Постанова
Іменем України
29 березня 2021 року
м. Київ
справа № 462/1188/17
провадження № 61-16431св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Мартєва С. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , директор Приватного підприємства «Евекта» Грабовська Юлія Юріївна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду міста Львова від 12 травня 2017 року в складі судді Бориславського Ю. Л. та постанову Львівського апеляційного суду
від 22 липня 2019 року в складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Крайник Н. П. та Шеремети Н. О.,
ВСТАНОВИВ:
Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_2 , директора Приватного підприємства «Евекта» (далі -
ПП «Евекта») Грабовської Ю. Ю. про зобов`язання вчинити дії.
Позовна заява мотивована тим, що 30 грудня 2013 року між сторонами укладено договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_1 надав
у позику ОСОБА_2 як директору та власнику ПП «Евекта» 60 000 дол. США з метою фінансової стабілізації позичальника (проведення ремонтних робіт, закупки товару та інше), а остання зобов`язалася повернути позикодавцеві зазначену суму протягом трьох місяців - до 30 грудня
2016 року.
З метою забезпечення виконання умов договору позики, відповідач надала позивачу в заставу нежитлове приміщення загальною площею 126,2 кв. м на АДРЕСА_1 . Позичальник належним чином свої зобов`язання за вищевказаним правочином не виконала, кошти не повернула, тому запропонувала позивачу звернути стягнення на заставлене майно.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просив передати йому у приватну власність нежитлове приміщення загальною площею 126,2 кв. м на
АДРЕСА_1 , що належить на праві приватної власності ПП «Евекта».
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх прийняття
Рішенням Залізничного районного суду міста Львова від 12 травня 2017 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач просить передати йому у власність нежитлове приміщення на АДРЕСА_1 , яке на праві приватної власності належить ПП «Евекта», хоча між сторонами виникли лише відносини щодо передання та повернення грошових коштів за договором позики. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту, способам, визначеним законодавством, є підставою для відмови у позові. Позивачем не доведено заявлені у справі вимоги, а визнання позову відповідачем суперечить закону, відтак у задоволенні позову слід відмовити.
Постановою Львівського апеляційного суду від 22 липня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду, а також зазначив, що договір позики із заставним забезпеченням від 30 грудня 2013 року, яким позивач обґрунтовує свої вимоги, в частині заставного забезпечення
є нікчемним і не може бути правовою підставою для передачі у приватну власність нежитлового приміщення. Крім того, на час звернення до суду
з цим позовом ОСОБА_1 було відомо, що спірні нежитлові приміщення, які є предметом позовних вимог у цій справі, знаходилися під арештом.
У подальшому (15 червня 2017 року) зазначені приміщення було продано
з електронних торгів, жодних доказів про оспорювання цих торгів до суду подано не було.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди дійшли помилкових висновків про недоведеність та безпідставність позовних вимог. Договір позики із заставним забезпеченням не визнаний нікчемним чи незаконним, а сторони вказаного правочину мали на меті його виконання. Суд дійшов помилкового висновку, що визнання відповідачем позову суперечить закону.
Суди зробили помилковий висновок, що нікчемний договір не породжує тих прав та обов`язків, настання яких бажали сторони і визнання такого договору недійсним не вимагається. Безпідставними є висновки судів, що договір позики із заставним забезпеченням в частині заставного забезпечення
є нікчемним і не може бути правовою підставою для передачі у приватну власність нежитлового приміщення.
Сторони уклали письмовий договір, який повинен бути виконаний належним чином. Апеляційний суд безпідставно вказав на продаж спірних приміщень
з електронних торгів, оскільки вказане майно незаконно було зайнято іншими особами, про що подано відповідну заяву до правоохоронних органів.
Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
У вересні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_1 .
Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що 30 грудня 2013 року ОСОБА_1 уклав
з ОСОБА_2 як директором та власником ПП «Евекта» договір позики, відповідно до умов якого, з метою фінансової стабілізації позичальника, позивач надав позику в розмірі 60 000 дол. США,
а позичальник зобов`язалася повернути позикодавцеві зазначену суму протягом трьох місяців - до 30 грудня 2016 року, про що написала розписку.
Згідно з пунктом 5 договору позики, з метою забезпечення належного виконання своїх зобов`язань щодо повернення суми позики у зазначений строк, відповідач надала позивачу нежитлове приміщення загальною площею 126,2 кв. м на АДРЕСА_1 . У договорі позики зазначено, що він є також договором застави.
Заявою від 28 лютого 2017 року відповідач повідомила позивача, що у неї не має коштів для повернення позики і просила звернути стягнення на заставлене майно - нежитлове приміщення загальною площею 126,2 кв. м на АДРЕСА_1 , яке знаходиться під арештом виконавчої служби.
Суди також встановили, що на нежитлове приміщення загальною площею 126,2 кв. м на АДРЕСА_1 накладено арешт, з приводу реалізації якого призначено електронні торги. 15 червня 2017 року зазначене приміщення було продано з електронних торгів.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Відмовляючи у задоволенні первісних позовних вимог, суди виходили з того, що відсутні правові підстави для визнання за позивачем права власності на нерухоме майно на підставі договору позики із заставним забезпеченням, укладеним у простій письмовій формі, на яке було накладено арешт та яке
у подальшому було реалізовано з електронних торгів.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів, враховуючи наступне.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом цієї норми, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
З огляду на зазначені приписи, правила статей 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права та інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності (відсутності) цивільних прав в інших осіб.
Реалізації права на позов передує порушення, невизнання чи оспорення права.
Свою позовну вимогу про передачу у приватну власність спірного нежитлового приміщення ОСОБА_1 обґрунтовував посиланням на договір позики із заставним забезпеченням від 30 грудня 2013 року, укладений між ним та ОСОБА_2 як директором та власником ПП «Евекта» у простій письмовій формі.
Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства,
а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій
послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша статті 216 ЦК України).
Частиною першою статті 236 ЦК України передбачено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Порядок та умови укладення та виконання договору застави нерухомого майна врегульований нормами ЦК України та Законом України «Про іпотеку».
Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Згідно з частинами першою та третьою статті 575 ЦК України іпотекою
є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.
Статтею 18 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час укладення спірного правочину) передбачено, що іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення (частина третя статті 640 ЦК України).
Як встановлено вище, договір позики, в якому міститься застереження про передачу в заставу позивачу нерухомого майна, укладено у простій письмовій формі без нотаріального посвідчення.
Частиною першою статті 220 ЦК України передбачено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Згідно з частиною другою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 18 квітня
2018 року у справі № 753/13595/15-ц (провадження № 61-14206св18).
Таким чином, встановивши, що сторонами не дотримано вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору в частині застави (іпотеки) нерухомого майна, на яке було накладено арешт з метою його реалізації на електронних торгах, суди дійшли правильного висновку, що цей договір не створює для сторін договору прав і обов`язків щодо вказаного нерухомого майна та не може бути підставою для переходу до позивача права власності на це майно у зв`язку з порушенням позичальником своїх боргових зобов`язань.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що договір позики із заставним забезпеченням не визнаний нікчемним чи незаконним, цей договір не оскаржений, а сторони вказаного правочину хотіли виконати його, тому позов у цій справі є обґрунтованим та підлягає задоволенню, оскільки вказаний правочин є нікчемним в частині застави нерухомого майна
з моменту його укладення, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, а такий правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Безпідставними є доводи касаційної скарги про помилковість висновків суду першої інстанції про те, що визнання відповідачем позову суперечить закону, оскільки, як встановлено вище, на нежитлове приміщення, яке ОСОБА_1 просив передати йому у приватну власність, накладено арешт, з приводу реалізації якого призначено електронні торги, а 15 червня 2017 року зазначене приміщення було продано з електронних торгів.
Так, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (частина четверта статті 174 ЦПК України в редакції, чинній на час вирішення справи судом першої інстанції). Аналогічна норма закріплена у частині четвертій статті 206 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення справи судами апеляційної та касаційної інстанцій). Отже, місцевий суд обґрунтовано не задовольнив заяву відповідача про визнання позову та мотивував належним чином підстави своєї відмови.
Доводи касаційної скарги, що спірне майно незаконно зайнято іншими особами, про що було подано відповідну заяву до правоохоронних органів, не заслуговують на увагу, оскільки вказані обставини не є предметом цього судового розгляду та не впливають на результат розгляду справи.
Верховний Суд під час перегляду судових рішень врахував вимоги частини третьої статті 377 ЦПК України, а також ту обставину, що після ухвалення рішення місцевим судом померла відповідач - ОСОБА_2 , яка не має правонаступників, проте вказана обставина не могла бути підставою для скасування в апеляційному порядку судового рішення першої інстанції, оскільки місцевим судом ухвалено законне і обґрунтоване рішення.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 2-3664/1998 (провадження № 61-46739св18).
ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява
№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження
в судах з наданням відповідної правової оцінки всім обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції та не є достатніми для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду.
Доводи касаційної скарги по суті зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України перебуває поза межами компетенції суду касаційної інстанції.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.
Щодо судових витрат
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Залізничного районного суду міста Львова від 12 травня 2017 року та постанову Львівського апеляційного суду від 22 липня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв