№ 444/2235/18

Постанова

Іменем України

20 жовтня 2021 року

м. Київ

справа № 444/2235/18

провадження № 61-18437св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця», відповідач - ОСОБА_1 , розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» на рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року у складі судді Зеліска Р. Й. та постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця») звернулося до суду з позовом

до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Позовна заява мотивована тим, що у постійному користуванні АТ «Українська залізниця», яке є правонаступником Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - ПАТ «Українська залізниця»), в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» перебуває земельна ділянка смуги відведення в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області у розмірах, визначених «Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці «Львівської залізниці» від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ», розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, за яку позивач здійснює сплату земельного податку.

Право позивача на цю земельну ділянку виникло до набрання чинності Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тому права на нерухоме майно, якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав, є дійсними за відсутності їх державної реєстрації.

Згідно із законодавством, яке діяло на момент виникнення у позивача права на землі смуги відведення залізниці вадміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, тобто у 1962 році, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта про право власності на землю не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення щодо яких був встановлений спеціальний порядок відводу, реєстрації землекористування та вилучення.

АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» зазначало, що під час обстеження земельної ділянки, проведеного 17 лютого 2016 року комісією працівників виробничого структурного підрозділу «Кам`янка-Бузька дистанція колії» Регіональної філії «Львівська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» та спеціаліста-землевпорядника Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, виявлено, що на 15 км + 860 м - 15 км + 875 м на перегоні Рудно-Підбірці з лівої сторони за ходом кілометрів на відстані 15 м від осі головної колії розташована сітчаста огорожа та частина житлового будинку, які без належних правових підстав самовільно встановлені відповідачем ОСОБА_1 .

Зазначене нерухоме майно розташоване відповідачем на землі смуги відведення, яка перебуває у постійному користуванні позивача, у зв`язку з чим порушено право останнього на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, а саме: забезпечення безпечного функціонування залізничного транспорту в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області.

Ураховуючи викладене, АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» просило задовольнити його позовні вимоги та зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка знаходиться в постійному користуванні АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця», а саме звільнити самовільно зайняту земельну ділянку в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області на15 км + 860 м - 15 км + 875 м з лівої сторони за ходом кілометрів на перегоні Рудно-Підбірці шляхом демонтажу об`єктів нерухомого майна, які розміщені на цій земельній ділянці.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року відмовлено АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» у задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що посилання позивача про перебування частини земельної ділянки, якою користується відповідач, в смузі відведення залізниці в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області є безпідставними та необґрунтованими.

Позивачем не доведено, що відповідач самовільно зайняла спірну земельну ділянку та порушує права позивача.

АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» не надано належним чином оформлених документів на право користування спірною земельною ділянкою, оскільки положеннями Земельного кодексу УРСР 1922 року (далі - ЗК УРСР 1922 року) було передбачено отримання державного акта на право користування землею, який у позивача відсутній.

При цьому, суд зазначив, що «План смуги відводу лінії Рудно-Підбірці «Львівської залізниці» від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ», розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку.

Постановою Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року апеляційну скаргу АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» залишено без задоволення, а рішення Жовківського районного суду Львівської області від 28 березня 2019 року без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстави для його скасування чи зміни відсутні.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що правовий аналіз статті 68 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» та статті 23 Закону України «Про транспорт» дає підстави для висновку, що правовий статус земель залізничного транспорту визначений законодавством і не може бути змінений в будь-який інший спосіб, аніж відповідно до закону.

Наданим позивачем «Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці «Львівської залізниці» від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ», розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, не підтверджується, що спірна земельна ділянка належить до земель залізниці або накладається на ці землі.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 09 грудня 2020 року, АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду й ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» послалося на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказував, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 466/1058/15-ц (провадження № 61-23268св18), від 15 жовтня 2020 року у справі № 466/6682/14-ц (провадження № 61-1957св19).

Касаційна скарга мотивована тим, що «План смуги відводу лінії Рудно-Підбірці «Львівської залізниці» від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ», розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, є належним доказом того, що позивач є постійним користувачем спірної земельної ділянки.

Суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що зазначений доказ не підтверджує, що спірна земельна ділянка належить до земель залізничного транспорту або накладається на ці землі.

ЗК УРСР 1922 року, чинним на час набуття у 1962 році позивачем права на земельну ділянку, не передбачалося виготовлення та отримання державного акта на земельну ділянку, а землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів (у тому числі НК СРСР шляхів сполучення), рахувалися закріпленими за ними. Землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі.

Інший учасник судового процесу не скористався правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали справи.

05 березня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

У зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_2 , на підставі службової записки секретаря Другої судової палати, розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2021 року призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21 вересня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Фаловській І. М.

Ухвалою Верховного Суду від 04 жовтня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що у «Плані смуги відводу лінії Рудно-Підбірці «Львівської залізниці» від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ», розробленому проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, зазначено, що у користуванні АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» перебуває земельна ділянка смуги відведення в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області шириною 30 метрів.

17 лютого 2016 року комісією в складі: головного інженера виробничого підрозділу «Кам`янка-Бузька дистанція колії» Регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» Батюка В. Б., інженера-землевпорядника виробничого підрозділу «Кам`янка-Бузька дистанція колії» Регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» Приставської О. В., старшого шляхового майстра виробничого підрозділу «Кам`янка-Бузька дистанція колії» Регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» Скучинського С. О., за участю спеціаліста-землевпорядника Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області Гупала З. М., складено акт обстеження земельної ділянки, згідно з яким на 15 км + 860 м - 15 км + 875 м перегону Рудно-Підбірці за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії в смузі відведення залізниці на відстані 15 метрів знаходиться сітчаста огорожа та частина житлового будинку, які належать ОСОБА_1 . Ширина земельної ділянки залізниці на 15 км + 860 м - 15 км + 875 м за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії згідно з «Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці «Львівської залізниці» від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ», розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, становить 30 метрів.

Згідно з довідкою Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 22 січня 2019 року ОСОБА_1 є власником житлового будинку на АДРЕСА_1 , за яким закріплена земельна ділянка орієнтовною площею 0,03 га з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а. с. 56).

Правовстановлюючих документів на земельну ділянку та будинок, виданих на ім`я ОСОБА_1 , матеріали справи не містять.

Згідно з технічним паспортом на жилий будинок на АДРЕСА_1 , складеним 02 січня 1989 року, власником будинку є ОСОБА_1 . Будинковолодіння складається з: житлового будинку під літ. «А-1», прибудови під літ. «А1-1», східців № 1, сараю під літ. «Б», уборної під літ. «У», хвіртки № 2, огорожи (металічна сітка) № 3, замощення І (а. с. 57-59).

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» підлягає задоволенню частково.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що діючим на час набуття позивачем права користування спірною земельною ділянкою законодавством передбачалося обов`язковість оформлення, державної реєстрації та видачі землекористувачам правопідтверджуючих документів на землю.

Проте у позивача відсутні належним чином оформлені документи, які б посвідчували його право користування спірною земельною ділянкою.

«План смуги відводу лінії Рудно-Підбірці «Львівської залізниці» від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ», розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку, а є одним із документів містобудівної документації, на підставі якого слід вчинити дії для належного оформлення землекористування.

Натомість Верховний Суд не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, враховуючи наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспоренні права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно із частиною першою статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» землі, що надаються у користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України та Закону України «Про транспорт».

Частиною другою статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» визначено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

Згідно з частиною першою статті 11 Закону України «Про транспорт» землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із Земельного кодексу України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об`єктів транспорту.

До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації, захисні і укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту. (частина перша статті 23 Закону України «Про транспорт»).

Аналогічна правова норма міститься у статті 68 ЗК України.

За таких обставин, наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 466/1058/15-ц (провадження № 61-23268св18), від 15 жовтня 2020 року у справі № 466/6682/14-ц (провадження № 61-1957св19), на які посилається заявник у касаційній скарзі, а також підтверджені у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 715/2081/18 (провадження № 61-3144св21), від 22 вересня 2021 року у справі № 444/2344/18 (провадження № 61-13565св20), які прийняті після подання касаційної скарги.

На підтвердження користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від км 11 + 106 до км 20 + 534, АТ «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» було надано відповідний план смуги відведення, який був розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році.

Виходячи із нормативно-правових актів, чинних на момент набуття права на земельні ділянки залізницею у 1962 році, а саме: ЗК УРСР 1922 року, Загальних основ землекористування та землеустрою, затверджених постановою ЦВК СРСР від 1928 року, землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів, рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилученими лише у спеціальному порядку.

При цьому, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта на земельну ділянку не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 «Общих начал землепользования и землеустройства» (постанова ЦИК СССР від 15 грудня1928 року).

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув, не надав оцінки доводам позивача з приводу того, що право залізниці на спірну ділянку виникло з моменту побудови залізничної колії у 1958 році, згідно з «Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці «Львівської залізниці» від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ», розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, ця земельна ділянка зайнята об`єктами залізничної інфраструктури, тобто позивач є належним користувачем зазначеної у плані відведення земельної ділянки і такий план є належним доказом підтвердження права позивача на користування земельною ділянкою, яка розташована у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці «Львівської залізниці» від км 11 + 106 до км 20 + 534, яка відноситься до земель державної власності.

Звертаючись до суду із цим позовом АТ «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» зазначало, що ОСОБА_1 самовільно, без будь-яких правових підстав, розмістила сітчасту огорожу та частину житлового будинку на земельній ділянці смуги відведення залізниці, чим порушила право позивача на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, зокрема для забезпечення функціонування залізничного транспорту в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є принцип змагальності сторін (пункт 4 частини третьої статті 2 ЦПК України), сутність якого розкрита у статті 12 цього Кодексу.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17).

З урахуванням наведеної вище сутності принципу змагальності позивач повинен довести порушення його права на користування земельною ділянкою, а відповідач - спростувати доводи позивача шляхом надання доказів набуття у належний спосіб права власності чи права користування цією земельною ділянкою.

Проте, в матеріалах справи міститься лише довідка Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 22 січня 2019 року, що ОСОБА_1 є власником будинку на АДРЕСА_1 , за яким закріплена земельна ділянка орієнтовною площею 0,03 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Також наявний технічний паспорт на будинок, складений 02 січня 1989 року.

Однак в матеріалах справи відсутні правовстановлюючі документи на земельну ділянку та житловий будинок, видані на ім`я ОСОБА_1 .

Зробивши висновок, що позивач не надав доказів на підтвердження свого права користування спірною земельною ділянкою, суд апеляційної інстанції в порушення принципу змагальності не дослідив доказів на підтвердження правомірності користування спірною земельною ділянкою відповідачем ОСОБА_1 , зокрема доказів отримання останньою земельної ділянки у користування чи у власність на законних підставах, не звернув увагу, що довідка Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 22 січня 2019 року не може бути належним та допустимим доказом на спростування доводів позивача та підтвердження, того, що земельна ділянка, яка є предметом спору, належить ОСОБА_1 на праві власності чи користування.

Згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Апеляційний суд не з`ясував площу земельної ділянки, яку займає відповідач, а також чи відповідають розміри земельної ділянки, визначені «Планом смуги відводу лінії Рудно-Підбірці «Львівської залізниці» від км 11 + 106 до км 20 + 534 Нестеровського району Львівської області 1962 року, місто Київ», розробленим проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, яка перебуває у користуванні АТ «Укрзалізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця», даним, внесеним до Державного земельного кадастру.

Крім того, суд апеляційної інстанції в постанові зазначив про те, що встановлено розходження у даних щодо розміру земельної ділянки, якою користується позивач, зокрема у акті обстеження земельної ділянки зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 30,62 га, тоді як у податковій декларації площу земельної ділянки, якою користується позивач, вказано розмір 41,00 га, у зв`язку з чим позивач самостійно встановив, що відповідач самовільно зайняла спірну земельну ділянку.

Проте, зазначаючи вказане, суд апеляційної інстанції не роз`яснив сторонам про необхідність призначення експертизи для з`ясування дійсної площі земельної ділянки, яка перебуває у користуванні залізниці, а також перетину та розміру земельної ділянки ОСОБА_1 , яка накладається на земельну ділянку, передану у користування позивачу, не попередив про наслідки вчинення або не вчинення таких процесуальних дій.

У зв`язку з викладеним, ухвалені у справі судові рішення свідчать про те, що розглядаючи спір у даній справі суд апеляційної інстанції не дотримався вимог процесуального закону щодо прийняття судового рішення на підставі всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, не надав належної оцінки доводам і запереченням сторін, не встановив всіх обставин, що входять до предмету доказування у спірних правовідносинах.

Крім того, право на справедливий суд, передбачене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає право особи на обґрунтоване рішення.

У рішенні від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99, Європейський суд з прав людини зазначив, що лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися публічний контроль здійснення правосуддя.

Європейський суд з прав людини оцінює ступінь вмотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності у ньому достатніх аргументів щодо прийняття чи відмови у прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

У справі, яка переглядається, допущені апеляційним судом процесуальні порушення на предмет повноти дослідження всіх обставин справи, колегія суддів вважає такою процесуальною помилкою, яка порушила принцип пропорційності цивільного судочинства та баланс інтересів сторін у справі, та, як наслідок, не забезпечила справедливого розгляду справи.

У зв`язку з цим Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції, належним чином не дослідив зазначене вище, не врахував вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про справедливий судовий розгляд і справедливі судові процедури та дійшов передчасного висновку, що позивачем не доведено, що частина земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, знаходиться в смузі відведення залізниці, а також, що відповідач самовільно зайняла спірну земельну ділянку.

Суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може встановлювати обставин справи, давати оцінку чи переоцінку наданим учасниками справи доказам, а тому не може ухвалити власне рішення, відтак, прохання касаційної скарги про ухвалення нового рішення не може бути задоволено.

За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83-84 228 229 235 243 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Враховуючи вищенаведені норми права та встановлені у справі фактичні обставини, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції слід врахувати вище викладене, повно та всебічно перевірити фактичні обставини справи, дати належну оцінку доказам у справі, доводам та запереченням сторін, встановити чи порушуються права позивача внаслідок дій відповідача, а також чи є такі дії відповідача неправомірними, і в залежності від встановленого та вимог закону прийняти законне та обґрунтоване рішення.

Доводи касаційної скарги АТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця», в якій заявник посилався на невірне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та суперечність рішення суду практиці Верховного Суду з цього предмета спору, підтвердилися.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Отже, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 402 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Львівська залізниця» задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 01 жовтня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді А. І. Грушицький

В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв