№ 440/8467/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 440/8467/23

адміністративне провадження № К/990/5339/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (далі - Суд):

судді-доповідача - Прокопенка О.Б.

суддів - Радишевської О.Р., Уханенка С.А.,

розглянувши в письмовому провадженні як суд касаційної інстанції адміністративну справу №440/8467/23

за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2023 року (прийняте у складі головуючого судді - Ясиновського І.Г.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2024 року (прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Бартош Н.С., суддів: Присяжнюк О.В. , Подобайло З.Г.)

У С Т А Н О В И В :

І. Суть спору

У червні 2023 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 березня 2019 року по 30 травня 2023 року включно;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01 березня 2019 року по 30 травня 2023 року включно в сумі 281612 гривень 40 копійок, відповідно до вимог постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що має право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з несвоєчасною виплатою індексації на підставі судового рішення, яке набрало законної сили. Як наслідок, у відповідача виникає обов`язок нарахувати та виплатити середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за період затримки розрахунку.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням учасника бойових дій (серія НОМЕР_2 від 28 травня 2015 року), з 31 березня 2014 року по 28 січня 2019 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 41 від 28 лютого 2019 року сержанта ОСОБА_1 , командира відділення зв`язку - начальника телефонної станції, звільненого наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 26 лютого 2019 року №4-РС у запас за підпунктом "а", відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" (у зв`язку із закінченням строку контракту), виключено зі списків особового складу.

Позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 із заявою від 13 липня 2021 року, в якій просив, зокрема, виплатити грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 - 2019 роки.

Листом військової частини НОМЕР_1 від 31 серпня 2021 року №1017 за результатами розгляду заяви позивача про нарахування та виплату грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2019 роки повідомлено позивача, що виплата грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2019 роки не здійснювалася. Видатки на здійснення компенсації витрат на оплату додаткової відпустки учасникам бойових дій у Державному бюджеті на 2015-2020 роки не передбачалися.

Уважаючи, що відповідач протиправно не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2015 року по 2019 рік, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», позивач звернувся з позовом до суду.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 10 січня 2022 року у справі №440/14367/21 визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік включно, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби; зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби; в іншій частині позовних вимог відмовлено.

На виконання вказаного рішення Полтавського окружного адміністративного суду відповідачем нараховано та виплачено грошову компенсацію за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 30 травня 2023 року у розмірі 25263,62 грн.

Водночас відповідачем не нараховано та не виплачено позивачу компенсацію за втрату частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, а також не нараховано та не виплачено середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні з військової служби (за період з 01 березня 2019 року (наступний день звільнення) по 30 травня 2023 року (день фактичного розрахунку), у зв`язку з чим позивач звернувся з цим позовом до суду.

ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їхнього ухвалення

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2023 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2024 року, позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасну виплату при звільненні зі служби грошової компенсації невикористаної додаткової відпустки у розмірі 2501,10 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про наявність протиправної бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому, керуючись принципом співмірності розміру недоплаченої суми і розміром розрахованої суми середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд дійшов висновку про необхідність застосування у спірних правовідносинах принципу співмірності та визначив, що належна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 2501,10 грн.

IV. Касаційне оскарження

Не погодившись з рішенням суду першої та постановою суду апеляційної інстанцій, ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав до Верховного Суду касаційну скаргу.

Посилаючись на пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) скаржник зазначив, що судами попередніх інстанції не враховано висновків Верховного Суду щодо застосування статті 117 Кодексу законів про працю України у спірний період, викладених у постановах від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19, від 09 березня 2023 року у справі №520/899/21, від 05 квітня 2023 року у справі №560/13719/21, у частині визначення періоду, за який позивачу належний середній заробіток та порядку визначення частки заборгованості при розрахунку суми середнього заробітку.

На обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник зазначає, що суди обмежили право позивача на отримання указаної компенсаційної суми, безпідставно застосувавши і обмеження 6-місячним періодом і принципом співмірності, який застосовувався у судовій практиці до набрання чинності нормою, яка власне і ввела обмеження часового проміжку у 6 місяців.

У зв`язку з наведеним скаржник просить скасувати оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції та прийняти нову постанову про задоволення позову.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач посилається на те, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з дотриманням норм процесуального права, а тому не підлягають скасуванню.

V. Оцінка Верховного Суду

Спірні правовідносини склалися щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно до статті 1-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Абзацом 1 частини першої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), у якому визначені основні трудові права працівників.

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано застосували до спірних правовідносин положення КЗпП України.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

За правилами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон № 2352-ІХ) текст статті 117 КЗпП України викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Закон № 2352-ІХ та відповідно і нова редакція статті 117 КЗпП України набрали чинності з 19 липня 2022 року.

Як установлено судами попередніх інстанцій, позивачу при звільненні та виключенні з 28 лютого 2019 року зі списків особового складу військової частини не було виплачено грошової компенсації за фактично невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік. Таку компенсацію присуджено судовим рішенням у справі №440/14367/21, яке набрало законної сили та на виконання якого 31 травня 2023 року відповідачем перераховано на картковий рахунок позивача 25263,62 грн.

Отже, у цих правовідносинах спірним періодом є 01 березня 2019 року - 30 травня 2023 року.

Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні статті 117 КЗпП України, у редакції до 19 липня 2022 року, при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, Верховний Суд зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Саме крізь призму указаного підходу, керуючись правовими висновками Великої Палати Верховного Суду у справах № 791/9584/15-ц, № 821/1083/17 та Верховного Суду у справі №480/3105/19 суди першої та апеляційної інстанцій і вирішили цей спір.

Проте Суд зауважує, що указаний підхід Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду до застосування статті 117 КЗпП України в окресленому контексті не відповідає правовому регулюванню, яке належить застосовувати до спірних правовідносин.

Відповідно до статті 117 КЗпП України, у чинній редакції, згідно з Законом № 2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15 викладено щодо приписів статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2352-ІХ.

Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час стаття 117 КЗпП України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

Тому стягнення середнього заробітку у цій справі умовно варто поділити на дві частини: до набрання чинності нової редакції статті 117 КЗпП України і після цього.

Період з 01 березня 2019 року до 19 липня 2022 року (до набрання чинності Законом № 2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України яка не обмежувала строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець, і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.

Проте період з 19 липня 2022 року до 30 травня 2023 року регулюється вже чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати шістьма місяцями. До цього періоду застосовувати практику, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15 недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативно правового регулювання спірних правовідносин.

Аналогічний висновок висловлено у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, від 30 листопада 2023 року у справі №380/19103/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22 і Суд вважає його застосовним до спірних правовідносин.

Слід зазначити, що суди першої та апеляційної інстанцій діяли правильно, коли для належного і ефективного способу захисту позивача вважали за необхідне визначити суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка підлягає стягненню. Проте така сума визначена судами без урахування наведеного, тобто як із застосуванням принципу співмірності, так і зі зменшенням періоду виплати до шести місяців, у зв`язку з чим висновки судів щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню, є помилковими.

Водночас у межах цієї справи належить враховувати норми статті 117 КЗпП України у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року, а на їх виконання підлягає встановленню: розмір середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні; загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат; частка коштів, яка не була виплачена позивачу при звільненні у порівнянні з загальним розміром належних позивачеві при звільненні виплат. А також належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 КЗпП України щодо періоду з 19 липня 2022 року, яким законодавець обмежив виплату шістьма місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Указані обставини судами першої та апеляційної інстанцій не досліджувалися та не встановлювалися, а отже, справу судами було вирішено без повного та всебічного з`ясування обставин.

Щодо доводів касаційної скарги про ігнорування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у справах №480/3105/19, №520/899/21, №560/13719, у яких вказано про чітку формулу застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, то слід зазначити що у цих справах Судом враховувалися висновки Великої Палати Верховного Суду у справі №761/9584/15-ц, які не можуть бути застосовані до спірних правовідносин у повній мірі.

Оскільки судом першої інстанції на підставі належних та допустимих доказів не було з`ясовано належним чином обставини справи, у той час як їх встановлення впливає на правильність вирішення спору, а суд апеляційної інстанції не усунув цих порушень, то в силу вимог частини другої статті 353 КАС України вказане є підставою для скасування судових рішень з направленням справи для продовження розгляду або на новий розгляд.

Відповідно до частини четвертої статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно, з урахуванням висновків, викладених у цій постанові щодо застосування статті 117 КЗпП України, встановити обставини справи, що мають значення для правильного її вирішення та ухвалити законне та обґрунтоване рішення відповідно до приписів статті 242 КАС України.

VI. Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду, Суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341 345 349 353 355 356 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково.

2. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 08 вересня 2023 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 11 січня 2024 року у справі №440/8467/23 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції - Полтавського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.Б. Прокопенко

Судді: О.Р. Радишевська

С.А. Уханенко