№ 461/928/17

Постанова

Іменем України

08 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 461/928/17

провадження № 61-18507св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Львівська міська рада,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

треті особи: ОСОБА_2 , Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, ОСОБА_3 , Львівське комунальне підприємство «Центральне»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 березня 2019 року у складі судді Волоско І. Р. та постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2017 року Львівська міська рада звернулась з позовом до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_2 , Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, ОСОБА_3 , Львівське комунальне підприємство «Центральне», про витребування майна та скасування державної реєстрації права власності.

Позов мотивований тим, що будинок АДРЕСА_1 належить до комунальної власності територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради і реєстрація права власності за якою проведена 22 вересня 2004 року на підставі рішення Шевченківського райвиконкому м. Львова № 192 від 14 квітня 1987 року.

18 жовтня 2016 року приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Загвойська Н. І. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31910442 від 18 жовтня 2016 року щодо об`єкту нерухомого майна: нежитлових приміщень під індексом 20-1, 20-2, загальною площею 25,9 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , підставою виникнення права власності вказано: реєстраційне посвідчення, серія та номер: б/н, видане 01 березня 2001 року, видавник: Львівське міжміське бюро технічної інвентаризації; розпорядження, серія та номер: 93, видане 22 лютого 2001 року, видавник: Галицька районна адміністрація, власник: приватне підприємство «АВТО-ЛЮКС-СЕРВІС» (далі - ПП «АВТО-ЛЮКС-СЕРВІС»).

Однак, згідно архівних даних Галицької районної адміністрації, такого розпорядження районна адміністрація не видавала, відтак, право власності зареєстроване на підставі неіснуючого розпорядження.

Львівська міська ради згоди на відчуження цих приміщень нікому не давала, а тому приміщення вибули із власності Львівської міської ради поза волею власника.

Надалі ПП «АВТО-ЛЮКС-СЕРВІС» відчужило ці приміщення на підставі договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н. І., ОСОБА_2 , яка, в свою чергу, відчужила їх ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 26 жовтня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н. І., а ОСОБА_3 відчужив ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 11 березня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О. П., яка, відповідно, і прийняла рішення про державну реєстрацію права власності на спірні нежитлові приміщення за ОСОБА_1 .

Львівська міська рада вважає, що оскільки спірний об`єкт нерухомого майна вибув із комунальної власності без згоди власника, поза його волею, тому підлягає витребуванню від останнього власника цього майна - ОСОБА_1 у власність територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради із скасуванням за ОСОБА_1 державної реєстрації права власності на це нерухоме майно та закриттям розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

З урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив:

витребувати в ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради об`єкт нерухомого майна нежитлові приміщення під індексом 20-1, 20-2, загальною площею 25,9 кв.м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1057482146101,

зобов`язати передати зазначене майно за актом приймання-передачі територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради,

скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на вказаний об`єкт нерухомого майна, здійснену приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О. П. (індексний номер: 34222821 від 11 березня 2017 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1057482146101), із закриттям розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 подала зустрічний позов до Львівської міської ради, треті особи: ОСОБА_2 , Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, ОСОБА_3 , Львівське комунальне підприємство «Центральне», про визнання права власності на нерухоме майно.

Зустрічний позов мотивований тим, що придбані нею нежитлові приміщення на підставі договору купівлі-продажу від 11 березня 2017 року, укладеного з ОСОБА_3 , істотно збільшились у своїй вартості внаслідок здійснених нею покращень, та було створено нову річ, покращення щодо якої є невід`ємними. Стверджує, що об`єкт нерухомого майна, яким володіє Львівська міська рада, та об`єкт нерухомого майна, яким володіє ОСОБА_1 , є різними за своєю правовою та технічною природою, тобто, відсутній об`єкт нерухомості, який перебуває у власності Львівської міської ради та на думку Львівської міської ради й у ОСОБА_1 одночасно.

ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 за індексом 20-1; 20-2 загальною площею 24,4 кв.м.

Короткий зміст судових рішення суду першої та апеляційної інстанції

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 19 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року, позов Львівської міської ради задоволено частково.

Витребувано в ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради об`єкт нерухомого майна - нежитлові приміщення під індексом 20-1, 20-2, загальною площею 25,9 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1057482146101, та зобов`язано передати зазначене майно за актом приймання-передачі територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради.

Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна - нежитлові приміщення під індексом 20-1, 20-2, загальною площею 25,9 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , здійснену приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О. П. (індексний номер: 34222821 від 11 березня 2017 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1057482146101).

В задоволені позову в частині закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради судовий збір у розмірі 3 200 грн.

У задоволені зустрічного позову ОСОБА_1 до Львівської міської ради, про визнання права власності на нерухоме майно відмовлено.

Суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що позов Львівської міської ради підлягає частковому задоволенню, оскільки майно, яке належало територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради на праві комунальної власності вибуло поза волею власника та у подальшому ним не схвалено. Оскільки Львівська міська рада, як власник спірного об`єкта не надавала згоди на таке вибуття, таке відбулось поза волею власника, тому слід витребувати майно у відповідача на користь власника - територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради.

Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійним правочином чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації.

З огляду на викладене, суд першої інстанції зробив висновок про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині скасування запису про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 .

Закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно є наслідком здійснення державної реєстрації прав та окремого вирішення не потребує.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не подано суду доказів прийняття спірного новоствореного нерухомого майна в експлуатацію, а також докази звернення до відповідних органів з метою державної реєстрації права власності.

Позивач за зустрічним позовом безпідставно послалася на статтю 348 ЦК України, яка не поширюється на спірні відносини.

Суд першої інстанції зробив висновок, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що позивачем за зустрічним позовом не доведено належними та допустимими доказами факт здійснення реконструкції приміщень, створення в результаті такої реконструкції нової речі, здачі новоствореного об`єкта нерухомого майна в експлуатацію та його державної реєстрації.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що судом апеляційної інстанції не враховано при прийняття оскарженої постанови висновки Верховного Суду про те, що до позовних вимог про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України застосовується загальна позовна давність у три роки. Позивачем не надано доказів встановлення порушення процедури внесення записів до Державного реєстру речових прав та наявність юридичних фактів за рішенням державного реєстратора приватного нотаріуса Загвойської Н. І. У ОСОБА_1 законно виникло право власності на об`єкт нерухомості. Скасування законних підстав набуття права власності на нерухоме майно позбавляє запис про державну реєстрацію права власності самостійного правового значення. Право власності територіальної громади м. Львова на спірний об`єкт нерухомого майна ніколи не було зареєстровано в порядку, передбаченому законом. Львівською міською радою не доведено, що вона є власником спірного нерухомого майна. В матеріалах справи відсутній акт приймання-передачі основних засобів (у тому числі будівель) на баланс, де б було зазначено про те, що проектно-кошторисна документація та правовстановлюючі документи, які підтверджують право власності на спірну будівлю не передавались. У справі відсутні докази, що спірне майно вибуло з власності позивача без його волі. Позивач дізнався про своє порушене право ще 31 жовтня 2009 року.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються лише в частині задоволених позовних вимог Львівської міської ради, в іншій частині не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Позиція інших учасників справи

У лютому 2021 року Львівська міська рада подала відзив на касаційну скаргу, у якому просить відмовити у задоволення касаційної скарги, залишити в силі оскаржені судові рішення.

Відзив мотивований тим, що Львівській міській раді на праві комунальної власності належить увесь будинок на АДРЕСА_1 . Спірні приміщення є складовою частиною цього будинку. Львівська міська рада не приймала рішення про приватизацію цих приміщень. Реєстрація права комунальної власності проведена 22 вересня 2004 року на підставі рішення Шевченківського райвиконкому м. Львова № 192 від 14 квітня 1987 року. Як вбачається з Державного реєстру речових пав на нерухоме майно, реєстрація права власності за ПП «АВТО-ЛЮКС-СЕРВІС» на спірне нерухоме майно проведена 18 жовтня 2016 року на підставі реєстраційного посвідчення БТІ від 01 березня 2001 року та розпорядження Галицької районної адміністрації № 93 від 22 лютого 2001 року. Проте, в матеріалах справи знаходяться докази на підтвердження того, що ані розпорядження адміністрації, ані реєстраційне посвідчення БТІ офіційні органи ніколи не приймали. Суди вірно не взяли до уваги неналежним чином засвідчену копію «листа». Суд вірно встановив, що первинна реєстрація права власності на спірний об`єкт проведена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 18 жовтня 2016 року за ПП «АВТО-ЛЮКС-СЕРВІС» і саме з цього моменту Львівська міська рада повинна була дізнатися про порушення свого права. Таким чином, Львівська міська рада звернулась до суду в межах позовної давності. Верховний Суд вже розглядав справи № 914/3366/16, 461/7082/16-ц, 914/288/19 з аналогічним предметом та підставами позову, а також тими ж обставинами справи.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2020 року поновлено ОСОБА_1 , строк на касаційне оскарження, касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі, витребувано справу з суду першої інстанції, клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 березня 2019 року, залишеного без змін постановою Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року, до закінчення касаційного провадження задоволено, зупинено виконання рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 березня 2019 року, залишеного без змін постановою Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року, в частині задоволення позову Львівської міської ради, до закінчення касаційного провадження.

У лютому 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2021 року відзив Управління комунальної власності Львівської міської ради, який підписаний представником Чижович І. З., на касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року, залишено без розгляду, у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , яке підписано представником ОСОБА_4 , про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін відмовлено, справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 09 лютого 2021 року вказано, що підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі № 372/1036/15-ц, 24 квітня 2019 року в справі № 523/10225/15-ц, 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц, 26 листопада 2019 року в справі № 914/3224/16, Верховного Суду від 13 червня 2018 року в справі № 343/1400/15-ц, Верховного Суду України від 11 червня 2014 року в справі № 6-52цс14, 24 червня 2015 року в справі № 6-117цс12, 05 жовтня 2016 року 916/2129/15, 02 листопада 2016 року в справі № 522/10652/15-ц, 23 листопада 2016 року в справі № 916/2144/15, 25 січня 2017 року в справі № 916/2131/15, (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); судами попередніх інстанцій необґрунтовано відхилено клопотання про застосування строків позовної давності (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України); судами попередніх інстанцій встановлені обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суди встановили, що спірний будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 2 142,1 кв.м належить до комунальної власності територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради, реєстрація права власності за якою проведена 22 вересня 2004 року на підставі рішення Шевченківського райвиконкому м. Львова № 192 від 14 квітня 1987 року (реєстраційний номер майна: 7563603).

18 жовтня 2016 року приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Загвойська Н. І. прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31910442 від 18 жовтня 2016 року щодо об`єкту нерухомого майна: нежитлових приміщень під індексом 20-1, 20-2, загальною площею 25,9 кв.м, за адресою: АДРЕСА_1 , в якому підставою виникнення права власності вказано: реєстраційне посвідчення, серія та номер: б/н, видане 01 березня 2001 року, видавник: Львівське міжміське бюро технічної інвентаризації; розпорядження, серія та номер: 93, видане 22 лютого 2001 року, видавник: Галицька районна адміністрація, власник: ПП «АВТО-ЛЮКС-СЕРВІС», однак, згідно архівних даних Галицької районної адміністрації, такого розпорядження районна адміністрація не видавала.

ПП «АВТО-ЛЮКС-СЕРВІС» відчужило ці приміщення на підставі договору купівлі-продажу від 20 жовтня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н. І., ОСОБА_2 , яка, в свою чергу, відчужила їх ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 26 жовтня 2016 року, посвідченому приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н. І., а ОСОБА_3 відчужив ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 11 березня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О. П., яка прийняла рішення про державну реєстрацію права власності на спірні нежитлові приміщення за ОСОБА_1 (індексний номер: 34222821 від 11 березня 2017 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1057482146101).

Згідно архівних даних Галицької районної адміністрації, за даним номером, а саме номером 93 зареєстровано розпорядження Галицької районної адміністрації за іншою датою - 26 січня 2001 року «Про надання дозволу на укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 гр. ОСОБА_5 від імені неповнолітніх дітей», а 22 лютого 2001 року за іншим номером видавалось розпорядження Галицької районної адміністрації № 185 «Про затвердження акту зрізування та формування дерев».

Розпорядження Галицької районної адміністрації № 93 від 26 січня 2001 року «Про надання дозволу на укладення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 гр. ОСОБА_5 від імені неповнолітніх дітей» та розпорядження Галицької районної адміністрації № 185 від 22 лютого 2001 року «Про затвердження акту зрізування та формування дерев» не стосується об`єкту нерухомого майна: нежитлових приміщень з індексом 20-1; 20-2, загальна площа 25,9 кв. м., за адресою: АДРЕСА_1 .

Таким чином, розпорядження Галицької районної адміністрації № 93 від 22 лютого 2001 року не існує.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

За приписами статей 317 319 ЦК України власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Відповідно до закріпленого в статті 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі, зокрема, за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 жовтня 2021 року у справі № 463/4796/17 (провадження № 61-16411св20) вказано, що «судами попередніх інстанцій, з урахуванням положень частини першої статті 81, частини четвертої статті 81 ЦПК України, правильно встановлено, що спірне нерухоме майно перебуває в комунальній власності міста Львова і згідно з договором оренди від 21 квітня 2000 року, зі змінами, управлінням ресурсів Львівської міської ради це майно передано в оренду ПП «Півколо Случ» на строк до 01 квітня 2028 року, однак майно вибуло із володіння Львівської міської ради поза її волею на підставі судового рішення, яке було скасовано та яким порушено права власника майна - територіальної громади м. Львова. При цьому реалізація права на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсними правочинів, за якими майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді, що узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року в справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)».

Встановивши, що спірне нерухоме майно, яке належало територіальній громаді м. Львова в особі Львівської міської ради на праві комунальної власності, вибуло поза волею власника, суди першої та апеляційної інстанції зробили правильний висновок про обґрунтованість позовних вимог про витребування майна.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

На підставі частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) на яку посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі, зазначено, що «Велика Палата Верховного Суду вважає, помилковими висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (№ 3-604гс16), що позовна давність не може поширюватись на вимоги власника про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки в такому разі йдеться про так зване триваюче правопорушення, яке полягає в тому, що кожного нового періоду часу наступає нове порушення прав власника.

На віндикаційні позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, оскільки органи державної влади чи місцевого самоврядування мають нести ризик спливу позовної давності на оскарження правових актів, виданих ними, а здійснення права на їх оспорення не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19), на яку посилається ОСОБА_2 у касаційній скарзі, зазначено, що «для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року у справі № 354/619/15-ц (провадження № 61-5843св19) вказано, що «відсутність спрямованого на відчуження майна рішення відповідного органу місцевого самоврядування (зокрема, його підроблення) означає, що власник волю на відчуження не виявляв. Оскільки спірні земельні ділянки були набуті відповідачами з комунальної власності на підставі рішення Іванковичівської сільської ради б/н від 30 вересня 2004 року, яке радою не приймалось, Іванковичівська сільська рада від імені територіальної громади не вчинила дій щодо розпорядження комунальним майном на підставі та у спосіб, передбачені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», шляхом прийняття відповідного рішення на пленарному засіданні. Тому спірні земельні ділянки вибули з володіння зазначеної територіальної громади без вираження її волі. […] На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів. Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності».

ЄСПЛ вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 461/7741/17 (провадження № 61-18870св20) зазначено, що «для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. […] Суд апеляційної інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що право власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на спірне нежитлове приміщення було порушено в момент його вибуття з комунальної власності у володіння іншої особи, тобто під час первинної реєстрації права власності на цей об`єкт приватним нотаріусом за ПП «Фірма «ГРОТ» (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 14 листопада 2016 року, індексний номер: 32356998). Саме з цього часу для позивача почав спливати строк позовної давності за пред`явленим позовом, який подано до суду у листопаді 2017 року, тобто в межах строку позовної давності».

Відхиляючи доводи відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, суд апеляційної інстанції зазначив, що первинна державна реєстрація права власності на спірні нежитлові приміщення після вибуття спірного нерухомого майна з комунальної власності територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради була здійснена 18 жовтня 2016 року, а момент набуття права власності на нерухоме майно закон пов`язує саме з державною реєстрацією такого права, тому початком перебігу позовної давності за вимогою Львівської міської ради про витребування майна є день державної реєстрації права власності приватного підприємства «АВТО-ЛЮКС-СЕРВІС» на спірне нерухоме майно 18 жовтня 2016 року, тому, звернувшись із вказаним позовом 06 лютого 2017 року, Львівська міська рада не пропустила строку позовної давності для пред`явлення вказаних вище позовних вимог.

В той же час разом з клопотанням про застосування позовної давності ОСОБА_2 подала копію листа Управління комунальної власності до ОКП ПОР «БТІ та ЕО», у якому, зокрема, зазначено, що у зв`язку із відчуженням частини нежитлових приміщень за адресою АДРЕСА_1 , що складається з нежитлових приміщень з індексом 20-1, 20-2 площею 25 кв.м. та на праві власності належить ПП «АВТО-ЛЮКС-СЕРВІС» проінформувати чи проводилась реєстрація права власності за вищевказаними приміщеннями (т. 2 арк. спр. 1-12).

Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності.

На підставі частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції не дослідив наданий позивачем доказ, мотивів щодо його відхилення в судовому рішенні не зазначив.

Щодо позовних вимог про скасування державної реєстрації колегія суддів зазначає наступне.

У частині першій статті 15 та частині першій статті 16 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які

ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем

Отже, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності та державної реєстрації права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

Таким чином вимога позивача про скасування державної реєстрації прав не є ефективним способом захисту його прав.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року у справі № 354/619/15-ц (провадження № 61-5843св19), Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 461/7741/17 (провадження № 61-18870св20),Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 жовтня 2021 року у справі № 463/4796/17 (провадження № 61-16411св20), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скарги слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині позовних вимог про витребування майна скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності скасувати, у задоволенні позову в цій частині відмовити.

Щодо розподілу судових витрат

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416, 419 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року в частині позовних вимог Львівської міської ради до ОСОБА_1 про витребування нерухомого майна скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 березня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року в частині скасування державної реєстрації права власності скасувати.

У задоволенні позову Львівської міської ради до ОСОБА_1 про скасування державної реєстрації права власності відмовити.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Галицького районного суду м. Львова від 19 березня 2019 року та постанова Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року в скасованій частині втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук