№ 461/606/18

Постанова

Іменем України

17 лютого 2021 року

місто Київ

справа № 461/606/18

провадження № 61-5655св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.

суддів: Гулейкова І. Ю, Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Міра і К», Публічне акціонерне товариство «Львівське АТП-14630», Товариство з обмеженою відповідальністю «Успіх БМ», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фіакр-Львів»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 травня 2018 року у складі судді Юрківа О. Р., додаткове рішення Галицького районного суду м. Львова від 21 червня 2018 року у складі судді Юрківа О. Р. та постанову Львівського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у січні 2018 році звернувся до суду із позовом про зобов`язання Публічного акціонерного товариства «Міра і К» (далі - ПАТ «Міра і К»), Публічного акціонерного товариства «Львівське АТП-14630»

(далі - ПАТ «Львівське АТП-14630»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Успіх БМ» (далі - ТОВ «Успіх БМ»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Фіакр-Львів» (далі - ТОВ «Фіакр-Львів») скасувати плату за проїзд в автобусах Львівського міського пасажирського транспорту для пенсіонерів за віком.

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що із засобів масової інформації у 2018 році йому стало відомо, що з 20 січня 2018 року приватні перевізники, які працюють на міських та міжміським маршрутах у межах м. Львова,

ПАТ «Міра і К», ПАТ «Львівське АТП-14630», ТОВ «Успіх БМ», ТОВ «Фіакр-Львів», вимагають плату за проїзд в автобусах з громадян пільгових категорій, зокрема пенсіонерів. Вважає, що такі дії перевізників є грубим порушенням конституційних прав, постанов Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року № 354 та від 16 серпня 1994 року № 555 та його прав як пільговика.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідачі позов не визнали, вважали його необґрунтованим, таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 25 травня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження порушення прав позивача, відмови йому у пільговому перевезенні певним перевізником чи водієм міського автобусного транспорту.

Відмовляючи у стягненні судових витрат на правову допомогу, суд зазначив, що такі витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування. У наданих суду матеріалах відсутні будь-які документи (квитанції), які б свідчили про фактичне здійснення оплати ТОВ «Фіакр-Львів» адвокату Мацюк Г. Р. гонорару. Відсутній перелік робіт, які виконані адвокатом, його помічником, розрахунок вартості кожної з послуг. З огляду на відсутність належних доказів на підтвердження суми понесених судових витрат ТОВ «Фіакр-Львів» суд визнав, що наведені у відзиві судові витрати не підлягають відшкодуванню.

Додатковим рішенням Галицького районного суду м. Львова від 21 червня 2018 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «Фіакр-Львів» витрати на правничу допомогу у розмірі 6 762, 00 грн.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції посилався на те, що під час вирішення справи по суті судом не було вирішене питання розподілу судових витрат, зокрема витрат ТОВ «Фіакр-Львів» на правничу допомогу адвоката. З ОСОБА_1 на користь ТОВ «Фіакр-Львів» необхідно стягнути витрати за послуги адвоката Мацюк Г. Р. з правового аналізу позовної заяви, консультування та формування стратегії, складання відзиву на позовну заяву та складання адвокатського запиту, разом у сумі 6 762, 00 грн.

Постановою Львівського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 травня 2018 року залишено без змін, додаткове рішення від 21 червня 2018 року змінено, зменшено розмір відшкодованих витрат на правову допомогу до 2 000, 00 грн.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції у частині вирішення позову по суті, оскільки позивач не довів ані в суді першої, ані в суді апеляційної інстанції, що його права були порушені відповідачами, що є підставою для відмови в задоволенні позову.

У частині вирішення апеляційної скарги на додаткове рішення суду апеляційний суд зазначив, що з огляду на те, що витрати на правничу допомогу у розмірі 6 762, 00 грн, які стягнув суд першої інстанції у додатковому рішенні від 21 червня 2018 року, є неспівмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді першої інстанції, витраченим часом на надання таких послуг (підготовка справи до розгляду в суді першої інстанції не вимагала значного обсягу юридичної і технічної роботи, нормативно-правове регулювання спірних правовідносин не змінювалося), не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а також те, що їх стягнення з позивача ОСОБА_1 становить надмірний тягар для нього, колегія суддів зробила висновок про зменшення розміру витрат на правничу допомогу на користь відповідача ТОВ «Фіакр-Львів» до 2 000, 00 грн.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційних скаргах, поданих до Верховного Суду у березні 2019 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 травня 2018 року, додаткове рішення від 21 червня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити, у задоволенні заяви про стягнення витрат на правничу допомогу відмовити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційні скарги

Касаційні скарги обґрунтовувалися тим, що висновки судів не відповідають дійсним обставинам, встановленим у судових засіданнях, наявним у справі доказам надана неправильна та необ`єктивна оцінка. Заявник зазначає, що суди дійшли необґрунтованих висновків, що позивач не довів порушення його прав. Суди не надали належної оцінки тій обставині, що відповідно до актів проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів та вантажів автомобільним транспортом та постанов про застосування адміністративно-господарського штрафу, складених Управлінням Укртрансбезпеки у Львівській області, відповідачі притягнуті до адміністративної відповідальністю за порушення вимог закону щодо відмови у перевезенні осіб із пільгами.

Обґрунтовуючи незаконність додаткового рішення суду першої інстанції, посилався на те, що суд вирішив питання про стягнення витрат на правову допомогу у рішенні від 25 травня 2018 року та відмовив у задоволенні цієї вимоги, оскільки відповідачем не дотримані вимоги, передбачені процесуальним законодавством, зокрема не надані відповідні докази. Надалі відповідач надав відповідні документи, втім у суду були відсутні підстави для ухвалення додаткового рішення, оскільки це питання вже було вирішено.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 01 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження, ухвалою Верховного Суду від 08 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційні скарги у справі, що переглядається, подані у 2019 році, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За правилом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів касаційної скарги, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідачі надають послуги з перевезення пасажирів у м. Львові.

TOB «Фіакр-Львів» уклало з адвокатом Мацюк Г. Р. договір про надання правничої допомоги від 19 березня 2018 року. Згідно із зазначеним договором сторони погодили орієнтовний розмір судових витрат, пов`язаних із розглядом справи, які будуть складатися з правового аналізу позовної заяви, консультування та формування стратегії в сумі 2 000, 00 грн; складання відзиву на позовну заяву - 3 000, 00 грн; представництво інтересів в суді адвокатом: підготовче провадження - 3 000, 00 грн за одне засідання; розгляд справи по суті - 4 000, 00 грн за одне засідання; представництво інтересів в суді помічником адвоката: підготовче провадження - 1 500, 00 грн за одне засідання; інші необхідні дії, пов`язані із наданням правничої допомоги з метою захисту інтересів TOB «Фіакр-Львів» у справі, оплачуються з розрахунку 881, 00 грн (але не менше 50 % прожиткового мінімуму для працездатної особи)/1 год.

У відзиві на позов ТОВ «Фіакр-Львів» зазначило, що загальний орієнтовний розмір судових витрат становить 26 000, 00 грн та просило суд вирішити питання про їх відшкодування.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі на додаткове рішення

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно зі статтею 246 ЦПК України якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу.

Відмовляючи у стягненні судових витрат на правову допомогу у рішенні від 25 травня 2018 року, суд зазначив, що такі витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування. У наданих суду матеріалах відсутні будь-які документи (квитанції), які б свідчили про фактичне здійснення оплати ТОВ «Фіакр-Львів» адвокату Мацюк Г. Р. гонорару. Відсутній перелік робіт, що виконані адвокатом, його помічником, розрахунок вартості кожної з послуг. З огляду на відсутність належних доказів на підтвердження суми понесених судових витрат ТОВ «Фіакр-Львів» суд визнав, що наведені у відзиві судові витрати відшкодуванню не підлягають.

Надалі, 30 травня 2018 року, ТОВ «Фіакр-Львів» надало заяву про ухвалення додаткового рішення, надавши при цьому суду акт про надану правничу допомогу від 25 травня 2018 року та оригінал платіжного доручення від 29 травня 2018 року, за наслідками чого суд ухвалив оскаржуване додаткове рішення.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про те, що додаткове рішення Галицького районного суду м. Львова від 21 червня 2018 року є незаконним, оскільки питання про судові витрати вирішені судом у рішенні від 25 травня 2018 року.

При цьому судами не встановлювалося та відповідачем не доведено, що відповідач відповідно до вимог частини восьмої статті 141 ЦПК України надав суду заяву до закінчення судових дебатів у справі про надання доказів на підтвердження судових витрат.

Наведене свідчить, що у суду першої інстанції не було підстав для задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення. Переглядаючи це рішення, апеляційний суд не звернув увагу на зазначене, внаслідок чого ухвалив у цій частині незаконне рішення.

Згідно із пунктом 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Таким чином, враховуючи, що відповідач не довів поважність причин, з яких він не міг подати докази, що підтверджують розмір понесених ним судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, і до закінчення судових дебатів у справі він не звернувся до суду із відповідною заявою, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про можливість ухвалення додаткового рішення, з огляду на що воно підлягає скасуванню.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі на рішення судів по суті

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відносини між автомобільними перевізниками, замовниками транспортних послуг, органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування, пасажирами, власниками транспортних засобів, а також їх відносини з юридичними та фізичними особами - суб`єктами підприємницької діяльності, які забезпечують діяльність автомобільного транспорту та безпеку перевезень, регулює Закон України «Про автомобільний транспорт».

За визначеннями, наведеними у статті 1 цього Закону, автомобільний перевізник - це фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами; послуга з перевезення пасажирів чи вантажів - перевезення пасажирів чи вантажів транспортними засобами на договірних умовах із замовником послуги за плату.

Відповідно до частини другої статті 11 Закону України «Про автомобільний транспорт» послуги з перевезення пасажирів автобусними маршрутами загального користування за визначеними уповноваженими органами тарифами та на пільгових умовах відповідно до законодавства є соціально значущими послугами автомобільного транспорту.

Пільгове перевезення пасажирів автомобільним транспортом передбачено низкою законодавчих актів України, зокрема, законами України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», а також постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року № 354 «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування».

Згідно зі статтею 29 Закону України «Про автомобільний транспорт» автомобільним перевізником та автомобільним самозайнятим перевізником, які здійснюють перевезення пасажирів на договірних умовах, є суб`єкти господарювання, які відповідно до законодавства та одержаної ліцензії надають послуги за договором перевезення пасажирів транспортним засобом, що використовується ними на законних підставах.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування зобов`язані надати перевізникам, які здійснюють пільгові перевезення пасажирів та перевезення пасажирів за регульованими тарифами, компенсацію відповідно до закону.

Частиною першою статті 31 Закону України «Про автомобільний транспорт» передбачено, що відносини автомобільного перевізника, що здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування міських, приміських та міжміських, які не виходять за межі території області (внутрішньообласні маршрути), із органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування визначаються договором про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування, у якому встановлюються: перелік маршрутів загального користування, які буде обслуговувати автомобільний перевізник, умови організації перевезень, показники якості транспортного обслуговування населення, термін роботи автомобільного перевізника, зобов`язання органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо облаштування маршруту, підтримки проїзної частини автомобільної дороги та під`їзних шляхів у належному стані (тільки для міських автобусних маршрутів), розмір компенсації витрат автомобільного перевізника внаслідок перевезення пільгових пасажирів та регулювання тарифів, механізм їх виплати.

Умови пільгових перевезень пасажирів автомобільним транспортом передбачені статтею 37 Закону України «Про автомобільний транспорт».

Відповідно до наведеної норми права пільгові перевезення пасажирів, які відповідно до законодавства користуються такими правами, забезпечують автомобільні перевізники, які здійснюють перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування.

Автомобільному перевізнику, який здійснює перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального користування, забороняється відмовлятися від пільгового перевезення, крім випадків, передбачених законом.

Безпідставна відмова від пільгового перевезення тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Види та обсяги пільгових перевезень установлюються замовленням, у якому визначається порядок компенсації автомобільним перевізникам, які здійснюють перевезення пасажирів на маршрутах загального користування, збитків від цих перевезень.

Частиною першою статті 39 зазначеного Закону передбачено, що автомобільні перевізники, водії, пасажири повинні мати і пред`являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконуються пасажирські перевезення. За змістом абзацу 4 частини другої статті 39 Закону таким документом для регулярних пасажирських перевезень для пасажира є квиток на проїзд в автобусі та на перевезення багажу (для пільгового проїзду - посвідчення особи встановленого зразка).

Відповідно до частини другої статті 41 Закону України «Про автомобільний транспорт» пасажир зобов`язаний, зокрема, мати при собі квиток на проїзд, на перевезення багажу, а за наявності права пільгового проїзду - відповідне посвідчення.

Згідно з частиною другою статті 42 Закону України «Про автомобільний транспорт» договір перевезення пасажира автобусом на маршруті загального користування укладається між автомобільним перевізником та пасажиром. Цей договір вважається укладеним з моменту придбання пасажиром квитка на право проїзду, а для осіб, які користуються правом пільгового проїзду, - з моменту посадки в автобус.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 року № 176 затверджено Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту (надалі також - «Правила»), які визначають порядок здійснення перевезень пасажирів та їх багажу автобусами, таксі, легковими автомобілями на замовлення, а також обслуговування пасажирів на автостанціях і є обов`язковими для виконання організаторами регулярних перевезень, замовниками транспортних послуг, автомобільними перевізниками, автомобільними самозайнятими перевізниками, персоналом автомобільного транспорту, автостанціями та пасажирами.

Розділом VI цих Правил передбачені права і обов`язки учасників транспортного процесу.

Так, відповідно до пунктів 145, 148, 158, 160 Правил перевізник зобов`язаний зокрема здійснювати перевезення пасажирів з квитками і пасажирів, яким згідно із законодавством надано пільги щодо плати за проїзд.

Водій автобуса має право не допускати до поїздки пасажирів, які не мають квитків або не пред`являють посвідчення встановленого зразка, що підтверджує право на пільги щодо оплати проїзду, перебувають у стані алкогольного чи наркотичного сп`яніння, порушують громадський порядок, мають при собі небезпечні вантажі, зокрема, легкозаймисті, вибухонебезпечні і такі, що можуть забруднити транспортний засіб чи одяг пасажирів.

Пасажир автобуса зобов`язаний мати при собі квиток на проїзд, квитанцію на перевезення багажу, а за наявності права на пільги щодо оплати проїзду - посвідчення встановленого зразка або безоплатний квиток (для міжміських перевезень).

Пасажирам автобуса забороняється здійснювати поїздку без оплати її вартості або без пред`явлення посвідчення особи встановленого зразка (у разі наявності права на пільги щодо проїзду).

Пунктом 41 Правил передбачено, що у разі відсутності у пасажира документа на проїзд, а за наявності у нього пільг - документа, що підтверджує право на пільговий проїзд, пасажир вважається таким, що не має права на проїзд.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року № 354 «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» введено безплатний проїзд для пенсіонерів за віком на міському пасажирському транспорті загального користування (крім метрополітену і таксі) та приміських маршрутах, а також встановлено, що право на безплатний проїзд надається за наявності посвідчення встановленого зразка чи довідки, а в разі запровадження автоматизованої системи обліку оплати проїзду - також електронного квитка, який зареєстрований у зазначеній системі і видається на безоплатній основі.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1994 року № 555 «Про поширення чинності постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року № 354» дія постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 1993 року № 354 «Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування» була поширена на осіб з інвалідністю.

Аналіз зазначених норм свідчить про те, що позивач як пенсіонер за віком має право на безкоштовний проїзд на міському пасажирському транспорті загального користування та приміських маршрутах і додаткового визнання на підставі рішення суду таке право не потребує.

Обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитися у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для ухвалення судом рішення про відмову в позові.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що позивач не довів, що його права були порушені відповідачами, з врахуванням чого зробили обґрунтовані висновки про наявність підстав для відмови у позові.

Доводи касаційної скарги щодо того, що судами не надано належної оцінки доказам порушення прав позивача у цілому зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскаржуваним судовим рішенням, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень касаційного суду.

Крім того, посилання позивача на акти проведення перевірки додержання вимог законодавства про автомобільний транспорт під час виконання перевезень пасажирів та вантажів автомобільним транспортом та постанов про застосування адміністративно-господарського штрафу, складені Управлінням Укртрансбезпеки у Львівській області Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки зазначені докази були надані позивачем лише під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції і позивач не обґрунтував неможливість подання цих доказів до суду першої інстанції.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

За правилами статей 12 81 ЦПК України року кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Основного Закону України.

З урахуванням наведених норм щодо принципів змагальності судового процесу та обов`язку сторони довести обґрунтованість своїх позовних вимог Верховний Суд констатує, що позивач, реалізувавши на власний розсуд свої права та обов`язки, не довів у сукупності обґрунтованості та підставності пред`явлених позовних вимог, що і мало наслідком відмову у позові.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначив, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду у відповідній частині ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткове рішення Галицького районного суду м. Львова від 21 червня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року задовольнити.

Додаткове рішення Галицького районного суду м. Львова від 21 червня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року у частині зміни додаткового рішення скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Фіакр-Львів» про ухвалення додаткового рішення відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 травня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року залишити без задоволення.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 25 травня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 лютого 2019 року у нескасованій частині залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко