№ 444/2308/18

Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа №444/2308/18

провадження №61-2743св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Ступак О. В.,суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

відповідач ОСОБА_1 ,

третя особа Грибовицька сільська рада Жовківського району Львівської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Ніткевича А.В., Бойко С.М., Цяцяка Р.П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2018 року Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі АТ «Укрзалізниця») звернулося до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1 , третя особа Грибовицька сільська рада Жовківського району Львівської області, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Позов обґрунтовано тим, що 17 лютого 2016 року комісією у складі працівників регіональної філії «Львівська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця» (далі ПАТ «Укрзалізниця») під час обстеження земельної ділянки залізниці, за участю спеціаліста-землевпорядника Грибовицької сільської ради Гупала З.М., в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області виявлено, що на 15 км + 811 м 15 км + 841 м перегону РудноПідбірці за ходом кілометрів, з правої сторони від осі головної колії, в смузі відведення залізниці на відстані 20 м знаходиться металева огорожа, що огороджує земельну ділянку, на якій ростуть плодові дерева, яку без будь-яких правових підстав розмістила відповідач ОСОБА_1 , водночас ширина смуги відведення залізниці на зазначеному перегоні становить 30 м, що підтверджується актом обстеження земельної ділянки від 17 лютого 2016 року.

Позивач вважає, що відповідач самовільно, без будь-яких правових підстав, зайняла земельну ділянку та розмістила металеву огорожу на земельній ділянці смуги відведення залізниці, чим порушила право позивача на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, а саме для забезпечення функціонування залізничного транспорту.

Позивач зазначав, що обставини набуття спірною земельною ділянкою статусу державної форми власності і такої, що належить до земель залізничного транспорту, а саме до земель спеціального призначення, загальновідомі з джерел правової інформації, якими є законодавство УРСР, Конституція СРСР, законодавчі акти СРСР та урядові постанови, прийняті до Акта проголошення незалежності України в 1991 році.

Відповідно до законодавства, чинного на момент виникнення права залізниці на землі смуги відведення в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 «Загальних основ землекористування та землеустрою» (Постанова ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року).

Також позивач вказував, що із врахуванням чинних у період складання Плану смуги відведення норм Земельного кодексу Української РСР від 25 жовтня 1922 року, «Загальних основ землекористування та землеустрою», затверджених Постановою ЦВК СРСР 1928 року, та Положення «Про землі надані транспорту», затвердженого постановою Ради народних комісарів СРСР від 07 лютого 1933 року №50, усі землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів (в тому числі Народного Комісаріату СРСР шляхів сполучення), є закріпленими за ними та, за відсутності їх згоди, можуть бути вилучені лише у спеціальному порядку.

У результаті самовільного зайняття відповідачем земельної ділянки, на переконання позивача, порушено право залізниці на землекористування у межах, визначених Планом смуги відведення лінії РудноПідбірці, за яку залізниця сплачувала й продовжує сплачувати земельний податок, що підтверджується копією податкової декларації з плати за землю.

Звернення залізниці з позовом до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про передачу земельної ділянки з державної власності у приватну та повернення у державну власність землі, яка вибула з її власності незаконно.

На підставі зазначеного позивач просив зобов`язати відповідача усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, яка знаходиться у постійному користуванні регіональної філії «Львівська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця», а саме звільнити самовільно зайняту земельну ділянку в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області на 15 км + 811 м 15 км + 841 м на перегоні РудноПідбірці за ходом кілометрів з правої сторони від осі головної колії в смузі відведення залізниці та демонтувати металеву огорожу, яка розміщена на цій земельній ділянці та на якій ростуть плодові дерева.

Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 23 травня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у АТ «Укрзалізниця» відсутні належним чином оформлені документи на земельну ділянку, які б посвідчували право користування, а План смуги відведення лінії РудноПідбірці Львівської залізниці 1962 року, на який посилається позивач, не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку. При цьому такий план є лише одним із документів містобудівної документації, який виготовлявся з метою вчинення подальших дій для належного оформлення землекористування, а також цей план не був затверджений виконкомом Нестеровської районної ради, план не містить умовного позначення ширини смуги відведення залізниці, а містить лише умовне позначення «Межа смуги відведення», без позначення відстані та одиниці виміру відстані, що спростовує твердження позивача про те, що ширина смуги відведення становить 30 метрів.

Що стосується копій податкових декларацій з плати за землю ПАТ «Українська залізниця», то суд першої інстанції звернув увагу на те, що не встановлено, в яких саме межах знаходиться земельна ділянка загальною площею 41,00 га та чи вона включає в себе спірну земельну ділянку.

Суд першої інстанції також критично оцінив Акт обстеження земельної ділянки та вказав, що у податковій декларації зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 41,00 га, а в Акті обстеження земельної ділянки зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 3,062 га, що вказує на розбіжності у площі земельної ділянки, якою користується позивач.

Постановою Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця» задоволено. Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 23 травня 2019 року скасовано. Ухвалено у справі нове рішення, яким позов задоволено. Зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, яка знаходиться у постійному користуванні регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Укрзалізниця», а саме звільнити самовільно зайняту земельну ділянку в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області на 15 км + 811 м 15 км + 841 м на перегоні РудноПідбірці за ходом кілометрів з правої сторони від осі головної колії, в смузі відведення залізниці та демонтувати металеву огорожу, яка розміщена на цій земельній ділянці, на якій ростуть плодові дерева. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «Українська залізниця» 1762,00 грн судового збору за звернення із позовною заявою та 2643,00 грн за подання апеляційної скарги.

Апеляційний суд, ухвалюючи нове судове рішення, виходив з того, що суд першої інстанції не врахував того, що право ПАТ «Українська залізниця» мати у своєму користуванні земельну ділянку в межах смуги відведення для забезпечення функціонування залізничного транспорту передбачено частинами першою, другою статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт», частиною першою статті 11, частиною першою статті 23 Закону України «Про транспорт», статтею 68, частиною четвертою статті 84 Земельного кодексу України (далі ЗК України), а наявність чи відсутність у ПАТ «Українська залізниця» документів, які засвідчують право на користування земельною ділянкою, не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті належності до земель залізничного транспорту.

Апеляційний суд дійшов висновку, що позивачем доведено право постійного користування земельною ділянкою, розташованою у смузі відведення лінії РудноПідбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Жовківського району Львівської області від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м, відповідно до Плану смуги відведення цієї лінії від 1962 року, розробленого проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізної дороги СРСР.

Окремо колегія суддів апеляційного суду звернула увагу на те, що позовна вимога про усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою не є такою, на яку не поширюється позовна давність, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи

У лютому 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду засобами поштового зв`язку касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Матеріали касаційної скарги містили також клопотання про поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження та клопотання про відстрочення сплати судового збору.

Як підставу касаційного оскарження, заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а саме застосування норм права без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі №914/1420/18, від 05 лютого 2020 року у справі №466/6683/14?ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України)). Крім того, посилається на порушення апеляційним судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки судом не досліджені зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник у своїй касаційній скарзі наполягає, що позивач самовільно, без жодних на те правових підстав, у порушення вимог чинного законодавства, зробив висновок про самовільне зайняття відповідачем земельної ділянки, не надав належних та допустимих доказів, що підтверджує безпідставність заявлених позовних вимог, зокрема зазначає, що:

План смуги відведення лінії РудноПідбірці Львівської залізниці 1962 року не є належним доказом, який підтверджує право користування позивача спірною земельною ділянкою, позивач не звільнений від доказування того, що спірна земельна ділянка належить саме до земель залізничного транспорту, судом не наведено доказів, які б безспірно підтверджували накладення земельної ділянки, яка віднесена до смуги відведення;

наданий позивачем План смуги відведення лінії РудноПідбірці Львівської залізниці 1962 року не є оригіналом, а фотокопією, з огляду на відсутність оригіналів підписів та будь-яких печаток, відсутні будь-які дані про затвердження уповноваженими на той час органами даного документа як містобудівної документації;

з доданого позивачем плану смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці 1962 року не вбачається, де саме знаходиться спірна земельна ділянка, а також, що саме в цьому місці смуга відведення становить 30 м. В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на відповідні нормативно-правові акти, що визначають статус земель залізничного транспорту, однак такі нормативно-правові акти не передбачають норм, згідно з якими визначається ширина смуги відведення земель залізниці і що саме для спірної земельної ділянки вона становить 30 м;

позивачем додано до позовної заяви схему накладки спірної земельної ділянки на землі позивача, проте відсутня дата складення такої схеми, відсутнє прізвище, ім`я, по батькові особи, яка підписала цю схему;

судом першої інстанції правильно надано правову оцінку поданим позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог копіям податкових декларацій з плати за землю, оскільки під час дослідження цих доказів не встановлено, в яких саме межах знаходиться земельна ділянка площею 41,00 га та чи вона територіально включає в себе спірну земельну ділянку;

акт обстеження земельної ділянки від 17 лютого 2016 року складено з порушенням вимог чинного законодавства та прав власника земельної ділянки, зокрема до обстеження земельної ділянки не було залучено відповідача, а також уповноваженого суб`єкта, якому законом надано право здійснювати державний контроль за дотриманням вимог земельного законодавства, що ставить під сумнів законність обстеження вказаної земельної ділянки. У свою чергу уповноваженим суб`єктом, який мав право самостійно встановлювати наявність чи відсутність такого адміністративного правопорушення як самовільне зайняття земельної ділянки та винність даної особи в його вчиненні, на момент складання позивачем акта від 17 лютого 2016 року, була Державна інспекція сільського господарства у Львівській області.

У березні 2021 року до Верховного Суду від АТ «Укрзалізниця» із застосуванням засобів поштового зв`язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому позивач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просив залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду без змін, оскільки вона є законною.

Від третьої особи станом на час розгляду справи Верховним Судом відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходив.

У серпні 2021 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшло клопотання про врахування висновків щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі №444/2233/18 та від 21 липня 2021 року у справі №444/2316/18.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І.Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року, задоволено її клопотання про відстрочення сплати судового збору, відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору за подання касаційної скарги до ухвалення судового рішення у справі, відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано із Жовківського районного суду Львівської області матеріали цивільної справи №444/2308/18 та надано іншим учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У березні 2021 року матеріали справи №444/2308/18 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року призначено справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з актом обстеження земельної ділянки від 17 лютого 2016 року, складеним комісією у складі головного інженера виробничого підрозділу «Кам`янка-Бузька дистанція колії» ОСОБА_2 , інженера-землевпорядника виробничого підрозділу ОСОБА_3 , старшого шляхового майстра виробничого підрозділу ОСОБА_4 , за участю спеціаліста-землевпорядника Грибовицької сільської ради Гупала З.М., в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області встановлено, що на 15 км + 811 м 15 км + 841 м перегону РудноПідбірці за ходом кілометрів, з правої сторони від осі головної колії, в смузі відведення залізниці на відстані 20 м знаходиться металева огорожа, що огороджує земельну ділянку, на якій ростуть плодові дерева ОСОБА_1 . Інформацію про власника отримано зі слів спеціаліста-землевпорядника Грибовицької сільської ради ОСОБА_5 .

Відповідно до довідки Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 11 грудня 2018 року №1441 ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 , та на території ради користується земельною ділянкою загальною площею 0,6700 га, у тому числі, для будівництва та обслуговування житлового будинку 0,1000 га, для ведення особистого селянського господарства 0,3300 га, для індивідуального городництва 0,2400 га.

Звертаючись з позовними вимогами, АТ «Українська залізниця» свої доводи зводить до того, що відповідач самовільно зайняла земельну ділянку смуги відведення залізниці, розмістивши на ній металеву огорожу, чим порушила право позивача на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, а саме для забезпечення функціонування залізничного транспорту, обґрунтовуючи такі доводи Планом смуги відведення лінії РудноПідбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (наразі Жовківського) району Львівської області від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м, який розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році, актом обстеження земельної ділянки від 17 лютого 2016 року, податковими деклараціями з плати податку за землю.

Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення судів попередніх інстанцій зазначеним вимогам цивільно-процесуального закону не відповідають в повній мірі, враховуючи таке.

Так, згідно з частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до пункту «б» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі під державними залізницями, об`єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.

Згідно з частинами першою, другою статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до ЗК України та Закону України «Про транспорт».

Частиною другою статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» визначено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про транспорт» землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об`єктів транспорту.

До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації, захисні та укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту (частина перша статті 23 Закону України «Про транспорт»).

Аналогічна правова норма міститься у статті 68 ЗК України.

Така правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 24 червня 2015 року у справі №3-305гс15-ц та Верховного Суду, викладеними у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі №466/190/14-ц (провадження №61-1366св18).

Так, на підтвердження користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії РудноПідбірці Львівської залізниці від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м, АТ «Укрзалізниця» було надано відповідний План смуги відведення, розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році.

Колегія суддів виходить із того, що нормативно-правовими актами, чинними на момент набуття права на земельні ділянки залізницею у 1962 році, а саме: ЗК Української РСР від 25 жовтня 1922 року, «Загальних основ землекористування та землеустрою», затверджених постановою ЦВК СРСР від 1928 року, передбачалось, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів, рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилученими лише у спеціальному порядку.

Вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта законодавством не передбачалося, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 «Загальних основ землекористування та землеустрою», затверджених Постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року.

За змістом статті 17 Закону України «Про основи містобудування» наявний у матеріалах справи План смуги відведення лінії РудноПідбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (наразі Жовківського) району Львівської області від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м від 1962 року є містобудівною документацією.

Отже, АТ «Укрзалізниця» є належним користувачем зазначеної у плані відведення земельної ділянки, і цей документ є належним доказом підтвердження права позивача на користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії РудноПідбірці Львівської залізниці від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м, яка відноситься до земель державної власності.

Суд першої інстанції у своєму рішенні помилково дійшов протилежних висновків про те, що позивач не довів право постійного користування відповідною земельною ділянкою.

Апеляційний суд правильно вказав, що наявність чи відсутність у ПАТ «Українська залізниця» документів, які засвідчують право на користування земельною ділянкою, не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті належності до земель залізничного транспорту, проте при задоволенні позову не врахував неможливість на підставі наданих позивачем доказів встановити наявність чи відсутність факту накладення (перетину меж) земельних ділянок сторін та порушення їх землекористування, оскільки акт комісії від 17 лютого 2016 року, План смуги відведення лінії РудноПідбірці 1962 року та податкові декларації не є доказами, які достовірно свідчать про те, що смуга відведення, яка перебуває у користуванні АТ «Українська залізниця», має перетин (накладення) із земельною ділянкою відповідача.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Статтею 386 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Положеннями статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частини п`ятої статті 116 ЗК України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Частинами першоютретьою статті 158 ЗК України встановлено, що земельні спори вирішуються судами, органами місцевого самоврядування. Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах території територіальних громад щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, обмежень у використанні земель та земельних сервітутів, додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У пунктах 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України визначено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим. Способами забезпечення судом доказів є, зокрема, призначення експертизи (частини перша та друга статті 116 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

У статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №514/1571/14-ц (провадження №14-552цс18) зазначено, що «у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження, що право особи порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивачки, де проходить її межа, чи порушена межа її земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста».

На обґрунтування своїх вимог АТ «Українська залізниця» посилається на те, що спірна земельна ділянка знаходиться у смузі відведення залізниці, належить до земель залізничного транспорту, перебуває у користуванні АТ «Укрзалізниця» та закріплена за регіональною філією «Львівська залізниця», а відповідач самовільно зайняла земельну ділянку смуги відведення залізниці, розмістивши на ній металеву огорожу, чим порушила право позивача на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, а саме для забезпечення функціонування залізничного транспорту.

Однак матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача АТ «Українська залізниця», оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які б беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка відноситься до земель залізничного транспорту, де проходить її межа, чи порушена межа цієї земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста.

При цьому АТ «Укрзалізниця» клопотання про призначення експертизи з метою підтвердження факту перетину меж земельних ділянок та порушення його прав не заявляло.

Колегія суддів також звертає увагу, що із Плану смуги відведення лінії РудноПідбірці 1962 року вбачається, що такий є додатком до проекту №197-Л, виконаного Дорожньою проектною конторою Південно-Західної залізниці Міністерства шляхів сполучення.

Із пояснювальної записки до зазначеного Плану смуги відведення випливає, що він складений у масштабі 1:5000 в адміністративних межах району та узгоджений зі старшим землевпорядником району і начальником дистанції колії. Виготовлений у 6 примірниках, з яких один примірник виконкому районної ради депутатів трудящих. План погоджений старшим землевпорядником Нестеровського району, заступником начальника Підзамчівської дистанції колії, начальником Львівської дистанції захисних лісонасаджень.

Водночас такий План є лише одним із документів містобудівної документації, він не був затверджений виконкомом Нестерівської районної ради, не містить умовного позначення ширини смуги відведення залізниці, а лише умовне позначення «Межа смуги відведення», без позначення відстані та одиниці виміру відстані, що не підтверджує доводи позивача про те, що ширина смуги відведення на даному перегоні становить 30 метрів.

Акт обстеження земельної ділянки від 17 лютого 2016 року також не є доказом, який безсумнівно підтверджує перетин меж (накладення) земельних ділянок. Окрім цього, позивачем не надано жодних доказів, які підтверджують повноваження осіб, які виступали підписантами вказаного акта, та доказів, що такі є працівниками ВП «Кам`янка-Бузька дистанція колії», а їхні підписи не скріплені печаткою ВП «Кам`янка- Бузька дистанція колії».

Суд першої інстанції правильно звернув увагу, що з наданих позивачем копій податкової декларації зі сплати земельного податку не вбачається, в яких саме межах знаходиться земельна ділянка площею 41,00 га (за яку сплачується земельний податок), та чи вона територіально включає в себе спірну земельну ділянку. Окрім цього, існують розбіжності щодо розміру земельної ділянки, якою користується позивач, у акті обстеження земельної ділянки та податковій декларації з плати за землю, оскільки у податковій декларації зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 41,00 га, а у акті обстеження земельної ділянки зазначено, що позивач користується земельною ділянкою площею 3,0620 га, що вказує на розбіжності у площі земельної ділянки, якою користується позивач.

Таким чином, апеляційний суд дійшов помилкового висновку про наявність факту накладення (перетин меж) земельних ділянок сторін та порушення їх землекористування.

Аналогічних правових висновків про недоведеність позовних вимог АТ «Укрзалізниця» у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постановах від 07 липня 2021 року у справі №444/2233/18 (провадження №61-13662св20), від 21 липня 2021 року у справі №444/2316/18 (провадження №61-13677св20), від 15 вересня 2021 року справі №444/2234/18 (провадження №61-18197св20).

Окрім цього, апеляційний суд не врахував норму статті 126 ЗК України, згідно з якою право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», частина перша статті 27 якого містить перелік документів, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно, в тому числі земельні ділянки.

Довідка Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області від 11 грудня 2018 року №1441 (про те, що ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_1 , та на території ради користується земельною ділянкою загальною площею 0,6700 га, в тому числі, для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,1000 га, для ведення особистого селянського господарства 0,3300 га, для індивідуального городництва 0,2400 га), яка міститься в матеріалах справи, не є правовстановлюючим документом, що підтверджує право власності відповідача чи постійного користування земельною ділянкою в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області на 15 км + 811 м 15 км + 841 м на перегоні РудноПідбірці за ходом кілометрів з правої сторони від осі головної колії, в смузі відведення залізниці. Тому така довідка не є належним та допустимим доказом у розумінні статей 7680 ЦПК України на підтвердження права власності чи користування відповідачем спірною частиною земельної ділянки, отже, немає підстав вважати, що саме ОСОБА_1 володіє чи користується спірною частиною земельної ділянки та має демонтувати металеву огорожу, розміщену на цій земельній ділянці, на якій ростуть плодові дерева.

Зазначене у сукупності свідчить як про недоведеність порушення прав позивача, так і недопустимість доказів, на підставі яких апеляційним судом прийнято рішення про задоволення позову АТ «Укрзалізниця».

Встановивши, що позовні вимоги АТ «Укрзалізниця» не знайшли свого підтвердження, оскільки позивачем не надано належних і допустимих доказів, які б підтверджували порушення його права чи охоронюваних законом інтересів шляхом захоплення спірної земельної ділянки, апеляційний суд мав відмовити у задоволенні позову АТ «Укрзалізниця», що є безумовною підставою для скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.

Водночас у суду касаційної інстанції немає підстав залишати без змін рішення суду першої інстанції, оскільки колегія суддів не погоджується із його мотивами в частині таких підстав для відмови у задоволенні позову, як недоведеність позивачем його права користування на спірну земельну ділянку, обґрунтування чому міститься вище по тексту цієї постанови.

Суд першої інстанції не взяв до уваги, що наявність чи відсутність у АТ «Українська залізниця» документів, які засвідчують право на користування земельною ділянкою, не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті належності до земель залізничного транспорту.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі №3-305гс15, у постановах Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі №909/277/16, від 31 жовтня 2018 року у справі №466/190/14-ц, від 14 березня 2019 року у справі №918/1373/16, від 10 квітня 2019 року у справі №466/413/15-ц, від 19 лютого 2020 року у справі №466/1058/15ц, від 15 жовтня 2020 року у справі №466/6682/14-ц.

Земельним кодексом Української РСР від 25 жовтня 1922 року (в редакції від 08 липня 1970 року), постановою Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562 «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР від 18 грудня 1990 року» (далі Постанова №562) право залізниці на користування земельною ділянкою, яка належить до земель залізниць, до оформлення ним права власності або землекористування гарантувалося.

Згідно з пунктом 5 Постанови №562 громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку права власності на землю чи землекористування.

Пунктом 6 постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року №563-ХІІ «Про земельну реформу» (із змінами та доповненнями) визначено, що землекористувачі повинні до 01 січня 2008 року оформити право власності або право користування землею.

Вказаний пункт постанови Верховної Ради Української PCP від 18 грудня 1990 року визнаний неконституційним рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року у справі №5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками), а отже, відсутня вимога закону щодо обов`язкового виготовлення залізницею державного акта на право користування земельною ділянкою і судом першої інстанції помилково зазначено, що позивачу необхідно було отримати державний акт на право користування як правовстановлюючий документ.

Разом з тим неправильне зазначення судом першої інстанції цієї обставини як такої, що має наслідком відмову у задоволенні позову, з урахуванням інших правильних висновків суду першої інстанції щодо недоведеності позивачем порушення відповідачем його прав, зокрема того, що акт комісії від 17 лютого 2016 року та План смуги відведення лінії РудноПідбірці 1962 року не є доказами, які достовірно свідчать про те, що смуга відведення, яка перебуває у користуванні АТ «Українська залізниця», становить саме 30 метрів та має перетин (накладення) із земельною ділянкою відповідача ОСОБА_1 , з якими погоджується колегія суддів, у взаємозв`язку із дослідженими судами матеріалами справи, не призвело до неправильного вирішення судом першої інстанції спору по суті і не є обов`язковою підставою для скасування його рішення.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

З огляду на викладене, враховуючи, що постанова апеляційного суду не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, а суд першої інстанції мав відмовити у задоволенні позову АТ «Укрзалізниця» через недоведеність позивачем порушення його прав відповідачем, без такої підстави відмови у задоволенні позову як недоведеність позивачем права на користування відповідною земельною ділянкою, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасування постанови апеляційного суду та зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції шляхом викладення підстав відмови у задоволенні позову АТ «Укрзалізниця» з мотивів недоведеності позовних вимог, викладених у цій постанові.

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першоїдругої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову на відповідача; 2) у разі відмови в позові на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, то відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2021 року відстрочено ОСОБА_1 сплату судового збору у розмірі 3524,00 грн за подання касаційної скарги до ухвалення судового рішення у справі, то ОСОБА_1 мала б сплатити на користь держави судовий збір за перегляд справи в суді касаційної інстанції в сумі 3524,00 грн.

Разом з тим, з огляду на висновок щодо суті касаційної скарги та скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду, враховуючи положення статті 141 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне стягнути зазначену суму з АТ «Укрзалізниця» на користь держави.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 20 жовтня 2020 року скасувати.

Рішення Жовківського районного суду Львівської області від 23 травня 2019 року змінити у мотивувальній частині щодо підстав відмови у задоволенні позову у редакції цієї постанови.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» до Державного бюджету України 3524,00 грн судового збору за подання та розгляд касаційної скарги на такі реквізити: отримувач коштів ГУК у м. Києві/Печерс. р-н/22030102; код отримувача (за ЄДРПОУ) 37993783; банк отримувача Казначейство України (ЕАП); рахунок отримувача (стандарт IBAN) UA288999980313151207000026007; код класифікації доходів бюджету 22030102, «Судовий збір (Верховний Суд, 055)», або за іншими актуальними реквізитами для сплати судового збору на офіційному сайті суду касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко