24.11.2024

№ 460/6560/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 460/6560/21

адміністративне провадження № К/9901/46187/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді - Мацедонської В.Е.,

суддів: Губської О.А., Уханенка С.А.,

розглянувши у порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції

касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 08 липня 2021 року (суддя Друзенко Н.В.)

та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2021 року (суддя-доповідач Гінда О.М., судді: Ніколін В.В., Пліш М.А.)

у справі № 460/6560/21

за позовом ОСОБА_1

до військової частини НОМЕР_1

про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинення певних дій,

у с т а н о в и в :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

У червні 2021 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 , скаржник) звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку за 2015 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 вересня 2015 року;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку за 2015 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 25 вересня 2015 року;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 25 вересня 2015 року по день постановлення рішення суду.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він є учасником бойових дій, проходив військову службу у лавах Збройних Сил України. При цьому, в період проходження військової служби позивач додаткову відпустку учасника бойових дій у 2015 році не використав. Наказом командира військової частини польова пошта НОМЕР_2 від 25 вересня 2015 року № 312 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 25 вересня 2015 року. При цьому, відповідачем не проведено з позивачем розрахунку щодо виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 рік, передбаченої Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». За наведених обставин позивач вважає, що відповідачем по відношенню до нього було допущено протиправну бездіяльність щодо непроведення розрахунку по виплаті грошової компенсації за невикористані позивачем у 2015 році календарні дні додаткової відпустки для учасників бойових дій, передбаченої пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 08 липня 2021 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2021 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Суд першої інстанцій, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення з огляду на наступне. Позивач є особою, яка проходила військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період. Порядок надання відпусток військовослужбовцям, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, передбачено п. 20 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Проаналізувавши зміст наведеної правової норми, суди дійшли висновку, що військовослужбовцям, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, надається відпустка з розрахунку 1/12 частини тривалості щорічної основної відпустки. Натомість, інших відпусток для військовослужбовців, які проходять службу за мобілізацією, законодавством не передбачено. При цьому, суди також дійшли висновку про те, що п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не застосовується до військовослужбовців, які проходять службу за мобілізацією, так як питання відпусток цієї категорії військовослужбовців регулюється виключно п. 20 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», який не передбачає ні права на додаткову відпустку, ні права на компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки.

З огляду на наведене суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що під час проходження військової служби за мобілізацією, у позивача було відсутнє право на додаткову відпустку у зв`язку з отриманням статусу учасника бойових дій, що, у свою чергу, унеможливлює отримання позивачем компенсації за невикористану відпустку та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 25 вересня 2015 року по день постановлення рішення суду.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення про задоволення позову повністю.

Позивач, як підставу касаційного оскарження рішень, вказує, що судами не врахована правова позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у зразковій справі №Пз/9901/4/19 (№620/4218/18).

Також скаржник зазначає про необхідність відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 810/3476/16, щодо застосування пункту 20 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

На думку скаржника, судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді цієї справи був застосований закон, який не поширюється на спірні правовідносини, а саме - пункт 20 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», замість норм законів, які в дійсності підлягали застосуванню, а саме - пункт 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та норми Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (як спеціального закону). Позивач вважає, що норма п. 20 ст. 10-1 названого Закону регулює виключно питання щодо надання та виплату грошової компенсації саме за невикористану щорічну основну відпустку, та не стосується питання надання та виплати компенсації за невикористану додаткову відпустку військовослужбовцям, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації (на особливий період) та підлягають звільненню з військової служби у порядку і терміни, визначені рішенням Президента України, або у зв`язку з оголошенням демобілізації. Натомість відповідно до абз. 3 п. 14 ст. 10-1 цього Закону, у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки. При цьому, безпосередньо п. 14 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не містить у якості виключення посилання на категорію військовослужбовців, які проходять службу за мобілізацією.

У контексті з наведеним скаржник висловив свою думку про те, що висновок судів першої та апеляційної інстанції щодо того, що на позивача не поширюються пільги учасників бойових дій в частині надання додаткової відпустки у зв`язку із набуттям такого статусу під час проходження військової служби за призовом під час мобілізації, є проявом дискримінації та, водночас, суперечить принципу верховенства права.

Відповідач, отримавши 08 лютого 2022 року ухвалу Верховного Суду про відкриття касаційного провадження та копію касаційної скарги, відзив на касаційну скаргу не подав, що не перешкоджає перегляду рішень судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі.

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 08 липня 2021 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2021 року на підставі пунктів 1,2 частини четвертої статті 328 КАС України.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 листопада 2024 року року (у зв`язку зі звільненням судді ОСОБА_2 у відставку) визначено склад суду: Мацедонську В.Е. (головуючу суддю), Губську О.А., Уханенка С.А.

Ухвалою Верховного Суду від 14 листопада 2024 року закінчено підготовчі дії та призначено розгляд даної справи в порядку письмового провадження з 15 листопада 2024 року.

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

ОСОБА_1 був призваний на військову службу під час мобілізації, на особливий період відповідно до Указу Президента України від 21 липня 2014 року № 607 «Про часткову мобілізацію» (зі змінами). Упродовж періоду з 14 серпня 2014 року по 25 вересня 2015 року позивач проходив військову службу у лавах Збройних Сил України, а саме у військовій частині НОМЕР_1 (колишнє найменування військової частини - військова частина польова пошта НОМЕР_2 ).

Поряд з цим, позивач отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням від 09 липня 2015 року серії НОМЕР_3 .

Наказом командира військової частини польова пошта НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 25 вересня 2015 року № 312 ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас відповідно до Указу Президента України від 12 червня 2015 року № 328/2015 «Про звільнення з військової служби військовослужбовців, які були призвані на військову службу під час мобілізації, на особливий період відповідно до Указу Президента України від 21 липня 2014 року № 607 «Про часткову мобілізацію», та з 25 вересня 2015 року позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Позивач зазначає, що йому не виплачена грошова компенсація за додаткову відпустку як учаснику бойових дій за 2015 рік.

Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 до адміністративного суду із цим позовом з метою захисту порушених, на його думку, прав та інтересів.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)

Відповідно до ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25 березня 1992 року № 2232-XII (далі Закон № 2232-XII).

Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Частиною шостою ст. 2 Закону №2232-XII визначені види військової служби, а саме такими є:

- строкова військова служба;

- військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період;

- військова служба за контрактом осіб рядового складу;

- військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу;

- військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки (далі - вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів);

- військова служба за контрактом осіб офіцерського складу;

- військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року №2011-XII (далі - Закон № 2011-XII, у редакції чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), який встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Згідно зі ст. 1-2 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до абз. 1 п. 8 ст. 10-1 Закону №2011-XI військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

Згідно з абз. 1 - 4 п. 14 ст. 10-1 Закону № 2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті.

У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

У разі звільнення військовослужбовця до закінчення календарного року, за який він уже використав щорічну основну та щорічну додаткову відпустки, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі або у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, на підставі наказу командира (начальника) військового з`єднання чи частини, керівника органу військового управління, вищого військового навчального закладу, установи та організації провадиться відрахування із грошового забезпечення за дні відпустки, що були використані в рахунок тієї частини календарного року, яка залишилася після звільнення військовослужбовця.

Поряд з цим, п. 20 ст. 10-1 Закону № 2011-XI передбачено, що військовослужбовцям, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період та підлягають звільненню з військової служби у порядку і терміни, визначені рішенням Президента України, або у зв`язку з оголошенням демобілізації, надається відпустка з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті, за кожний повний місяць служби у році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки в межах України у порядку, встановленому пунктом 14 цієї статті.

У рік звільнення зі служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період та підлягають звільненню з військової служби у порядку і терміни, визначені рішенням Президента України, або у зв`язку з оголошенням демобілізації, у разі невикористання ними щорічної основної відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки.

У разі звільнення зі служби військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період та підлягає звільненню з військової служби у порядку і терміни, визначені рішенням Президента України, або у зв`язку з оголошенням демобілізації, до закінчення календарного року, за який він вже використав щорічну основну відпустку, провадиться відрахування із грошового забезпечення військовослужбовця за дні відпустки, використані в рахунок тієї частини календарного року, яка залишилася після звільнення військовослужбовця, у порядку, визначеному в абзаці четвертому пункту 14 цієї статті.

На військовослужбовців, зазначених у цьому пункті, поширюються гарантії, передбачені абзацами п`ятим та шостим пункту 14 цієї статті.

За змістом ч. 1 ст. 1-1 Закону № 2011-ХІІ законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.

Так, п. 1 ст. 4 Закону України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР, у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до ст. 16-2 Закону № 504/96-ВР (у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення рівня соціального захисту окремих категорій ветеранів війни» від 14 травня 2015 року № 426-VIII, що набрав чинності з 06 червня 2015 року) учасникам бойових дій, інвалідам війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Також згідно з п. 12 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII (далі - Закон №3551-XII, у редакції чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Відповідно до п. 17 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

Згідно з п. 18 ст. 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Також, за змістом п. 19 ст. 10-1 Закону 2011-ХІІ (у редакції чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) передбачалося, що надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини першої статті 341 КАС України Суд переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Спір у цій справі виник у зв`язку із невиплатою відповідачем при звільненні позивача з військової служби грошової компенсації за невикористані протягом 2015 року дні щорічної додаткової відпустки, передбаченої п. 12 ст. 12 Закону № 3551-XII.

Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, виходить із такого.

Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій виходили з того, що оскільки позивач був особою, яка проходила військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, то відповідно до пункту 20 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ у нього не виникало права на додаткову відпустку (в т.ч. додаткову відпустку, передбачену для учасників бойових дій) та, як наслідок, у позивача не виникло право на компенсацію за невикористані у 2015 році дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.

При цьому, суди попередніх інстанцій послалися на правову позицію, яка сформована Верховним Судом у постанові від 18 березня 2020 року у справі №810/3476/16.

Зокрема, у цій постанові Верховний Суд дійшов висновку, що з аналізу пункту 20 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» убачається, що під час проходження військової служби за мобілізацією у позивача було відсутнє право на використання додаткової відпустки учасникам бойових дій, а також право на отримання компенсації за всі дні невикористаної додаткової відпустки.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з таким висновком судів попередніх інстанцій, з огляду на таке.

Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 (особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію) і 18 (особливий період під час дії воєнного стану) цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

Згідно статті 1 Закону України «Про оборону України» особливий період - період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Значення та період особливого періоду також визначено Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Так, відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Указом Президента України від 17 березня 2014 року №303/2014, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію», в Україні було оголошено часткову мобілізацію.

За змістом вищенаведених Законів «Про оборону України» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період продовжується з моменту оголошення рішення про мобілізацію та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Закінчення періодів мобілізацій не є самостійною підставою для припинення особливого періоду.

Отже, враховуючи вищевикладене, особливий період в Україні розпочався 17 березня 2014 року та діє по теперішній час.

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 був призваний на військову службу під час мобілізації, на особливий період відповідно до Указу Президента України від 21 липня 2014 року № 607 «Про часткову мобілізацію» (зі змінами). Упродовж періоду з 14 серпня 2014 року по 25 вересня 2015 року позивач проходив військову службу у лавах Збройних Сил України, а саме у військовій частині НОМЕР_1 (колишнє найменування військової частини - військова частина польова пошта НОМЕР_2 ).

Також позивач отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням від 09 липня 2015 року серії НОМЕР_3 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначав, що має право на грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015 рік відповідно до статті 16-2 Закону України «Про відпустки», пункту 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», абзаців 1, 2, 3 пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Так, відповідно до статті 16-2 Закону України «Про відпустки» учасникам бойових дій, інвалідам війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно з пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги, зокрема, використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Абзацами 1, 2, 3 пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» визначено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються з військової служби, за винятком осіб, які звільняються зі служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі та у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічна основна відпустка надається з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті за кожний повний місяць служби в році звільнення. При цьому, якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад до місця служби або до обраного місця проживання в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим, пункт 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не стосується військовослужбовців, які проходять службу за мобілізацією.

Питання відпусток зазначеної категорії військовослужбовців регулюється пунктом 20 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Так, указаним пунктом передбачено, що військовослужбовцям, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період та підлягають звільненню з військової служби у порядку і терміни, визначені рішенням Президента України, або у зв`язку з оголошенням демобілізації, надається відпустка з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті, за кожний повний місяць служби у році звільнення. При цьому якщо тривалість відпустки таких військовослужбовців становить більш як 10 календарних днів, їм оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки в межах України у порядку, встановленому пунктом 14 цієї статті.

Так, пункт 20 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не передбачає ні права на додаткову відпустку, ні права на компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки для військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації.

Отже, під час проходження військової служби за призовом під час мобілізації, у позивача було відсутнє право на використання додаткової відпустки як учасником бойових дій, а також право на отримання компенсації за всі дні невикористаної додаткової відпустки.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №810/3476/16 та від 11 липня 2023 року у справі № 400/3776/19, та Суд вважає такі висновки застосовними до спірних правовідносин.

Отже, колегія суддів констатує, що у зв`язку із відсутністю права позивача на використання додаткової відпустки як учасником бойових дій у період проходження ним військової служби за призовом під час мобілізації, відсутнє і право на грошову компенсацію за невикористані дні такої відпустки за указаний період.

Суд звертає увагу на те, що відсутність права ОСОБА_1 на додаткову відпустку у період проходження ним військової служби за призовом під час мобілізації не позбавляє його можливості реалізувати своє право на указану пільгу, однак після звільнення з військової служби, за новим місцем роботи.

З огляду на викладене вбачається, що суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального права та дійшли обґрунтованих висновків про відсутність підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.

Суд зазначає, що оскільки у спірних правовідносинах відсутня протиправна бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , то відсутні підстави для застосування до неї положень статті 117 КЗпП України та стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Щодо доводів касаційної скарги про необхідність відступу від висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №810/3476/16 щодо застосування пункту 20 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», колегія суддів зазначає таке.

Відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі №823/2042/16).

Основним завданням Верховного Суду відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Зважаючи на це, у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2023 року у справі №916/2550/22).

Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 15 вересня 2020 року у справі №5017/1221/2012 вказала, що необхідність відступу має виникати з певних визначених об`єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни в правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.

Отже, необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду повинна мати тільки вагомі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

Мотиви скаржника щодо необхідності відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 18 березня 2020 року у справі №810/3476/16, зводяться до власного суб`єктивного тлумачення характеру спірних правовідносин та його незгоди із правовою позицією, висловленою Верховним Судом у зазначеній постанові. Фундаментальних обґрунтувань щодо підстав для відступу від правової позиції, яка міститься в зазначеній постанові, доводи скаржника не містять.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Однакове й уніфіковане застосування правових норм зумовлює загальнообов`язковість і передбачуваність закону, рівність перед законом і правову визначеність, яка є складовою верховенства права. На цьому акцентувала увагу Консультативна рада європейських суддів (КРЄС) у Висновку №20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява №27238/95, п.70) наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

З огляду на зазначене, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики Верховний Суд у своїх постановах послідовно керується підходом, за яким для відступу від висловлених раніше правових позицій він повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними, необґрунтованими, неузгодженими, чи застосований у цих рішеннях підхід повинен бути очевидно застарілим унаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Оскільки скаржник не обґрунтував наявності підстав для відступу від відповідних висновків, а саме не довів їх помилковість, неефективність, необґрунтованість, неузгодженість чи застарілість, Суд уважає відсутніми підстави для відступу від правових висновків, викладених у постанові від 18 березня 2020 року у справі №810/3476/16.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд констатує, що доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України у цій справі, не знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у зразковій справі №Пз/9901/4/19 (620/4218/18), колегія суддів відхиляє, як такі, що не можуть бути засновані до спірних правовідносин, з огляду на таке.

У справі №620/4218/18 позивач проходив військову службу за контрактом, а тому спірні правовідносини врегульовувались пунктом 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» .

Водночас у цій справі [№460/6560/21] позивач проходив військову службу за призовом під час мобілізації, а тому на спірні правовідносини поширюється дія пункту 20 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

З огляду на викладене Суд констатує, що фактичні обставини та нормативне регулювання у цих справах не є тотожними, а тому доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України у цій справі, не знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду у силу частини шостої статті 139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 КАС України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 08 липня 2021 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 30 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В.Е. Мацедонська

Судді О.А. Губська

С.А. Уханенко