Постанова
Іменем України
05 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 461/6882/16-ц
провадження № 61-43362св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач (за первісним позовом)- ОСОБА_1 ,
відповідач (за первісним позовом)- ОСОБА_2 ,
позивач (за зустрічним позовом)- ОСОБА_2 ,
відповідач (за зустрічним позовом)- ОСОБА_1 ,
позивач (третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета
спору)- ОСОБА_3 ,
відповідачі (за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору): ОСОБА_2 , ОСОБА_1 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мироненко Катерина Борисівна, на рішення Галицького районного суду міста Львова від 05 квітня 2017 року в складі судді Зубачик Н. Б. та постанову Апеляційного суду Львівської області від 16 липня 2018 року в складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В., та касаційну скаргу ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат Мироненко Катерина Борисівна, на постанову Львівського апеляційного суду від 18 червня 2019 року в складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Савуляка Р. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, визнання спільною власністю, поділ спільного майна та стягнення вартості майна, набутого без достатньої правової підстави.
Позовна заява мотивована тим, що 19 липня 1991 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений шлюб. Від шлюбу у сторін ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_4 , яка проживає в Канаді та навчається в університеті University Housyen TX, повністю перебуває на її (позивача) утриманні. ОСОБА_2 участі у вихованні дитини не приймає.
При цьому, ОСОБА_2 є співзасновником Товариства з обмеженою відповідальністю «Зіко» (далі - ТОВ «Зіко») з внеском у розмірі 306 000 грн, отримує прибуток від діяльності підприємства, тому може утримувати дочку. Вказувала, що вона витрачає 26 000 грн на утримання дочки, тому половину вказаної суми повинен сплачувати ОСОБА_2 .
Будь-яке спільне сімейне життя між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припинене, сторони проживають окремо. Разом з тим, ОСОБА_2 відмовляється розірвати шлюб у позасудовому порядку.
Під час перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули у власність: квартиру АДРЕСА_1 ; квартиру
АДРЕСА_2 ; квартиру АДРЕСА_3 ; квартиру АДРЕСА_4 ; 1/2 частину квартири АДРЕСА_5 .
Разом з тим, 1/2 частина квартири АДРЕСА_5 була подарована відповідачу. Під час шлюбу спільним коштом подружжя було здійснено капітальний ремонт та облаштування вищевказаної квартири АДРЕСА_5 , внаслідок чого її вартість істотно збільшилася.
Позивач вважала за необхідне визнати спільною сумісною власністю подружжя квартиру АДРЕСА_5 та здійснити її поділ.
ОСОБА_5 (мати ОСОБА_2 ) 03 грудня 1999 року подарувала ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_6 . Під час проживання у шлюбі подружжям здійснено капітальний ремонт та облаштування вказаної квартири, внаслідок чого її вартість істотно збільшилася.
Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 03 жовтня 2013 року у справі № 461/9294/13-ц визнано недійсним вищевказаний договір дарування, а рішенням Галицького районного суду міста Львова
від 04 грудня 2015 року у справі № 461/2622/14-ц визнано за ОСОБА_6 (батьком ОСОБА_2 ) право спільної сумісної власності на вищевказану квартиру.
Отже, квартира АДРЕСА_6 належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , проте
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є власниками невід`ємних поліпшень, зроблених у цій квартирі, тому ці поліпшення необхідно включити до складу спільного майна, яке підлягає поділу.
Під час розгляду справи ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою, в якій просила залишити без розгляду позовні вимоги до ОСОБА_5 та
ОСОБА_6 , яка задоволена ухвалою Галицького районного суду міста Львова від 04 квітня 2017 року.
На підставі викладеного ОСОБА_1 з урахуванням уточнених позовних вимог просила стягнути із ОСОБА_2 на її користь аліменти на утримання повнолітньої дочки ОСОБА_4 у твердій грошовій сумі по 13 000 грн щомісячно до закінчення навчання, але не більше ніж до досягнення дочкою 23-х річного віку; визнати квартиру АДРЕСА_5 спільною сумісною власністю сторін; провести поділ спільного майна подружжя шляхом визнання за нею права власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_5 та на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 .
У грудні 2016 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про припинення права власності на спільне майно.
Зустрічна позовна заява ОСОБА_2 мотивована тим, що спільним майном сторін є лише 1/2 ідеальна частка квартири
АДРЕСА_5 . Тому, ОСОБА_1 може претендувати на 1/4 частину вказаного майна.
Доводи ОСОБА_1 про збільшення вартості вказаної квартири внаслідок ремонту є безпідставними та не доведені належними доказами.
Інша 1/2 частина зазначеної квартири була набута ОСОБА_2 на підставі договору дарування, тому є його приватною власністю. Отже, ОСОБА_2 є власником 3/4 частин квартири
АДРЕСА_5 . Зазначає, що 1/4 частина приміщення не може бути виділена в натурі, спільне володіння і користування є неможливим, отже припинення права власності ОСОБА_1 на квартиру не завдасть інтересам останньої значної шкоди.
На підставі викладеного ОСОБА_2 просив припинити право власності ОСОБА_1 на 1/4 ідеальну частку квартири
АДРЕСА_5 та визнати право власності на цю частину за ним.
У лютому 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про припинення права власності на спільне майно, визнання права власності.
Позовна заява ОСОБА_3 мотивована тим, що предметом первісного позову є поділ майна подружжя, зокрема квартири АДРЕСА_1 . Разом з тим, такий поділ майна порушує його права.
Так, 01 липня 1997 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 була укладена угода про спільну діяльність, предметом якої була спільна мета - набуття у власність квартири АДРЕСА_1 .
Відповідно до угоди, вартість квартири становила 8 000 грн, які мав внести ОСОБА_3 , а вартість реконструкції у розмірі 8 000 грн повинен був внести ОСОБА_2 . У день укладення цієї угоди ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 8 000 грн і 09 липня 1997 року вказана квартира була придбана шляхом укладення договору купівлі-продажу.
У зв`язку з тим, що ОСОБА_2 не виконав умов договору у повному обсязі ОСОБА_3 сплатив 7 000 грн для реконструкції квартири. Вказував, що саме він є власником квартири АДРЕСА_1 , оскільки вона придбана за його кошти. Разом з тим, ОСОБА_2 27 жовтня 2011 року оформив на себе право власності на вказану квартиру, не повідомивши про це ОСОБА_3 .
На підставі викладеного ОСОБА_3 просив визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 05 квітня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Припинено право власності ОСОБА_1 на 1/4 ідеальну частину квартири
АДРЕСА_5 з виплатою ОСОБА_1 вартості вказаної частини у розмірі 470 000 грн, що внесена ОСОБА_2 на депозит Територіального управління Державної судової адміністрації у Львівській області відповідно до платіжного доручення від 22 лютого 2017 року № 205196.
У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Позов ОСОБА_3 задоволено.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на квартиру
АДРЕСА_1 , загальною площею 55,9 кв. м, яка відповідно до рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради від 19 вересня 1997 року № 574 використовується як нежитлова.
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі
4 000 грн.
Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі
4 000 грн.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення аліментів мотивоване тим, що ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів, що ОСОБА_4 продовжує навчатися в університеті University Housyen TX. Також не надано доказів вартості вказаного навчання, підручників, проїзду до навчального закладу, проживання за місцем його знаходження. Перебуваючи на посаді генерального директора ТОВ «Зіко» ОСОБА_2 отримує заробітну плату в середньому до 4 830 грн, тому позовна вимога про стягнення з нього аліментів у розмірі 13 000 грн є необґрунтованою.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 в частині вимог про припинення права власності на спільне майно, місцевий суд виходив із того, що, перебуваючи у шлюбі із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 придбав 1/2 частину квартири АДРЕСА_5 , а іншу 1/2 частину набув на підставі договору дарування. Отже, ОСОБА_1 має право власності лише на 1/4 частину зазначеної квартири, а ОСОБА_2 - на 3/4 частин вказаного майна. ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів, що у вищевказаній квартирі проводився ремонт. Під час розгляду справи висновком експерта встановлено вартість 1/4 частини квартири АДРЕСА_5 , яку ОСОБА_2 вніс на депозитний рахунок суду. Вказана квартира є неподільною, а позбавлення права власності ОСОБА_1 на 1/4 частину зазначеного майна не завдасть останній шкоди, оскільки вона в цій квартирі не проживає. При цьому представник ОСОБА_1 визнав позов у цій частині.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 ідеальну частку квартири
АДРЕСА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не надала суду належних та допустимих доказів, що квартира
АДРЕСА_1 придбана у період шлюбу за спільні грошові кошти подружжя, тому відсутні правові підстави для задоволення позову в частині поділу спільного майна та визнання за нею права власності на 1/2 частину зазначеної квартири.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив із того, що квартира АДРЕСА_1 була придбана за кошти останнього, які він передав ОСОБА_2 на виконання умов договору про сумісну діяльність. Оскільки вказана квартира придбана саме за кошти ОСОБА_3 , тому він і є її власником, незважаючи на укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_2 та оформлення за останнім права власності на це майно.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою.
Постановою Апеляційного суду Львівської області від 16 липня 2018 року рішення Галицького районного суду міста Львова від 05 квітня 2017 року в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог.
У решті рішення місцевого суду залишено без змін.
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 4 400 грн судового збору за подачу апеляційної скарги.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Разом з тим, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 , апеляційний суд виходив із того, що
ОСОБА_3 неправильно обрано спосіб захисту, оскільки стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення аліментів,
ОСОБА_4 звернулася до суду з апеляційною скаргою.
Постановою Львівського апеляційного суду від 18 червня 2019 року рішення Галицького районного суду міста Львова від 05 квітня 2017 року, з врахуванням постанови Апеляційного суду Львівської області від 16 липня 2018 року, залишено без змін.
Апеляційний суд переглядав рішення місцевого суду лише в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення аліментів.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції в нескасованій частині, а також зазначив, що повнолітня ОСОБА_4 у зв`язку з навчанням потребувала матеріальної допомоги, натомість її батько ОСОБА_2 таку допомогу в добровільному порядку частково надавав, тому виходячи з доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів суду апеляційної інстанції погодилася з висновком місцевого суду про те, що позовні вимоги в частині стягнення аліментів не підлягають задоволенню.
Короткий зміст вимог касаційних скарг
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат
Мироненко К. Б., просить скасувати рішення Галицького районного суду міста Львова від 05 квітня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 16 липня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про поділ квартири АДРЕСА_1 , ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вказаних позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат
Мироненко К. Б., просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 18 червня 2019 року і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У решті судові рішення не оскаржуються, тому відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України судом касаційної інстанції не переглядаються.
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат
Мироненко К. Б., обґрунтована тим, що квартира АДРЕСА_1 придбана ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за спільні сумісні кошти подружжя, які вони отримали від діяльності ТОВ «Зіко», а також у період їхнього перебування у шлюбі. При цьому у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які спростовують презумпцію спільного сумісного майна подружжя.
Касаційна скарга ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат
Мироненко К. Б., обґрунтована тим, що батько не давав належної матеріальної допомоги на утримання дочки під час навчання, таку допомогу надавала мати, тому вона має право на стягнення аліментів. Оцінюючи витрати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на утримання спільної дочки, апеляційний суд не надав конкретної оцінки обсягам такої допомоги саме у період стягнення, а також не надав оцінки можливості ОСОБА_2 надавати утримання на одному рівні з матір`ю.
ОСОБА_2 мав можливість утримувати свою повнолітню дочку на період навчання, тому зобов`язаний сплачувати аліменти.
Доводи інших учасників справи
У березні 2019 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу
ОСОБА_1 , вказуючи на те, що сам факт перебування ОСОБА_1 та
ОСОБА_2 серед числа учасників ТОВ «Зіко» не доводить існування у подружжя коштів на придбання квартири
АДРЕСА_1 . Вказана квартира придбана за особисті кошти ОСОБА_3 , тому є його особистою власністю.
У січні 2020 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 , вказуючи на те, що ОСОБА_1 не надала суду доказів, якими обґрунтовувала заявлені нею позовні вимоги, тому суд першої інстанції правильно відмовив у задоволені позовних вимог в частині стягнення аліментів.
Крім того, дочка сторін не проживала з матір`ю на час звернення останньої до суду з цим позовом, тому у ОСОБА_1 було відсутнє право на зверення до суду з позовом.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалами Верховного Суду від 26 лютого 2019 року та від 18 грудня
2019 року відкриті касаційні провадження і витребувано цивільну справу.
02 серпня 2019 року справу передано до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2020 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 19 липня 1991 року укладено шлюб.
Заочним рішенням Галицького районного суду міста Львова від 30 липня
2015 року у справі № 461/3780/15-ц шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано.
Під час шлюбу у ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась дочка ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження.
Згідно з витягом про державну реєстрацію прав 27 жовтня 2011 року за ОСОБА_2 зареєстроване право власності на квартиру
АДРЕСА_1 .
Між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 01 липня 1997 року укладено угоду про сумісну діяльність, за якою сторони зобов`язалися сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети.
Відповідно до пункту 1 цієї угоди сторони зобов`язались набути у спільну власність квартиру АДРЕСА_1 , здійснити ремонт, реконструкцію (перепланування) зазначеної квартири з можливістю її подальшого використання як нежитлової, здійснити необхідні юридично значимі дії для оформлення права власності сторін на спірну квартиру, як на нежитлові приміщення згідно з їх частками.
Відповідно до розписки ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 8 000 грн для придбання квартири.
ОСОБА_2 09 липня 1997 року укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Вартість квартири становила 7 650 грн.
Згідно з розпискою від 15 серпня 1997 року ОСОБА_3 передав на ремонт вказаної квартири 7 000 грн.
Державна реєстрація права власності за ОСОБА_2 здійснена 27 жовтня 2011 року на підставі свідоцтва про право власності.
Суди також встановили, що ОСОБА_2 є засновником ТОВ «Зіко». Відповідно до довідки від 30 листопада 2016 року ТОВ «Зіко» з 30 листопада 2013 року до 30 листопада 2016 року не нараховувало та не виплачувало дивідендів. Перебуваючи на посаді генерального директора ТОВ «Зіко», ОСОБА_2 отримує заробітну плату від 4 581,81 грн до 4 830 грн.
Встановлено, що витрати по утриманню у зв`язку з навчанням повнолітньої дочки ОСОБА_4 несла її мати ОСОБА_1 , однак ОСОБА_2 у 2016 році надавав ОСОБА_4 добровільну допомогу в розмірі 15 600 дол. США.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат
Мироненко К. Б., підлягає задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_4 , в інтересах якої діє цей же адвокат, не підлягає задоволенню.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Галицького районного суду міста Львова від 05 квітня 2017 року та постанова Апеляційного суду Львівської області від 16 липня 2018 року не відповідають.
Вказаним вище вимогам закону постанова Львівського апеляційного суду від 18 червня 2019 року відповідає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» СК України, цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто
з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.
З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим у цій справі повинен визначатися КпШС України, який був чинним на час такого набуття, а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.
Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Вищевказане положення закону кореспондується зі статтею 60 СК України.
Конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Аналогічні за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Відповідно до статей 22, 23, 28 КпШС України, статті 16 Закону України «Про власність», статей 112 118 ЦК Української РСР майно, набуте подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю і кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, при цьому вважається, що частки кожного із співвласників є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Встановивши, що квартира АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу набута ОСОБА_2 у період перебування у шлюбі із ОСОБА_1 , суди не врахували вказаних вище норм матеріального права та дійшли помилкового висновку, що саме позивач за первісним позовом повинна доводити свою участь у придбанні вказаної квартири.
При цьому ОСОБА_2 не спростував належними та допустимими доказами презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними у період шлюбу.
Так, правовою підставою для набуття ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_1 був саме договір купівлі-продажу від 09 липня 1997 року, що укладений останнім під час перебування у шлюбі із ОСОБА_1 , який є чинним, недійсним не визнавався.
Відповідно до частини першої статті 128 ЦК Української РСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.
При цьому будь-яких фактів, які б мали наслідком виникнення
у ОСОБА_3 права власності на вищевказану квартиру відповідно до норм ЦК Української РСР, під час розгляду справи, судами встановлено не було.
ОСОБА_3 не був стороною договору купівлі-продажу від 09 липня
1997 року і на його користь спірна квартира фактично не передавалася.
Разом з тим, додані до матеріалів справи угода про сумісну діяльність, розписки та листи не можуть свідчити, що ОСОБА_2 придбав квартиру
АДРЕСА_1 за власні кошти чи за спільні кошти з іншими особами.
Отже, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які підтверджують факт придбання ОСОБА_2 вказаної вище квартири за особисті кошти.
Таким чином, ОСОБА_2 не спростував презумпції спільності права власності подружжя на квартиру АДРЕСА_1 , яка набута у період шлюбу із ОСОБА_1 , тому це майно належить їм на праві спільної сумісної власності.
На підставі викладеного, враховуючи принцип пропорційності та диспозитивності цивільного судочинства, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстави для задоволення позовних вимог
ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 .
Разом з тим, суди правильно відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення аліментів на повнолітню дочку, яка продовжує навчання, враховуючи наступне.
Правовідносини щодо утримання батьками повнолітніх дочки, сина регулюються главою 16 СК України, яка зокрема передбачає обов`язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання і у зв`язку з цим потребують матеріальної допомоги, у спосіб сплати аліментів.
Статтею 199 СК України встановлено, що, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв`язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов`язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
Право на утримання припиняється у разі припинення навчання. Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
При визначенні розміру аліментів мають бути враховані вартість навчання, вартість підручників, проїзду до навчального закладу, проживання за місцем його знаходження.
Звернувшись в жовтні 2016 року до суду з вимогою про стягнення аліментів, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених у подальшому позовних вимог, вказувала на те, що її дочка ОСОБА_4 проживає у Канаді та навчається в університеті University Housyen TX, а з 2016 року до 2018 року в New York USA NYU University, який знаходиться у м. Нью Йорку.
Обґрунтовуючи суму коштів затрачених на навчання ОСОБА_4 в університеті New York USA NYU University, адвокат останньої вказує на те, що за період з 09 липня 2016 року до 07 листопада 2016 року цей розмір становить 23 145 дол. США, а з 01 липня 2017 року до 10 січня 2018 року - 26 670 дол. США.
Встановлено, що відповідні періоди оплати навчання лише частково потрапляють у період, за який позивач просила стягнути аліменти на утримання у зв`язку з продовженням навчання - 24 жовтня 2016 року (з урахуванням часу звернення з позовом) до 25 серпня 2017 року (досягнення дитиною 23 років).
Отже, апеляційний суд правильно погодився з висновками суду першої інстанції про необґрунтованість витрат на вищу освіту ОСОБА_4 у цілому у розмірі 97 782 дол. США, як вимог та суми, які на переконання скаржника, понесла ОСОБА_1 у спірний період.
При цьому судом також встановлено, що ОСОБА_2 у 2016 році надавав ОСОБА_4 добровільну допомогу в розмірі 15 600 дол. США.
На підставі викладеного правильними є висновки суду апеляційної інстанції, що повнолітня ОСОБА_4 у зв`язку з навчанням потребувала матеріальної допомоги, проте її батько - ОСОБА_2 , таку допомогу в добровільному порядку частково надавав, тому, виходячи з доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів суду апеляційного суду обґрунтовано погодилася з висновком місцевого суду про те, що позовні вимоги в частині стягнення аліментів не підлягають задоволенню.
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що оцінюючи витрати
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на утримання спільної дочки, апеляційний суд не надав конкретної оцінки обсягам такої допомоги саме у період стягнення, а також не надав оцінки можливості ОСОБА_2 надавати утримання на одному рівні з матір`ю, оскільки такі доводи спростовуються оціненими судами належним чином доказами, які містяться у матеріалах справи.
Касаційний суд не може вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги, що ОСОБА_2 мав можливість утримувати свою повнолітню дочку на період навчання, тому зобов`язаний сплачувати аліменти, не заслуговують на увагу, оскільки судом встановлено, що у спірний період він сплатив на навчання дочки 15 600 дол. США.
Інші наведені у касаційній скарзі ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат Мироненко К. Б., доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційних скарг
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскаржувана постанова Львівського апеляційного суду від 18 червня
2019 року прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому це судове рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат Мироненко К. Б., - без задоволення.
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення Галицького районного суду міста Львова від 05 квітня 2017 року та постанова Апеляційного суду Львівської області від 16 липня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 ідеальну частку квартири
АДРЕСА_1 підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог у цій частині.
Як встановлено вище, в іншій частині рішення Галицького районного суду міста Львова від 05 квітня 2017 року та постанова Апеляційного суду Львівської області від 16 липня 2018 року не оскаржуються до касаційного суду, тому не є предметом касаційного перегляду.
Керуючись статтями 400 402 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Мироненко Катерина Борисівна, задовольнити частково.
Рішення Галицького районного суду міста Львова від 05 квітня 2017 року та постанову Апеляційного суду Львівської області від 16 липня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання за нею права власності на 1/2 ідеальну частину квартири
АДРЕСА_1 скасувати та прийняти в цій частині нову постанову про задоволення вказаних вимог.
Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 .
Касаційну скаргу ОСОБА_4 , в інтересах якої діє адвокат Мироненко Катерина Борисівна, залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного суду від 18 червня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді А. І. Грушицький
І. В. Литвиненко
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська