом із тим не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що підставою для скасування оскаржуваних рішень є помилка спеціаліста геодезиста - межі земельних ділянок зсунуті - відбулося накладення координат земельних ділянок внаслідок чого будинок ОСОБА_2 , опинився на земельній ділянці, яка належить ОСОБА_1 , а тому відповідач не повинен відповідати за помилки третіх осіб при складанні землевпорядної документації з огляду на таке.

Відповідно до статті частини сьомої статті 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Зазначені конституційні положення деталізовані, зокрема у статті 319 Цивільного кодексу України, яка гарантує, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону та відповідають моральним засадам суспільства; держава не втручається у здійснення власником права власності, але діяльність власника може бути обмежена чи припинена у випадках і в порядку, встановлених законом.

Таким чином, власність не тільки надає переваги власнику, а й покладає на нього низку обов`язків перед суспільством та державою. Поняття «власність зобов`язує» пов`язане з принципом поєднання інтересів власника та інших осіб, обов`язком використовувати власність у своїх інтересах з неухильним обов`язком поважати інтереси всього суспільства.

Цей висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2019 року у справі № 826/2966/16, від 15 листопада 2019 року у справі № 826/198/16.

Таким чином, відповідач та третя особа при укладенні договору купівлі-продажу повинні були пересвідчитися чи не завдасть їх угода шкоди правам та інтересам третіх осіб чого вони не зробили.

Доводи заяви ОСОБА_2 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що оскаржуваними рішеннями порушуються права його дружини та трьох його дітей, які зареєстровані та проживають на АДРЕСА_2 , адже вони, внаслідок знесення будинку будуть позбавлені житла колегія суддів відхиляє з тих підстав, що як зазначає сам відповідач його дружина та діти зареєстровані та проживають на АДРЕСА_2 , натомість предметом спору у цій справі є земельна ділянка, яка знаходиться на АДРЕСА_1 та перебуває у власності позивача.

Верховний Суд виходить із конкретних обставин справи та зазначає, що у цій справі суди попередніх інстанцій правильно вирішили питання балансу інтересів сторін у спорі з урахуванням того, що власність зобов`язує, не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (стаття 13 Конституції України, стаття 319 ЦК України), отже судові рішення ухвалені із дотриманням балансу інтересів сторін цього спору.

Разом із тим колегія суддів наголошує, що не кожне втручання у право мирного володіння майном зумовлює порушення принципу пропорційності.

«Пропорційне втручання» в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» («fair balance»). Має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності.

Таким чином колегія суддів доходить висновку, що обраний позивачем спосіб захисту та наслідки вирішення спору не порушили пропорційного співвідношення між засобами, які застосовуються та метою, яку позивач прагнув досягти, адже ОСОБА_2 не набув охоронюваного законом права на мирне володіння спірною земельною ділянкою у законний спосіб.

Крім того Верховний Суд зазначає, що ухвалою Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 червня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, заочне рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2013 року залишено без змін.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції констатував Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України», заява № 32053/13.

Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення).

Касаційна скарга ОСОБА_2 вже була предметом касаційного перегляду, за наслідками якого ухвалою Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 червня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно із статтею 400 ЦПК України у Верховного Суду відсутні повноваження встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання заочного рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2012 року було зупинено ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2019 року, у зв`язку із залишенням цього судового рішення без змін необхідно поновити його виконання.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400, частинами третьою-п`ятою статті 403, статтями 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 , до якої приєднався ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Заочне рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2012 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 травня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання заочного рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 20 вересня 2012 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. С. Висоцька Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко І. М. Фаловська С. П. Штелик